Красиво описана моя історія #N #A #міді #ніч #свобода

Провівши 4 місяці в селі в Карпатах, я зовсім відстала від звичного мені життя. Ми приїхали в Стрий на вокзал, людей було небагато, але мене вразила кількість молоді, яка ходила по вулиці. Я вмостилася на лавку і так і просиділа там майже до самого прибуття поїзду, хоча пару разів прогулювалася в окрузі. Приїхав наш поїзд, ми потихеньку почали переносити усі наші клунки і валізи до вагону. Розставивши все по місцях ми вийшли на вулицю. Я ходила по перону і наспівувала щось. Підійшовши до вагону в моїй свідомості щось прокинулося: "Я їду додому" - прозвучав голос у моїй голові. Але в серці нічого не відкликнулося - я нічого не відчувала. Київ не був моїм рідним містом. Хоч я і прожила там 8 років, він не був мені надто близьким. Це було чудове, прекрасне місто, але не моє... Поїзд зашипів і ми зайшли до вагону. Було жахливо спекотно, поїзд поїхав. Вікно напроти купе провідника було відчинено. Я підійшла до нього, поїзд тільки но почав пришвидшуватись. Ставши навшпиньки я занурила голову у вікно. В ту ж мить мене огорнуло нічне повітря і запах зкошеного сіна. Поїзд набирав швидкість, а я все стояла навпроти вікна. Остаточно розігнавшись, поїзд мчав нічними містечками і селами. Моя ліва рука потягнулася до вікна і визирнула надвір. Вітер швидко і водночас ніжно огорнув її своїм духом і темрявою. Права рука поволі потягнулася за лівою. Мої руки ковзали за вітром як за хвилями в морі. Вони танцювали дивний, але водночас заворожуючий танець, я і сама його танцювала, хотілося вирватися назовні і полетіти. Я кинула погляд на свою тінь, що стелилася нічними полями. Потроху я почала піднімати очі вгору. Небо було напрочуд дивовижним: в самому низу, де воно торкалося дерев, воно було сіро-блакитник. З кожним міліметром вгору воно ставало все темнішим і глибшим. Там де небо набувало найглибшого свого відтінку світилися, наче розсипані ліхтарики, зорі. Я дивилася на них, як на, щось неймовірне, хоча вони такими і були. Ще ніколи я не відчувала себе настільки живою, ні на, що я ще нидивилася такими очима, сповненими дитячої цікавості і зачарованості. Ніколи допору моє життя не було таким справжнім. Усе до цього моменту здавалося муляжем, але тоді я жила по-справжньому. Хотілося закричати, побігти нічною вулицею, як колись, у місті, яке я любила напрочуд сильно - місті яке не було, містом де я жила, воно було моїм "домом" на дещо більшому рівні ніж матеріальний. Я відчувала себе однією в героїв моєї улюбленої книги ("Легенди світокраю") такою ж таємничою, як і вони. Я жадала, щоб цей момент не закінчувався, але ніщо не вічне і усе колись зникає, розвіюється вітром. Однак, я лягла спати з теплотою на душі і приємними відчуттями, адже, що, що, а спогади розвіяти дуже важко...