Поезія

Я розкажу тобі про зорі,які згасали без любові Які так тихо погасали коли кохання вони не мали Які так голосно кричали і про любов вони благали Як же сильно вони страждали коли тьму у серці мали Навкруг так ярко і прекрасно тільки сердце давно згасло Колись були веселі та грайливі доки серце їх не

Море... Хвилями змивай мої думки, Піском на дні лиши мої тривоги І забери весь біль з душі, Знайди йому нові дороги. Бушуй, зірви з човна мій білий прапор, Поглинь усе у свій нещадний шторм. Живи, збивай брекватер з цього шляху. І розчини фальшивий цей кордон. О море, забери мене з собою, Між хвиля

Спи... У снах твоя душа — мій спокій. У снах, що сплетені з минулого тіней, Я чую звук твоїх боязких кроків. Засни... Згадай свій кожен гріх і проживи. Поринь у пекло власних мрій, сплети із них вінок строкатий — Потім до тла спали. Жалі... Вони повстануть із занедбаних життів. Подивляться на те

Я втомилась Втомилась від чужих образ, Від своїх жалів, фальшивих прикрас. Я втомилась від людей, від їхніх сліз та сміху, Від усмішки у дзеркалі, вина, зів'ялих квітів. Чи моя втома — то моя провина? Чи моє серце вже жалями оповило? Я втомилась прикидатися, всміхатись Я втомилась закривати сміхом б

#поезія #вірш #південна_готика Елементи південної готики занадто очевидні, Наша релігійність все ще в моді, Все ще намагається жити, В наших хворих головах, в написах на білборді. Наші психічні розлади все ще вважаються крутими, Так цікаво бути прибацаним на голову, Так круто бути проклятими рідни

Що далі обрій, то ясніш світає. Сховалась повня за дерева і хати: Обличчя місяця крізь віття проглядає, І відблиск нам освітлює шляхи. Там наше завтра – тьмяне і химерне (Як світло місяця, який не світить сам), Де наші мрії – явні й сокровенні – Сигнали надсилають небесам. Хтось прагне підкоряти

У цьому місті вже не вистачає місця — Усі шляхи ведуть до твого серця. Ти залишив кривавий слід На кожній вулиці, асфальті цих доріг. Ти залишив на кожній шрам, На рейках залізничних колій, На мостах з людської любові. Шляхи Господні незбагненні, Та всі вони ведуть до тебе. Нитки сплітатимуть доро

А ти візьми мене за руку й унеси туди, Туди, де зорі нам сплітатимуть вінки, Де море, чиї хвилі в штормі в'ються, Де квіти цвітом нам так щиро усміхнуться. Візьми мене за руку й унеси туди, Туди, де світ тримають чиїсь руки, Де люди навесні, немов птахи, Повернуться до рідної землі, І до зірок, що ї

хтось давав обіцянки за двох, де обіцяли секс для трьох? так, моя рима - це викидок їбанутого тріпа, та начхати на вигадки, я кончений виродок. люблю лиш чорнило, п'ю його вміло, трахаю запекло, цим єством животію. від нього народжуються строфи, виникають нові строки - не істоти плоті й крові

моя дівчинка-демон, що з тобою? ти вабиш мене, мов вогонь палаючий. твоє тіло даровано богом, досконалість бліда, зводиш з розуму. краса твоя - омріяна фантазія, що спалахує в серці гарячою лавою. кожна клітина тіла - неземна утопія, де розум втрачається в дикому раю. груди, наче пагорби, де сни р

безмежний досвід, нестримні бажання, де поєднались насолода і страждання. солодка агонія, екстаз і біль - мазохізм вершить свій безжальний стиль. для тих, хто прагне іграшок дорослих, відкриті двері у світ заборон голих. тут панування і підкорення - норма буття, де зникає табу, розквітає життя.

Не відчуваю жодної клітини. Як далі жити з бурею думок, Де з вихором блукає хуртовина, Де пробирає холод до кісток? Так, знаю все. Я можу все змінити. Перелечу безодні і роки. Перегорну ці сторінки, розквітну. Та збережу троянди колючки. Скрізь виклик лиш один – здолати хаос! А це ж непросто в наш

Холодний метал так пронизує шкіру. Ця ніч така гарна. І бражники витанцьовують у свілі ліхтарів Так витончено, тільки сьогодні Зорі такі прегарні. Сьогодні останні. У небі промайнув передвісник ночі, Такої глибокої й темної. До жаху чарівної. Так холодно стало. А зорі яскраво палають. Не гріють Ця

#вірш #романтика #поезія І кохані знову стануть незнайомцями, Не спілкуючись довгими місяцями, І найкращі друзі також будуть ними, Коли розмов уже не було роками. Лишень слово здатне зберегти це все, Або один лиш дотик ніжний, Тільки, прошу, не говори щось зле, Бо тоді також кінець швидко зійде.

