— ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ, ІЛОСЕ, ЙДИ СЮДИ НЕГАЙНО! - протрубіла на вигляд тендітна літня жіночка у смарагдовому брючному костюмі.
— Не чіпайте мою любу матусю, пані Марі, я вже тут. Чого бажаєте? - промуркотів юнак з делікатною посмішкою, наче його життю зовсім нічого не загрожує.
— Я бажаю, аби ти своїми файними рученятами прибрав вже цей клятий фікус з того клятого кутка. Він туди наче вріс! - явно пом'якшившись, з легкою усмішкою, але нотками погрози сказала пані.
— Як же я можу прибрати свого друга, пані? Ми з ним миттєво зріднилися. От тільки-тільки я переступив поріг вашої пречудової кав'ярні, як одразу помітив і полюбив його. Я навіть ім'я йому дав — Костянтин. - продовжував муркотіти той з невгамовним ентузіазмом.
— Так-то воно може й так, але ж ти погубив свого Костянтина, бо не поливав його з того самого моменту, як зайшов у мою пречудову кав'ярню, любчику. Тепер він більше схожий на якусь гіллячку з двома листочками, Іле.
Ілос глянув на самотній напівмертвий фікус і відчув, як його суперсила - муркотіння - починає від нього втікати, а їй на заміну починає тихенько підповзати почуття провини, бо він дійсно любив той фікус. Перший час навіть поливав, а потім гості, замовлення, тяжкі робочі дні, ну і таке інше.
— Давайте зійдемося на компромісі. Я перенесу його в свою підсобку і спробую реанімувати. Якщо не вийде, а я в цьому дуже сумніваюся, то дозволите забрати його додомцю, як скорботну пам'ять про друга? - майже як кіт із Шрека мовив Ілос.
Пані Марі пхикнула, але по доброму - це ж Ілос.
— Та роби з ним що хочеш, головне - прибери його з моїх очей.
Не очікуючи іншої відповіді, Ілос підхватив свого напімертвого, але такого ж важкенького друга, і скоренько зачімчикував до своєї підсобки на протилежному боці приміщення. За два кроки до вхідних дверей, не зупиняючись, він повернув голову до пані Марі, яка вже стояла біля стенду з кавою, і почав було:
— А, до речі, сьогодні мають завезти круасани і...
Надто пізно він зрозумів, що на його олімпійському шляху з'явилася перешкода, яка подолала його. Та що там подолала, знесла з ніг, у прямому сенсі цих слів. Розуміючи незворотність ситуації і помітивши, що його друг вирішив, мабуть, помститися за недбале ставлення і привалити собою перешкоду, Ілос схопив Костянтина, драматично крутнувся і гоцнувся собі на спину. Він хотів був так само драматично зойкнути, але перешкода встояла на ногах і вирішила оперативно відставити Костянтина, який трошки перешкоджав диханню Ілоса. Й так швидко вона все це втнула, що хлопець встиг тільки щелепою клацнути.
— Йой, вибачте мені, будь ласка, я зайшла й відразу задивилася на ваші картини, а не собі під ноги, - секунду подумавши і набравшись гордої борзовитості, додала: — А взагалі, хто буде перти такий важенний, але, як я бачу, напівмертвий фікус самотужки, ще й крутити головою, та ще й патякати встигати?! А якщо б на моєму місці була якась крихкенька бабуська з палицею?! То може вона б і не впала, але фікус з Вас би точно не стягла, а може зверху ще й палицею настукала! До речі, я встигла почути — до того, як Ви знесли мене цією гіллякою у вазоні, звісно — що сьогодні Вам мають завезти круасани, так? О котрій годині це буде?
Натурально ошелешений Ілос застиг, забувши, що таке круасани, де він знаходиться, і чому ця діва дивиця на нього абсолютно не кліпаючи.
“її очі.. вони потемніли, а потім посвітлішали? це мені здалося, чи світло так впало? але очі сині, гарні, це факт. а чому.. вона досі на мене дивиться?”
Бережи Господь пані Марі, яка швидко помітила, що Ілос в якомусь тумані стоїть як дуб, і скоренько відповіла за нього:
— Вибачте будь ласка, як я можу до Вас звертатися?
