Поклик Війни #Конкурс #Міні #Завершено #Історичне #Україна #Франція #Польща #ПершаСвітова #ДругаСвітова

Дисклеймер!!! Цей твір може викликати спогади про Повномасштабне вторгнення росії в Україну. Якщо ви пережили ці жахи, або просто волієте відволіктися, не згадуючи про війну, не раджу читати.

Франція 1915

Перед очима Джона лише холодні жахи війни, що тягнуться стрічкою нескінченних смертей, криків болі та жаху й дикої жаги до вбивства. У вухах чутно невблаганний свист важких небезпечних бомб, над головою літають зелені гранати, а в роті поселився присмак землі та крові, що от-от проллється, потече гарячим потоком, ховаючись в недрах грунтів.

Джон — британський доброволець, що за власнею волею вирушив на передову, зовсім не очікуючи того, що зараз постало перед його взором і з’явилося в його червоних жилах та тремтячих руках. Йому важко давалося носити зброю, ще важче було з неї стріляти. Та він стріляв, з під його рук неслися вогняні кулі, уражуючи ворогів наповал.

Колючі дроти простягнулися повсюди ядовитим плющем, чіпляючись за ноги, змушуючи впасти. Окопи дрижали, країна стогнала від болю, земля летіла вгору цілими гейзерами, не знаючи зупину.

Джон допомагав утримати незалежність, не дати спіймати себе та своїх соратників у залізні іржаві кайдани поневолення, що точно впилися б в шкіру назавжди, отруєними шипами, приносячяи повільну та жорстоку смерть.

Джон хотів допомогти простим людям, які так страждали від голоду та мародерських нападів Німецької імперії, що так жорстоко дебоширили по їх домівках, знищували їх самих та всяку віру й надію на зміни, пожираючи голодним скаженим псом силу духу, витягуючи з дужих чоловічих рук міць та впевненість.

Адольф же вирушив сюди за іншим. Він теж був добровольцем, але на відміну від Джона, війну чекав. Зрадів їй, як маленьке дитя, якому дали яскравий солодкий льодяник, засяяв, й повний радості та наснаги одразу ж записався в лави борців. Адольф брав участь у багатьох різних битвах, як дикий сокіл шматував ворогів гострими залізними кігтями, не даваючи й шансу на порятнунок. Це приносило йому неабияке задоволення й відчуття того, що він головний. Що він сильніший, вищий, вправніший.

В такі моменти обличчя Адольфа ставало насправді страшним, тваринним, кровожерливим. Він не пробачав і не дарував жодної помилки супротивнику, яким би той не був. Завжди вважав, що перемагає сильніший. Той у якого сильніший укус, той у якого довший хвіст, той у якого більше м’язів. Точно як у світі звірів.

Адольф не боявся крові. Він любив її, плив на її запах, точно морська біла ненаситна акула, точно швидка прісноводна піранья. За ним такі ж піраньї, під його керівництвом. Хоч у строю були всі рівні, інші служиві завжди слухали Адольфа. Його гордовиті промомви та стальний непохитний голос. За ним вони були готові йти у саме пекло, за нього вони були готові продати матір.

Захопившись молодиком, якого загнали в куток, Адольф стежив за його метаннями, як птаха в клітці й мало не облизувався, готовий напасти в будь-який момент. Він все лякав його, підходив ближче і не зважав на бій, що йшов за його спиною. Це була його помилка.

Джон побачив свого співслуживця, блідого, як крейда, він задкував навсидячки далі й далі, допоки не вперся в земляний насип. Йлму не було куди тікати і Джон, набравшись сміливості й рівноваги, прицілився.

Руки його стали, як камінь, без жодного тремтіння, яке раніше переслідувало його. Джон вистрілив, бачив все чітко й сповільнено. Ось, куля вирвалась з рушниці, стрільнувши порохом, ось вона летить, розтинаючи повітря просто в ціль. Ось вона вже й потрапила хижаку точнісінько під коліно.

