#S #B2 #Міді #ВПроцесіНаписання
- Сука! Сука! Сука! Сука!! Не стримуючи себе, кричав Пітер, б'ючи стіну ногою. - Сука! Ще один удар і чоловік важко дихаючи, присів на землю. - Сука. Тихий схлип сам по собі вирвався з груди разом з самотньою сльозою, яку Пітер постарався якнайшвидше витерти рукавом сорочки. Як вони посміли? Як вони посміли?!! Стільки часу! Стільки років тут! Він знає все! Буквально все про цей готель, і від нього так просто позбавляються? Так просто?! Наче він просто непотрібний додаток, подарунок далеких родичів, яких ти бачиш раз на десять років. Сльози знову почали скупчуватися в очах, і важкими краплями скочуватись по щоках. - Годі, перестань! Заспокойся ганчірка! Пітер ударив себе по щоках намагаючись привести себе до тями, але дьявольска волога з очей так і не забралася, а лише сильніше полилася з очей змушуючи чоловіка задихатися від несправедливості світу і болю в грудях. Він не забув що це боляче, але не думав що настільки. Справа якому він присвятив всього себе, просто так передають комусь іншому, просто тому що вони чортові родичі!! "Цей Рудольф на десяток років молодший за мене! Як він зможе запам'ятати всі тонкощі?! Як він може замінити мене?!" Пітер якомога тихіше схлипнув, щоб ніхто не почув про його момент слабкості. Як вони взагалі посміли? Але те, що сталося п'ять хвилин тому, говорило про інше. Наважилися. І можуть посміти ще багато, багато разів. Бо він ніхто. Він не багатий син чиєїсь родини. Він не має супер вищої освіти, що б за нього хапалися. Він навіть не кваліфікований працівник сфери, де працює практично все своє життя. Він ніхто. Просто ніхто. Ніхто... Усвідомлення цього важкого і такого неприємного факту кувалдою вдарило по свідомості Пітера. І правда. Чого ще варто було чекати? Адже він на початку навіть не хотів там працювати... Пітер тихо засміявся, стираючи доріжки сліз і соплі, і так уже мокрим рукавом. Досить плакати. На сьогодні досить... Чоловік встав і востаннє перевіривши, що потік сліз зупинився, вийшов із затишної кімнати на верхніх поверхах, і прийнявши найзвичніший для себе вираз обличчя, а саме беземоційний, пішов униз до адміністрації, щоб трохи допомогти іншим службовцям, у цьому нелегкому місці. Добре що був кінець дня. Більшість його роботи виконано, але попереду був великий бенкет, і його допомога була необхідна. Здійснивши невеликий спуск на ліфті, і підійшовши до ресепшену, Пітер уже хотів почати давати розпорядження, як раптом мила дівчина у формі готелю сказала: - Дякую, Пітер, але не треба. Ти можеш піти додому раніше. Міс Аврора дала на це дозвіл. - Раніше? Горло ніби передавили невидимі руки, вмить позбавляючи дорогоцінного повітря. Ніхто. Чоловік трохи опустив обличчя, щоб не показувати дівчині вологу в своїх очах. Зробивши кілька глибоких вдихів, він з натягнутою усмішкою подякував їй і швидким кроком поспішив сховатися у службових коридорах. "Вони з мене насміхаються. Вже зараз показують що я більше не беру участі в житті готелю." Чоловік перевірив свій годинник, і як на зло, дівчина мала рацію. У вхідних повідомленнях був офіційний лист від Аврори, з дратівливим заголовком. "Звільнення від роботи ХХ числа ХХ місяця ХХ року" Пітер роздратовано дивився на працівників, кухарів, офіціантів, покоївок, що снували туди сюди. Усі кого тільки можна уявити. І в розпал роботи, його звільняють від цієї ж роботи. "Покидьки" Чоловік стиснув зуби щоб не вилаятися перед людьми, що проносяться повз нього. Хоча їм напевно начхати. Усім начхати Сльози знову мимоволі покотилися щоками, змушуючи Пітера швидше піти в потрібну кімнату де зберігалися його речі. Якщо його відпускають, то краще втекти від цього проклятого місця якнайшвидше. Двері мимоволі голосно грюкнули, змушуючи здригнутися як Пітера, так і звернути увагу ще однієї персони. - {Ти чо двєрі ламаєш?