Як живеться у чужій країні

Війна торкнулася всіх. Кожного: від малого до старого, від Заходу до Сходу, від Півночі через Центр до Півдня. В такий важкий час, основне наше завдання — бути разом, одним цілим, бути спільністю та єдністю, щоб побороти нашого ворога. На жаль, нам приходиться вести війну не тільки ззовні, але й зсередини. Сьогодення — суцільна сварка та протистояння, конфлікти та клубок з болючих подій. Я не знаю, чи можна це назвати статтею, чи продовжу я це писати далі. Але цією публікацією я хочу підтримати кожного українця, до якого можу дотягнутися своїми обіймами-рядками. Я побачила відео в тік-тоці. Відео в тік-тоці, там де дівчина під всім відому пісню доносила думку, що люди, які виїхали закордон, мають «весну на своїй вулиці», поки в інших — «лютий за вікном». І ні, я ні в якому дідьковому разі не збираюся зараз порівнювати наші проблеми. Не можливо порівнювати. Не по-людськи порівнювати Бучу і Маріуполь, Харків і Херсон. Зараз ми всі живемо ядовитою зимою, що ріже нас холодом зсередини. Але саме в цій «статті», мені хотілося б зачепитися саме за тему «яскраве життя у Європі». Не буду говорити за всіх, напишу певний «блог» про свої почуття, бо за межами України я перебуваю з березня. В мене своя історія війни. Я не тікала з гарячої точки, в мене не стріляли. Принаймні, пулями.. Але в мене теж є в серці «підвальні дні», «відчайдушний страх», «моменти прощання». Тому, візьму на себе відповідальність. Для того, щоб ви знали — ви не одні. Залишаємося ми закородном з різних причин, що базуються на одній єдиній. В когось нема дому, в когось — можливості. Я за цей час багато ким працювала. Я працювала прибиральницею: мила туалети, складала чужі шкарпетки та білизну, вилизувала гігантськи будинки, падаючи від безсилля. Я мила посуд: викидала смердючі рештки їжі, а мої руки пухли від гумових рукавичок. Я сиділа з дитиною: вона в ніщо мене не ставила та плакала просто через те, що її мама хотіла підвезти мене машиною, а їй не подобалась моя присутність. Я прибирала в хостелі, перестеляючи ліжка та викидаючи пропавшу їжу з холодильника. Отже, перше, як би банально не звучало: гроші. Є гуманітарні допомоги. Є грошові. Але. Ніхто. Не тримає тебе. Не піклується. Не годує. Ти сам. Один. І при цьому всьому: безкінечних справах, клопотах, серце думає лиш про одне. Що там Азов? Бабуся і мама? Тато й дідусь? Що на окупованих територіях? Ти бачиш трамвай, де твій прапор, і тобі хочеться під нього лягти. Бачиш рідний стяг біля чужого, надпис «ми з вами», і тобі хочеться плакати. Ти бачиш синє небо і якесь зоране поле, поки їдеш автобусом, слухаєш в навушниках «У мене немає дому», розриваючись на шматки зсередини. Щодо морального стану, в кожного, звісно, по-різному. Особисто в мене лежить пластинка заспокійливих таблеток біля ліжка. Я її купила після нервового зриву, коли мені відмовив ще один технікум. Розцарапала собі все обличчя в шрами, тепер завжди ношу сухі серветки, щоб, якщо що, спиняти кровотечі. І в одних і в інших тут, знову ж таки, по-різному, але дуже часто моральний біль переростає в фізичний. Багато хто стикається з втратами свідомості, випадінням волосся, спазмами в грудях, оніміннями кінцівок, депресіями та іншими психічними розладами. Їх отримують українці в зоні бойових дій. І українці, що втекли від них. І ці травми не можна порівнювати. Мова і люди. Начебто, все прямо і зрозуміло, а, насправді, так багато людей не усвідомлюють важкість цього. Ці косі погляди, намагання зрозуміти, що тобі говорять, коли від цього залежить твоє повсякдення. Виживання з жестами, перекладачем кожної хвилини: в магазині, на вулиці, в транспорті. Всі друзі десь далеко. Тут, з чужими, «ні з ким ні поплакати, ні поговорити». Ти змінюєшся. Не впізнаєш себе. Згадки про минуле життя доводять до істерик. А рідне і звичне покидає тебе. До війни, я, наприклад, дуже багато писала. І віршів, і фанфіків. Зараз, я не можу цього робити. Втратила це уміння. Хтось жив велосипедом і спортом, а зараз не може на то дивитися. Хтось співав, малював, а зараз не розуміє, що це і для чого. Тут ти — інший. Все — інше. Життя — інше, а часами, здається, що непотрібне. Але українці завжди залишаються українцями. Вони борються. Ти, що зараз читаєш, саме ти, теж. Вони намагаються вивчити мову, ходити в спортзали чи «на манікюр», пити каву, вивчаючи перед замовленням всі можливі питання на польській чи чеській, чи німецькій чи італійській. Вони фотографуються самі, фотографують естетичні вулички, посміхаються. Дорогі українські люди. В якому б куточку планети ви не були. Ми. Україна — дім, душа. Це нормально, що наше серце горить, а з очей йдуть сльози. Це нормально, що наші куточки вуст інколи підіймаються. Ми разом. Ми чуємо і відчуваємо. У Варшаві, Берліні, Будапешті. У Києві, Львові, Тернополі, Луганську й Донецьку, Мелітополі, Гостомелі. Давайте підтримувати одне одного. Давайте боротися разом. І тоді, ворог впаде на коліна. #Стаття #Блог #Реалізм