Вулиця Вітряна

#Оріджинал #G #F #ВПроцесіНаписання #Максі #студенти #психологія #пригоди #більшеінфивкінцевихнотатках

Вона знов напилася.

Вона знов напилася і вдарила якогось чувака в обличчя.

Він впав спиною прямо на столик з шмурдяком, розлитим в паперові стаканчики, і все навколо нього пофарбувалося в червоний.

Це не кров, це так розлилося те дешеве вино.

Сам він майже не постраждав, хіба проходить пару днів з розквашеною пикою.

Та і взагалі він бидло. Заслужив.

Але вона знов напилася, знов напилася і вдарила чувака в обличчя.

Їй не стало легше.

***

Все починалось невинно. Власне, все в житті Ксені спочатку починалось невинно, а потім вона опинялась з розрізаною навпіл собакою на руках, в кущах на кордоні з Угорщиною чи на автобусі Боярка-Сиргород. Але цього разу вона робила все якраз для того, щоб не встряти в халепу. Чесно.

— Пробач, реально треба бігти, ти далі сама, — каже Арлан, полишаючи її напризволяще, — я б залюбки ще походив би з тобою цим райончиком, але треба встигнути малого забрати зі школи до репетиції, а потім ще за довідкою зганять.

— Що за довідка? — не надто зацікавлено питає Ксеня. Вони стоять посеред сірої й безлюдної вулиці, де хіба якісь нещасні ворони клюють щось зі смітника. Ксеня задумується, чи не мали вони давно відлетіти в теплі краї. Можливо й не мали.

— Та в літній табір відправити його хочу, а там вимагають купу папірців.

— Літній табір? Зараз початок зими.

— Я йду на випередження.

Арлан король тайм-менеджменту, аматорського театру і догляду за хворим меншим братом. Всі Ксеніні ставки на те, як швидко він вигорить і впаде в абсолютну апатію провалились, бо він досі ходить зі своєю свіжо пофарбованою рудою макітрою, усмішкою від вуха до вуха і незрозумілим ентузіазмом до всіх його затій. Арланів запал до нових ідей здається матеріальним і таким же блискучим, як і його відполірований чорний мопед. Він сідає на нього і підморгує:

— Не загубись серед цих сталінок.

Ксеня дозволяє собі засміятися. Її сміх схожий на звук, який видають деякі свійські тварини, коли їх ріжуть, та якби їй хтось про це сказав, вона б тільки стала пишатись більше й гиготіти гучніше.

— Якщо й загублюсь, ти мене з-під землі дістанеш. Як я тебе з того туалету на Журавлинській!

— Я думав ми про це забули! — тепер сміється Арлан.

Зрештою він заводить свій мопед і той гарчить, пихкаючи димом і змушуючи Ксеню гучно закашлятись. А можливо, це вона продовжує сміятись. Раптом Арлан щось згадує і заглушає мотор, різко повернувшись до Ксені:

— Фотік в тебе?

Вона ствердно киває і показує йому перекинутий на шнурку через плече фотоапарат миттєвого друку зразка ранніх двотисячних. Арлан серйознішає.

— Ти ж його як зіницю ока! — він ніби попереджає, а ніби й погрожує, і Ксеня задумується, чи помітив він, що праве око в неї почервоніло через якусь мошку, яка мала необачність туди влетіти. Зрештою вона киває і запевнює його, що з його дорогоцінною камерою нічого не станеться. На це Арлан відповідає, неприродно всміхаючись і з натиском промовляючи:

— Ну, тоді щасти. Спробуй знайти в цьому щось цікаве для себе, прошу.

Ксені зухвало посміхається в відповідь. Їй завжди здавалося кумедним те, як Арлан може миттєво змінити свій тон голосу на “твою мамцю, яка не хоче бачити як ти знов впадеш в запій”. Власне, мамці на її запої, певно, все одно, а Арлан якраз має досвід батьківства (майже). Тож Ксені зазвичай приємно, коли він так поводиться, адже турбота і піклування означають, що їй менше доведеться робити самій.

Не в цьому випадку, щоправда: зараз його турбота і піклування вимагають від неї шастання по найнуднішому району міста з фотоапаратом і диктофоном, розпитувань абсолютних незнайомців про їх життя-буття і потенційно публічної промови.

Це так Арлан оберігає її від альтернативи: абсолютної саморуйнації. Власне, все не так погано. У Ксені просто немає кнопки “стоп”, зате є жага до витівок і випивки. Арлан це називає прокляттям двох “в”. Ксеня як накопичувальний бачок з купою енергії, яка якщо не буде витрачена, то переллється через край і зачепить всіх довкола.

