Сонце стояло в зеніті, обпікаючи землю своїм промінням. На безкрайньому полотні неба не було ні хмаринки. Тільки насичена блакить, від погляду на яку починає щипати в носі. Я ніколи навіть уявити не могла, що існує такий насичений колір. Що може бути насправді щось таке ж величне. Я добре пам'ятаю той момент в Ребут-сіті, коли переглядаючи заборонені файли про життя на землі до знищення, я натрапила на відео про небо. Тоді мені здавалося це чимось нереальним. Але всю його величь та масштабність, я змогла оцінити тільки опинившись поза системою. Врешті я не витримала та опустила очі. Погляд зачепився за панораму міста. Точніше те, що залишилося від колись величної цивілізації. Високі будівлі були частково зруйновані. Крізь залишки фасадів виднілися оголені бетонні перекриття. Десь, наче ребра скелету, стирчали залізні конструкції. Замість вікон на нас дивилися темні очі вмираючого мегаполісу. Там, де якимось чином вціліло скло, відображалася небесна глибина. І в ту мить мені здавалося, що є якесь життя тут. Коли проміння сонця мерехтіло в уламках дзеркальних поверхонь. Але це була тільки ілюзія. Час нещадно зжерав залишки минулої величі, впускаючи між сірих бетонних стін зелені пагони. Віддаючи рештки рукотворного у владу природи. Обшарпані стіни частково поросли рослинами. А там де, за переказами Наміди колись була широка вулиця, якою ходили люди, їздили машинами, зараз стояла висока, майже у пояс, трава.
Я не перший раз у місті, але не перестаю дивуватися його пейзажам. Уявляю яким воно могло б бути, якби людство не знищило власноруч свій світ. Чи знали ті мешканці, що ходили колись давно цими вулицями, до чого призведе їх прогрес? Чи могли уявити подібне?
Від роздумів мене відволікає Наміда. Дівчина сідає поруч зі мною, витираючи з чола крапельки поту. А потім відв'язує від пояса пляшку, та простягає мені.
– Сьогодні занадто спекотно, пий.
Я роблю кілька ковтків, і тільки зараз, коли волога торкається моїх вуст розумію, що дійсно хотіла пити. Віддаю пляшку їй, і вона також робить кілька ковтків живлячої рідини. Біля ніг Наміди лежить її скарб – неодмінний трофей, котрий вона приносить з кожного виходу в місто. Скручені дроти, якісь залишки предметів, сенс яких я не розумію, а ще якісь шматки тканин. Дівчина проводить брудними пальцями по волоссю, розтріпуючи короткі пасма, що стирчать у різні боки наче гострі голки. Ми сидимо мовчки, просто насолоджуючись миттю відпочинку після дороги. Мої ноги не звикли ще до таких складних маршрутів, а взуття здавалося незручним. Та я не скаржилася, адже це дрібниці, в порівнянні з іншими незручностями, котрі можуть бути в цьому божевільному світі.
Я настільки поринула у власні роздуми про цю нову, незвичну для мене реальність, що навіть не помітила спочатку наближення двох чоловічих фігур. Нейт махнув рукою, і Наміда відповіла на його жест. Вони часто так спілкувалися, особливо під час виходів до міста. Мені було не зрозуміло, як вони навчилися комунікувати подібним чином, і що означає той чи інший жест, але колись, можливо, я також навчуся такому. Нейт з Ото зупинилися трохи на відстані від нашого тимчасового прихистку. Для мене знаходитися на сонці було важко. Шкіра пекла від спеки, і я намагалася ховатися у тіні. Ось і зараз, ми з Намідою розташувалися в затінку дерева. Та видавалося, що спека надокучає тільки нам. Нейт крикнув:
– Чисто. За годину повертаємося.
Я тільки кивнула у відповідь. Наміда ж, за звичкою потяглася до власних скарбів, перебираючи якісь деталі. Часом мені видавалося, що механізми цікавлять її набагато більше, ніж все інше. Нейт з Ото щось обговорювали, і його сміх розкотився між висотних будівель відлунням. Я знову повернулася у їх бік, але щойно поглянула туди, як відчула, що обличчя починає горіти вже не від спеки. Нейт, зняв верхній одяг, відкинувши футболку прямісінько на землю. Я не могла відвести погляду від його фігури. Навіть з такої відстані бачила все занадто добре. Бачила, як тепле проміння огортає його шкіру, підсвічуючи м'язи. Ковтнула слину, котра зібралася в роті, і знову відчула неймовірну спрагу. Вони з Ото вирішили трохи потренуватися. І це було неймовірне видовище. Кожен відточений рух, кожен уявний удар. Обличчя Іншого зосереджене, таке мужнє. І я не можу не визнати, що йому надто пасує виглядати ось так. Нейт замахується, та його напарник швидко вивертається, аби блокувати напад. Їх боротьба схожа на танець. І це заворожує.
