#N #Б #Міді #Закінчений #Ангст #Дружба #Hurt/Comfort #Самогубство #СмертьПерсонажа
Минуло вже близько 3 тижнів. Школа закінчилася, проводжаючи щасливих школярів на канікули. Останній дзвоник прогримів голосно, зупиняючи свою роботу до 1 вересня. За цей час хлопці зустрічалися часто, розповідаючи, що з ними трапилося, поки не бачилися. Том помітно змінився: схуд, хоч і до цього був досить худим, та побліднішав, не зважаючи на прогулянки. Але все ще для Джека залишався таким гарним, як і раніше. Бурштинові очі все ще блищали на сонці, русе волосся було на вигляд, як і коли вони вперше зустрілися, навіть зачіска схожа, руки залишалися холодними, незалежно від обставин. Хоч і відбулися зміни, хлопець продовжував посміхатися до свого друга, розповідав жарти. Джек був певен: Томас стає щасливішим, що справді тішило його. І ось "журналіст" йшов на пошуки цікавих новин, а якщо бути точніше, то до будинку теми, яка його завжди приваблює. Він вирішив знову витяги цей комок ліні на вулицю, не забувши попередити заздалегідь. Джек озирався вулицею, бажаючи знайти Тома раніше ніж думав, але не знав, що той чудово його бачить. Неочікувано задзвонив телефон, що змусив велетня спинитися. Діставши мобільний з кишені джинсів, він подивився на екран. Там горів надпис "Томмі". Рука натиснула на зелене та піднесла гаджет до вуха. – Алло? Том, ти де? Я вже близько до твого дому. – голосно, аби співрозмовник точно почув, сказав Джек. – Мені шкода, Джек... – тихо та повільно мовив голос у трубці, замовкаючи. І тепер назавжди. – Що? Том, що ти маєш на увазі? – не зрозумівши суті сказаного, запитав красень. – Ти мене чуєш, Том? – очікуючи на відповідь, продовжив Джек. Почути можна було лише вітер, що залітав у динамік. – Том! Не мовчи, будь ласка. – з надією благав він того, але виклик було закінчено. Раптом зі сторони пішоходів почулися крики. Джек повернувся, щоб побачити, що так злякало людей. В кількох метрах від нього, в калюжі крові лежав його найкращий друг. Він не міг на це дивитися, але ж це його приятель дитинства, він не може все так залишити. Не стримуючи себе, хлопець підбіг до вже мертвого друга. Він не вірить своїм очам. Як так! Він же так радісно всміхався йому, підтримував його! Хтось почав відводити Джека подалі. Це був поліцейський. Він заспокоював та розпитував хлопця, який у свою чергу дивився, як швидка забирає тіло його друга. *** Сьогодні його ховали, ні в чому не винну дитину, якій просто не пощастило. Людей прийшло небагато, а тих, хто не зовсім байдуже до цього ставився - ще менше. Затримуватися надовго ніхто не збирався, і тому біля могили залишилися тільки батьки та Джек. – Нам... нам вже треба йти. Том хотів тобі це віддати, певно. Принаймі воно було в його кімнаті. – сказала мати померлого, простягаючи конверт. – На все добре, Джек. – попрощалася вона, швидко ідучи разом з чоловіком геть з цвинтаря. У руках Джека знаходився конверт з цупкого чорного паперу та з синьою печаткою на якій була троянда. Також був каліграфічний надпис "Від Тома Джеку". Акуратно відчіпивши печатку, він відкрив конверт. У середині було фото. Вони зробили його якраз під час "шкільної" прогулянки. Схоже Том його роздрукував та написав позаду: "Моє улюблене". Ще там був лист. Джек розгорнув його та почав читати: "Любий Джек, вибач, що так вийшло. Я дійсно хотів би залишитися з тобою, моїм найкращим другом, але вийшло інакше. Мені важко тут