Дівчина тіпнулась, спочатку не зрозумівши звідки йде звук. Вона швидко обдивилась затишний простір і зупинилась поглядом на барній стійці: спочатку побачила акуратно зібране сиве волосся, а потім зелені очі, що з цікавістю придивлялись до неї. Колір її костюму підкреслював очі настільки, що відповідь прозвучала не одразу.
— Аполлінарія, - оговтавшись, сказала вона і, трохи подумавши, додала, — Можна будь-яким зручним Вам скороченням, окрім Ліна.
— Запам'ятаю. Можете звати мене Маріанна, але всі звуть пані Марі. Круасани будуть о 10:45, це десь через годинку. Зачекаєте трохи і зможете обрати будь-який рогалик і каву, безкоштовно, звісно.
В усякий інший день вона б відмовилась від такої пропозиції, але сьогодні день великого повернення додому, та і круасани з кавою вона полюбляє.
— Зачекаю.
— От і добренько! - пані Марі люб'язно усміхнулась і повернулась до хлопця. — Ілосе, котику, дороби свою справу і запропонуй нашій гості меню. Будь хорошим офіціантом.
Нарешті у голові Ілоса почав розвіюватися туман, а посмішка поступово почала розширюватися.
— Звісно-звісно, меню буде на Вашому столику менш ніж за 5 хвилин.
Фінально підхопивши багатостраждального Костянтина і таки притарабанивши його у підсобку, хлопець обережно поставив його у куточок. Ілос хотів було уже чкурнути по меню, але зачепився поглядом за запорошене дзеркало, яке самотньо висіло і чекало поки його хтось хочаб протре. Мрії дзеркала навіть перевиповнилися: його протерли, натерли, і тепер в ньому нарешті могло відбиватися молоде чепурне обличчя. Ілос використовував тільки своє домашнє дзеркало під час зборів на роботу, і ніколи не сумнівався в тому, що йому не знадобиться перевіряти свій зовнішній вигляд впродовж дня. Самовпевненість, самолюбство, зарозумілість та інші слова, які б Ілос назвав просто “адекватною самооцінкою”. Хочеться зауважити, що його зовнішній вигляд дає йому повне право на таке самопочуття. Фактурна статура, таке ж лице, обрамлене густим, але в міру, каштановим волоссям, яке Ілос просить стригти під шторки і старанно вкладає кожного ранку. Теплі грайливі медові очі, оточені чорними гусеничками (пані Марі так назвала його вії та брови при першій зустрічі). Чиста шкіра, мамина чітка форма губ, татів трошки задертий ніс і спільні вилиці. Ну мрія, егеж? От і Ілос так подумав. Зачесав пальцями своє волосся, налаштував обличчя, поправив комір білої сорочки, яка йому неймовірно личила, і з гордо розправленими плечими вийшов із своєї маленької комірки.
Кав'ярня була облаштована за вишуканим смаком Маріанни, який, здавалося б, має бути більш строгим, аніж затишним. Відвідувачів зустрічали високі двері з темного дерева, по краям обвиті вензелями та декоровані склом. Як правило, одна половинка завжди була відкрита, а другу відкривали тільки в день народження або самої Марі, або її близьких людей. Як тільки люди заходять до приміщення, то відразу відчувають насичений аромат кави та випічки і дуже рідко виходять без нічого. Куди б ви не сіли, в полі зору завжди буде одна чи дві картини, які заворожують, але чим саме — не зрозуміло. Тут зіграла роль вдача чи то пані Марі, чи то того парубка, який продавав свої роботи за три копійки на прибережному ринку. От і перешкода, яку, як з'ясувалось, звати Аполлінарія, сиділа за дальнім столиком в кутку і роздивлялась написаного чорного кота з медовими очима, який дивився на всіх, мов Мона Ліза.
— Ваше меню, будь ласка! - в своїй звичній манері промуркотів Ілос.
Але відповіді не було. Взагалі нічого не було. Вона так і продовжувала роздивлятися кота.
“такого ще не було!”
— Бажаєте вже зараз чогось випити або перекусити? - трохи підвищивщи тон і знизивши рівень муркотіння запитав хлопець.
І, о диво, вона обернулася.
— Ви на нього схожий.
— Я? На кого?
— На цього кота.
Ця жінка явно вирішила зробити цей день особливим, бо так часто Ілоса ще ніхто не збивав з ніг. А вона, як ні в чому не бувало, відповіла:
— Поки що я буду склянку нехолодної негазованої води, будь ласка. А... у вас тут можна палити?