Килина збирала гриби, а на її обличчі цвіла гамма червоних та синіх відтінків. Щоку досі палило вогнем, ще відтоді, коли вона зустрілася з важкою, мало не ведмежою, рукою чоловіка.
Дітей довелось відвести до мами, бо і їм добряче дісталось. Килина була готова розірвати той клятий ремінь голими руками, а різьблену металеву пряжку запхати чоловіку просто в горлянку. Натомість, вона покірно зрізала гриб за грибом: боровики, опеньки й лисички падали в плетену лозову корзину.
На високій сосні над Килиною сиділа сойка. Вона цікаво заглядала вниз чорними намистинами-очима, а тоді залилась сміхом. Зовсім живим, справжнім, як бува сміються діти, граючи в квача. Стало моторошно. Птиця все не вгавала, неначе насміхаючись над безпорадністю та гіркою долею Килини.
Одна важка сльозинка скотилась по рожевій щоці, затрималась на кирпатому носі і ввібралась в маленький червоний мак, вишитий на подарованій мамою сорочці.
“Ох, матінко, знала б ти куди віддала мене, як же важко мені живеться”
— Якби ж мої біди просто зникли. Померли, розчинились й пустились по вітру! Якби ж…
Вона не помітила, як сказала це в голос, нічого не помітила. Лише втерла сльозу, щоб бодай не побачив ніхто її слід. Встала, обтрусила спідницю тремтячими руками й пішла по лісі далі шукати остогидлі гриби. Як на зло їх все не було, неначе навмисне поховалися, чи то Килина погано шукала? Вона зійшла з вузького виття стежки, світ її крутився, а ноги відмовлялись йти. Лік часу загубився поміж опавших соснових голок, та Килина знала, що вже пора повертатись. Не знала лише за що прилетить більше: за те, що була довго, чи за те, що так і не набила корзину з горбиком.
Через деякий час зелено-синій обід лісу опинився за спиною, а по боках колосилися золоті поля. Поміж густою пшеницею виглядали сині волошки, неначе життєдайні озерця посеред піщаної пустелі. Все навколо жило, цвіло, грало фарбами й різноманіттям кольорів. Килина не дивилась й не бачила. Не хотіла, заздрила.
Заздрила сірому жайвору, що купається досхочу у вільній блакиті небес, заздрила квітці при дорозі, що вік її короткий та повний краси й захоплень, заздрила, навіть, жабі в ставку, бо вона жила так, як живуть всі жаби, та так, як хоче жити вона.
Порив теплого літнього вітру здійняв хмару пилу, затрусив його в очі, ніс і рот, та нарешті змусив Килину підвести погляд. Вона була майже вдома: поля змінились білими мазаними хатками, з дахами вкритими соломою, неначе вони намагались бути подібними до сонця, маленькі віконця й гарненькі рівні огорожі, показували хазяйновитість господарів й господинь.
Дім Килини стояв, похилившись вправо, дах зовсім осунувся, а дерев’яна огорожа була тільки для того, аби бути. Чиясь коза спокійно щипала бурякове бадилля на Килининому городі і поки не отримала тонкою різкою по білому пухнастому боці, не збиралась спинятись.
Килина вдихнула на повні груди. Вона боялась заходити. Повз пройшла молода дівчина, привіталась й кинувши жалібний погляд, пришвидшила крок. Микола не любив коли посторонні вештались біля його дому і не хотів зауважувати те, що той стоїть на центральній вулиці.
Оглянувшись, Килина тричі перехрестилась й, відчинивши скрипучі двері, повільно ввійшла. Микола сидів за столом, поклавши на нього голову та закрившись руками. Спав. Біля нього стояла мутна чарка, шматки сала та одна цибулина. Під ногами — порожня пляшка.
Добре. Головне, щоб не чіпав. Килина стала прибирати за непутящим чоловіком. Поскладала все, підмела, та так тихо, щоб й звуку не було. Городину прополола, полила, води наносила, приготувала вечерю.
Килина була роботящою і хоча їй було не так багато років, руки виглядали, як в старої баби — сухі, потріскані, зморшкуваті. Миколі ж — бодай що. Своєї роботи він не робив, тому й дім занепав. Килина не могла дозволити собі найняти майстра. І говорити з ким-небудь дозволити собі не могла.
