Сорочинський ярмарок лякає Мальвіну своїм хаосом.
#А #N #укрреал #персонажі-діти #село #суржик #більшеінфивкінцевихнотатках
Тато фотографує її з чоловіком в шароварах і з довгими вусами. Мальвіні не подобається його запах часнику, поту та чогось спиртного. Принаймні він дає їй намисто з бубликів і вдягає на шию. Її пухкі дитячі пальчики вже тягнуться до того, щоб надкусити шматочок, але мама зупиняє — каже, що ці бублики для краси, тож Мальвіна приходить до висновку, що вони неїстівні або отруйні. Мама просить не чіпати їх і натомість простягає біле морозиво в вафельному стаканчику. В мультиках воно буває різних кольорів, часто виглядає, як кілька яскравих кульок в ідеальному ріжку, іноді навіть политих шоколадом. А це — просте, біле, вже підтале на серпневому сонці. Попри те, що воно загорнуте знизу в целофановий пакет, Мальвіна в лічені секунди примудряється забруднити свої долоні та вишиванку з надто яскравими квітами. Кілька липких крапель падає на намисто з бубликів.
Мама витирає їй обличчя вологими серветками, що встигли нагрітися й дещо висохти. Мальвіна кривиться. Дорога до Великих Сорочинців здавалась найдовшою в її житті, якщо не враховувати мандрівки до Єгипту рік тому — але з неї вона пам’ятала небагато, хіба те, як будувала з татом високий замок з ляпок мокрого піску, і як в літаку боліли вуха. Тоді їй було чотири, і вона вже розуміла, що довга дорога була вартою веселого відпочинку.
Цього разу вуха не боліли, бо вони їхали машиною. Натомість її підкидувало на ямах, ремені дитячого сидіння незручно впиралися в шию, постійно хотілося в туалет, їсти або дивитись мультики. Під кінець дороги провалилась в сон, а коли прокинулась від того, що тато розстібав її ремінь безпеки й повідомляв, що вони приїхали, то щиро очікувала побачити надворі глуху ніч. Натомість виявилось, що лише обід — вони їхали, за словами тата, чотири з половиною години. Мама на це ще зітхнула — якби за кермом була вона, то доїхали б швидше і на поворотах їх би не заносило. Але в мами в животику росла дитинка — Мальвіна дуже сподівалась на братика — тож їй не зручно було б кермувати.
Заради чого була ця дорога, яка здавалась Мальвіні нескінченною? Веселого відпочинку вона не дочекалась. А поштовхатися в юрбі та поїсти розплавлене морозиво можна було і в Києві. Тут спекотно і нудно.
Мальвінині батьки, схоже, не розуміють, що могли б в цей час сидіти вдома і гратися з нею в добрих драконів чи будувати з кубиків. Мама захоплено розглядає глечики, розкладені на довгих столах, а тато спілкується з іншими вусатими дядьками. Хтось кричить “сільодка!”. Мальвіна вже помітила, що місцеві говорять трохи інакше, але це слово вона взагалі не впізнає. Тягне тата за рукав і питає, що це значить. Він пояснює — “оселедець”. Вона киває. Значить, “сільодка” — це “оселедець” полтавською, так само як “епл” — то “яблуко” англійською. Мальвіна пишається своїм знанням іноземних мов, і хоче вивчити всі, які існують на світі. Їх має бути мінімум чотири, максимум дванадцять — далі вона рахувати не вміє.
— У вас гарна сільодка! — каже вона одному з чоловіків, з яким говорить тато. В нього зачіска — оселедець: вибриті боки й довга смужка каштанового волосся посередині. Він взагалі вдягнений, як козак з мультику. Він здивовано дивиться на Мальвіну, кілька разів кліпає очима, потім починає сміятися. Вона ображається, хоча, можливо, він просто не знає полтавської.
Недоїдене морозиво хльопає на землю і розтікається білою плямою. Мальвіна відчуває, що от-от заплаче. Тато бере її за руку, присідає до її рівня і намагається підняти настрій.
— Як же мені розвеселити принцесу добрих драконів? Давай ти не будеш хнюпитися, а я тобі куплю будь яку ляльку-мотанку? Пам’ятаєш, у бабусі Люби така була, і тобі дуже сподобалась?
— Тільки таку, щоб без хрестика.
— Без хрестика?
— З хрестиком на лиці некрасиво.