– Кліпай очима хочаб іноді, і дихай.
Це зауваження ніби різкий удар, змусило мене отямитися. Наміда хмикнула, продовжуючи і далі копирсатися в дротах.
– Що?
– Кажу, що очі зітреш об його прес, як і далі будеш так витріщатися.
Якесь дивне відчуття заперечення окутало мене, змушуючи, здається, почервоніти ще більше.
– Нічого я не витріщаюся.
Наміда повернулася до мене, і на її обличчі розтяглася хитра посмішка.
– Та годі тобі, хіба не бачу. Ти погляду з Нейта не зводиш. Навіть на Ітана свого так не заглядаєшся.
Я тільки відмахнулася, відчуваючи тепер сором та суміш докорів сумління.
– Ітан, то зовсім інше. Ти не розумієш.
Наміда розвернулася до мене тепер всім тілом, та погляд її залишався таким само зацікавленим.
– То розкажи. Як взагалі так вийшло, що ви з ним разом? Я ж вірно розумію, що вас об'єднує не просто дружба, а щось більше.
"Щось".
Цьому "щось" важко дати визначення, і я зовсім заплуталася, після всього того, що сталося зі мною за останній час. Мені не подобалися подібні питання, наче були надто особистими. Стосувалися чогось дуже важливо. Тому найкращим рішенням було не зачіпати подібних тем.
– Можливо колись я напишу розповідь, розділів так на двадцять п'ять про моє життя в Ребут-сіті, про Ітана. Але не зараз...
Наміда все зрозуміла, і виставила долоні перед собою в жесті примирення.
– Ну ок. Не хочеш розповідати, то твоя справа. Та все одно знай, що я не сліпа. Хіба не бачу, що ти занадто зацікавлена цим ходячим тестостероном. Але, мушу попередити, він буває тим ще козлом. Тому романтики від цього телепня годі й чекати.
Я не розуміла значення певних слів, тому вирішила перепитати. Врешті, Інша здавалася досить товариською. А мені потрібно було пристосовуватися до їхнього світу, вчити нові слова та терміни.
– Що таке тестостерон?
Наміда знову пирхнула не стримавши смішок.
– Це Нейт. Він виглядає наче ходяче втілення мужності. Такий весь поважний, серйозний, сильний. Не дивно, що дівчата слюні пускають.
Таке тлумачення видавалося дивним, і здається, плутало ще більше.
– І ти?
Наміда нухмурилася.
– Що я?
– Ну те... Слюні пускаєш, чи як правильно? – подібне дивне твердження все ще видавалося чимось незрозумілим.
Інша голосно розсміялася, так наче я сказала якусь нісенітницю, та може так і було насправді? Стало якось незручно.
– Ні, Еш. Мене цей бугай не цікавить. Нейт для мене наче брат. Ми росли разом. Тому на мене його зваблива фізіономія не діє. Гей, Нейт!
Вона крикнула так різко, що навіть я не очікувала. Захвилювалася, раптом вона зараз розповість йому про нашу розмову. Та Наміда тільки показала йому середній палець. Знову цей дивний жест, сенс котрого я так і не зрозуміла. Він розвернувся, і побачивши нас знову розсміявся, відзеркалюючи жест Іншої. Ото, скориставшись моментом, зробив підсічку, поваливши Нейта на землю. Я схвильовано сіпнулася, ніби могла чимось допомогти йому. Тепер вже черга Наміди знову пирхнути під носа.
– А на тебе, дивлюся, подіяло.
Я знову вирішила залишити розмову без відповіді, і перевела у інше русло.
– Ти сказала "телепень". Хто це?
Вона, спостерігаючи за імпровізованим двобоєм тільки махнула у бік чоловіків.
– Он, диви. Один телепень, і ще один.
Інша хитнула головою, та посмішка все ще сяяла на її обличчі. Для себе я зробила висновок, що напевно цей термін не означає щось погане. Можливо це з того ж розділу, що і тестостерон? Якесь твердження мужності, чи інших рис людини.
