Квіти з 1970-го

Скляна куля

Джордж підіймався сходами тримаючи у руках ключі від свого будинку, він був похмурим. Тут було доволі тихо, єдиним винятком ставали авто, час від часу проїжджаючі повз, що не допомагало у довготривалій боротьбі з самотністю та ізоляцією. Чим тихіше було, тим гучнішими ставали думки в голові. Тому, як тільки він залишився на одинці з будинком, в якому панувала мертва тиша, його мозок заполонила купа незв’язних думок.

Юнак піднявся до своєї кімнати тримаючи куртку в руках, кинув ключі на стіл і впав на ліжко. Єдине, що могло скласти йому компанію - він сам, і це був не найліпший варіант. Він мав тільки купу сценаріїв кращого майбутнього, яке б сталося якщо він приймав правильні рішення. Джордж залишився на самоті від тоді, як з’їхав від своїх рідних, вони жили у Англії. Переїхав у невеликий будинок у старій частині міста. Жив сам і навіть не намагався знайти нових знайомств.

Раптом він почув дзвінок з іншого боку кімнати. Це був не його мобільний телефон, а старий стаціонарний, він знайшов його у будинку після переїзду. Джордж витратив тижні намагаючись відремонтувати його та зрештою здався. Але зараз здавалося він працював.

Підбігши до приладу він зняв слухавку.

- Ало?

- Хей! Сап, ти можеш повірити, що губернатор Шлатт помер сьогодні від зупинки серця? Це божевілля! - емоційно протараторив чоловік на іншому кінці.

- Вибачте, але ви, напевно, помилилися ном... Сьогодні? - збентежено перепитав Джордж.

- Ой, вибач. Так, сьогодні. Це в усіх газетах, - відповів голос, не збираючись завершити дзвінок, хоча це і був неправильний номер. Джордж звів брови.

- Ми говоримо про губернатора Флориди Шлатта?

- Так, про кого ще можна? – відповів той. Джордж майже впевнений, що він повів плечима.

- Але Шлатт помер понад п’ятдесят років тому. Це схоже на жарт чи що? - Джордж був переконаний, що розмовляє або з неучем, або з відверто божевільним. Чоловік голосно розсміявся.

- Я не знаю, як ви, але я не пам’ятаю, щоб Шлатт помирав у 1920 році!

Тепер Джордж знав, що цей чоловік нуль у математиці. П’ятдесят років тому був не 1920 рік.

- Усі знають, що це сталося в 1970 році. Потім наступного дня його праву руку Таббо ледь не вбили, — відповів хлопець. Він не знав, чому так сильно прагнув виправити незнайомця, але все одно зробив це.

- Таббо? Усі люблять Таббо. Він у порядку, і зараз виголошує промову, он послухай,– звучало так, наче телефон рухався, і раптом він піднявся до радіо. Його було ледь чутно, але Джордж міг розібрати такі слова, як «Це трагічна втрата» тощо. Це точно звучав Таббо.

Джордж поклав слухавку списуючи все, на те що йому подзвонив якийсь божевільний. Він повернувся до ліжка, і не довго думаючи про цю дивну розмову нарешті заснув.

Це сталося і наступного дня.

Джордж приніс миску пластівців до своєї кімнати, щоб поїсти. Здається він дивився на екран мобільного телефону чекаючи дзвінка чи повідомлень по типу «Як справи?», які здаєтся ніколи не приходили.

Він увімкнув комп’ютер, щоб переглянути відео, аж раптом старий телефон знов почав дзвонити. Хлопець трохи вагався. Невже знову збирається розмовляти з божевільним? Але чесно кажу інших співрозмовників у нього не було. Зітхнувши Джордж підняв слухавку.

- Прив…

- Звідки ти знав? – той самий чоловік перебив його.

- Що?

- Про Таббо. Спробу вбити яка відбулася сьогодні. – голос був серйозним. Джордж закотив очі.

- Я вже казав. Усі в штаті знають це, проходили у школі і таке інше. А ти? Крім того, чому ти продовжуєш говорити «сьогодні?»

- Яка сьогодні дата? - запитав чоловік.

- Е-е... - Джордж увімкнув телефон, щоб перевірити дату, - 28 липня 2020. – відповіді не було, лише важке дихання, схоже на гіпервентиляцію. Через деякий час чоловік знову тихо промовив.

