#N #A #Міді #Закінчений #Ангст #Дружба #Hurt/Comfort
Опис: Він дивився в такі лагідні та яскраві очі приятеля, чия посмішка завжди робила його щасливим. Він нарешті зрозумів: це його сенс життя.
*** Сама історія була написана ще рік тому під впливом пісні "You're a useless child"
Гомін приголомшених та не дуже школярів. У їхнє місто приїжджає сучасна відома група, і чи не кожен другий хоче потрапити на їх виступ. Хоч це і відбудеться через місяць, звістка вже наробила шуму. Зараз довга перерва на якій, зазвичай, більшість йде в пошуках чимось поласувати, і тим не менш народу так само багато. Коридором ішли два хлопці, намагаючись притиснутися крізь заміряних дурнів. Один, що йшов попереду, розчищаючи дорогу приятелеві, був достатньо високим, як на свої роки. Він щодня одягав свої незмінні чорні брюки, замшеві туфлі, що варто було б протерти від давно налетівшого пилу та бруду і, як завершальний штрих, світло-блакитну картату сорочку, що інколи змінювалася на щось інше. Другий хлопець, що йшов позаду, був нищим на майже цілу голову за свого приятеля, одягнений в темно-сині брюки, сірий гольф та чорні лаковані туфлі. Його похмуре обличчя слідкувало за другом, який міг запросто загубитися кожної секунди, а знову знайти цього дивака буде важко. Він хотів було щось сказати своєму другові, але його не почули, він і сам ледве чув хоч щось. І ось нарешті, довгоочікуваний сквер. Так... Народу тут також достатньо, але знайти, де присісти не проблема. Нашим двом шукачам пригод вдалося легко зайняти місце під деревом, бо на вулиці спекотно, а топитися, наче сало, ніхто не хоче. – Хей, слухай. А чого це всі так подуріли сьогодні? Невже канікули раніше роблять? Чи директора нарешті змінять на іншого? Якщо так, то я дуже радий, що хоч хтось до цього додумався, бо ніяк мізків не вистачає і "це ж гарний директор. Чим він вам не подобається?" – почав енергійно розпитувати та жестикулювати високий кудрявий хлопець. Він голосно каже, але чи це не добре для того, хто постійно про щось базікає? – Хах, на жаль, ні. Схоже ще не скоро його з посади знімуть. Ну а на рахунок канікул, тим паче ні. Їх точно раніше не зроблять, радше пізніше на тиждень, а то і на два. – томно відповів парубок з зачіскою на бік, хвилясте волосся якого скидалося на погойдуване вітром море. Жодна хвилька не вирізнялася, наче за відступ прилетить жорстоке покарання у вигляді лаку для волосся. – Це так. Але ти все ще не відповів на моє перше питання. Ну так? – повернувши в очікуванні голову до співрозмовника, поцікавився так названий однокласниками "стовп". Хто хто, а хлопець чудово знав про неймовірно точну пам'ять цього малого, що насправді лише на пів року за нього молодший. Тому повторювати доводилося, тільки коли сам сказав справді дивацьку річ. – Та ну! Не може такого бути, щоб наш "журналіст" не був у центрі відомостей, тим паче таких! – із стриманим, проте видимим здивуванням відмовляв "красунчик з пластирами на обличчі". Він з пів хвилини спостерігав за очами того, хто сидить поруч, шов побачити в них вираз відвертого непорозуміння. – ... добре. Схоже ти і справді ще нічого не чув, що дуже дивно. Кажучи просто, до нашого міста наступного місяця приїздить якась група з концертом, і всі без тями від них. От скажи мені, Джек, що такого мала зробити ця група, аби зараз поєднати всіх на свою користь? Це має бути або дуже класна музика, або настільки погана, що аж добре. – обурено процідив до свого приятеля хлопець. Його пальці перепліталися між собою, а сам він усім виглядом показував