— Добре, сонечко, але не знаю, чи тут такі будуть, — тато проходиться рукою по її волоссю.
— Якщо будуть, то беремо без хрестика, — каже Мальвіна, а тато киває й посміхається. Їй теж стає дуже весело і добре. Вона уявляє собі ту ляльку-мотанку.
Раптом тато дивиться кудись за неї й миттєво підіймається. Вона помічає, як його обличчя набуває якогось наляканого виразу. Дівчинка прослідковує за його поглядом і бачить маму, яка вже не розглядає горщики, а прихиляється до якоїсь з яток і зболено тримається за живіт.
— Мамі бо-бо?
Тато відсторонено киває і підхоплює Мальвіну на руки.
— Мама не піде з нами по мотанку?
— Зачекай трішки тут, а потім ми підемо всі разом, гаразд?
Він садить її на одну з тих дерев’яних гойдалок, які приємно пахнуть, але скриплять. Вона захоплено махає в повітрі ногами, що ще не дістають землі.
— Розгойдай! — вимагає вона. Тато робить якийсь дивний вираз обличчя, ніби вагається, але зрештою один раз сильно розхитує гойдалку.
— Ти вже доросла дівчинка. Посидиш тут недовго, добре? — якось нервово повторює він своє прохання, а потім чимдуж біжить до мами.
Мальвіна почувається дивно. Вона не дуже розуміє, що відбувається, бо тато ще ніколи не залишав її саму-самісіньку. Вона швидко втрачає його й маму з поля зору, перед очима проходять десятки незнайомих людей. Дідусі й бабусі з палицями, підлітки в яскравих футболках, дорослі люди. Хтось в вишиванках — не таких яскравих і блискучих, як в Мальвіни, а старих, вишитих білими чи червоними нитками по льону. Мама називала такі якимось смішним словом — атлетичні? аутичні? автентичні?
Гойдалка зрештою зупиняється, а Мальвіна не може сама розгойдатись. Вона все одно продовжує сидіти, бо пам’ятає татову настанову і дуже боїться загубитися. Раптом до неї підходить якась жіночка в хустці й пояснює, що гойдалка ця — на продаж, користуватись нею заборонено, та і взагалі вона не закріплена до землі, й від того — небезпечна. Мальвіна вивчає полтавські слова “нільзя”, “качєля” і “хай Бог милує”. Жіночка ніби очікує щось від неї, а дівчинка просто дивиться їй в очі та розгублено кліпає.
— Де твоя мама?
Мальвіна показує пальцем туди, де востаннє її бачила. Жінка в хустці зітхає і, повагавшись кілька митей, сама знімає Мальвіну з гойдалки. Напевно, вона думає, що їй три роки і вона не може зіскочити сама. Люди часто вирішують, що вона молодша за свій вік.
— Тьопай до неї, харашо? — каже їй та жінка і Мальвіна йде туди, куди сказано. Вона плутається між штанами і спідницями незнайомців, а коли приходить до тої ятки, на яку спиралась її мама ще кілька хвилин тому, то не бачить знайомого обличчя. Мила бабуся-продавчиня питає її:
— Ясочко, ти заблудилась?
Мальвіна не впевнена, що це слово значить, тож заперечно киває і починає непевно крокувати туди-сюди. Ось тут має бути тато, прямо за рогом, он біля стійки з рибою, десь з тітонькою, що продає картини… Його немає ні за рогом, ні біля риби, ні з тітонькою. Їй стає лячно. Неприємне відчуття зароджується в грудях. Вона знову почувається так, ніби от-от почне плакати. Попри спеку відчуває, як тілом пробігає морозець, починає тремтіти. Біжить в незнайомому напрямку, знаходить накритий скатертиною стіл, на якому стоїть бочка з квасом, ховається під нього і заходиться істеричним плачем наляканої дитини. Ковтає сльози, нерозбірливо гукає батьків, реве навзрид.
Хіба можна ненавидіти село, хоча ти провела в ньому від сили кілька годин? Чи можна взагалі ненавидіти щось, коли тобі п’ять і ти ще вчора доводила мамі, що сон тобі не потрібен, і куди краще буде, якщо тобі дозволять всю ніч гратись в добрих драконів?
Мальвіна впевнена, що ненавидить. Вона хоче додому.
А потім з’являється дівчинка-сонце.
