#романтика #F #B #Міні #Закінчений #прихованіпочуття #Київ #найкращіподруги #дотики
Опис: Вона таки затащила мене на ковзанку.
Я поспіхом лечу вниз ескалатором, зовсім не зважаючи на незадоволені обличчя людей, які у вихідний день відмовляються куди-небудь поспішати. Що ж, в інший день я б лише позадрила їхньому стабільному робочому графіку, але сьогодні на це немає часу. Я встигаю лиш глядіти собі під ноги та по можливості не врізатися у людей.
Коли я опиняюся на станції Майдан Незалежності, мої легені відмовляються нормально функціонувати, вражені такою небажаною фізичною активністю. Попри це я все одно кручу голову в пошуку знайомої маківки. Чортова робота у вихідний день, у черговий раз думаю я, коли мій погляд знаходить її.
Вона стоїть біля колони, чекаючи поїзд у сторону Теремків. І зовсім трохи мене. Неприємне відчуття закрадається глибоко всередині, бо ж так не люблю змушувати її чекати. Я поспішно ховаю навушники в кишеню і коли піднімаю погляд, зустрічаюся з її. Соня, чорняве волосся якої неслухняно вилазить з-під шапки, усміхається з усією притаманною їй щирістю. Від цієї усмішки неприємні почуття зникають наче туман при перших променях сонця.
Я швидким кроком долаю відстань між нами.
— Бачила як я до тебе біжу? Ні до кого так не поспішаю, як до тебе, — симулюючи ще більш важке дихання, ніж було до того, кажу я. Звичайний жарт, кількість яких за день може досягати критичних (для мого серця) меж.
Мені наші жарти особливо подобаються. Вони в певному сенсі створюють крила для хворої фантазії, яка кожної ночі закутує мене у своєму полоні. Завжди приємно мріяти про те, що так ніколи й не станеться.
Наш поїзд приїжджає, не даючи Соні щось кинути у відповідь. Ми мовчки чекаємо, поки люди вийдуть з вагону та мигцем заходимо всередину. Єдині два вільні місця знаходяться навпроти одне одного. Ми, як часто згадуємо, люди немолоді, тому без жодних вагань займаємо їх.
Сидіти ось так з нею здається дивно. Нічого не скажеш, ніяк не пожартуєш, а це моя головна зброю у приховуванні того, що може зруйнувати наші стосунки. Занадто небезпечно дивитися на неї і бачити кожну прекрасну деталь, яку їй подарували батьки. Тому я наполегливо читаю рекламу на стінці позаду неї. Реклама чаю від простуди з купою маленького тексту, яка мене не надто цікавить. Але принаймні це допомагає відволіктися.
Мабуть сьогодні чорт присів на моє плече, бо як ще пояснити те, що на наступних станціях виходять більшість людей, крім тих, що сидять біля нас. Школяр, що з усією уважністю Всесвіту грає у гру, займає таке бажане місце біля Соні. Біля мене сидить хлопець, який мало мене цікавить, але яка ж я була б йому вдячна, якби він ввічливо пішов прямо на вихід. Так було б легше.
Натомість голос озвучує станцію Либідська, де я щодня виходжу після роботи. Так дивно продовжувати сидіти, замість того аби поспішно виходити, щоб очолити люд на виході з метро. Але ця думка швидко випаровується, коли я знову дивлюся на Соню. Вона дивиться в одну точку, думаючи про щось своє, а я дивлюся на неї і мої думки знову поглинуті нею. Округле обличчя з милими щічками та в міру пухкі губи, що блищать її улюбленим кавовим блиском. Її зовнішність вважається конвенційно привабливою, але їй настільки начхати на стандарти та думки інших людей, що мене це приваблює куди більше.
Вона відриває погляд від своєї точки концентрації уваги та дивиться на мене. Я усміхаюся їй і вкотре думаю, наскільки вона красива. Злякавшись, ніби вона може почути мої думки, я швидким рухом відкриваю камеру та наводжу її на неї. Авжеж, я ховаюся, покидаючи зону небезпеки, бо знаю, наскільки вона обожнює фотографуватися. Завжди, коли я зупиняюся зафіксувати на камеру красиву будівлю чи пейзаж, вона прикрашає кадр собою. І завжди з широкою усмішкою, яку я потім неодноразово розглядаю у світлі місяця.