неприязнь до музикантів на мінімалках разом із сорокою. – Заспокойся, друже. Чого це ти так на них гониш? – хотів прояснити для себе всю ситуацію Джек. – А того. Їхні пісні лише жалка копія справжніх витворів. Вони нічого в собі не мають, а після їх прослуховування я відчув ціле ніщо. Воно не викликає жодних емоцій, а так не повинно бути. – намагаючись якомога швидше відчіпитися від цієї теми, торохтів юнак. Про це і так ціле місто гуде. – Що ж, певно не доводилося мені чути їх пісні і з твоїх розповідей, добре, що не чув. Хочеш ми, коли всі будуть на концерті, підемо в парк та ввімкнемо там на колонці ту музику, що нам до вподоби? Потім можемо і в кафе піти чи де замовити піцу. – потішно говорив приятель, розмірковуючи про плани на майбутнє. У відповідь він отримав задоволене обличчя "гуру музики". – Ти знаєш, як покращити мені настрій, Джек. Хоча мені й так радісно, що ти погоджуєшся з моєї думкою, ну вірніше хоча б не показуєш відрази від мене за це. – Пф. Не кажи так, Том. Хто ще, як не твій кращий друг, знає чим тебе позбавити. Тим більше, що я знаю, наскільки серйозно ти відносишся до музики. Спробуй скажи щось неправильно, і все! Мінус голова і 10 хвилин за які ти проведеш нудну лекцію. Не ображайся, але промови явно не твоє. – все ще радісно та моторно розмахував руками Джек. Така його звичка забавляла багатьох, але інколи всерйоз насторожуєшся, не бажаючи отримати по свому чудовому обличчі. – Ти ба який! Лекції йому мої не подобаються. Я тобі після уроків влаштую "смертельні ігри", снікерс ти недороблений. – намагався говорити з виразом повної байдужості Том, але останні слова ледве вилітали з нього під спроби стримати усмішку, що провалилися. Він почав тріщати від сміху, що згодом підхопив його приятель, з яким вони ділили останню адекватну клітину мозку. Так минуло хвилини дві, бо ніхто з них, незрозуміло чому, не міг зупинити цю "смішну каторгу". І ось через силу Джек дістав свій телефон з кишені брюк, і ввімкнувши, поглянув на екран. На ньому світилися примітивні шпалери з якимось, вигаданим їм і Томом жартом, який хтось інший в житті не зрозумів би. Мобільник чітко показував 11:22. А по погоді і не скажеш. Пече наче південь. – Що ж... Хах. Мушу сповістити вам печальну новину, містер. У нас залишилося 3 хвилини і якщо ми не поквапимося - помремо. – з нотками все ще жартівливого настрою підганяв та "заспокоював" свого друга Джек. – Ха-ха... Ти маєш рацію, треба поспішати. Я не хочу сидіти на додатковому уроці разом з прискіпливими дурнями, – зупинився на секунду Том, дивлячись щоб поруч не було тих самих "дурнів", а тоді продовжив, вже не так голосно, – і вислуховувати про те, які ми "нестерпні та завжди пропускаємо уроки", хоча таке було лише двічі. – парадіював голос педагога юнак, що вже підвівся на ноги і чекав свого партнера, на що той також став. І тепер вони разом швидко крокували до кабінету, де незабаром розпочнуться наступні 9 кіл пекла. – А якщо цим " прискіпливим дурнем" буду я? Що на це ти скажеш? – з блиском в очах питався " журналіст", дивлячись хитро, як лисиця. – Хммм... Тоді я не проти посидіти зайві 45 хвилин. – Ще б ти був проти! Я тоді сам тебе потягнув би за собою. Ми завжди маємо бути разом! – Ну звісно! Ти ж мій найкращий друг! Але прошу, давай не будемо запізнюватися. – Приємно чути. Ти також мій кращий друг! І добре, ходімо. Вони й замислитися не встигли, як дійшли до потрібної точки. На диво, непомітно прослизнувши до класу, вони швидко зайняли свої місця і, підготувавшись до уроку, почали