Пізніше Мальвіна задумається, чому взагалі запам’ятала її як дівчинку-сонце. Вона так само могла б бути дівчинкою-без-вош. Або дівчинкою-причиною-її-нічних-кошмарів. Дівчинкою-з-неблагополучної-сім’ї. Та, напевно, такі титули заскладно запам’ятати в п’ять років.
Обличчя дівчинки-сонця поцятковане купою веснянок. Вона вбрана в вицвілу зелену футболку, чорні шорти і темно-синю кепку, під якою взагалі не видно волосся. І вона проникливо, допитливо дивиться Мальвіні в очі.
— Привіт, — Мальвіна каже нерозбірливо, не зупиняючись плакати. Їй кепсько.
Дівчинка щось каже в відповідь, але вона лише бачить, як рухається її рот з відсутнім переднім зубом, замість якого тільки почав рости корінний. Крізь свій плач Мальвіна взагалі не розбирає її слів, окрім останньої фрази:
— А тебе як зовуть? — отже, вона представилась, а Мальвіна не почула.
— Мальвіна.
— Добре, Маль-іна.
Мальвіна хнюпає носом.
— Не Мал…
— Маліна, чому ти не їсиш бубліки? — дівчинка говорить дуже схоже на всіх місцевих. Самою сильною полтавською, яку Мальвіні доводилось колись чути. Показує на намисто з бубликів на її шиї.
— Мама ка-а-аже вони не їстівні-і-і.
— Як це не с’їдобні? — дівчинка-сонце тягнеться до її намиста і одним різким рухом рве нитку. Мальвіна навіть не встигає кліпнути мокрими повіками, як навколо неї розлітаються бублики і падають в багнюку. Вона шоковано відкриває рота, щоб заридати з новою силою, але дівчинка-сонце незворушно бере з землі бублик і надкушує. На її губах залишається трохи крихт і піску, — с’їдобні!
І чомусь це здається їм обом дуже смішним.
— Скільки тобі год?
Мальвіна показує п’ять пальців. Дівчинка-сонце шкіриться.
— А мені шість!
— Ти вже ходиш в школу?
Вона спочатку киває, а потім ніби задумується, і зрештою заперечно мотає головою.
— То ходиш?
— Нє. Але моя мама учителька труда, того я іноді ходжу на уроки.
— Ого.
— Ага, — дівчинка сонце раптом встає, і буцається головою об стіл. Майже не кривиться, — підожди тут.
Мальвіна кілька разів кліпає. Сьогодні їй таке вже казали. Вона обіймає руками коліна і підіймає зі своєї спіднички один з бубликів, який не опинився на землі. Кусає його, але їй навіть не вдається відламати шматочок. Вона лише залишає сліди на ньому маленькі від молочних зубів, тож вирішує просто смоктати той бублик натомість. Альтернатива — знов заплакати. Знаходить пальцем нитку, на якій висіли ті бублики, але не може її порвати, як би не старалась. Думає про те, як та дівчинка умудрилась це зробити ніби без зусиль.
— Припідніми клейонку! — раптом чує вона звідкись з-за столу. Дівчинка-сонце.
Мальвіна слухається, але, припіднявши скатертину, бачить лише ноги якихось незнайомців.
— З іншої сторони! — сміється та.
Вона повзе туди, і цього разу бачить схилену постать дівчинки в кепці з двома пластиковими стаканами в руках. Вона залазить під стіл і простягає Мальвіні один. В ньому — незрозуміла коричнева рідина з бульбашками. Дівчинка відкладає недоїдений бублик собі на коліна і бере стакан обома руками.
— Кола? — питає Мальвіна.
— Коля? Я не Коля, — не розуміє дівчинка-сонце, — ну а це квас. Ти шо, квасу ніколи не пробувала?
Мальвіна заперечно хитає головою.
— В ньому є трохи алкоголя! — попереджає вона і Мальвіна шоковано дивиться у свій стакан, — але дуже мало. Пів процента чи шось таке. Я тобі налила менше, бо ти менша.
Мальвіна киває і зрештою робить непевний ковток. Почувається дуже-дуже дорослою і самостійною. Трохи квасу крапає на її вишиванку. Смак їй не особливо подобається.
— Будем п’яні! — сміється дівчинка в кепці, — як дядя Женя!