Цього разу вона перша відвела погляд, а її губи склалися у тонку лінію, створюючи загадковий вираз. Можливість зафіксувати це на камеру здається ніби я використала всю життєву удачу. Тому щоб не випробовувати долю, я підходжу до дверей, хоч наша зупинка через одну, але це безпечніше, ніж продовжувати сидіти навпроти неї.
— Чому ти так рано встала?
— Переплутала, думала, що вже наша станція, — “не впевнена щодо свого самоконтролю, але тобі це зовсім необов’язково знати”.
— Тоді сядь назад, — цілком логічно пропонує Соня.
— Не буду я як лох сідати назад, буду як лох стояти.
Жартувати завжди безпечно.
— Аа, питань немає, — піднімаючи руки перед собою у жесті “здаюся”, з усмішкою каже Соня.
Жартувати завжди безпечно.
Натомість я стою біля неї, а мій погляд безпечно опирається на двері. На них наклеїні якісь дрібні реклами, які я вже бачила разів зі сто. Вони не сильно різняться від вагону до вагона.
Коли поїзд докочується до станції Виставковий Центр, я вже готова виходити. Соня, тривожність якої у такі моменти тихо спить на бочку, продовжує сидіти до останнього. Я ж ледь не підпираю собою двері, хвилюючись, аби не проґавити зупинку. Паралельно кидаю занепокоєні погляди на неї, готуючись у будь-який момент нагадати їй, що слід виходити. Навіть якщо вона цього зовсім не потребує.
Після теплого метро вулиця окутує холодом та слизькими дорогами. Зима сьогодні показує свою владу, постеливши білий килим і прикидавши це легеньким морозом. Якщо по тротуарах можна спокійно йти, не боячись гепнутися, то на сходах у підземку починаєш хвилюватися за те, аби залишитися живим.
Для нас це виявилося неабиякою неочікуваністю, тому ми без жодної обережності ступаємо на сходи. Я посковзуюсь у ту саму мить, але вчасно повертаю контроль над власним тілом. Доводиться прикласти додаткових зусиль, щоб сконцентруватися на своїх кроках.
Соня ж, не довго думаючи хапається за мою куртку, наче мала дитина, що опинилася у невідомому їй місці. Вона завжди так робить і мені кожнісінького разу хочеться бути для неї опорою. У такі моменти я сильно шкодую, що не займаюся жодними тренуваннями. Насправді ж, ризик, що я впаду перша набагато вищий, ніж я хочу в тому зізнаватися.
Втім цього разу нам обом пощастило. Ніхто не гепнувся, навіть попри погане вуличне освітлення.
До виходу з підземки Соня безперестанку жаліється на керівника, який перекидає свої завдання на інших. Зважаючи на те, що вона працює не так давно, він вже перекинув на неї завдання і в результаті поскаржився, що вона зробила не так, як треба.
Я подумки підтримала її монолог, і навіть не знаючи її керівника особисто, вже його недолюблювала.
На сходах вона запрограмовано схопилася за мене. На цій стороні було світліше і ніби менш слизько, тому в цьому не було необхідності. Але я жодним чином не збиралася цього озвучувати, навіть якщо вона буде триматися за мене аж до самої ковзанки.
Нарешті ми підійшли до входу до Зимової країни на ВДНГ. Ще здалеку було видно яскраві декорації, які виблискують приємним жовтим світлом. Колони на вході повністю оздоблені гірляндами. Між ними великими буквами світилася назва Зимова країна і знову гірлянди, якими створюється “дах” над входом, ніби плетений виноград у рідному селі.
Я одразу рвуся зафіксувати на камеру чарівну атмосферу. Як тільки наводжу камеру на вхід, намагаючись вирівняти горизонт, Соня влітає у кадр, усміхаючись своєю сонячною усмішкою. Очі щасливо мерехтять, як ті гірлянди позаду неї. Вона не втомлюється змінювати пози, відводити погляд у різні сторони та звужувати усмішку. Навіть коли їй набридає і вона йде до входу, я не втомлююся робити нові фото.
Сфотографувати вхід з рівним горизонтом так і не вийшло.
— Злато, ну ходімо, — скиглить Соня, поки я фотографую модель будівлі оранжереї, що розташовується одразу з правої сторони від входу.
Я роблю ще кілька зупинок, щоб зафіксувати на пам'яті телефона всі ці красиві локації. Навіть простий кіоск наповнений атмосферою свята. Ох, яка ж спокуса витратити тут усі гроші.