Спершу все було стерпно. На першому курсі дівчина взагалі здавалась зашуганою й тихою, але ось вона вже на третьому і її грозяться вигнати. Ось вона вже вляпується в сороміцькі історії та підриває спокійне життя студентське. Ось Арлан і вирішив, що так далі продовжуватися не може і варто спрямувати цю енергію в благе річище.

Якась його знайома в театрі — Агнешка, здається, — розповіла йому про фотоконкурс, де потрібно зробити набір фотографій і написати статтю до них. Нагорода — чи то якісна камера, чи то грошовий приз, чи взагалі якась путівка. Арлану вона не особливо цікава, але він загорівся самою ідеєю і відразу почав свою працю.

Темою конкурсу є “унікальність”, і він довго пояснював Ксені, що це поняття абстрактне і тому його ідея фотографувати найнудніший прошарок населення є насправді влучною і постіронічною. А він прийшов до цього після багатьох днів роздумів і брейнстормінгу, коли нарешті — Еврика! — не заїхав випадково в крайній район Сиргороду, відомий тим, що нічим не відомий. Там живуть переважно пенсіонери й бідні люди, там немає диваків чи інтелігентів. Там є тільки сірі панельки і парк Комсомолу, який все ніяк не перейменують. Подивився на це Арлан і вирішив — воно! Який же глибокий задум — пошуки унікальности в самих нудних, непримітних речах. І яка ж гарна нагода витягти Ксеню з її замкнутого кола саморуйнації і дати камеру в руки.

Вона була(і залишилась) скептично налаштована щодо цієї ідеї, але її очі бідної студентки загорілись на обіцянці розділити потенційний грошовий приз, якщо вона допоможе з цим проєктом. Арлан запевнив її, що не потрібно вміти професійно фотографувати чи писати гарні статті, вона просто спробує, а він все одно зробить основну роботу.

Від неї вимагається взяти в жителів району інтерв'ю, записати їх на диктофон і поклацати цих людей. Навіть якщо вийде змазано, на крайняк теж можна буде назвати постіронією. Кінець кінцем Арлан збере матеріал з записів, склепає з цього статтю, відбере непогані фотки і сам зробить декілька. На самому ж конкурсі вони вдвох презентуватимуть свій проєкт, і навіть якщо не виграють, в довгостроковій перспективі Ксеня може захопитися подібною творчою діяльністю і нарешті завести собі якесь нормальне гобі.

Ось вони навіть почали втілювати це в життя, приїхали в крайній район і Арлан встиг показати Ксені як вправлятися з фотоапаратом. Їй це здалось надзвичайно нудним заняттям.

— Я зроблю все для того, щоб не встряти в халепу, — Ксеня не відповідає напряму на прохання, але і це, здається, достатньо задовольняє Арлана. Він засовує долоню в кишеню, бере звідти щось, потім ховає обидві руки за спиною, проводить якісь махінації і зрештою простягає Ксені стиснуті кулаки.

— В якій? — питає. Дитячі забавки. Ксеня бурчить:

— Хай буде ліва.

Арлан розкриває долоню, і Ксеня помічає в ній значок, де чорним по білому написано "активіст". Арлан чіпляє його їй на куртку, дивом не звалюючись при цьому з мопеда.

— Нахіба? — питає Ксеня і Арлан всміхається:

— Так до тебе буде більше довіри, — пояснює він і береться за кермо. Заводить по новій мопед і зникає з поля зору за лічені секунди.

Ксеня зітхає і, прокрутившись на п’ятках, розвертається в протилежний бік. Її погляду відкривається вуличка з покоцаною асфальтованою дорогою, що петляє між панельними будівлями і клумбами, засипаними залишками брудного снігу. Людей там взагалі не видно, тож Ксеня направляється вглиб цих нетрів.

За кожним поворотом, здавалось, їй відкривається двір, в якому вона вже проходила, такі вони однаковісінькі. Дівчина зупиняється сфотографувати лебедя з шин в одному з них і стає на лавку, щоб кадр вийшов краще. Гаразд, не те слово. Арлан би сказав “артхаусніше”. Той лебідь, бідолаха, згори і близько не виглядає так добре, як збоку, а засипаний снігом і брудом він має взагалі жалюгідний вигляд.

Ксеня нетерпляче витягає фотографію з фотоапарата, не дочекавшись, поки вона вилізе повністю. Вона агресивно махає нею, ніби віялом, бо бачила подібне в фільмах. Швидше проявлятись від цього фотка не починає, тож дівчина ховає її собі в кишеню, а саму камеру направляє з лебедя на свої ноги в грубий коричневих чоботях, що досі стоять на червоній лавці. Хоч щось яскраве на весь район.