Мальвіну така перспектива лякає, хоч вона й дуже слабко уявляє, що таке сп’яніння чи алкоголь, а дядю Женю взагалі не знає. Вона переводить погляд на землю з розкиданими по ній бубликами. Клейонка — Мальвіна подумки занотувала нове полтавське слово — не пропускає світло, але воно сочиться там, де вона не дістає землі. Також старша дівчинка пальцем роздлубала дірку в цій клейонці, і тепер невеличкий промінь світла падає також на її веснянкувате обличчя. Мальвіна заворожено дивиться на це. Дівчинка помічає.
Вона починає вишуковувати щось на землі. Мальвіна думає, що та шукає бублик, тому простягає їй один, але та його ігнорує. Мальвіна продовжує їй тицяти його в лице поки та не каже:
— Та я друге шукаю. Во!
Своєю тонкою рукою вона викопує з землі зелене скельце і підносить його до світла. В наступну секунду Мальвіну засліплює в праве око і вона зойкає. Дівчинка-сонце сміється.
— Це сонячний зайчик! — каже вона.
Мальвіна спостерігає за тим, як вона пускає його по всьому простору навколо. Сміється.
— Пішли надвір! — пропонує її нова подруга, — там краще видно буде.
Мальвіна киває. Вона не знає, що робити з бубликами, розкиданими по землі, тож чекає на настанови. Її вчили, що старші завжди знають, що робити, а різниця в один рік для неї здається достатньою, щоб застосовувати це правило. Дівчинка-сонце підбирає з землі бублики, набиває половиною кишені, а половину пропонує Мальвіні. Тій нікуди їх покласти, і вона досі не доїла той один, тож хитає головою.
Дівчинка-сонце знизує плечима і втоптує бублики в землю. Виливає залишки квасу, залишає стакани валятись під столом.
— Ну точно як дядя Женя! — сміється вона.
Вилазить на світло. Мальвіна слідує її прикладу, і їй відразу хочеться повернутись в свою підстільну фортецю. Там тінь, тиша і бублики. А от на ярмарку досі гучно, досі людно, і досі смердить. Сонце напікає в голову. Мальвіна не проводить паралелі, але саме від цього їй стає недобре. Раптом згадує, що, взагалі-то, мала причини плакати.
— Мої мама і тато зникли! — каже вона, і плечі її знов починають здригатися.
— Ой! — каже дівчинка-сонце. Таким же тоном люди часто говорять “яка прикрість!” і “божечки, це певно несолодко!”, — скільки днів тому?
— А?
— Як давно зникли? — щиро питає вона, — Малінка, не тупи! Якщо їх не було два дня, можна заявлять в міліцію.
Мальвіна кліпає очима. Слово “міліція” звучить страшно, але вона більш ніж впевнена, що двох днів ще не пройшло. Час вона визначати ще не вміє, звісно, але висуває припущення. Найбільшим числом, яке знає.
— Два… дванадцять хвилин.
Дівчинка-сонце дивиться на неї здивовано.
— Значить не зникли. Я маму увесь день не виділа, а папу ще давніше! — вона широко посміхається, — То нормально, Малінка. Взрослі часто іщізають.
— Чому? Мені це не подобається!
Дівчинка в кепці ледь привідкриває рота, задумується. Потирає підборіддя, як мультяшний персонаж, а потім брови злітають вгору і вона зводить руку в повітря — знайшла відповідь.
— Бо вони вірять, що ти самостоятельна!
“Ти вже доросла дівчинка.”
Це здається логічним.
— Мені сказали недовго почекати на гойдалці… — бубнить під ніс Мальвіна.
— Ну так недовго вже пройшло, нє? Ти підождала, а потім роби шо хочеш! — сміється дівчинка, — а потім батьки тебе найдуть, або ти їх. Якшо будем ходить, то точно побачимо їх.
Мальвіна дивиться на неї з відкритим ротом, миттєво переконана, що так все й працює. Але все ж каже, насупившись:
— Не хочу ходить. Мені спекотно.
Дівчинка-сонце тоді миттєво знімає свою кепку і надягає її Мальвіні на голову. Вона дещо завелика і насувається аж на лоба. Пахне чимось старим і незнайомим, але Мальвіна майже не звертає на це увагу. Натомість дивиться на волосся дівчинки, до цього приховане під головним убором. Воно моркв’яно-руде і дуже-дуже коротке.
— В тебе рак? — дещо перелякано питає Мальвіна.