Натомість Соню ця краса не надто вражає, але її очі загоряються небезпечними вогниками щойно вловлюють краї ковзанки. Її погляд вклинюється в мене безвідмовними шипами і я вчергове розумію, що у мене немає вибору. Ми йдемо на ковзанку і це вже мої проблеми, що я уявлення не маю, як кататися на тих ковзанах.
Перед ковзанкою стоїть ялинка, під боком якої притулилися велетенські подарунки. Звичайна декорація, але діти, які вже і на, і під тими подарунками, задоволені. Я знову зупиняюся зафіксувати атмосферу свята, представником якого цього разу стала ялинка, а Соня знову стає між нами.
Мої рухи не встигають за її енергійними та рвучкими, тому пирхаючи собі під ніс, врешті звертаюся до неї:
— Та стій ти, я не встигаю фоткати, — з напуклою образою кажу я. Втім Соня продовжує так само швидко змінювати позицію рук та вирази обличчя.
Фото ялинки я зробила лиш одне.
— Може тебе сфоткати? — натомість запитує вона.
Я з ввічливою усмішкою відмовляюся. Для неї це не в новинку, бо ж знає, що я не люблю фотографуватися. Насправді, не люблю, бо боюся мати смішний вигляд. Боюся побачити себе так, як бачить мене вона.
Підходячи до ковзанки, що оточена огорожею, я піднімаюся на платформу біля неї, щоб підійти впритул до льодової арени. Поверхня ще слизькіша, ніж ті нещасні сходи, які ми подолали спільними зусиллями.
— Пані дасть свою ручку, щоб не посковзнутися? — я граційно подаю руку, чекаючи поки Соня схопиться за неї.
— Звісно, і не тільки руку при бажанні, — вона підморгує і перш ніж я встигаю кинути щось у відповідь, хапається за мою руку.
Її тепла рука накриває мою холодну. Я вже звикла до її дотиків, хоч безглуздо заперечувати, що кожен контакт з її шкірою відчувається занадто добре. Її нетактильність водночас для мене спасіння і прокляття. Якщо було б більше дотиків, я втратила б глузд і занурилася б у своє одностороннє кохання ще глибше. Але якщо їх звести нанівець, мені буде ще гірше. Бачити її щодня і не мати змоги хоч інколи торкатися її оксамитової шкіри — ось, що справді жахає.
Вона без проблем піднімається на платформу, але у бажанні підійти ближче до ковзанки посковзується. Моя реакція доволі красномовна — я хапаю її за талію та руку. Це міг би бути канонічний момент в романтичній дорамі, але життя штука зовсім не романтична.
Секунди мовчання перериваються її заливистим сміхом. Навіть через величезний пуховик, я відчуваю, як її тіло здригається від сміху.
— Навіщо та ковзанка, ти й без неї готова розпластатися, — через сміх, яким мене зарядила Соня, кажу я.
Мені доводиться випустити її з власних рук, щоб це не було надто дивним. Натомість вона хапає мене за руку, тримаючись, ніби за рятувальний круг. І знає ж, що у нас рівні шанси впасти. Скоріш для того, щоб у разі падіння я впала з нею.
Дивно, але я ніколи не думала, що заради когось буду готова падати. Я ж бо завжди боялася впасти, чи то катаючись на велосипеді вперше, чи то на роликах, коли сестра принесла.
Деталь, що ми зараз підемо на кладовище людських падінь — ковзанку, я вперто ігнорує.
Ми почали обходити ковзанку з метою знайти касу. Поки Соня швиденьким кроком оминала людей, підходячи все ближче до пункта призначення, я відволікалася на будь-що. Навіть сфотографувала лева з кухлями Львівського різдвяного, хоча пиво не люблю.
“Він просто гарний!” — каже мій внутрішній голос.
“Ти просто боягузка!” — відразу заперечує інший.
Насправді, сперечаюся сама з собою, бо ніяк не хочу визнавати, що боюся пробувати щось нове. Ще більше боюся опозоритися перед всіма і в першу чергу перед нею.
Справді боягузка.