Захопивши об'єктивом свої ноги, добрячу частину лавки зі спинкою і трохи землі, дівчина не встигає навіть сфокусувати камеру як якийсь дідок, схожий на шкільного викладача історії, тільки з сильнішим перегаром, починає кричати їй щось в спину. Ксеня не розуміє, що саме йому не сподобалось, але здогадується, що він, певно, просто не звик до подібного роду персонажів на його клумбі.

— Йдіть ви в жопу, старий пень! — кричить вона йому в відповідь.

Ксеня знає, якою її сприймають перехожі, і відповідає своїй зовнішності. Вона — круглолице дівчисько з коротким волоссям, пофарбованим в червоний. Якщо кучерява шевелюра Арлана попри постійне фарбування залишається ніжною і доглянутою, у Ксені вона шпичаками, ніби голки в їжака, стирчить в різні боки, а на дотик і взагалі відчувається, як дешева перука. В неї пірсинг в носі — невеличка блискуча кніпка, що чомусь викликає переляк в деяких її родичів. Вона не висока й не худа, однак також досить спортивна. Вона третій вчиться в військовому училищі не задля того, щоб не могти й гвинтівки підняти. Востаннє, коли її бачила хрещена мати, та перехрестилась і сказала про неї: "Господи помилуй, ти як мужик!".

Тепер в неї ще й око червоне.

“Старий пень” явно не очікував на таку відповідь і на мить зам’явся, не певен, як йому взагалі реагувати. За цей час Ксеня вже навмання клацнула фотоапаратом і зіскочила з лавки, гигикаючи.

Вона знов пішла вулицею, і цього разу удача була до неї більш привітною: вона натрапила на людну вулицю. Ксеня спробувала згадати, як Арлан вчив її ввічливо починати інтерв'ю.

— Драстє, чи можна цапнути в вас хвилиночку вашої уваги? Не схоже щоб у вас було багато інших справ, — дівчина підскакує до бабці на лавці і підсовує їй під ніс пристрій з аудіозапису, ніби мікрофон. Судячи з не надто привітної реакції тої, Ксені таки варто було більше репетирувати привітання. Але й бабця могла виразити своє невдоволення іншим способом замість плювати на куртку.

Зрештою Ксеня щось гаркає і, протерши серветкою куртку, іде допитувати далі. Люди не проявляють особливого ентузіазму до її задуму, і вона обурюється. А ті, хто намагаються відповідати, здаються ходячими методичками по тому, як швидко заснути.

Наступні інтерв'ю теж не увінчуються успіхом.

Звісно, це надзвичайно нудний район, і Ксеня не мала очікувати багато. Але коли вона була в подібному в Києві, то зустріла побільше фріків: бачила руду дівчину з якимось відстороненим поглядом і синьоволосого представника ще невідомого науці гендеру, що здійснювали акт кохання на поламаній лавочці. Бачила чувака з дивним пристроєм з антенками, що пищав, і дитиною на його плечах, що змагалась з цією залізякою хто кого перекричить. Діти з батьками це взагалі окремий жанр: коли ще дуже мала була, зустріла якогось молодика з п'ятилітнім хлопчиком, що розмовляли про астрофізику. Бачила фріків і неформалів. Тут верхом дивацтва є хіба парочка п'яних неадекватів.

— Шановний, не обов'язково роздягатися, — шипить Ксеня останньому перехожому, що, схоже, забув про планове відвідування психіатрії. Дістає з кишені диктофон, зупиняє і стирає запис, бо нічого хоч трохи цікавого і не гидкого там немає. Гарчить собі під ніс про "срані доісторичні методи запису", замість яких вона могла б просто використати телефон.

Що б не казав Арлан, а Ксеня поки не відчула жодного "творчого піднесення" від цього райончика. Здавалось, всі тут випромінюють якусь гнітючу й достобіса нудну енергетику, а краєвиди теж не навіюють особливого натхнення.

Панельки, неадеквати, панельки. Затиснуті між панельками клумби та лавочки. Кіоски з дешевими продуктами. Гаражі. Панельки.

Коли вона роззирається в пошуках нової жертви для інтерв'ю, то зауважує, що люди вже помітили її спроби в журналістику і всі як один перейшли на інший бік вулиці. Як людина з відсутнім відчуттям такту і присутньою впертістю вона б все одно пішла до них. Але як лінива і не вмотивована студентка, вона просто човгає далі.

