Смерть #Конкурс #Міні #Завершений #НенативнийПротагоніст #ЕлементиПсихології

Вона має безліч імен: стара з косою, кістлява, страшна. У різні часи вона носила сотні облич, що як воскові маски пивалися в неї, з часом приростаючи навіки: Аїд, Катріна ля Муерте, Морана, Анубіс, Хель… Імен і масок не перерахувати, бо лік їх йде з початку незапам’ятних часів. Часів, коли земля виглядала інакше, коли її ще не залишили боги.

Боги пішли, канули в небуття, залишаючись спогадами на уривках древніх манускриптів писаними мовами, які жили сотні літ тому й чорніли на старих потертих паперах, що від кожного дотику можуть розчинитися геть.

Смерть приходила навіть до мов, стирала їх з лиця землі та пам’яті людей, дрібним порохом пускала їх по вітру. Лише латину не впіймала. Та вискочила, слизьким вологим вугрем й поселилась в підручниках медицини, серед набутих знань, які далися важкою ціною, знайшовши там новий надійний сховок.

Смерть приходить до всіх. Рано чи пізно, швидко чи повільно — всьому свій час. Чи справедливо? Відомо тільки їй. Наш світ жорстокий. Тече багровими ріками між горами тіл, які давно покинуло життя, ходить по білих лікарнях й затишних будинках, несучи після себе довгим чорним шлейфом запах гіркого полину, болі, крики й страждання близьких тих, чиї душі вона веде за руку.

Вона дарує спокій. Тихий, вічний, німий. Після віку тяжкого, як в мула життя, це лише в нагороду. Звісно для тих, хто прожив його гідно, бо в смерті є й інші тузи в рукаві. На зміну чистим кришталевим водам блаженства можуть з’явитись вогняні в’язкі ріки та гаряча потріскана земля, що дихає пекельною парою, обпікає одним лише виглядом й приймає в жорстокі колючі обійми.

Володіння смерті безмежні, різноманітні й місцями дивні. Усе залежить від тих, хто будував їх словами, розповідями, уявою. Так її пристанища створювалися мільйонами людей, тисячами народів та їх віруваннями і традиціями.

У когось світ смерті темний, підземний, чорні скелясті береги омиваються потоками світлих душ, трон великий міцний, як гора, на ньому — такий же володар: кремезний, могутній, сильний. Під його владою усі мешканці підземелля, усі духи, тварини чи люди.

У когось той світ переповнений голосними піснями й веселими танцями, бо смерть — це не похід з життя, це лише перехід на новий рівень. Там завжди сяють сотні ліхтарів поміж будинків, насіяних один на один, як гнізда пташок, розмальованих яскравими фарбами й чудернацькими візерунками, там душі ласують солодощами, що так люб’язно залишають їм їх родичі в особливий день року.

У когось це царство німе, бездиханне. Встелене килимом жагучих тепла, білосніжних снігових пустель. Ні паростка, ні стебелинки немає там — лише холодний морок й відголоски луни, що загубилася поміж горами, які сягають неба. Небо захмарене, сипле пухкою ватою снігів, притрушує землю м’якою периною, а вітер співає колискових. Багато знає їх, багато заспівав і співатиме доти, доки існує царство спокою й невблаганної тиші.

Так уявляють люди. Так їм легше живеться, так постає перед свідомістю крихка ілюзія знання таємниць, так не важко йти в невідоме забуття. Врешті решт, пам’ять про людину буде жити довше її самої: в старих фото, в дітях чи внуках, в пам’яті інших людей. І образ в могилу піде той, який створився за життя, тьмяніючи одиноким надгробком, вицвітаючи під жарким сонцем чи холодним дощем. Кому пощастить більше, у того на чорній вологій землі біля надгробка, червонітимуть пишні троянди, гвоздики, тюльпани та будь-які інші квіти.

Найстрашніше, що може статися з родом людським — це війни, голод, епідемії, що косять сотні життів, як буйні зелені трави посеред чистого вільного поля. Тоді смерть ходить з примарним терновим кошиком, збираючи туди самі різні життя. Цьому виною люди. Ті чи інші, тою чи іншою мірою, вони змушують забирати душі дітей, молоді, невинних. Смерть робить це, бо це її робота. Чорна, жорстока, безпринципова. Її за це проклинають, ненавидять, бояться. Та хіба тому дістаються лаври ненависті?

Смерть не керує ракетами й снарядами, не запускає їх по будинках, не топить кораблі та човни. У її кістлявих руках немає автомату чи гранати, вони не пускають важкі свинцеві кулі у циркулюючі живі серця. Смерть також може любити, але її любов — прокляття. І дотик теж. Кого смерть не торкнеться, всі падають мертвим сном після того дотику, в’януть, як квіти від холодів, закривають навіки очі.

Одного разу отримала смерть завдання. В маленькому чистенькому будинку, з газоном вистриженим ідеально рівно, з білими цегляними стінами стояла колиска. Над нею висів білий балдахін, неначе зітканий із світла. Він погойдувався в такт тихому вітру з напів відчиненого вікна, згори рожевим, як солодка вата, пишався дуже великий бант.

В колисці — дитя. Кругле, як пампушка, усміхнене й цікаве. Воно оглядало все величезними блакитними оченятами, махало ручками й ніжками, наспівувало відомі лише йому пісні з захопленням таким, що й сам заслухаєшся не знаючи малючої мови.

Смерть влетіла через відчинене вікно разом із свіжістю весняних дощів. За нею тягнувся її відомий шлейф, як у примарної нареченої. Вона поглянула в колиску синіми вогнями, що світилися в темряві й навіть у день, в місці впадин очей. Влетіла й розчарувалась. Вона очікувала побачити немічного сивого дідуся, в якого до крику болить спина, який віджив своє й готовий прийняти своєю душею вічний спокій її володінь. Очікувала побачити лежачу бабусю, очі якої вже давно мутні, сліпі, незрячі, у неї було б старе хворе серце, зношене, відбите мільярдами ударів, якому давно пора зупинитись.

Натомість там лежала дитина. Крихітна, радісна тепла. Її маленьке сердечко, як пташечка забилося у грудях, коли вона побачила Смерть.

Смерть знала, що немовлята, до яких вона змушена приходити, бачать її. Тягнуться до неї ручками-соломинками й не здогадуються що їх чекає. Вони ще не побачили світу. Свого світу, сповненого різними кольорами, вічного руху й метушні. Світу, де шкіру холодить живий приємний вітерець, де з усіх боків тебе оточує життя в тваринах, рослинах і людях.

Ця маленька дівчинка мусила вирушити в інший світ. Де не панує зелень, де не цвітуть сади. Смерть засмутилася. Підлетіла ближче, торкнулася сухорлявою рукою до дерева рожевої колиски, погойдала. Гой-да-а, гой-да-а-а… Хиталася колиска все легше й легше, а мала не спала. Вона бурмотіла самими губами про щось своє, пускаючи бульбашки слини й сміючись з цього. Махала ручкою своїй першій і останній гості, що з сумом та вловимою печаллю дивилась на неї.

Ще мить і легкий ніжний жест закрив дитині очі, проводячи загробним шепітом по токій тендітній шкірі. Ще мить і прозора чиста душа лежала на тонких кістлявих руках.