- Це 28 липня 1970 року. - Тепер це було підтвердженням того, що він розмовляв з божевільним.

- Слухай, якщо це якийсь розіграш, я просто покладу трубку. Це не мій телефон і я не «Сап» чи хтось там.

- СТРИВАЙ! – викрикнув чоловік. - Ви живете на вулиці Манбург, 821? - Джордж почав панікувати. Незнайомець знав його адресу. Він збирався завершити цю розмову та звернутися до поліції або… - Не панікуй! - Чоловік ніби прочитав його думки, швидко продовжуючи: - Це мій старий будинок. Ну, тобто мій «старий будинок» для тебе, але я живу тут прямо зараз. У спальні, на верхньому поверсі, все ще є ті огидні квіткові шпалери?

- Так? - нерішуче відповів Джордж.

- Значить, їх не міняли відколи я там жив! Дай мені хвильку.

Чоловік деякий час мовчав, поки Джордж не почув клацання. Це була ручка, здається зняли ковпачок.

- Що ти робиш? - запитав хлопець.

- Поглянь у куток стіни, біля вікна, – скомандував незнайомець.

- Чому...

- Просто зроби це.

Джодж почув клацання з телефону. Він вагався, але все одно підійшов до кутку.

- І на що я маю дивитись…

Раптом на стіні почали повільно з’являтися старі, зношені сліди від ручки, наче вижжене дерево. Нарешті вивіднився напис «Привіт»

- Ти це бачиш? - запитав чоловік по той бік слухавки, перш ніж знову закрити ковпачок.

- Т-так. - Джордж нервово дихав хапаючись за груди. Це точно було неможливо.

- Хто ти?

- Хто ти? - Вони обидва запитали одночасно, але незнайомець відповів першим

- Мене звати Кле-Дрім.

- Дрім? - Джордж звів брови.

- Це прізвисько. Я поки що не хочу називати тобі своє справжнє ім’я, оскільки ти можеш бути урядовим шпигуном, чи щось таке. - Джордж посміхнувся.

- Ну, а я Джордж.

- То скажи мені, Джордж, хто виграє «Світову серію» наступного року? Для друга питаю,- напівжартома спитав Дрім.

- Боюсь, я не можу цього сказати. – відповів він. - Технічно можу, але з моральної точки зору це неправильно.

- Чорт, а я думав, що це спрацює. - Дрім запитав. - Тож розкажи мені про майбутнє. Чекай, не так! Розкажи мені про 2020 рік.

Фарба

- Ну...Я не можу сказати багато. Хіба це не шаблон, що розповідаючи комусь з минулого про майбутнє ти руйнуєш це саме майбутнє?

- Мабуть, ти маєш рацію, — зітхнув Дрім. –Але! Тепер я знаю, що переїхав, оскільки ти живеш у моєму будинку.

- То хто такий Сап? — запитав Джордж.

- Мій друг Нік. Ми називаємо його Сапнап, і я думаю, що у тебе його телефон, але я гадки не маю як він опинився в моєму домі.

- Справді? Тебе бентежить це? А як що до частини "я розмовляю з кимось із іншого часу"?

- Очевидно, я теж зпантеличений. - Джордж ніби почув, як той закотив очі. - То скільки тобі років?

- 24.- Джордж не знав, чому продовжує цю розмову, можливо його самотність і відчай все ж таки взяли верх над ним.

- Мені 21, - без вагань відповів Дрім, тон був упевненим.

- Де працюєш? - інтерес по троху змінив тривогу через чарівний телефон. Дрім посміхнувся.

- Я тренер з бейсболу у дітей. Я люблю бейсбол. А ти?

- Люблю я бейсбол? Чи ти питаєш про мою роботу?

- Чому б не відповісти на все, у мене є час. - Джордж ліг на ліжко вдивляючись в стелю.

- Я не дуже люблю спорт. Крім того, я заробляю на життя програмуванням відеоігор для комп’ютерів.

- Що за комп’ютери? - Джордж усміхнувся.

- Я забув, що ти не знаєш що це таке.

- Агов! Я в минулому, маю право на знати! — пожартувала Дрім, щиро розсміявшись, це чомусь гріло серце. Джордж усміхнувся перед тим, як глянути на свій будильник - Ну, мені треба йти, час спати.