– Ти сказала ще, що романтики від нього не чекати. Що це означає? Що таке та "романтика"?
Подібне слово, як і більшість тих, що використовують Інші було для мене не зрозумілим. Вираз обличчя Наміди змінився, вона стала більш серйозною, замислилася.
– Не знаю як тобі пояснити. В моєму розумінні "романтика" – це вчинки людини. Якась турбота, компліменти. Вся та маячня, з заграванням. Коли він робить для тебе приємні речі, піклується, каже гарні слова. Готовий подарувати цілий світ. Так ось ото все, то не про Нейта. Він занадто самозакоханий придурок, аби якось романтично залицятися до дівчат.
Я хотіла б запитати щось ще, як раптом десь віддалено почулося якесь торохтіння. Звук був незвичним. І судячи з реакції Інших не віщував нічого доброго. Наміда одразу ж підхопилася на ноги.
– Блядство! – Крикнув Нейт, хапаючи свої речі. – В укриття швидко!
Мені стало страшно. Адже я не розуміла, що відбувається. Та це відчуття загрози просто моментально розлетілося навколо, разом зі звуком, що наближався. Ми кинулися бігти до найближчої будівлі, на яку показав Нейт. Наміда навіть свої скарби покинула, зриваючись з місця. Вочевидь, загроза була серйозною. Торохтіння ставало дедалі голоснішим, надаючи сил бігти. Я вже забула і про незручність взуття, і про бажання пити. Аж раптом, моя нога зачепилася за щось, і в наступну мить, я вже летіла вперед, розставивши перед собою руки. Зістиковка вийшла болючою. На штанах з'явилася дірка, і коліно пекло від зустрічі з покриттям дороги. Я зашипіла від болю. Інші вже встигли дістатися затінку будівлі, в ту мить, коли я летіла на зустріч землі. Торохтіння стало надто голосним, і я перелякано підняла очі до неба.
– Давай, мала.
Нейт смикнув мене на себе так різко, що запаморочилося в голові. Біль в коліні змусив мене скривитися, і тоді він підхопив мене на руки, наче я геть нічого не важила. За мить ми вже вбігли всередину напівзруйнованої будівлі. Там, панував такий же гармидер, як і всюди. Розкидані меблі, що від часу містами встигли порости мохом, зітлівші папірці на підлозі, сміття. Нейт поставив мене на ноги, і приземлився за одним з перевернутих столів, знову потягнувши мене на себе. Я практично впала на нього, врізаючись щокою в його плече. Серце калатало в грудях, а пульс стукав у вухах так голосно, що навіть перекрив звук ззовні. Нейт, обхопив мене руками, притискаючи до себе ще сильніше. Його подих торкнувся мого чола, коли він пошепки видихнув.
– Не рухайся.
А я навіть дихати боялася в ту хвилину. Чула тільки дихання Іншого, відчувала як здіймається його грудна клітина під моєю рукою, та як сильно б'ється його серце, так само як і моє. Нарешті, після яскравого світла ззовні, очі почали звикати до напівтемряви приміщення. Я побачила, що Наміда з Ото так само зачаїлися, і чоловік навіть обійняв її, як Нейт зараз обіймав мене. Ми не рухалися, прислухаючись до звуків. І тільки коли торохтіння стихло, нарешті змогли розслабитися.
– Що то було? – запитала пошепки, все ще остерігаючись, що хтось може почути.
– Дрони. Очевидно, вистежують вас. Але не хвилюйся, він вже полетів.
Поки загрози немає.
Я не відразу відсторонилася від нього. Поруч з Нейтом мені було не так страшно. Пригадався момент, як він так само тримав мене на руках, під час деактивації чипа. Те, що він знаходився так близько, не лякало мене.
– Але як ми повернемося тепер, якщо ті дрони тут?
Він махнув рукою, привертаючи увагу Ото. Кілька жестів, і той кивнув у відповідь.
– Доведеться розділитися. Нас занадто багато, так легше відслідкувати наші переміщення. Якщо підемо по двоє, то шанси вищі дістатися без пригод, і не ставити під загрозу наше місце розташування.
Інші не розмовляли навіть коли, здається, небезпека минула. Нейт підвівся на ноги, махнувши рукою на двері, а потім кивнув у мій бік, і показав протилежний напрямок. Наміда все розуміла, тому тільки кивнула і вони з Ото поспішили до виходу.