— Нє.
— Тоді ти хлопчик? — цього разу вона вже нажахана.
Рудоволоса сміється.
— Теж нє! А шо?
— В тебе волосся таке коротке…
— Бо були воші! Мама постригла, шоб не було. Мені нравиться!
— Ааа, — протягує Мальвіна, щоб показати, що розуміє.
Дівчинка-сонце в відповідь всміхається і бере Мальвіну за руку. Її долоня не така тепла, як Мальвінина. Пальці її значно довші й кістлявіші, шкіра блідіша, і якимось чином навіть на руках поцяткована веснянками.
— Малінка, то будем гулять?
Вони гуляють. Пускають сонячних зайчиків. Плутаються під ногами в дорослих. Дівчинка-сонце почувається в своїй тарілці. Показує їй курчат в клітках, яких продають фермери. Розповідає різні речі. Про свого собаку. Про річку Псьол. Про те, що її волосся не завжди буде рудим, а може з віком стати каштановим, як у Мальвіни. Каже, що дуже не хоче цього. Мальвіна тоді каже, що вона зможе пофарбувати волосся. Так робить Люба.
В відповідь на це дівчинка-сонце веде її кудись і показує стійку з фарбами для волосся. Для Мальвіни це магія — вона ніби знає всі дороги ярмарку, всі закапелки, всі ятки, де видають безкоштовні солодощі. Більшість продавців та продавчинь говорять до неї милим голосом “ооо, а хто ця твоя нова подружка?”, на що та гордо відповідає “Малінка!” і отримує по два пряники, дві булки, дві цукерки. Мальвіна питає, чому її батьки завжди платять за таке, а їй все дістається задарма. Дівчинка-сонце відповідає, що це тому, що її тут всі знають.
З деяких прилавків вона бере ласощі, навіть не спілкуючись з продавцями і не потрапляючи в їх поле зору. Коли вона так робить, то наказує Мальвіні стояти тихо й не привертати до неї уваги. Знову каже, що це тому, що її тут всі знають. Мальвіна не розпитує більше, і облизує дармового півника на паличці. Вона ще ніколи не їла стільки солодкого в один день. Вони наїдаються стількох ласощів, що їх смак на язику майже не відчувається. Мальвіні подобається це життя відповідальної дорослої, і, хоч сам ярмарок її досі лякає, в присутності нової подруги набагато веселіше. Рудоволоса дівчинка відводить її подалі від юрби. За лаштунки великої вуличної сцени, на якій показували якийсь гучний концерт жіночки в схожих на Мальвінину вишиванку. Допомагає їй перелізти невисокий плетений тин, який розділяє територію для ходьби відвідувачів ярмарку і працівників одної з найпафосніших яток. Показує ятку з іграшками, і довго й гучно говорить про те, як би хотіла в’язаного слоника звідти. Мальвіні пригледжує собі котика, але не говорить цього вголос. Зрештою продавчиня дарує дівчинці-сонцю слоника. Мальвіна не отримує нічого, але не плаче.
Дівчата відходять подалі і присідають на клаптику трави між двома ятками. Повз них проходять люди, але майже ніхто їх не помічає. Там прохолодно, просторо і можна скільки завгодно гратися. Дівчинка-сонце аж сяє, тримаючи в руках слоника. Мальвіна грається липким солодким півником на паличці, якого не подужала доїсти. За їхнім сюжетом, слоник і півник — добрі друзі, які живуть разом в великому будиночку(за нього слугує кепка), але одного дня доля їх розділяє. За цей час півник стає відомим музикантом, а слоник нічого не досягає — Мальвіна сказала, що вони не можуть бути обоє успішними, а старша дівчинка не заперечувала. Її імені Мальвіна досі не знала.
— Невже це ти, слонику? — говорить Мальвіна за свого персонажа, — ти виглядаєш як безхатьчик!
— Я не в самій луччій формі, да — відповідає дівинка-сонце комічно низьким голосом, — але я дуже
радий тебе видіти!
Вони зображають обійми іграшок, і півник приклеюється до слоника.
— Ой!
Відклеїти його виходить тільки в дівчинки-сонця. В неї вдається, але півник залишає на боці слоника липку пляму, а сам падає в траву.
— Ой-ой-ой!
Мальвіна засмучено дивиться на льодяник, до якого вже приліпились шматки вовни і багато трави. Думає про те, як би тут знадобився великий ящик іграшок з дому.