- Шкода, – протягнув Дрім, з сумом. Як би весело не було розмовляти з ним, на дворі вже пізня ніч, і проекти самі себе не завершать. Він не може дати цим дзвінкам заважати його життю та роботі.

- До дзвінка, помилився номером. – Дрім попрощався з ним.

- До дзвінка, стариганю.

- Гей! Я ще не старий! - розсміявся Дрім, перш ніж покласти трубку.

Минув тиждень відтоді, як пролунав перший дзвінок. Зрозуміло, вони здружились.

Джордж почав обідати й вечеряти у своїй кімнаті очікуючи дзвінку, які лунали приблизно в один і той самий час. Дрім змусив його не знаходити його у майбутньому і не шукати у Гуглі ( Що б це не було). І Джордж дійсно дотримувався обіцянки. Розмови продовжувались, здавалося їх єдиною відстанню були кілька миль, а не роки.

- Дивно, що ми не спілкуємося фізично. Я маю на увазі можемо, але ти вже точно старигань, – засміявся Джордж.

- У мене є ідея. – з затримкою відповів Дрім.

Він залишив телефон на комоді й сказав Джорджу, що повернеться. Хлопець терпляче чекав, виводячи пальцями квіти на стіні, до поки знову не почув слабкий голос з телефону.

- То що за ідея? – запитав він повертаючись на подушці.

- Підійди до стіни біля вікна, - скомандував Дрім. Джордж застогнав, показуючи свою втому, але Дрім наполягав, щоб він йшов. Неохоче піднявшись і підійшовши до стіни біля вікна він став чекати.

- Що тепер?

Дрім стояв біля вікна. Стіни були набагато новіші та ціліші, ніж у Джорджа. Він вийшов із сараю з відром яскраво зеленої фарби. Хлопець затиснув телефон між щокою й плечем і відкрив бляшанку з фарбою.

- Дрім? Що ти робиш? - Він почув запитання Джорджа.

- Просто дивись на стіну, - сказав він, взявши пензлик і нанісши тонкий шар фарби на долоню. – Готовий? - спитав він. Джордж зітхнув.

- Так. Хоча і не розумію до чого.

Джордж чекав біля стіни, насвистуючи, аж раптом на стіні почала виднітися вапняна фарба. Вона з’являлась повільно, трохи пошарпана і зношена, але тим не менш.

- Джордж? Ти ще тут? Сподіваюсь ти бачиш і ніхто не стер це після мого переїзду. – проговорив Дрім.

Це була рука, колишній яскраво зелений відбиток руки (тепер він був темнішим і слабким). Джордж мовчав, він приклав власну руку до відбитку. Рука Дріма здавалася більшою за його, з трохи довшими пальцями.

- Джордж? - невпевнено запитав той, і хлопець швидко відсмикнув долонь від стіни.

- Так… Так бачу. – він засміявся.

- Тримав мене за руку? – запитав він.

- Я? Що? Ні! – Джордж почав заїкатись, а Дрім лише радушно розсміявся.

- Заспокойся! Я жартую.

- Цікаво, що ще ми могли б зробити? – Джордж сів на ліжко все ще не зводячи очей з долоні. – Та й чому ти не з’являвся?

- Ти про що? – невпевнено перепитав Дрім.

- Чому в майбутньому ти не знайшов мене. Ти міг би прийти 29 липня і сказати, що я розмовляю з тобою. – розмірковував хлопець.

- Можливо я вже помер,- напівжартома відповів він.

Джордж ненавидів цю думку. Це цілком можливо і жити у незнанні ставало дедалі нестерпніше. Хотілося полізти у інтернет і знайти хоч щось, але він не знав нічого крім прізвиська і того що він жив тут раніше. Та й сам Дрім не дуже хотів щоб його шукали.

Вони розпрощались і Джордж пішов спати. Він заснув дивлячись на зелений відбиток на стіні.

Капсула часу

Дрім та Джордж шукали інші способи спілкування і Джордж дійшов до ідеї про капсулу часу. Її можна було б зарити десь на задньому дворі, тоді буде більше шансів, що її не знайдуть до нього.

Джордж завантажив свій робочий проект на свій комп’ютер і вийшов на вулицю з нещодавно купленою лопатою. Дрім сказав, що зарив капсулу біля огорожі і сподівався, що вона лишалася там, навіть через стільки років.