Тепер, коли ми з Нейтом залишилися вдвох, він знову присів, оглядаючи мене. Його погляд пройшов вздовж мого тіла, уважно досліджуючи. Темні брови зійшлися на переносиці, а губи стиснулися в тонку лінію, коли його увага зупинилася на моїй нозі.
– Як ти? Болить? – Я було збиралася заперечити, але різко смикнулася та зашипіла, коли він торкнувся пальцями рани. – Зрозуміло. Зараз, мала.
Він зняв з пояса пляшку, і капнув водою на рану. Я скривилася, коліно запекло ще більше. Та раптом Нейт схилився нижче і подув на рану. Я навіть забула про біль, трохи розгублено поглянула у його бік. Не розуміючи нащо він це робить. З кишені штанів він дістав невеличкий шматок тканини, та обережно перев'язав мою ногу. Йогу пальці бережно огладили місце прикрите імпровізованою пов'язкою.
– Скоро біль мине. – Його голос був трохи хриплуватим, і коли він підняв на мене погляд, в грудях розлилося приємне тепло. – Маємо зачекати трохи поки Наміда з Ото відійдуть на відстань, а потім будемо повертатися.
Його пальці все ще гладили моє коліно. І дійсно, боліти перестало. Мені хотілося подякувати, сказати йому щось приємне, адже Нейт вкотре піклувався про мене. На думку не спало нічого краще, ніж те нове слово, котре я вивчила сьогодні.
– Нейт, ти справжній тестостерон. – Я промовила це максимально серйозно, намагаючись вкласти у цю фразу все, що відчувала.
На мить він завмер, а потім, до мого ще більшого здивування, розсміявся. Його ще донедавна серйозні риси обличчя розгладилися, а посмішка була такою щирою, що я невпевнено посміхнулася у відповідь, хоча і почувалася трохи ніяково. Невже сказала щось не так?
– Дякую, крихітко. Таких компліментів мені ще не робили. І хто навчив тебе такому?
Я трохи невпевнено знизала плечима.
– Наміда. Я сказала, щось не так?
Він усміхнувся, та простягнув руку до мого обличчя, обережно прибираючи з лоба пасмо волосся.
– І що ще вона сказала? – в напівтемряві приміщення, його очі блистіли цікавістю.
– Що ти телепень.
Він знову розсміявся. А я відчула як мої щоки вкриває рум'янцем.
– Ну тоді вже краще тестостерон. – Крізь сміх промовив Інший, і мені також стало смішно.
Я почувалася трохи спантеличиною, його реакцією. І не розуміла, чи не образила його чимось, тому поспішила додати:
– Дякую, Нейте.
Він кивнув, і його пальці знову торкнулися мого обличчя. Просто так, без цілі. Він провів подушечкою великого пальця по моїй щоці і зупинив погляд на губах. Десь всередині, в районі діафрагми, все завмерло в тремтячому відчутті.
– Ти дуже мила в своїй наївності, Ешлі.
– Це комплімент? – перепитала я, відчуваючи як тілом пройшлася хвиля мурашок від його доторку.
– Так. Хай буде компліментом.
Від цих слів стало тепло. І тепер заключення Наміди щодо Нейта здавалися мені брехнею. То який він насправді, цей Інший?
– А ще вона сказала, що ти геть не романтичний, і не вмієш казати компліменти. Вона помилилася?
Нейт схилив голову на бік, розглядаючи моє обличчя.
– Помилилася. Просто ми росли разом, вона моя сім'я. Тому звісно, з нею я не поводжусь так.
Тепер він знову став серйозним, хитнув головою, ніби відмахуючись від власних роздумів, та підвівся на ноги.
– У мене є ідея. – Озирнувшись, промовив Нейт і простягнув мені руку, допомагаючи встати. – Маємо трохи часу, перш ніж повернутися. Тому, ходімо.
– Куди?
Та він не відповів, кинувши лише хитру посмішку. Перш ніж вийти на вулицю, чоловік уважно поглянув на небо, та кілька хвилин оглядав місцевість. І лише впевнившись в тому, що загрози немає, ми покинули будівлю. Пройшли вздовж вулиці, і кілька разів звернули в провулки. Цей лабіринт помираючого міста був для мене таким незвичним та дивним, проте Нейт, здається знав його так добре, як я свого часу Ребут-сіті. Ми оминули машину. Вкрита іржею та завалена якимось сміттям, вона злилася з іншими частинами пейзажу. Раптом Нейт звернув до ще однієї будівлі. Я поглянула вгору, відмічаючи, що вона була дуже високою. Час не пожалів її. Обпалений сонцем і вітрами цей будинок загрозливо нависав над містом. Крізь дірки в фасадах можна було розгледіти фрагменти неба, котрі пронизували його наскрізь.
