Жила була весела дівчинка Лізонька. Кожний ранок вона зустрічала так, як самий чудовий ранок на світі. Підходила до великих скляних дверей чи вікна і спостерігала, як починається день. Їй часто хотілося розділити свою радість, тому вона бігла до мами і будила її словами «Я покажу тобі ранок!». Вони разом дивилися на небо, як воно міняє відтінки голубого кольору, як прокидаються птахи, як піднімають голівки квіти і стебла трави стають вищими. Потім мама вмикала музику і дівчинка танцювала. Вона рухалась із сторони в сторону, піднімала руки вгору в такт музики і їй, в якусь мить, здавалось, що вона обнімає сонечко, яке з’являлося за вікном. «Сонечко, я передаю тобі ранковий привіт», - шепотом говорила Лізонька. Атласна стрічка в її руках, створювала в такт мелодії кільця, візерунки і дівчинці здавалося, що вона літає...
А одного разу, у вихідний день, дівчинка з мамою і татом поїхали на дитячий ранок. Там був цікавий виступ, звучала лірична мелодія і дівчатка, одягненні в гарні сукні, танцювали. Лізонька теж хотіла танцювати разом з ними. Але вона не мала такої гарної сукні, які були у них, і не було атласної стрічки. Її бажання танцювати було настільки сильним, що вона згадала ранок, примружила очі і подумки попросила: «Сонечко, моє тепле ясне Сонечко, я кожний ранок передаю тобі привіт. Я дуже дуже хочу танцювати в мереживій сукні з атласною стрічкою. Якщо зможеш, допоможи мені». При цих словах, її груди заполонило тепло… Це напевно Сонце, воно мене почуло, подумала Лізонька. В її оченятах заграли вогники, вона усміхнулася, а ніжки самі побігли до дівчаток, що танцювали. Вона не дивилася на на них, а трохи осторонь, під ту ж саму музику створювала свій неповторний і дивовижний танець. То піднімала руки вгору, то опускала їх, то розводила в сторони так, що вони ставали хвилями і кружляла, кружляла, кружляла в такт музики. В своєму польоті танцю, вона не бачила нікого і нічого, була тільки музика і була вона...Музика закінчилася, а Лізонька міцно притулилася до тата, обнімаючи його за шию і вгамовуючи дихання...
Одного ранку, це було перед Різдвом, Лізонька солодко прокидалася…, повільно відкривала очі і побачила… перед нею лежала гарна, дуже гарна сукня обшита казковим білим мереживом, а поруч лежала атласна розова стрічка. Її подиву не було меж! Вона одяглася, підбігла до дзеркала і побачила дівчинку в прекрасній сукні і неймовірної краси. Їй захотілося закричати: «Невже це я, така красуня?». І в цю ж мить, сонячний зайчик пострибав по дзеркалу, наче покликав Лізоньку до вікна, і там вона побачила Сонечко. Її груди заполонило гаряче тепло подяки: «Сонечко, моє прекрасне Сонечко, дякую, дякую, дякую тобі за твоє Сонячне диво, ти почуло мене! Я маю казкову, прекрасну сукню і таку яскраву атласну стрічку. Я така щаслива… Обіцяю, я буду так гарно танцювати, як справжня балерина, а ти будеш милуватися мною, радіти разом зі мною і дарувати своє тепло…