Він почав копати. Сильним його було назвати складно, але він все одно уперто встромляв лопату у землю. Краєм ока він бачив, як на нього хтось дивиться. Напевно це виглядає підозріло – хтось викопує яму на задньому дворі. Зі сторони наче могилу копають. Але Джордж лише знизав плечима продовжуючи, чоловік вписав щось у кишеньковий блокнот і пішов. Його злякало, що той збирається повідомляти в поліцію, через підозрілі дії. Та минуло більше 15 хвилин, ніхто не приїзжав, тож можна було заспокоїтись.

Він глянув на купу землі та похитав головою. Скоріш за все хтось забрав капсулу до нього. Джордж вже збирався згрібати все назад, та у очі потрапив блиск, щось лежало на дні. Так, там у землі був якийсь металевий шмат. Очі розширились, коли він знов узявся за лопату з ентузіазмом продовжуючи розкопувати подвір’я. Копав доки у руках не опинилась металева ємкість у формі пігулки. На ній скотчем був примотаний напис «Джорджу».

Ідеї прибирати хоч щось навіть не з’явилось, він побіг додому, щоб відмити контейнер і якнайшвидше дійти до телефону. Дрім наче відчувши почав дзвонити як тільки він прийшов. Джордж швидко узяв слухавку:

– Дрім! Капсула у мене! Знайшов!

– Знайшов, – Дрім посміхнувся. – Відкривай! Мені цікаво, наскільки добре збереглись речі.

Джорджу знадобилось трохи часу щоб відкрити її, шов між замком заіржавів і ніяк не хотів піддаватись. Врешті він відкрився, та з такою силою що зі стогоном відкинувся трохи назад. Кілька речей впало на підлогу.

– Все добре? – стурбовано запитав Дрім. Джордж підвівся.

– Так, все добре, – він взяв перше що побачив, примружився дивлячись на етикетку. – Pow-Chew?

–Так! – схвильовано вигукнув Дрім. – Люблю їх.

– Це що? – він підніс цукерку до носа, вона точно зіпсувалась.

– Жувальна гумка. Перевір термін придатності, – запропонував співрозмовник. На фантику був ледь поміний напис.

– 22 серпня 1971 року. – прочитав хлопець у голос. – Не можу повірити, що до них не дісталися мурахи! – Джордж поклав цукерку на стіл і потягнувся до наступного предмету, що все ще лежав на підлозі. Це був камінь. – Це кварц? – спитав той.

– Так. Улюблений, з моїх. – зізнався Дрім. Джордж стиснув його у руках.

– Навіщо тоді віддав мені?

Дрім лежав на ліжку дивлячись на шпалери, платівки грали на задньому плані. Як йому відповісти? Він подарував його Джорджу тому що хотів віддати людині, яку любить, свою улюблену річ. Та як це сформулювати? Він піклувався про когось кого навіть ще не було. Він піклувався про Сапнапа, свого найкращого друга, але не так як про Джорджа, того кого навіть не бачив. – Дрім? – пробурмотів Джордж.

– Та, я не думаю що він знадобится в майбутньому, ось і віддав. – збрехав він.

– Ну, добре. – це звучало так ніби він збирався сказати ще щось.

Там були й інші дрібниці: старі музичні касети й бейсбольні картки. Через деякий час він дібрався до маленької каністри. У ній була суха, потріскана та прострочена вапняна зелена фарба, вона потемнішала з часу.

– Що відкрив? – тихо спитав Дрім.

– Зелена фарба. – він сунув руку і був трохи здивований. Під твердим верхнім шаром фарба була водяниста, колір був не такий темний.

– Впевнений вона не така гарна, як була, так? – запитав Дрім, Джордж просто дивився на фарбу, що залишилася на пальці.

– Ні, вона чудова! – у голові з’явилася ідея. Він вилив значну частину на долоню розмазуючи по пальцям.

– Агов, ти тут? Що ти робиш? – зацікавлено спитав він, але Джордж не відповів, він підійшов до стіни у спальні.

Хлопець знов поглянув на відбиток чужої руки і різким рухом приклав до нього свою долоню. Цікаво було відчувати різницю у розмірі їх долонь, та й відбиток Дріма був старий і потріскавшимся, тоді як його був свіжим і яскравим. Джордж ухопився за слухавку.

– Так, я тут.