Неминуче таки сталося. Ми знайшли касу, а разом і вхід. Попри те, що людей у вихідний було доволі багатенько, черги до каси не було. Ми купили два квитка, ціна яких дорівнює одній книжці, якщо брати по знижці, та пішли всередину. У нас швиденько перевірили квитки і ми шмургнули далі — до зони видачі ковзанів. Ми повідомили працівників про свої розміри і нам видали сині масивні ковзани, які навіть однією рукою не понесеш, такі вони були важкі.
Зайшовши у зону переодягання, ми ледь не загубилися — стільки було народу. Якщо й було де сісти, то от знайти вільні комірки, той ще квест.
Двоє дівчат, взявшись за руки, стали на ковзани та звільнили нам місця, якраз навпроти яких була одна вільна комірка. Соня, навіть не вийшовши на лід, уже купалася в солодкому задоволенні від того, що нарешті попала на ковзанку. І хоч я її уважно слухала, мій погляд все ще проводив тих дівчат. Одна підтримувала іншу за талію, усміхаючись та, ймовірно, намагаючись пояснити як краще на них ходити. Менша, яку якраз таки підтримували, сміялася і міцно вчепилася за руку іншої. Чомусь вони скоріш нагадували мені пару, аніж подруг. Втім, я часто бачу те, чого насправді не існує, тому звикла відганяти ці безглузді думки. Я вже хотіла покинути їх поглядом, коли випадково побачила, як менша швидко й непомітно для оточуючих цілує іншу в куточок губ. Вони зникають з поля зору швидше, ніж я сором'язливо відводжу погляд, так, ніби підглядала за кимось.
Не підглядала, звісно, а зовсім трошки заздрила, в чому собі дуже не хотіла зізнаватися.
Я почала перевзуватися і вже на цьому етапі у мене виникли певні складнощі. Я поняття зеленого не маю, куди ті ремінці пхати і тим більш як послаблювати, якщо занадто туго.
Соні знадобилося кілька хвилин, щоб згадати що до чого, як вона вже допомагає мені. Показує, як це робити, сидячи пліч-о-пліч зі мною. Її пальці хутко маніпулюють непролазними ремінцями, що я на мить забуваю, для чого вона це робить.
Звісно, з першого разу в мене нічого не виходить. Ремінці в руках нагадують провідні навушники, які знатно так заплуталися у кишені, й тепер один чорт знає, як їх розплутати. Пояснення Соні загубилися на фоні її пальців, за якими я так уважно слідкувала, думаючи зовсім не про техніку, яку вона мені показувала. Добре, що вона не знає причину моєї поразки.
З другого разу я вже на практиці зрозуміла що до чого, але все одно довго гралася, щоб зручно затягнути ремінці.
Соня вже поклала всі речі в комірку і намагалася призвичаїтися до ковзанів. Ходити в них, як виявилося, найпростіше з усього. Як тільки ми вийшли на лід, я зрозуміла, що сильно недооцінювала складність катання на ковзанах. Передивившись купу фільмів, де люди легкими рухами ковзають по льодовій арені, наче це зовсім не відрізняється від ходьби, склалося хибне враження щодо складності даного виду розваги.
Я не думала, що тут буде аж так слизько. Як би по-божевільному це не звучало.
Мені довелося вкласти всі сили у ноги, щоб втримати рівновагу, та стрімголов підперти собою бортик.
— Щось я зовсім забула, як кататися, — неподалік Соня акуратними рухами ковзає вперед і слід зазначити, що в неї непогано виходить. Вона повільно переставляє ноги зі сторони в сторону, таким чином рухаючись і навіть не думає хапатися за бортик, до якого я приросла.
Я підбадьорюю Соню, хоча сама ледь тримаюся на ногах, і подумки даю собі ляпас впевненості.
“Давай, далі буде легше”.
Спойлер: легше не було.
Єдина моя перевага була в тому, що мені вдавалося тримати рівновагу (при умові, що бортик був на відстані не більше двох метрів, щоб у разі чого щосили схопитися за нього). А от як рухати тими ногами я ніяк не могла допетрати. Скільки б не дивилася на Соню, або інших людей, як тільки пробувала, виходило казна-що. Я плуталася в ногах, а мій страх впасти змушував щоразу кидати панічні погляди на бортики, наче вони могли втекти від мене. Зрештою, я окупувала частину бортика, заважаючи іншим людям, які так само безпомічно хапаються за нього.
— Ну що ти? Я вже наче пристосувалася, але ковзани капець незручні.
