І навіть коли сонце заходить за хмари, ми точно знаємо, що скоро воно випливе назад. Через хвилину, п’ять хвилин, годину чи нехай навіть день, але воно обов’язково з’явиться знову. Такі закони природи чи Всесвіту. Чи може взагалі особисті закони сонця. Воно завжди повертається. Треба лише почекати.
Втім, іноді здається, ніби сонце зникає назавжди. Те, що миготить на небі замість нього, геть не можна назвати сонцем. Якась неякісна копія, муляж, невдала заміна, підробка. Не таке яскраве, не таке гріюче, не таке жовте і не таке рідне. Хто і куди забрав наше так добре знайоме сонце…? Я дивлюся на нього і взагалі починаю сумніватися в реальності всього, що мене оточує. Якщо комусь вдалося замінити сонце, можливо, геть усе навколо теж не справжнє? Чи можливо це мене викрали і помістили в пластиліновий світ, зліплений на швидку руку, творець якого вперше малював сонце не в куточку аркушу А4? А може сон це чи мара. Галюцинації і вигадка... Хвора фантазія мозку, що увесь час відчайдушно проганяє втому. Як складно розпізнати правду, знайти істину, зрозуміти справжні сенси і мотиви…
Гаразд, не суть навіть в сонці. Візьмемо тепер… мою кімнату. Он в тому кутку живе сім’я павучків. Я ніколи не чіпаю їх, адже ці крихітні душі також заслуговують на життя. Павучиний татко і павучина мати, певно, люблять своїх дітей, бавлять їх, обдаровують іграшками і годують смаколиками. В їхній сім’ї ідилія, спокій і мир. Але ЯКЩО раптом мати-павучиня і тато-павук збільшаться до людських розмірів, злізуть зі свого куточку в тому кінці кімнати і накинуться на мене? Схоплять своїми волохатими лапками, зв’яжуть павутиною і заклеять рота, аби мій відчайдушний крик втих… Мить – і перелякану мене вже несуть в той самий куточок. А потім я магічним чином зменшуюся до розмірів діток-павучків, котрі всі гуртом з неприязню дивляться на мене голодними очима. В тих дітей теж не вкладається в голові як могли раптом статися такі дикі зміни – замість мами і тата в їхньому домі тепер людська перелякана дівчинка, а батьки вже змінюють шпалери на кухні і говорять про політику.
Або все взагалі не так. Забули про павуків і сонце. Хто мені гарантує, що у трамвай двійку, яким я зараз їду до Генерала Чупринки, не зайде парубок в капюшоні і з міною в сумці за плечима? Можливо він вже серед нас. Сидить навпроти мене і має за мету підірвати нас усіх в якийсь символічний час – нехай це буде 10:10, дуже романтично. Або він вийде разом зі мною на зупинці і заховає свій рюкзак десь в груді снігу, сподіваючись, що якийсь чудливий підліток колись з усієї сили безтурботно стрибне туди і…
Ну а по весні можливо я замету на подвір’ї батьківського дому залишки зів’ялого ще восени листя, понесу його на смітники і дорогою побачу маленьку калюжку від снігу, котрий, здавалося б, вже давненько зійшов. От тоді мабуть з води і вилізе рука, що схопить мене за литку і затягне в магічний портал. Так я опинюся в світі, де взагалі не існує сонця, де панують павуки і всі вони розміром з тих, що, теоретично, могли б збільшитися у мене вдома… Проте навіть там це все здаватиметься більш правдивим, ніж звичайні речі у моєму людському світі.
Іноді, все навколо може здаватися несправжнім. А ще іноді в голові народжуються неймовірні, часом моторошні, сценарії не- або нехай можливих подій. Буває, хочеться крикнути «доволі!» та щосили бігти до волі від цих тривожних думок. Світ цікавий і геть зовсім не вивчений, а людський організм часто бунтує проти себе ж самого. Тож хто зна, можливо трохи пізніше, коли з віт дерев знову почне опадати жовтогаряче листя, пані в білому буде писати звіт по комусь із тих, хто десь там зараз сумнівається в справжності і фантазує про неможливе.