– Що робиш? – Джордж дивився на відбитки рук.

– Нічого. – пробубонів той.

– Ой! – Дрім зам’явся.– Ну там, ще одна річ. Приліплена до внутрішньої сторони. Можеш подивитись, але я кладу слухавку.

– Чому? – понуро запитав Джордж.

– На добраніч, Джордж! – швидко проговорив хлопець не давши співрозмовнику ані секунди на прохання пояснити щось. Зв’язок обірвався.

Джордж зітхнувши, поклав слухавку й перевірив внутрішню частину контейнера з капсулою. Всередині був папірець. Полероїд. Це був Дрім. Начебто зняте іншою людиною. Він усміхався, у нього було гарне русяве волосся та високий зріст. Він тримав домашнього кота і стояв у тій самій спальні, де в той момент був сам Джордж. Хлопець визнав, що Дрім був як мінімум гарненький. Він ліг спати, його очі заплющилися, а руки все тримали фотографію поряд з ним.

Концепції

Джордж схилився над комп’ютером завершуючи проект. Він занадто захопився розмовами з Дрімом майже забувши про те, що йому треба зробити. Кожний раз коли хлопець умикав комп’ютер треба було стримувати бажання знайти, хоча б щось, про Дріма у інтернеті. Та яким би не було бажання– обіцянка важила набагато більше.

Він поспіхом дороблював проект чекаючи на дзвінок. Це стало повсякденністю: спішити на всіх парах, а потім по довгу відлежуватись на ліжку втупившись у телефон в очікуванні розмови з хлопцем, якого він ніколи не бачив. Магія та скептицизм минули.

Він хотів дізнатися про життя Дріма якомога більше і бажання перебивало думки про абсурдність ситуації, і те наскільки він далеко в минулому. Можливо зіграв й той факт, що йому було самотньо. Його родина повернулася в Англію і останні 6 років він жив сам, маючи одного чи двох друзів, з якими міг місяцями не підтримувати контактів. Іноді, коли тобі самотньо, ти можеш вчепитися у людину, яка змушує тебе відчувати, як король, у якого під підошвою увесь світ. Для Джорджа це був Дрім. Саме він запитував його те, що ніколи не питали. Від простих речей накштал: як він провів день, до досить дивних, наприклад: „Що б він узяв із собою якби мав 60 секунд на збори до бомбосховища?“. Він не пам’ятав, коли востаннє комусь було діло до того чим він займався. Не міг згадати коли востаннє чув, як він говорив про те, що йому справді подобалось. Тож забувши про різницю у часі(серйозно), він чекав на дзвінок який був важливий для нього, перший насправді важливий за такий довгий час.

Коли він завершив з роботою та кодуванням, він мимоволі попрямував до стіни. Не знав скільки разів на день вона приковувала його погляд. Це «Привіт» у кутку, два відбитки рук зроблені зеленою фарбою у різний час, усвідомлення, що є щось, що доводить реальність цих розмов, яке давало відчуття спокою, коли світ навколо наче руйнувався. Фотографія Дріма лежала на столі, його посмішка назавжди закарбувалась на плівці, що п’ятдесят років пролежав під парканом. Ще раз нагадуючи, що Дрім був справжнім. Тож він стискав у руці слухавку, на якій залишилися плями від фарби, очікуючи дзвінку. Він не дивися на це як на марнування часу, скоріше як на можливість поговорити з тим, хто піклується про нього. Вчасно задзвенів телефон і він швидко підняв слухавку. - Отже фото ти бачив? – Дрім вирішив не втрачати час одразу запитуючи головне. Джордж глянув на стіл. - Так. Це ти, я правильно розумію? - Так, фотографував Сап. Кота звати Патч. - Ти дзвонив йому в той раз, це тому вирішив, що я Сап, правильно? – з цікавістю спитав Джордж. –Так, це його номер, – відповів Дрім. – Він не знає, що я розмовляю з тобою. Вже в божевільних записав би. - Ти вже божевільний,– посміхнувся Джордж. - Дякую! – хлопець засміявся. – То ж, я думав про природу цих дзвінків нещодавно. - Природу? – Джордж підняв брови. – Тут хоча б щось не на надприродне є? Це чиста магія, – промовив він. - Ну, так, але якщо всі наші експерименти з фарбою та капсулою часу спрацювали, то значить я дійсно є у вашій «Часовій шкалі» і десь там у твоєму світі є підстаркуватий я. – почав пояснювати Дрім. - Продовжуй. - Джордж був заінтригований. - Значить, ще до першого дзвінку про твоє існування я навіть не здогадувався, але після, я думаю, ми почали змінювати спогади Дріма з твого часу і додавати ті події, які ми створюємо. - Тож, чому твоя стариганська версія досі не навідалася до мене? - Як вже я сказав, можливо я мертвий, або хворий Альцгеймером, або просто не хочу тебе бачити з причин, про які я ще не знаю, – запропонував він. - То чому не хочеш, щоб я шукав тебе в інтернеті? – запитав хлопець. Дрім знав, що таке інтернет, Джордж витратив багато годин намагаючись пояснити йому його концепцію. - Я просто...– зам’явся він. – Я не знаю. Можливо мені просто подобається думати, що цих 50 років між нами не існує.