чекати на вчителя. Джек сидів за 2-ю партою 3-го ряду, а його друг за 3-ю партою 2-го ряду, фактично посеред класу, що не зовсім то і подобалося йому. Це давало змогу всім дивитися на нього, чого цей малий терпіти не міг. Нарешті вчителька дійшла до них. Одразу після дзвінка, що для неї в новину. Учні встали та привіталися, звичайно, що не всі. Були деякі індивіди, що ніколи це не робили, вважаючи гаєнням їхнього часу. Коли всі знову повернулися на свої місця, продовжуючи, як і до цього, ліниво займатися своїми справами, вчителька розпочала урок. Певно то була алгебра. Значення не мало. Джек дивився на дошку, але зрозуміти написаного не міг. Його ще працюючий мозок бентежив Том, на якого інколи озирався. Бентежив вигляд, який той мав. Це вже був не той хлопчик, що посміхався кілька хвилин тому, це був знервований та наляканий чимось малий, наче тільки що побачив страшного монстра. Але те, що зараз відчував Том, було для нього жахливіше за будь-якого монстра. Він сидів сам, тому ніхто не міг заспокоїти його чи хоча б спитати, як він. Ці погляди. Він відчував їх на собі. Вони не соромлячись розглядали його, кожен клаптик одягу, клітину. Вони дивилися з осудом. Ці шепоти. Він чув їх ,навіть якщо вони лунали з останньої парти. Вони завжди кажуть погані речі про нього, не лякаючись, що він їх почує, бо що зробить? День за днем це повторюється. Він казав про це іншим, просив його пересадити за іншу парту, але ніхто не звертав уваги. Чув та розумів його лише Джек. Том сидів так до закінчення уроку. Дзвоник пролунав саме вчасно, зупинивши вчительку на пів слові. Вони мимохіть погнівалася, написавши згодом домашнє завдання на дошці, що вже поступово біліє від того, як багато на них ій пишуть. Та і всеодно ніхто не став би її слухати. Вчителів ніхто не слухає. Десятикласники швидко вийшли в коридор, ідучи на пошуки пригод. У класі залишилося кілька осіб, що неквапливо вставали зі своїх зручних місць, паралельно граючи в "хто кого передивитися" з дверима. Джек повільно підійшов до Тома, що дивився незрозуміло куди, буцім з'явиться щось чи вже з'явилося, просто ніхто, крім нього, не бачить. Обережно потрясши за плече хлопчика-тінь, "телевежа" хотів запитати про самопочуття та сповістити про закінчення уроку, але промовчав, забувши, що хотів сказати. Він переминався з ноги на ногу і в решті решт вирішив хоч щось запитати, бо увага співрозмовника привернута, а просто мовчати буде досить дивно. – Хей, друже... Тебе щось турбує? Виглядаєш не дуже. – тихо та плавно мовив Джек, роблячи для себе помітку десь в голові, що стан його друга швидко змінився з веселого на сумний. З хвилину він простояв в тиші, яка переривалася останніми людьми, що виходили з приміщення. Том трохи потупив поглядом, не розуміючи власне сенс цього питання. Він почувається просто чудово! – Я в порядку. Просто задумався. – відповів малий з виразом байдужості, але зрозумівши те, що могло видати його з нутром, посміхнувся так щиро, як тільки міг. Він не горів бажанням засмутити єдину людину, яка добре ставиться до нього незалежно від обставин. Хоч Джек йому не повірив, щось говорити не став. – Хочеш соломку? – неочікувано запитав "журналіст", що сьогодні ставить забагато питань. – Без різниці. – Ну тоді пішли в їдальню. – повів за собою Тома юнак. – У буфет. – тихо поправив товариша "мрійник". – Ну в їдальню, у буфет. Не так важливо. Для мене це одне і теж. – енергійно проголошував винуватець їхніх двох запізнень. – Ну як знаєш. – не стримавши посмішку, закінчив невеличкий діалог Том.