Як сутінки впали на стріхи, Килина повернулася в хату. Зігнута, втомлена, мало не хвора. Микола вже встав. Накрила на стіл, сиділи мовчки. Лише очі Миколині злодійкувато виглядали з-під густих брів, нагонячи страху. Вони були злі. Від одного погляду шлунок скручувало в вузол. Раніше все було не так. Поїв, пішов. Надворі уже добряче смерклося й на небо викотивсь кругле блюдце місяця.
Килина знала, що Микола парубкує по ночі. Хай так. Вона не любила його і не розуміла, як можна любити. Напевне він гарний, коли не б’ється, але його гонор та зверхність приязні не додають. Якби хоч багатий був, та де там… Всі гроші з’їла горілка й палка азартність гравця.
Дні текли густою смолою по ширшавій корі. Не обходилось без важких ударів руки чи кочерги. Микола зовсім здурів, кричав, бив посуд, йому постійно ввижалися чорти й чортенята. За тиждень біла спина Килини обросла болючими синцями.
Вона більше не ховала сліз та розпачу. Її бувала пишність геть зів’яла, а рівний, колись гордий стан зігнувся в три погибелі. Ліс був Килині за друга. Він чув її біль, її надірваний в благаннях голос.
— Я більше так не можу! Господи! Хто-небудь допоможіть мені! Допоможіть мені…
Килина кричала. Дерева ховали її крик поміж густих крон, щоб ніхто не почув, не вивідав таїну. Коли вона розплющила очі, побачила перед собою вогник. Маленький, літаючий, він був кольору першої грози та глибокої печалі, що поселилась у Килини в грудях. Рука сама потягнулась за ним, та щойно палець наблизився, вогник зник, а потім з’явився біля сусіднього дерева, зазиваючи тоненьким хвилястим язичком.
— Це воно? Мене почули? Що робити? Йти за ним?
Шепотіла Килина, дивлячись в холодне сіре небо. Німе небо. Їй подарували диво. І, навіть, якщо це не допомога, а лишень нечиста сила, Килині все одно. Краще так, ніж повертатись додому. Вона встала, й наповнена рішучості, та сили, яка донедавна стрімко покидала тіло, побігла за вогником.
Він вів її швидко, впевнено, а вона не помічала нічого, крім блакитного сяйва в очах. Килина спинилась, лише коли врізалась в щось велике й тверде. Відійшла й побачила дерев’яну оселю. Достатньо велику й гарну не тільки для лісу, а й для села. Серце било в дзвони тривоги. Це все так дивно… Килина не наважувалась зайти. І піти теж. Так би й стояла годинами, якби не мелодійний жіночий голос, що долинув зсередини.
— Заходь, не бійся.
Двері зараз же, як за велінням, відчинились. Килина переступила високий поріг. Надворі був білий день, а в будинку — ніч. Темрява щільно огортала все важким покривалом. Здавалось її можна торкнутись. Відступала вона лише там, де жовтіли острівки запалених свічок. Повітря з запахом калини в’язке, як кисіль. Одразу захотілось спати, та Килина йшла.
Примружилася, розгледіла великий стіл, а за ним жінку. Молоду, гарну, з зеленою хустиною на голові й криваво-червоними губами. Блиск її продовгуватих очей було б видно навіть без світла. Жінка жестом запросила Килину сісти за стіл навпроти неї, та послухалась. Їй неможливо було відмовити.
— Ну, дитинко, розповідай, що привело тебе сюди. — Вона нахилилась ближче до Килини, зачепивши хустиною пучки трав, що висіли над головою, вони похитнулися, запахла м’ята.
Килина розповіла все, про що її давно вже боліло, без сліз і криків, приймаючи те, що сталось. Розповідаючи, вона підскочила, коли на слові “Микола” ворон, який зливався з темрявою й якого до цих пір не було видно, видав протяжне “ка-а-р!”
Жінка дослухала розповідь до кінця, потім кивнула. Сережка на лівому вусі гойднулась в такт. Встала й прийнялась змішувати трави з пучків, перетираючи їх в ступі. Робила вона все так швидко, що встежити було важко. Килина лише встигла помітити серп перчиці, що летів у ступку.
Дійство було неймовірним. Стало ще цікавіше, коли насипавши багряний порошок в мішечок, й тісно зав’язавши його, жінка почала щось шепотіти, руки її сяяли палким вогнем, а в приміщенні зірвався шалений вітер, аж поки вона не закінчила заговір.