} Давид сидів у кімнаті персоналу, з питанням дивився на захеканого Пітера. Пітер лише роздратовано скрипнув зубами, і проковтнувши, пішов до своєї шафки, починаючи переодягатися. - Я тобі взагалі то питання поставив. З роздратуванням сказав Давид, видихаючи дим від сигарети. - Я твого язика не розумію, говорив тобі вже сотні разів. Це перше. Друге. Перестань курити у службових приміщеннях, і так через тебе всі речі пропахли димом, міг би купити щось дорожче. І третє, хіба ти не маєш бути на кухні? Пітер уже встиг зняти з себе сорочку і переодягнутися у свій безформний светр. Після чого приступив до штанів зовсім не переймаючись тим, що поруч була інша людина. Давид знизав плечима, ігноруючи майже всі слова Пітера. Він знову втягнув сигарети і випустив дим у бік Пітера бридко посміхнувшись. Око чоловіка мимоволі сіпнулося. Цей хлопець його дістав. Пітер швидко опинився поруч із Давидом і спробував вихопити з його рук цигарку, але Давид спритно відвернувся. - З чого це я, мушу тебе слухати? Давид, що сидів нижче ніж голова Пітера, все одно примудрявся дивитися на нього зверхньо. Що сильно дратувало останнього. - Ти і так поводишся неналежно. Я пробачав тобі багато чого, через прохання міс Аврори, але твоя поведінка вже за межею. Зараз же припини або вилетиш звідси так швидко, наскільки можна вилетіти. І жодні зв'язки тобі не допоможуть. Тихо прогарчав Пітер нахиляючись до дратівливо хлопця, впритул. Але Давид лише посміхнувся і випустив чергову хмару диму в обличчя Пітера. Курва. Рука сама по собі збиралася замахнутися на виродка, як раптом сама по собі завмерла від слів Давида. - З чого це раптом, я маю слухати тебе якщо ти тут навіть не працюєш. М? Що завмер? Сподівався, що ніхто не дізнається про те, що тебе звільнили? Хехе. Давид втягнув сигарету і продовжив. - Знаєш, коли ти летиш по коридорам рядячи від того, що тебе бідного - нещасного, звільнили. Потрібно трохи звертати увагу на те, повз кого ти летиш. Те саме скажу коли ти вирішуєш поплакати в куточку як дівчисько. З усмішкою на обличчі, яку так і хотілося прибрати, сказав Давид показуючи на накрученому телефоні відео, де Пітер лише десяток хвилин тому, ридав і пинав стіну. Але коли? Відео було записано десь зверху і трохи тремтіло, так що Пітер швидко згадав, що в кімнаті, де він намагався сховатися, двері були з прозорими віконцями зверху. Курва. Пітер з ненавистю глянув у вічі Давида, що тільки розпалило останнього: - Будеш слухняним хлопчиком, і ніхто не дізнається про те, що ти звільнений. І твої останні тижні роботи, точніше сказати, навчання нового співробітника, пройдуть гладко і без запинок. А ні... Ну...Твоє право. Рука стиснулася в кулак. Пітер був упевнений, якщо він зараз ударить Давида, то той помре. "І сподіваюся у муках" Глибоко зітхнувши, чоловік сказав: - Що ти маєш на увазі? Давид зробив задумливе обличчя. - Якщо чесно, я ще не вигадав, але з радістю скажу тобі завтра. Вільного часу в мене повно. (Хатя думаю унізіть тєбя, за твоі атчьоти, будєт лучшей ідєєй. Вот только как?) А тепер вільний. Давид наказово зробив жест, щоб Пітер забирався, і останньому нічого не залишалося як підкориться. Чоловік узяв усі свої речі і збирався вийти в чорний вхід, як раптом, ззаду почувся оклик роздратованого суб'єкта. - (Ти чо? С голай жопай рєшил пойті на уліцу, дєбіл?) - Але побачивши роздратування на обличчі Пітера, зітхнув і сказав по нормальному. - Ну, чому ви мене не розумієте? Ха... Ти вирішив під дощем промокнути чи що, раз у такому легкому наряді, надвір виходиш. - Під дощем? - Пітер незрозуміло глянув на двері. - Знову йде дощ? - Прикинь, розумнику, у нас сезон дощів. Наступний місяць безперервно литиме як із відра. Чоловік тяжко зітхнув. Він так і не купив собі парасольку. Знову оклик і як тільки Пітер обернувся, у нього в руки прилетіло щось розміром із кришку від пляшки. Чоловік підняв брову в питанні, придивившись до штучки. - Дощовик. Завтра повернеш. (Тагдаже прідумаю как над тобой поіздєваться) З усмішкою сказав Давид, усвідомивши, що більшу частину його промови ніхто не розумів. Пітер трохи покрутив реч. Компактний дощовик, за дуже дорого. Такі можуть собі дозволити лише багаті. Дощовик створений з невеликих бар'єрів, що невидимим шаром покривають твоє тіло, і будь-який дощ тобі не страшний. "З чого це раптом він вирішив мені його дати?" Запитав себе Пітер, але над цим так не хотілося замислюватися. Він надто втомився. Голова починала боліти після істерики, а очі палило, ніби туди сипнули перцю. Він надто втомився. Прикріпивши пристрій на груди, Пітер натиснув кнопку. На мить все його тіло спалахнуло синім кольором, після чого все стало нормально. - Дякую. Тихо сказав Пітер виходячи за двері та отримуючи у відповідь незрозумілу усмішку.