— Можеш забрать слоника, — дещо повагавшись, каже дівчинка-сонце. При цьому вона стискає іграшку, насправді не готова віддавати. Мальвіна думає над цим.
— Ні. Мені тато купить ляльку-мотанку, — зрештою каже вона, — і ця лялька буде краще слоника!
— Ляльку-мотанку! — захоплено каже старша дівчинка, послабляючи хватку за свою іграшку, — і яку?
— Без хрестика. З лицем.
Дівчинка-сонце тоді якось прижмурюється і тихішим голосом питає:
— Ти що, хочеш злих духів?
— Аааа?
— Старі люди… наші діди й баби… вірили, шо в цяцьки без хрестика на лиці вселяються злі духи.
Дівчинка-сонце лягає на спину, показує свого дерев’яного хрестика, прив’язаного на ниточку на шиї. В Мальвіни такого нема, але їй чомусь не страшно. Ця інформація просто відкладається десь на задвірках її дитячої свідомости.
— Люба в таке точно не вірила, — каже Мальвіна. Люба — її бабуся. Вона фарбує волосся, водить машину, і користується телефоном “з екранчиком”. Просить не називати її “баба”, бо не відчуває себе старою. Вона взагалі не така, як бабусі в хустках і халатах на цьому ярмарку. Мальвіна навіть уявити не може, щоб та вірила в якихось там духів.
Старша дівчинка не каже нічого. Підіймає слоника над собою, задумливо випинає нижню губу.
— Думаєш, в ньому теж є злі духи?
Вона знизує плечима, пхикає.
— Мені без разниці. Я його брату подарю.
— В тебе є брат?
— Буде! Двоюродний. Жінка мого дяді беременна.
— Я теж хочу, щоб в мене був брат! — каже Мальвіна захоплено, — він росте в мами в животику. Вони зможуть дружити!
Дівчинка-сонце якось відсторонено посміхається, але Мальвіна цього не помічає. Натомість дивиться на її збиті коліна, стару футболку, ледь замурзаний від шоколаду та інших солодощів рот. Роздивляється веснянки, заглядає в її карі очі. Вона до цього взагалі ніколи на людей не звертала уваги. Звичайно, вона постійно дивилась на маму й тата, але не так прискіпливо, як на цю дівчинку. Вона не знає, чому так захоплюється нею. Можливо тому, що вважає її дуже дорослою, або дуже розумною, або просто з іншого світу. Одна з села, інша з міста. Практично різні планети.
— Знаєш шо, Малінка? Дуже жалко, що ти не мєсна.
Це останні слова, які їй каже дівчинка-сонце.
Через кілька годин Мальвіну знаходить охоронець. П’ятирічна дівчинка, поснула в траві в темному закутку Сорочинського ярмарку, без намиста з бубликів, з вишиванкою в плямах від квасу, солодощів та бруду. Волосся її незачесане. Коли вона прокидається, то плаче від сильного болю в животі. Вже в поліцейській машині вона блює. Харчове отруєння.
В лікарні батько її обіймає дуже сильно й міцно. В якийсь момент дівчинка розуміє, що він плаче. Вона ніколи не бачила, щоб він ридав. Вона й собі починає, за компанію. Він каже їй дуже багато слів. Вибачається, сварить, каже, що дуже-дуже любить її. Понад усе на світі. Що з нею могло статися так багато жахливих речей. Що мама теж дуже-дуже за неї переживала. І що через нерви з дитинкою в її животі могло щось статися. На цьому тато запинається і знову починає плакати. Мальвіна не розуміє, що тут такого поганого. Хіба це просто не значить, що її маленький братик переживав за неї? Принаймні вона сподівається, що це братик. Тато сказав, що хоче, щоб стать дитини була сюрпризом.
Мама лежить в лікарняному ліжку, і теж плаче, коли бачить доньку. Але її сльози якісь інші. Тихіші. Лячніші.
Пізніше в волоссі Мальвіни знаходять вошей. Її питають, чи носила вона колись головні убори когось, хто їх мав. Її мама впевнено каже, що ні, адже ніколи не давала доньці вдягати чужі шапки чи хустки. Тоді Мальвіна вперше розуміє, що старші теж можуть помилятися, але не каже нічого. Довго плаче, бо не хоче, щоб їй вибрили голову. Батьки витрачають пів години, щоб пояснити їй, що існують спеціальні шампуні і ніхто не зістриже ні міліметр з її волосся, якщо вона того не захоче.