- Я розумію, чесно. – тихо відповів Джордж. - Спасибі. І дякую, що дотримав обіцянки. - Без проблем! – Джордж посміхнувся й перевів погляд на годинник. – Так, мені потрібно спати. Завтра зустріч з кількома колегами. - Удачі. На добраніч «помилився номером». - На добраніч стариганю. - Я ще… -...ще не старий, так, так. Спи спокійно, Дрім. — закінчив розмову Джордж.

Змовчане

Причина, чому Джордж купив саме цей будинок полягала в тому, що він був молодим, та не мав грошей на нові меблі. А той факт, що шпалери не були переклеєні чи хоча б почищені, говорив про те, що Дрім чи хтось із його родини жили в цьому будинку до нього.

Більшу частину меблів забрали, залишився лише старий диван, мотлох на горищі та телефон, що лежав у його руках. Він очікував дзвінка.

Дрім сидів притулившись до стіни і вп’явшись руками у волосся. Він був п’яним.

Зазвичай він не пив, але цей вечір став винятком. Стиснувши пляшку в одній руці, а телефон – в іншій, хлопець розмірковував, чи телефонувати Джорджу, незважаючи на його стан, чи просто не дзвонити, залишивши того самотнім сьогодні ввечері.

Сапнап зовсім недавно ще був у нього в дома, обсипаючи того підтримкою та підбадьорюваннями. Дрім тримався непогано, але, як тільки друг причинив за собою двері, він зламався.

Алкоголь ніколи не був чимось, що принесло б із собою проблеми, чи звикання, цим страждав його батько, а не він. Дрім пообіцяв собі ніколи не йти цим шляхом, але ось він, з пляшкою під боком, та нервовим зривом.

Він точно знав, з ким він хотів, з ким він мав поговорити, але це дуже лякало.

Мабуть, кожного б спантеличили розмови з кимось із майбутнього. Але коли він говорив із Джорджем, було так легко ігнорувати абсурдність ситуації.

Він любив слухати, як невимушено він розповідав про все. Він просто любив цей голос.

Дрім смикнувся відставивши пляшку на шухляду. Він не розрахував і ненароком розбив її. Невелика частка напою опинилась на шпалерах та підлозі, залишивши у його руках тільки телефон. Він набирав знайомий номер.

Джордж сидів на підлозі обхопивши телефон та гортаючи стрічку в Твіттері. Він зітхнув поклавши прилад. Очі вхопили незнайому пляму на стіні. Це точно зробив Дрім.

Першим, що прийшло у голову, була кров, що напрочуд сильно налякало Джорджа. Захотілося подзвонити хлопцю і перепитати, чи все добре, але він не міг набрати номер.

Тільки Дрім міг почати розмову і якраз вчасно старий телефон задзвонив, хлопець миттєво відповів.

- З тобою все добре? – перелякано запитав він.

- Так, а щось трапилось? – його слова були трохи нерозбірливими, та тон залишався впевненим, як завжди.

- На стіні пляма, - провівши рукою по шпалерах сказав він. – Я подумав, що ти поранився, чи щось таке. - Погляд Дріму впав на скельця, розкидані по столу та підлозі.

- Я трохи незграбний. – Дрім тихо засміявся. – А може й сильно. – сміх став сильнішим.

- Дрім, - брови Джорджа піднялись. – Ти п’яний?

– Так, ти правий. – Дрім зітхнув здаючись.