Нейт впевнено увійшов всередину, хоча і тримав руку на поясі, де висіла зброя. Я тільки намагалася не відставати від нього, переступаючи сміття. Під підошвою щось хруснуло, і я пригледілася. Кістка, розтрощена на дрібні шматочки. Кому вона належала? Людині?
Переплетення коридорів та сходів нагадали мені про колишнє життя. Ми підіймалися досить довго, і на якусь мить мені здалося, що я справді повернулася в Ребут. Сірі стіни, на яких давно облущилася фарба, стерта нумерація поверхів не дозволяла зрозуміти як високо ми вже забралися. Місцями, сходи були небезпечними, з-під бетону виглядало перекриття арматури, а дрібні камінці осипалися вниз пилом, щойно я робила крок. Проте я не боялася. Довірилася Нейту. Він краще за мене знав ці місця.
Нарешті він звернув з прольоту та через довгий коридор, пробираючись крізь сміття ми вийшли до просторного приміщення. Тут гуляв вітер, торкаючись залишків предметів меблів. Нейт сміливо пройшов вперед, туди, де замість стіни майоріла величезна діра. Я бачила тільки безкрайню блакить попереду, але коли підійшла ближче – подих перехопило. Посто під нами, внизу, розстілалося ціле місто. Те, що я бачила знизу, тепер відкрилося моєму погляду повністю. Майже розбиті будівлі, що потопали у зелені. Куди б не торкнулося моє око – всюди були уламки колись величної цивілізації.
– Не підходь ближче. Стань поруч.
Промовив Нейт, та простягнув мені руку. Я без сумніві вклала пальці в його долоню і стала поблизу. Заворожена тим, що відкрилося моєму погляду. Іржава сітка, котра, колись, напевно, була огорожею, відділяла мене від того, що колись було мегаполісом. Нейт не дивився вниз. Його погляд був зосереджений на мені, на моїх емоціях. Такий уважний та теплий, наче я дивлюся на світ його очима. Він опустив наші сплетені руки на огорожу, і став ближче, так що тепер наші плечі торкалися один одного. Тепер його погляд, як і мій, блукав поміж вулиць, чипляючись за фасади сірих будівель. Птахи розсікали простір, лавіруючи поміж хмарочосів. І в цю мить мені здавалося, що я так само як і вони, пролітаю над містом. Легкий вітерець гладив моє обличчя своїми пальцями, а легені переповнювало від кисню. Десь на панелях, ще збереглися вицвівші від часу літери, які ледь формувалися у дивні слова. Сонячне проміння відображалося в уламках скла у вікнах, мерехтіло. Я не могла відвести погляду. Відчула, як у кутиках очей збираються сльози від захвату. Не могла нормально дихати, захоплена краєвидом. Переді мною був цілий світ. Нейт посміхнувся, кинувши погляд на мене. Його пальці пройшлися по моїй кисті, огладжуючи шкіру. Тепло розтікалося вгору до плеча, перетікало у грудну клітину чимось незбагненним. Ми простояли так ще досить довго. І весь цей час, Нейт не відпускав моєї руки.
Я просто розтанула від цього твору, і від перших слів, посмішка не зникала о з обличчя, а на останніх словах так взагалі розпливлася в посмішці, бо це було надзвичайно ніжно та гарно ❤️ Так, Нейт, може і не такий романтичний та ніжний як Ітан, але він просто як магніт, прямо тягне до себе, тому я чудово розумію Ешлі, як можна взагалі стриматися, щоб не стерти очі об такий прес та чоловіка 😏 Наміда у цьому творі теж прекрасна, її гумор та якась отака харизма особисто мене зачарували. Це певно найкращий другорядний жіночий персонаж, що я будь-коли зустрічала Компліменти Ешлі, то просто 🤣 Я випала з тестостерона і думала "добре, що телепнем не назвала" і бачу, що Нейт зі мною цілком згодний Це було надзвичайно чарівно та романтично, ніжно, саме так я можу описати ті емоції, що я відчувала читаючи цей твір. Дуже дякую, що ви його написали, бо це саме те, чого так хотілося побачити між ними ❤️