Коли в неї таки народжується сестра, тато дарує Мальвіні ляльку мотанку. Без хрестика, як вона й хотіла. Мальвіна влаштовує затяжну істерику, бо боїться злих духів. Відтоді не може спати вночі, бо їй здається, що кожна лялька та плюшевий ведмедик має якісь лихі наміри. Вона малює на обличчях іграшок з великого ящика хрести.
Це продовжується місяцями. Її відводять до дитячого психолога. Та бере тисячі гривень, а після кількох сеансів каже, що в Мальвіни психоз через появу нової дитини в сім’ї, і радить приділяти їй більше часу й давати заспокійливі чаї. Вони здаються їй гіркими і несмачними.
Люба каже їй, що злі духи — маячня. Мальвіна не впевнена, що вірить їй, але до свого сьомого дня народження переростає свої нічні жахи. Щоправда, все ще розвертає ляльки на поличках спиною, щоб випадково не зустрітися з ними поглядом. Принаймні більше не обмотує ящик клейкою стрічкою. Помальовані хрестами іграшки дарує молодшій сестрі.
Вона потроху забуває про дівчинку-сонце. Вона все ще є там, десь, як дивний спогад. Її батьки сказали, що вона могла бути вигадкою дитячого мозку — стрес, сонячний удар, харчове отруєння, що завгодно могло вплинути на її сприйняття того дня. Спочатку Мальвіна тупає ногою і кричить, що вона — справжня. Що ця чудова, кмітлива, весела і доросла дівчинка живе собі десь там в Сорочинцях.
Через кілька років Мальвіна починає сумніватися.
Вона вчиться рахувати до двадцяти, далі до сотні, а потім вже вміє виконувати ділення в стовпчик, складати рівняння, скорочувати дроби та виносити спільні множники. В гімназії в центрі Києва її фото висить на дошці пошани. Вона обурюється, що ніхто не вірить, що вона в восьмому класі, і по фото дають їй п’ятий. Мама запевняє, що це тому, що восьмикласників-відмінників просто дуже мало.
Її нова однокласниця має довге каштанове волосся, але воно не таке темне, як в Мальвіни. Вона цибата, худа й скрізь поцяткована чи то родимками, чи то веснянками. Риси обличчя в неї дивні, непропорційні. Широкий рот, гострий ніс, довгі брови.
Ця однокоасниця завжди ходить в заношеному до дір одязі. Говорить нестерпним суржиком. Сміється пронизливим реготом. Кожна розмова з нею — обережне крокування кригою в спробах дізнатися, що вона розуміє, а що для неї невідоме. Коли вона побачила в кіно по телевізору двох чоловіків, що цілувалися, то тиждень говорила про цей феномен. Не тому, що обурювалась, а тому, що щиро раніше про таке й не чула. Більшість підліткового сленгу пролітає повз неї, вона не може підтримати розмову про речі, що відбуваються в світі. Ця дівчинка недалека, неприємна і, що вже брехати, тупа.
Мальвіна намагається не мислити стереотипно. Як би вона не зневажала село, і як би не переносила його на дух, та знала, що більшість дівчат звідти цілком прогресивні та розумні. В цієї, напевно, не все в порядку з головою чи в сім’ї: з того, що знає Мальвіна, її відправили в Київ до тітки з дядьком, бо її маму та вітчима позбавили батьківських прав. Сама дівчинка пішла в школу, в якій вже навчався її молодший двоюрідний брат. Мальвіна чомусь не впевнена, що та навіть зрозуміла, що взагалі відбулось, бо ні на мить не виглядала засмученою.
Цю дівчинку звати Ася Квітень і Мальвіні її шкода.
писала цей твір як данину поваги давнім персонажкам мене й мого друга. в оригінальній історії вони не перетинались як діти, але навчались разом в школі — одна приїхала з села, інша завжди жила в місті. там у них і квірська романтика з’являлась, і купа драми, але що було то загуло. а ще чисто теоретично аська й мальвінка — частина всесвіту вулиці вітряної, але майже не перетинаються з персонажами звідти. енівей, якщо це вам цікаво — ласкаво прошу до мого тгк — https://t.me/paraskaoo — і сподіваюсь на будь-який фідбек :3