Що далі вона йде, то менше людей зустрічає і то вужчими стають вулички. Ксеня фотографує кілька вікон, з яких ллється тепле світло, і кладе собі до кишені готові фотографії. Їй дещо прикро, що хоч це й камера миттєвого друку, потрібно чекати декілька хвилин перш ніж картинка проявиться. Вона якось пожалілась на це Арлану, а в відповідь він пообіцяв показати їй, як відбувається "справжнє" і "серйозне" проявлення фоток. Вона відмовилась, знаючи, що занадто нетерпляча для такого діла.

Ксеня заходить в черговий провулок, і першим її інстинктом є бігти. На жаль, вона дослухається до другого: залишитись і дивитись.

Прямо на її очах розгортається сцена: двоє хлопців не надто презентабельного вигляду сваряться між собою. Перший, в костюмі Адідас і зі стрижкою "під горщик", схоже, програє. Він стоїть притиснутим до стіни і аж кипить від злості, на очах червоніє і булькотить. Другий, кремезніший і, здавалось, небезпечніший, кричить:

— …раз, мало тобі не здасться! Хоч ще один раз ти, мерзота, братимеш їхні брудні бабки, збиратимеш свої зуби по дворах!

Адідасівський морщиться, коли слина Кремезного потрапляє йому в лице, і сичить:

— Відколи тебе почала так харити моральність цієї історії? Сам ти його не краще.

Для Кремезного це стає останньою краплею, і він б'є Адідасівського в шию. Той втрачає рівновагу і ненавмисно. зміщає свою вагу на правий бік, але опирається об стіну будинку й не падає.

Це цікаво.

Ксеня не стане затримуватись надовго. Вона любить конфлікти, але і Арлана по-своєму любить й не хоче його розчаровувати. Не хоче вчергове встрявати в лайно і його розчаровувати.

Але це все одно єдина цікава річ, яку сьогодні доводиться бачити.

Дівчина зупиняється, дивиться з-за кута на сценку й повільно підіймає до рівня очей камеру. Ні, ну фотографувати вона не буде. Це видасть звук, та й дасть лише один кадр. Якщо вона й захоче знімати це, то використає телефон. Правда ж?

— Не порівнюй мене і цього уїбана з його сраного культу! — гарчить Кремезний і пришпилює Адідасівського до стіни, притримуючи його плече рукою.

— Ти сам з Єлисеєм ледь не в рота сосавася, не тобі говорить!

На ці слова Кремезний визвірюється і б'є Адідасівського коліном в живіт. Той згинається навпіл, видаючи неприємний шиплячий звук. Кремезний хапає його за відносно довге волосся і притримує його голову ледь не в сантиметрі від своєї, викрикуючи образи в лице. Адідасівський слабко пручається: лівою рукою він намагається вивільнити свою голову, а правою тягнеться до кишені.

В Ксені ніби кров застигає в жилах. Не від сцени бійки. До таких вона звикла, і сама, на своїй малій батьківщині, нерідко брала в подібних участь.

Це промовлене вголос ім'я стає тим, що змушує її похитнутися на місці й з переляку нажати на кнопку на камері. Чорт, от наступного разу в неї в руках буде автомат, хтось гукне ім'я "Єлисей" і вона так само чисто випадково спустить курок.

"Це може бути інший Єлисей. Ім'я взагалі не поширене, але ж не один він на всю країну. Та й не може тут ніхто знати про нього. Не може. Бо якщо він тут, то він знає що я тут. А він не може, не може, не може знати що я тут!” — думки дівчини пливуть в хаотичному напрямку. Але водночас вона прокручує в голові попередні уривки розмови. Абсолютну ненависть в словах Кремезного при його згадці. Слова про “сраний культ”.

Чорт, точно він.

Перед її очима з камери вилізає ще повністю біла фотографія, а коли вона отямлюється, заспокоює дихання та опускає камеру, то вже бачить звернені на неї погляди обох учасників бійки.

Але буквально за цю одну мить, поки її погляд був розфокусований, дещо змінилось. Адідасівський тепер височіє над Кремезним, тримаючи праву руку біля його живота. Той же виражає суміш болю й шоку, хоч буквально щойно тримав першого за патли.

— Шо ти смотриш? — помітивши Ксеню гукає їй Адідасівський сма́чною Полтавською говіркою.

Ксеня миттю вирішує, що якщо їй і світить стати третьою учасницею бійки, то зробить вона це добровільно. “Вибачай, Арлан, мене не так просто перевиховати.” — думає вона і робить крок вперед.