- Але ти казав що не…

- Я не пиячу. – перебив його хлопець. – Я просто…

- Просто? – Джордж схрестив ноги чекаючи відповідь.

- У мене був поганий день. – він звучав розбито. – Частіше за все я знаходжу кращі способи, щоб впоратися з цим, але я хотів побачити, хотів відчути, як це – заливати емоції алкоголем. Так робив мій батько. Я хотів знати, чи працює це взагалі.

Хлопець ніколи не чув, щоб Дрім розповідав про свого батька. Він міг безперервно розповідати про свою матір та сестру, але Джордж ніколи не питав про батька, вловивши натяк, що той не хоче говорити про нього.

- Можливо це і працює, - відповів він. – Але ти протверезієш і все повернеться до того, звідки ти почав. В кращому випадку ненадовго забудеться. Я не п’ю, тому не можу казати з досвіду, і нічого проти випивки не маю, але використовувати її, як рішення проблем не треба.

- Я знаю, - Дрім справді знав це. Пам’ятав чим стали для його родини ті дні, коли батько тягнувся за черговою пляшкою в холодильник.

- Все одно що покласти пластир на рану, котру треба зашити. – влучно додав він. – Та й є кращі шляхи вирішення таких ситуацій.

- Наприклад?

- Поговорити. Ти казав, що у тебе є друг – Сапнап. Ти можеш вести щоденник, викласти все це на папері чи можеш поговорити зі…

- З тобою.

- Так. – видихнув Джордж.

- Вибач, але я не готовий говорити про це. Але я знаю, що ти є в мене і це тішить. – Дрім не хотів цього казати, але язик розв’язався та виказував абсолютно все.

- Тобі слід поспати, Дрім. – турботливо проговорив хлопець.

- Джордж? – прошепотів він.

- Так, Дрім?

- Я… - почав він та зам’явся зітхнувши. Він був не настільки п’яним, щоб зробити щось настільки імпульсивне, він не скаже цього.

- Ти?

- Я й справді повинен проспатись. Ти правий. – швидко відповів Дрім.

- На добраніч, стариганю.

- Гарних снів, «Помилився номером». – Дрім прошепотів це майже в слухавку і Джордж міг по клястись, що чуже дихання тоді відчувалось на вусі. Він трохи почекав перш ніж покласти слухавку.

Хто взагалі може ненавидіти квіти?

Тиждень минув. Вагання та тяготіння у душі Дріма вщухли. Розмови з Джорджем та Сапнапом (якщо виявлялася вільна хвилька) продовжувалися, йому стало легше. Не ідеально, але все ж таки краще.

Зараз він розмовляв з Джорджем по телефону, темою стали їх улюблені речі.

–Хммм... – протягнув Джордж. – Яка твоя улюблена тварина?

Білявий підійшов до вмощеної на підлозі на ковдри Патч, та підняв її на руки.

–Коти. Скажи привіт, Патчі!– Дрім підніс телефон до носу Патчі, але та вочевидь не була в настрої. – Вона трохи примхлива.

–Ти розбудив її? – Джордж посміхнувся.

–Я відмовляюся це коментувати. – повернувши кішку на ковдру відповів той.

–Теж їх люблю. - Джордж сміючись похитав головою. – Колись навіть був, звали Лука.

–Коти – найкращі. – підтвердив Дрім, Джордж був повністю з ним згоден.

–Що ще ми не обговорювали? – запитав Джордж вголос після декількох хвилин тиші.

Дрім дивився у вікно. Біля сусідського будинку зупинився чоловік. Його сусідка вийшла, посміхаючись гостю, що вручив їй яскраво червоні троянди. Жінка кинулася в чужі обійми, чоловік підхопив її на руки закрутивши.

Скоріше за все вони довго не бачились і от нарешті зустрілись, принаймні так думав Дрім. Такі сцени завжди викликали у серці заздрість. Він ніколи не був у серйозних романтичних стосунках, єдине що він мав – одноразові побачення, які завершувалися катастрофою. А бажання так само подарувати комусь квіти давно не минало.

– Дрім? Ти мовчиш настільки гучно, що я скоро почую твої думки,– чужий голос вирвав його з думок. – Дрім?

– Пробач. – вибачився він. – Здається я придумав запитання.

– Ну і що це? – пробурчав хлопець.