— Тримай. Приготуєш чоловікові борщ і всипиш це туди. Тільки чоловікові. Зрозуміла?
— Це допоможе йому?
— Це допоможе тобі, дурненька. Він мертвий зсередини. Його вже нічого не врятує.
— Дякую! Дякую вам!
Килина схопила мішечок й спритно побігла геть. Вона не пам’ятала, як опинилась вдома, отямилась, коли вже нарізала моркву. Ще ніколи Килина не готувала для Миколи з таким задоволенням та пристрастю. Її душа була наповнена надією на краще, а чорний казанець гарячим борщем.
В надтріснутому вікні промайнула висока шапка. Килина насипала в глиняну миску приготовану страву та особливий дарунок. Переколотила. Бордовий порошок сяйнув лише на мить і зараз же розчинився.
Микола зайшов, гримнув дверима так, що затремтіли глечики на полицях. Він був не в гуморі. Килина поклала тарілку на стіл, запрошуючи до обіду. Микола сів, перед тим сипнувши скопом іскр незадоволених очей. Прийнявся їсти. Килині стало погано, коли її чоловік скривився так, неначе з'їв слимака.
— Що ти поклала сюди, вража жінко? Таке гостре, аж шкіра на язиці злазить. Ну, чекай, курко необщіпана, зараз я тебе нагодую.
Микола схопив ножа, що стояв біля хліба. Зблиснуло добре нагострене лезо в піднятій руці. Килина закрилась руками. Почула гуркіт. Микола лежав на животі, приклавшись головою до землі. Ніж так і залишився в його тісно стиснутій руці. Він не дихав.
Килина вибігла на дорогу, бо дуже злякалася й зовсім не знала що робити. Вневдовзі бідна крива хатина була заповнена односельчанами й гулом. Вони були люди добрі й згодились допомогти з похороном.
Чоловіки обговорювали з чого збити труну, жінки дивилися на мертве тіло й осуджуючи й сичали:
“Це його Бог покарав”
Килина сиділа змарніла й бліда. Вона щойно зрозуміла, що зробила це власними руками. Чи справедливо? Чи мала право вона відбирати чуже життя, щоб врятувати своє? Вона порушила святу заповідь “не убий”, та не шкодувала. І це її лякало, бо колись вона стане за це перед судом.
А Микола все лежав. З розбитого в падінні носа на підлозі залишилась кров. Його злі вугільні очі заплющились назавжди, а дужі руки не втримають більше ножа.
Наступного дня небо затягнуло хмарами. Зеленими садами й левадами йшла злива. На цвинтар ніхто не прийшов. Лише чоловіки, що закопували труну та Килина, що дивилась на це крізь прозору завісу дощу.
Вона ридала, а дощ змивав синці і дикий страх.
Вона ридала, а дихати ставало все легше.
Вона ридала від щастя.
значить, хочу написати відгук. я бачу, що нв цій роботі поки що тільки мій лайк, і не мене засмучує настільки, що болить у грудях. тому, роблю, що можу від себе. якби я купила книгу, і вній був такий зміст, я б потім рекомендувала її усім друзям, віддаючи на якийсь час тільки тим, якім добре довіряю — в інший час книга б стояла на полиці на найвиднішому місці, зберігаючи аромат паперових сторінок. я прошу вас, продовжуйте писати. я знаю, що, можливо, ця платформа зараз дає мало можливостей через поганий сервер та невелику кулькість користувачів, але, хай йому грець та щоб мене не вбив Сергій, ідіть далі! такі роботи роблять укрфікшенюа безцінним для мене та піднімає його на п'ятдесять рівнів вище, але я впевнена, що на вас чекають видавництва та велике майбутнє. цей твір неймовірний в усіх його критеріях. дякую вам за нього. продовжуйте, йдіть далі, розвивайтеся, і тоді ми точно будемо мати продовження Шевченка, України, Симоненка, Франка, Костенко, Сосюри, Тичини і так далі у сучасності. я виражаю своє захоплення.
Я готова ридати від того, наскільки прекрасна ця робота, окремо красива обкладинка, насправді тут прекрасне все, і мені вже бракує слів, щоб висловлювати захоплення нашими творами ❤️