— Відійшла-а! — гарчить Адідасівський, і дівчина пирхає. Вона, хоч сама досить низька, вище нього на пів голови і вдвічі кремезніше. Навряд такий дрищ може представляти їй якусь загрозу в рукопашній бійці. А Кремезний взагалі нічого не зробить, бо досі чомусь не в змозі банально випрямитися.

— Що то за Єлисей, про якого ви говорили?! Яке ви маєте до нього?.. — дівчина не встигає закінчити, як Адідасівський відпускає Кремезного і той падає на землю мов мішок з піском, які в військовому училищі використовують в якості мішеней для стрільби. Сам же хлопець атакує Ксеню, і вона з легкістю блокує його удар ліктем. Адреналін вдаряє в голову. Він не залишає місця для думки, що, може, він не такий і дрищ, якщо миттєво повалив Кремезного. Але б'ється він справді слабко.

Власне, всі логічні висновки досягають мозку Ксені тільки тоді, коли вона помічає в долоні правої руки нападника якийсь блискучий металевий предмет.

Чорт.

Це мусить бути ніж. Дівчина одним різким і шаленим рухом перехоплює його зап’ястя, подумки дякуючи останнім трьом рокам, проведеним в військовому училищі. Вона починає заламувати хлопцю руку, кажучи:

— Повторюю, звідки знаєш Єлисея?!

Адідасівський чомусь мовчить і кривить лице в дивній міні. Коли дівчина намагається дістати ніж з його руки, він особливо не пручається і вишкіряється ще сильніше.

Дівчина хапається за щось металеве, не відводячи погляду від обличчя супротивника. Її навідує думка, що в цієї речі надто дивна форма, аби бути ножем. Щойно вона торкається його, то чує якийсь шиплячий звук і пронизливий біль блискавкою вражає її тіло. Він зачіпає в першу чергу ту руку, що торкнулась зброї, але дівчина все одно вона відчуває жахливий спазм по всьому тілу.

В очах темніє. Вона хрипло скрикує і похитується, миттєво відпускаючи хлопця і обхоплюючи травмовану руку іншою. Згорблюється і хапає ротом повітря, намагаючись не впасти. Відчуває дрож по всьому тілу.

За цей час Адідасівський відходить до Кремезного і щось йому каже. Той тільки мичить у відповідь, тож отримує удар ногою в живіт.

Ксеня намагається втамувати тремтіння, і, на щастя, за ще кілька секунд спазми припиняються. Рука все ще нестерпно болить, але, коли вона дивиться на неї, то бачить лише невеличкий синець на вказівному і середньому пальцях. Принаймні перед очима вже нічого не пливе.

І будь-яка розумна людина б кинулась тікати. Ксеня, щоправда, давно перестала себе ідентифікувати як таку.

— Падлюка! — вона кричить, і Адідасівський розвертається до неї.

Цього разу вона може краще побачити зброю в його руках і здивовано завмирає.

Цей предмет замалий для ножа. Чорт, він схожий на кастет. От тільки продовжується майже до зап’ястя видовженою коробкою з кривулявою подряпиною в формі букви Х. І кастети не вдаряють людей струмом, хай як вправно б з ними не вправлялися.

Хлопець робить випад і цього разу цілиться кастетом на точку десь між вухом і лінією щелепи.

Ксеня блокує його перш ніж він торкається її шкіри, і вже впевнюється у своєму тріумфі. Однак її знову пронизує цей пекучий і нестерпний біль, цього разу якраз в районі щелепи. А він навіть не торкнувся!

Хлопець штовхає її і вона покірно падає на асфальт, важко дихаючи. Також вона чує якийсь дивний звук удару, ніби на асфальт впав якийсь предмет, але вона занадто в агонії, щоб звернути увагу.

М'язи в обох місцях удару скажено пульсують, і дівчина скручується калачиком, намагаючись притупити біль.

Все перед очима починає темніти і розпливатись, тож вона ледь зауважує, як з поля зору швидко зникає Адідасівський, а потім, в протилежну сторону йде, похитуючись, і Кремезний.

Якби вони хотіли її вбити прямо зараз, то могли б. Але вона лише дівчисько, що підслухала їхню розмову і втрутилась, тож її просто залишили лежати на землі.

На її лобі з'являються краплі поту, а це лайно може доставити проблем ранньою й вітряною зимою. Так можна й захворіти.

На думці про вітер Ксенін погляд повільно переходить на табличку, що висить на стіні дому. На зміну судомному, нестерпному і різкому болю приходить притуплений і спокійніший, дівчина нарешті може сфокусувати зір. Читає:

"Вулиця Вітряна"

На номер після назви вже не звертає уваги, але кутик її роту піднімається догори. Кумедно.