Той вмить повалився на землю, як мішок з картоплею, завив вовком, притискаючи палаючу вогнепальним болем ногу, до грудей. Джон зараз же підбіг до співслуживця, той не навіть не зрозумів що сталося. Лише коротко подякував й швидко пішов у більш безпечне місце, щоб перевести дух.

Джон глянув на хижака. Зараз той виглядав жалюгідно, понівечено, смирно. Залишилось зробити лише один рух. Добити. Джон похитав головою. Підняв Адольфа за шкірку й мовив тихо, ворушачи лише самими губами, але Адольф почув кожне слово:

— Яке ім’я твоє, хлопче? — Сказав Джон презирливо. Хоча сам був приблизно одного віку з ним.

— Адольф, — Не менш презирливо відповів той, його хижачі очі бігали по Джоновому обличчю.

— Забирайся, Адольф. Я не такий, як ти. Вважай це своїм другим днем народження.

Джон поклав його на землю, й повернувшись спиною, пішов. Постріл. Уже Джон лежить на землі, впавши туди вниз обличчям. Хтось підняв його за чуба, зашипівши в вухо змієм.

— Ти правий, ти не такий, як я. Я не бовдур.

Повторний постріл. Розмащений по околицях мозок. Джон більше не дихав.

Минали роки, у простої польської сім’ї народився хлопчик з очима, які, здавалося, побачили багато чого на світі. Старими, наляканими, вони неначе пам’ятали жахи війни, якої ніколи не бачили. Йшли зими й літа, хлопчик ріс. Розум його був дорослим. Занадто дорослим. Він швидко вчився, легко запам’ятовував, так, як би цей світ йому уже добре знайомий.

Польща 1 вересня 1939

Війська Третього Рейху вдерлися до території Польщі. Діти святкували день знань, розпочиналося навчання, коли прилетіла ця жахлива звістка, заплямовуючи перший день осені багряними плямами.

Томаш був достатньо дорослий до призову в армію, та не був достатньо готовим для цього. Але війна нікого не питає. Вона кладе перед фактом того, що тебе кинуть просто в м’ясорубку. Вже через кілька днів Томаш був на передовій разом з товаришами, які вважали його до біса дивним, бо маючи власне ім’я, він просив називати його іншим. Джоном.

Щойно машина, яка доставила солдат на фронт прибула, щойно Томаш побачив сотні одиниць ворожої техніки, щойно розгледів обличчя керівника противника, зомлів. Запитав безсило в свого друга:

— Хто цей покидьок?

— Не знаєш, чи що? Адольф Гітлер. Загарбав Чехословаччину й… — Слова, як з-під води. Томаш чув лише булькоттіня. Чи то свідомість його потонула у спогадах, чи то в голову бив безжально тиск, — Та ми наваляємо йому й його виродкам так, що побіжать під спідниці своїм матусям. Правда ж?

— Правда.

Томаш поклявся за будь-яку ціну дістатися до горла Адольфа. Поклявся перед своїм другом, поклявся перед собою. Він бив блискавично й обачливо, не підводив себе під небезпеку й ніколи не повертався до ворога спиною. Навчив минулий досвід.

Томас ріс на очах у військовій справі і чекав нагоди, коли він ще раз побачить вуса щіткою та злі тваринні очі, щоб назавжди стерти їх з лиця землі, щоб не бачив їх більше ніхто, щоб виправити свою помилку, скоєну кілька десятків років тому.

Адольф все не з’являвся. “Я не дурень” лунало в Томаша в голові. І правда, він сам на фронт не повернеться, та вбити його потрібно. І Томаш готувався. Вступив до рядів партизанів, яким, навіть вдалось зробити замах на Гітлера. Щоправда, невдалий. Усіх з того відділу розстріляли на місці. Знову це відчуття, знову поразка.

Україна 24 лютого 2022

О четвертій ранку Дмитро ще солодко спав у своїй квартирі. Спав, як спали зелені каштани на чистих київських вулицях. Та раптом здригнулась земля, заволали серени: в сусідню будівлю запустили ракету.

Це лише початок.

Дмитро знав, що знову піде на війну, знав, що знову має шанс побачити смерть диктатора — копії його заклятого ворога.

На цей раз шанс був останнім.