Її ланіти почервоніли і сама вона розпашіла від холоду, на який вже не зважала. Здається, емоції від давнього бажання піти на ковзанку повністю перекривали будь-які негативні сторони, як-от холод вулиці.
— Ну, я не впала, — протягуючи перший склад, кидаю їй смішок.
Вона посміялася і прийнялася вчити мене кататися. Наші руки сплелися воєдино і я на мить забула про все навколо. До того моменту, коли треба було почати перебирати ногами. Соня пояснювала і показувала, як потрібно рухатися, однак мені це взагалі не допомагало. Як тільки я пробувала сама, обов'язково зачіплялася за свої ж ноги, або за лід (хоча це й здавалося неможливим), після чого сильніше стискала її руку.
Раптом у нас влітає хлопець, розриваючи наші руки. Я чудом встояла і навіть пишалася собою, але одразу ж зрозуміла, що бортик так само далеко, як і Соня.
— Сонь, — я панічно кличу її, намагаючись самотужки добратися до бортика, але без вмінь кататися це здається неможливим.
— Зараз, біжу, біжу, — вона усміхається, спостерігаючи за моїми нікчемними спробами.
Соня обіймає мене за талію та підштовхує до бортика, за який я відразу хапаюся. Скільки б я не запевняла себе в тому, що звикла до її дотиків, поглядів і будь-чого, що може сколишити моє набридливе серце, я ні чорта до цього не звикла. Не звикла і не звикну. Як я можу спокійно реагувати, коли моє серце ледь польку не витанцьовує навіть при непомітних подразниках.
Усе в купі мене починає дратувати. І ці ковзани, які не хочуть піддаватися, і мої непотрібні почуття. Зрештою, відчуваю себе вдвічі дурнішою, що не в змозі контролювати хоча б щось.
— Я не можу, у мене не виходить, — я зітхаю, стримуючи будь-які прояви злості. Соня точно не та, на кого я маю виливати ці емоції.
Вона розуміє по моєму тону, що немає сенсу переконувати, і лише усміхається та обіймає.
— Усе добре, ти молодець, що взагалі наважилася піти, — навіть через куртки я відчуваю її дотики, ніби немає всіх тих шарів одягу. Зараз це працює як найкращі заспокійливі. — Давай я покатаю тебе? Буду тягнути за руку?
Соня відхиляється і дивиться прямо в мої очі. Якщо ковзанка це випробування, яке мені хтось підсунув, то воно не зрівняється з моїм пожиттєвим випробування “Кохай, але мовчи”. Найдивніше, що це випробування приносить непропорційно більше насолоди, ніж болю.
Я погоджуюся.
Я просто не можу їй відмовити.
Вона знову бере мене за руку і легкими рухами їде вздовж кола. Не сильно далеко від бортиків, щоб я у будь-який момент могла під’їхати, але й так, щоб не зіштовхуватися з людьми, що стоять біля них.
Я не спускаю очей з її ніг, все ще намагаючись збагнути, як правильно рухатися. Знову вирішую спробувати і це було першою моєї спробою, коли я впала. Насправді падіння не було аж таким болючим як я собі уявляла. Я приземлилася на ліве стегно, ледь не потягнувши за собою Соню. Вона змогла втриматися на ногах, але сміх стримати навіть не намагалася. Як і я, власне, адже побути перший раз на ковзанці і не гепнутися — не канон.
Наступну частину кола ми пройшли без пригод. Усе було добре аж до того моменту, коли Соня побачила попереду компанію хлопців. Ставлю наш вазончик “Вогник”, що у її голові зринули всі ті відео з Тіктоку, де дівчата врізаються у хлопців на ковзанці і вони знайомляться. Інакше важко пояснити те, що вона мене штовхає прямо на них. І навіть якби я вміла якось рухатися на цих винаходах диявола, я б нізащо не встигла зреагувати.
Я у відчаї чіпляюся за одного з хлопців, намагаючись принаймні не впасти. Він у відповідь хапає мене за талію і я впевнена, що десь там Соня задоволена своєю роботою.
— Перепрошую, — ніяково прошу вибачення, намагаючись вибратись і долізти до бортика (інакше й не скажеш).
Насправді, в іншій реальності, ця Злата пищала б від такої можливості. Я ж бо все життя мріяла, щоб як у дорамах. Отак зіштовхнутися, щоб в тебе відразу закохалися. І навіть для мене рік тому це було б хвилююча можливість.