Коли на небі згаснуть сиві зорі, І обрій вже світанком запалає, Стихне важке відлуння зброї, І серце знову забринить, заграє. Земля, що нині вирвами укрита, Розквітне знову і загоїть рани. Росою буде біль наш змито, Бо ще міцнішими ми стали. І вітер що гуляє сонним містом, Надії звістку принесе з

Я бачу сльози ти проливаєш Всю ніч кричиш його кохаєш А він як невине те дитя Яке прийшло із небуття Йому би іграшки тіла дівочі Яких кохає він посеред ночі Чи це коханням називають? Так кого ж одну ніч кохають Ці манекени тіла бездушні в їх очах лиш пустота Вони пішли на розтерзання В їх сердці н

Небезпечна миша, загнана у пастку — Не натягуй на печаль клоунську маску. Не руйнуй себе — кричи до неба, Впади в обійми вітру, коли тобі це треба. Не намагайся із отрути проростити квітку — Її шипи нікуди не подіти. Just take your time. Ми нікому не винні. І пам'ятай: лиш біль нестиме сад з отруйни

Летить Дніпро й бентежні Відносить твої думи Далеко у безмежжя На тлі міського шуму. На віддалі за трафіком Пливуть блискучі авта: Знов сонечко за графіком Завершить денну варту. Полізуть тіні з закутків На кожну крихту світла. З них вийдуть зір фанатики І візьмуться до діла. Гойдають війни зорян

Під зорями стискаються скроні венцем із жалю. Шипи на чолі та долонях – Не видохнути спогади, Не вдихнути мрії. Тихіше кричи, не збуди сусідів. Як у будинку, так й в голові. Дурна голова як вирок неприяканості. Бо де ж прикаятись, коли не віриш ні в кого? І в нічого? Себе? Як вижурбити той нескінчен

Ти дивишся навколо - а там все таке саме. Нічого не змінилось. Усі - маленькі люди. "Мене це не стосується, а за ось це не знаю, а це мене лишень обходить стороною." "Мені ось так комфортно, мені на це байдуже, вбивають? хай вбивають." І твої руки в крові. "Були катовані і вбиті? мені то що? і так

Накивати п'ятами від себе. Мчати без спочинку навтьоки! Не жаліти ні туман, ні небо... На безлюдний острів, між морів. Бігти силоміць безперестанку. Злитися з свідомістю ночей. Вижити і дати обіцянку, Що з болота ти колись втечеш. Дихаєш – вгрузаєш, рвешся вгору: Виповзаєш із трясовини, По-пластун

Тут сонечко гарне, тут квіти сяють, Тут завжди добре́. Не хвилюйся тут за тебе все вирішать, Тут тебе на правильну стежку поставлять, Бо всі інші погані й важкі. Забудь усе і довірся мені. Пан Вовк буде твоїм супутником, він добрий ̶н̶е̶ ̶ бійся. Щодня вставай і сонцю радій, Змінити свій напрямок н

затьмарена луна, хвилі міцного вина, серед надгробків, де життя тліє, кожне ім'я - то смерті рима.

життя - ганьба, життя - омана, а душа пройобана, в гидотах пана. тож, візьму в руки автомат, щоб змусити всіх посміхатись. снилось мені уві сні, як вбивав людей на війні. в цирку тіней, де імла стояла, любити одне одного не давала. втрачені душі, втомлені очі, розпач зжирає, ці кончені туші. намал

минуле - порожня книга в руках, чи то Фенікс, що сяє в вогнях? історія - це не лише купа сторінок, це кава уранці, п'яне слово нічної хвойди. але зрозуміти її - це вже вища математика, де забобони й вірування зводяться до краю. так що, підніміть свої келихи, за минуле, за те, що ми забули, але ще

ми - зіпсовані машини плоті й крові, сточені іржею гріхів чужої зброї. система збоїть, деталі не злагоджені, ремонт безнадійний - шлях утилізації. фабрика існування викидує товар, заводський брак в дефектній упаковці. люди - потвори, що ремствують на верстатах, божевільні роботи з недолугим кодом.

The show must go on! Queen Ти відчуй аромати конвалій! І покинь світ солодкої вати – Адже в повені сили весняній Ця вистава має тривати! Виривайся з полону ілюзій – Атмосфери печалі і цвілі! Гей, отямся від підлих контузій І лети блискавично до цілі! Бо цей шлях нелегкий і буремний Ми єдині в

Фантомний дим наповнює легені, Полум'я обпікає вуста. Тихо колишуться верболози, Співаючи колискову Від якої засинаєш мертвим сном. І спиш, колишишся і мрієш. У вогні. Жевриво так котиться по річці, Облизується наче хижий звір. Прокидаєшся. Не спиш — тікаєш Колишуться верболози. Заколисують дітей св

романтизуєш мене, сподіваючись на щасливий кінець, каюсь, не люблю я тебе, зводжу твої почуття нанівець спалюю мости, яким уже давно пора згоріть, світе, повний радосте, невже дозволиш два життя згноїть? так, напевне, судилось нам краще наодинці, ніж разом впевнена, розійтися давно годил

#лірика #лірикаукраїнською #вірші #поезія *** Коли у всіх цвіте весна... Мене торкнулася... Вона. Здається, та "Зима" не люта. І мною зовсім не забута. Її все марно виганяти... Чи легше просто обійняти? Бо у холодної натури Гаряче серце, мов тортури. І вихор цей мене поглине, Засніжить совість