«Залиш мене позаду,
Танцюй-танцюй до упаду!
Якщо я не заблукаю,
Стану білим снігопадом» – Rohata Zhaba
Осіннє жовте листя вже давно покинуло кострубаті віти потомлених дерев. Днем за днем вітер вбирав все більше холодного дихання та дарував його мокрим дорогам і стежкам, вкриваючи легкою памороззю вологий грунт. Крок за кроком Зима підходила все ближче, підіймаючи хвилю дрижаків на шкірі.
Настав час, коли прозорі краплі дощу повинні були стати іскристим пухом білих пластівців. Лісові мешканці були давно готові до прийдешніх холодів: зайці змінили сірі шубки на білі, білки мали в затишних домівках повно горішків та висушених ягід, а ведмеді готували м’які ліжка до сну.
У віддаленому курені жовтим миготів самотній ліхтар. Магдалена зняла з нитки над головою разки зібраної запашної калини й почепила на шию замість коралів. Кого ж обрати? Зайчика чи білочку? Вона взула високі черевики, утеплені хутром та вийшла із своєї скромної оселі, зігнувшись, щоб пролізти в низькі двері.
Магдалена кинула погляд вдаль: по кількох пагорбах вже повільно повзла срібляста доріжка морозного кроку, що залишала за собою голки гострого інею на старих ялинах, білизну мороку, і тягла сіру важку ковдру похмурого неба. Потрібно поспішати, аби встигнути на галяву до того, як це насунеться туди.
Черевики спритно й вправно оминали кожен горбик та ямку на дорозі до своїх братів та сестер пов’язаних не вузами крові, а переплетених із Магдаленою вірою та життєвими шляхами. Серце гупало в грудях, віддаючи глухим ритмом передчуття, що вело Магдалену все далі й далі, вглиб лісу, прямісінько до його просякнутого хвоєю серця.
На просторій галяві, оточеній рядом високих сосен-вартових, пишалась величчю вирізьблена фігура богині Морани. Вона смиренно закрила очі, скливши руки на помереженій візерунками сукні. Спала.
Під ногами її спокою метушились сестри й брати, в нетерпінні їх голоси зливались в неспокійне диво, що зганяло із сідал чорних круків.
За кілька хвилин морозний крок виднівся зовсім близько. Пора починати. Один з братів поклав на вівтар ще тепле тільце в світло-сірому вбранні. Обрали зайчика. Цієї зими він не змінюватиме шубки. Над жорсткими шерстинками підіймалась тонка завіса пари, а грудки, здається, ледве помітно посмикувались.
Тіні згущувались, видовжувались й мінились, набуваючи власного обрису під червоно-багряним вечірнім сонцем. Перед тим, як воно зайшло за обрій, небо залило кров’ю, неначе потріскане дерево вівтаря, коли тіло зайчика проштрикнули блискучим металом мисливського ножа.
Морозний крок дмухнув вітром, зашелестів густими кронами. Брати і сестри разом з Магдаленою стали в коло біля Морани, взявшись за руки. Ті, хто залишився поза колом взяли бубни. Бум. Бум. Бум. Удари – початок ритуалу.
Гортанні монотонні та рівні мелодії виривались із вуст і тоді ліс по-справжньому оживав. Коло пустилось в повільний хід. Морозний крок підійшов до галяви. Торкнув посохлі трави. Покрив льодом гілля і… Опустив на рожеві теплі щоки ніжні сніжинки.
Тоді хоровод пришвидшився. Переливалась хурделиця яскравих спідниць під мерехтливим сяйвом молодого місяця. Бубни відбивали дикий несамовитий ритм. З далини долинуло пронизливе вовче виття. Загуркотіла луна. Тіні потягнувшись до Морани, розвіялись. До братерських голосів додались сестринські. Сніг сипав сильніше, змушуючи прикрити очі щіточкою вій.
Споглядати дійство зібрались істоти. Чорні, рогаті, з людськими обличчями та хвостами тварин. Вони шепотіли та сміялися, підтанцьовуючи музиці, що набирала сили. Засніжений вівтар пустив пару блакитних тріщин. Покрилась льодом утрамбована земля.
І раптом…
Все зупинилось. Затихло. Надірвався криком дружній хор голосів.
– А-а-а-а-а!
Брати та сестри разом впали на коліна. Схилили голови в благоговінні та первісним страхом перед божественним.
Очі Морани загорілись зоряно-синім. Руки її були люб’язно розкриті. Богиня прийняла підношення.