Зараз же, коли мій об’єкт симпатії стоїть неподалік та усміхається (як ще сфотографувати не здогадалася!), перед цими хлопцями тільки соромно.
— Усе гаразд? — запитує той, кому “пощастило” мене зловити.
Я ввічливо усміхаюся і ще раз прошу вибачення, а всередині вже подумки даю прочуханів Соні. Вона, до речі, так і стоїть, усміхаючись від вуха до вуха, і навіть не намагається допомогти.
Я по бортику добираюся до неї, опиняючись на такій відстані, щоб вона мене чула.
— Іди-но сюди, — з удаваною злостю кажу я.
— Ти такий шанс втратила! Он, диви, той досі обертається, сто відсотків хотів познайомитися, — вона звинувачувально складає руки на грудях, цокаючи. Авжеж не всерйоз. І це не мало бути настільки милим, що я, навіть якби справді гнівалася, пробачила б їй все на світі.
— Чого ж ти сама не врізалася в них? — піднімаючи брови у щирому здивуванні, запитую я.
— Я інтроверт, — вона каже це так, ніби це найочевидніша річ у світі.
— Я також! — обурено відповідаю я, неабияк дивуючись такій заяві.
Вона нічого не відповідає, але натомість пропонує проїхати ще одне коло, на що я відмовляюся, спираючись на те, що хочу відпочити. Соня знизує плечима, але їде собі. Я ж знову займаю частину бортика, спостерігаючи за нею, поки вона не губиться серед людей.
Після кількох невдалих спроб поїхати на ковзанах без допомоги поручнів та рук, я вирішую просто постояти та обдивитися навколо.
Над всією територією ковзанки теплими вогнями світиться гірлянда, що створює навіс. Сама форма ковзанки нагадує корзинку. Я стою на її дні, а Соня катається десь у зоні поручня. Я вирішую сфотографувати ковзанку і якраз у момент, коли я наводжу камеру на купку людей, удалені бачу її. Руки самі вмикають відео і я не можу стримати усмішку, яка була відповіддю на її, як тільки вона побачила мене з телефоном у руках.
Її швидкість вражаюча, як і її вміння гальмувати. Отож, гальмувати вона не вміє, тому зазвичай використовує бортики для зупинки, через що, ймовірно, її коліна будуть у синцях.
Цього разу у якості гальмів вона використовує мене. З усієї дурі врізається в мене, хапаючись за мою талію. Я лиш намагаюся не впустити телефон і по можливості не впасти.
Гаразд, про це я думала тоді, коли Соня була за кілька метрів від мене і я зрозуміла її задум. Зараз же мені байдуже на той дурнуватий телефон і можливі синці. Її сміх та руки наче розчиняють у собі мої страхи, які темними хмарами висять наді мною протягом усієї прогулянки.
Коли ми ледь не падаємо, я ніби виходжу з трансу чужої чарівності і підхоплюю регіт Соні. Важко сказати, чи дивний я маю вигляд, коли подовгу не зводжу з неї погляду, але іноді непосильно взяти і не дивитися, коли твій Всесвіт крутиться навколо її сміху.
Нас перебиває механічний голос, що інформує про чистку ковзанки. Я з полегшенням, а Соня з легким розчаруванням покидаємо ковзанку.
***
— Ти чого зависла? — запитує Соня, чекаючи мене на ковзанці.
Я усміхаюся, водночас пустотливо та задоволено. По обличчю Соні зрозуміло, що вона здогадалася причину мого остовпіння.
Однак вона не встигає мене зупинити, коли я кажу:
— Да так, згадала кінець 2024 року, коли ми пішли на ковзанку, а після неї закрилися у кімнаті і… — моїй усмішці немає меж, у той час, як Соня красномовно закочує очі.
— Бісиш мене, — фиркаючи, промовляє моя дівчина.
— І я тебе кохаю, — притискаючи її до себе, цілую так, наче за кілька років не змогла насититися неї.
А я ж дійсно не змогла.
Інколи через небажання “літати у хмарах” ми можемо не помічати взаємних почуттів від людини, яка змушує серце тріпотіти від тепла, що вона випромінює. Цим самим ми втрачаємо шанс на своє щастя, про що у подальшому будемо шкодувати.
Любі, не бійтеся зізнаватися у своїх почуттях. Це страшно, але воно варте того, аби бути щасливим.