знаходитися, всі ці знущання, я навіть не знаю за що. Мої батьки ніколи не піклувалися про мене, то може хоч влаштують гарні поминки. Я був тут зайвим і сподіваюся так всім стане краще. В жодному випадку не вини себе в моїй смерті та не намагайся йти за мною. Твій час сам прийде, а я почекаю. Ти зробиш багато гарних речей та досягнеш успіху. Я вірю в тебе. Знай, що я завжди буду поруч та пишатимусь тобою. Не сумуй. Посміхнись для мене, Джек. Твоя синя троянда, Томас" – Чому? Чому ти, Томас?! – завив Джек, пригортаючи листа до себе. – Це несправедливо. – шепотів він. Але так буває. Люди часто вмирають, гниючи з середини, подібно до квітки. Поки в квітки є гарне оточення, умови та належний нагляд, вона цвістиме, радуючи око іншим. А як не доглядати за нею, знаходячись при постійних дощах чи спеці, вона почне гнити з середини і помре, так ніким і не поміченою. Навіть одна людина може перетворити бур'ян на розкішну троянду, створюючи на втіху собі та піклуючись про неї, не зважаючи на те, ким вона була і є, вона в безпеці і це головне. *** Пройшло вже 3 роки, 3 нудні роки. Без Тома вони були вже не ті, не такими веселими, приємними та солодкими. Він приходить сюди чи не кожного дня, навіть коли дощить. Для цього в нього є окремий одяг: чорні джинси, чорна футболка з принтом кривавої синьої троянди, чорна кофта на застібці та чорні кросівки. Джек єдиний, хто доглядає за могилою друга. Закінчивши прибирати, він стояв, дивлячись на могильну плиту. Руде волосся пропускало через себе легкий вітерець, що скинув кілька кучерів на обличчя, не даваючи нікому бачити смарагдові очі, що заливаються слізьми у спробі погасити горе. – Якби ми могли б побути ще хоч трохи разом. – сівшим голосом мовив Джек. У руках він тримав свічку та найулюбленішу фотографію Тома, яку вони зробили на тій самій прогулянці. Тут вони обидва такі щасливі, так щиро посміхаються, що здається, ніби ти там, ніби можеш знову обійняти його так міцно та відверто. Як шкода, що цей час не повернути. Мимохіть згадуючи той прощальний лист, Джек трохи посміхнувся. Він все ще пам'ятав прохання приятеля. – Почекай, друже! Одного дня ми будемо знову разом. – вкотре дав обіцянку красунчик. Поклавши речі в рюкзак, підійшов до могили хлопець, залишаючи на землі лист з віршем, який написав Тому. – Прощавай! – сказав та пішов з цвинтаря Джек. "Ще день пройшов і сонце сяє, Я не побачу більш тебе. На жаль, життя таке буває, В усіх цінніше відбере. В могильний надпис не вдивлюся. Що так лунає дзвінко й гучно. Мені хоч трохи подивитись На те, що вже давно беззвучно. І взяти щиро та нестримно Твої такі холодні руки Та обійняти шию ніжно, Яку колись скували муки. Тепер найгірший час лунає, До мене тягнеться душа. Твоя, красива та тендітна, Такою лиш колись була. Її понівечили монстри, Ті, що їх друзями я кликав. А зараз хочеться нам помсти, Не взмозі стримати й що вдіяв. Я б вирішив їх долю швидко, Та щось тримає мене міцно. То та миролюбивість витко Хапає та несе на літко. Що літом ти хотів зробити, Та не відбулись твої плани. Тепер лежиш у середині, У тій землі. Її багато. Чому мовчиш весь час зі мною? Раніше ж було так чудово! На жаль, пройшов наш час співати, Тепер ми можем лиш мовчати. І слово кинути не зможем Один до одного в розмові. Мовчати вічно нам зсудили, Нічим вже більше не поможеш. Тримаю свічку у руці Й твоє улюбленеє фото. Нехай ще світить в темряві І я прийду до тебе скоро."