Північ

Я сиділа на кріслі лише в спідньому, обійнявши коліна і легенько похитуючись зі сторони в сторону. Чесно, я намагалася накрити сьогодні святковий стіл, але мене вистачило лише на пляшку червоного вина і свічку, поставлену в склянку, щоб не падала. Вона втомлено сперлася на скляні прозорі стінки та нерівномірно горіла, а віск повільно крапав на стіл.

- Нова скатертина… - подумала я і зробила ковток прямо з горла.

Глянула на настінний годинник - пів години до півночі. Сумно усміхнулася. Де ж мій подаруночок? Де мій найбажаніший гість? Де моє кляте бісове свято?!

Різко піднялася і так само різко впала на підлогу, але вперто почала повзти на колінах до телефону. Він недбало валявся під шторами вже кілька днів. Скло майже повністю розтрощене, але він ще працює. Увімкнула новорічний плейлист і з другої спроби все ж встала на ноги. Відкрила вікно – мені геть немає чим дихати.

Хитаючись, я виконувала щось подібне до танця. Повільно руки підіймаються вгору, я задираю голову і кручуся. Кладу руки на невидимі плечі партнера і роблю крок назад, тоді праворуч і вперед, знову прокручуюся і недбало схиляюся в знак завершення номеру. Падаю назад в крісло, тяжко дихаючи. Пісня далі грає.

Десять хвилин до півночі. Втупилася поглядом в двері. Чекаю, поки хтось зайде. Поки ВІН зайде… Знову сумна усмішка. Обличчям падаю в долоні і хитаю в сторони, заперечуючи сама собі. Смішок проривається і я його підхоплюю. Переходить в істерику. Я стікаю кріслом знову на підлогу.

- Ти не прийдеш?! – вголос почала я. Звучало з претенцією, але очі швидко наповнилися сльозами. - Невже ти справді не прийдеш навіть сьогодні? Я так тебе чекала! Я все ще чекаю тебе, мій любий… Ну чому, чому ти покинув мене так рано?! – я почала захлинатися і стукати кулаками підлогу. – Зроби мені подарунок на свято, благаю… Хоч би востаннє, прийди… - шепочучи, просила я.

Чи від втоми, чи під дією алкоголю, але так я і заснула - на холодній підлозі, в одній білизні, з навстіж відчиненим вікном. Не дуже романтична і радісна вийшла ця святкова ніч. Найгірша в моєму житті.

Не знаю, котра була година, коли я прокинулася. Свічка вже згасла, кімната наповнилася темрявою. Здається, починало світати… або навпаки, можливо це вже знову вечоріло? Втім, неважливо. Тіло затекло від незручної пози і закочаніло від холоду. Докладаючи всі можливі зусилля, я присіла, спираючись головою на крісло. Знову без ліку часу дивилася на двері.

І тоді зайшов він.

Вже не маскуючись, проте все ще в камуфляжі. Він сумно глянув на мене з порогу і кутиками губ усміхнувся не від щастя.

- Що ж ти з собою наробила, люба? – видихнув він.

Я мовчки дивилася, як зачарована. Тоді потерла очі і гляну знову – він нікуди не зник. Живий, здоровий, все такий гарний і абсолютно рідний стоїть навпроти мене. З останніх сил я піднялася на ноги і, зробивши кілька швидких кроків, впала, проте цього разу він спіймав мене в своє обійми.

- Це ти… це справді ти… я знала, що ти живий, я вірила! Ти не міг загинути і лишити мене тут саму, я знаю, ти не міг! – я плакала йому в плече, міцно притискаючи до себе. – Де ти був увесь цей час? Чому не приходив…? Ти ж лишишся тепер знову зі мною, правда? – шепотіла я, коли сльози скінчилися.

- Люба… я лишуся назавжди з тобою. В твоєму серці, в твоїх думках, в простих речах, які ти так любиш, і в кожному куточку цієї квартири. Я назавжди з тобою і назавжди твій. Але я знову мушу йти. Сам. Ми ще зустрінемося і настане наша щаслива вічність, я обіцяю тобі. Та ще зарано, ще не час. Пообіцяй мені жити. Пообіцяй, що спробуєш і проживеш це життя щасливо. Я прошу тебе…

- Ні! Ні, ні, ні, ні! – кричала я, розриваючи обійми. – Я не житиму без тебе! Ти не маєш права отак мене кинути, зрозумів? Не йди від мене…

Я безсило впала на коліна. Він сів поруч і моментально притягнув назад до себе. Мовчки гладив моє волосся і думав про щось своє, а я намагалася максимально насолодитися цим моментом.

- Забери мене з собою. Куди б ти не йшов. Я не хочу знову лишатися сама в цій квартирі… В цьому світі…

Він видихнув, більше не заперечуючи, і сильніше обійняв моє худе холодне тіло. На годиннику назавжди застигли стрілки – північ.

#зимовийзабіг