– Які квіти твої улюблені? – сил дивитись на щасливу пару не було, він закрив жалюзі та прикрив вікно білою шторою.

– Я не дуже розуміюся в них, – почав Джордж. – Але мені подобаються орхідєї та календула.

Дрім знав ці квіти, роки допомоги матері у квітковому магазині давали про себе знати. Він знав ці квіти та як піклуватися про них, та дуже любив. Він думав над відповіддю.

– Якась історія за цим?

– Ну, орхідеї були весільними квітами моєї матері. Здається вони були скрізь. – пояснив він. – Ну, а календула просто гарна.

– Чудово. Тепер я знаю, які квіти тобі дарувати. – напівжартома проговорив Дрім.

- І як ти їх подаруєш? – Джорджу справді було цікаво почути новий план з переміщеннями у часі.

– Я ж дарував тобі речі раніше.

– Квіти з 1970-го не проживуть 50 років у капсулі, Дріме.

– Знаю, – зітхнув той. Він всівся біля стіни. – Я щось придумаю.

Дріму було б близько 70, якби він дожив до часів Джорджа. Думати про це було фізично боляче, але він продовжував шукати спосіб, як передати квіти у майбутнє Джорджу. Вихід знайшовся доволі швидко.

– Джордж, мені потрібно купити щось і знов зателефоную під вечір.

– Поговоримо пізніше. – з затримкою сказав він поклавши трубку.

Мріючи поїхав на машині до найближчого квіткового магазину . Він був неподалік від його дому, між книгарнею та нічним клубом. Приміщення переповнював аромат живих квітів, він відчувався чистим та свіжим.

Дзвіночок над дверима задзвонив доволі гучно.

– Ласкаво просимо. – на нього дивився чоловік з-за прилавку у фартуху, він був зайнятий квітами, що звисали з підстелі. – Ви шукаєте щось конкретне, сер?

–Так, ви часом не продаєте насіння? – Дрім підійшов до нього. Чоловік зліз зі своєї драбини та трохи дивно посміхнувся. – Насправді так, ідіть за мною.

Він попрямував за ним до задньої частини приміщення, де зберігалось насіння та інше садове приладдя.

– Вони розташовані в алфавітному порядку по маленьких ящиках. – почав пояснювати власник магазину. – Я буду на дворі, але якщо вам знадобиться допомога, то просто крикніть, або приходьте до мене. – він знову посміхнувся перш ніж піти назад, працювати далі. Дрім засміявся похитавши головою та підходячи ближче до насіння шукати орхідеї, але їх не було. Дрім був надто сором’язливим, щоб постійно відривати людину від праці. Тож він став шукати насіння календули. На щастя в шухляді залишалася остання пачка. Він взяв що було та попрямував до продавця. – Перепрошую. – Дрім підняв голову, чоловік був доволі високо, він зрізав маленькі листочки рослин. – О, привіт! Знайшли те, що вам потрібно? – Так. – кивнув Дрім. – Але ви часом не зберігаєте насіння орхідеї? – Ні, насправді, – він насупився, – потрібні роки, щоб правильно виростити насіння і ми просто не можем отримувати їх в запас. – Усе добре. – з розумінням проговорив він. – Я тоді візьму їх. – притиснувши насіння та показуючи його. – Календула, Горщикові Чорнобривці. Вони дуже гарні коли квітнуть. – Він знов зліз зі сходів та повернувся до прилавку. – Однорічна рослина. Означають кишеньковий годиник, чи календар – додав він. – Ну людина яка їх отримує теж в тісних стосунках з часом. – Ваша дівчина теж захоплюється садівництвом? – Все складно. – відповів Дрім посміюючись. – Все завжди так. – погодився продавець. – Моя леді ненавидить квіти, після цього багато в чому можна порозумітись. – Хто в світі може ненавидіти квіти? – Напевно алергіки. – він безтурботно посміхнувся перед тим, як передати Дріму пакетик насіння і взяти гроші. – Дякую, е-е… - він намагався розгледіти напис з іменем на фартушку. – Карл. – Заходьте ще! – Він радісно помахав рукою на прощання, перш ніж повернутися до своїх рослин. Дрім швидко дістався дому та почав пакувати насіння у металеву капсулу. Він не став гаяти часу та одразу ж закопав його у зазначене місце. Згодом він подзвонив Джорджу.