Крізь страх і біль

#Війна #Кохання #Життя #Любов #Біль #Страх #Майбутнє #Воля #Минуле #Сила #Армія #Україна #ангст #СмертьБлизьких #Міні #G #Б #драма #конкурс

   Насправді... Життя вже й не таке погане. Мабуть. Принаймні якщо ти спокійно прокинувся вранці, навіть якщо спав усього декілька годин, уві сні забуваючи про жахіття та страхи. Вони пожирають тебе зсередини, паралізують, але ти повинен знайти сили рухатись далі. Не тільки для себе. В твоїх руках країна, чужі життя, які повинні були скластися інакше. Все повинно було бути по-іншому... Діти повинні були гратися на майданчиках, підлітки веселитися на повну, а дорослі... Дорослі мали зберігати своїх рідних, вести їх за собою у краще майбутнє. Та хіба може бути так просто?..    «Збирайся, війна почалася. У тебе година», — я знову і знову згадую цю фразу. Тоді, 24 лютого, я тільки-но повернувся додому. До рідних людей, які проводжали мене зі сльозами на очах вже в котрий раз. Це боляче, але я повинен триматися, повинен захищати тих, хто мені небайдужий, хто просто народився і виріс в Україні, бо... Бо так сталося.    «Все в наших руках. Все залежить від нас», — в голові з того самого ранку, однак... Це брехня. Від нас мало що залежить, а життя не завжди на нашому боці.    Мої руки в крові. Я намагаюся відмити її різними способами, але не можу. Я бачу її постійно, де би не був. Дивлюся на себе у дзеркало та не впізнаю — на мене у відповідь дивиться хлопець, що ще кілька місяців тому виглядав молодшим років на вісім. Чорне волосся розпатлане, помітні мішки під очима, новий шрам на губі... Не таким я себе пам'ятаю і не таким пам'ятають мене. Та нічого не вдієш. Потрібно просто звикнути, що я вже не той двадцятирічний Дені, якого всі любили та поважали. Я — інша людина, з іншими думками, поглядом та характером.    — Даніель, нам потрібна твоя допомога, — Не чую, що до мене хтось говорить. Я й досі гіпнотизую поглядом свої руки. — Демиденко, ти мене чуєш взагалі? — Нарешті повертаю голову на звук. Марта. Дівчина з медичною освітою, що допомагає нашим.    — Так, дякую, — Намагаюся посміхнутись, але не виходить: я не звик брехати.    На щастя, вона розвертається та виходить із вбиральні, не задаючи ніяких питань, хоча по її обличчю можна зрозуміти, що вона помітила, в якому я стані. Вмивши лице холодною водою ще раз, я поспішаю на вулицю до поранених.

***

Два постріли. Короткі, швидкі. Настільки, що я не розумію, що знову відбувається. Мертва тиша. Серце пропускає стільки ж ударів, а потім починає прискорено битися. Думок більше немає. В голові порожньо. Я повільно сповзаю на землю. Холод не допомагає, навпаки. Я зіщулююсь. Невже знову когось... Ні, ні. Не хочу про це думати. Ми живемо, щоб любити, і любимо, щоб жити. То чому зараз не можна любити? Чому у нас забирають найважливіше? Життя. Любов.

Це не для мене... Я полюбляю гуляти вночі, а більшість людей в цей час вже спить. Комендантська година не дозволяє насолоджуватися темнотою. Війна не дозволяє. Небезпечність, що чекає на кожного... Вона всюди. Вона забирає можливість жити спокійно. Як ти хочеш, по-своєму. Це не для мене, хоча я обожнюю адреналін, швидкість, почуття страху та вільного падіння, поки люди зараз у страшних снах бачать всі події. Бачать у снах та наяву. Я теж бачу, і мене вже нудить від цього. Я не можу тримати себе в руках, доки гинуть наші люди. Війна не для мене. Я не для такого життя. Чи це життя не для мене?..

   Згадую свого товариша, який загинув. Він тримався до останнього, але організм не витримав тяжкого поранення. Він щиро посміхався і говорив, що буде жити вічно, принаймні в серцях. Жартував, що має в запасі багато життів. І, мабуть, так і було. З чотирнадцятого року він відважно воював, отримував травми, та не здавався. Він був монстром. Монстром, що жив на зло ворогам. Та цього разу йому просто не пощастило. Можливо, мені варто повчитися в нього?.. Однак я не можу, я не такий. Я не відчуваю задоволення від стрільби, як він. Не відчуваю того азарту від вбивств, не відчуваю й такої вдачі на своєму боці. А він постійно відчував.

   Я не боягуз. Хоча, може, в якійсь мірі і він. Я вбиваю. Я теж монстр. У мене є сенс життя, але... Якби я тільки міг зупинити смерть в країні, я б зупинив. Зупинив би, навіть якщо довелося б пожертвувати собою. В пам'яті вкотре з'являється матір товариша. Мені погано від її погляду всередині мене, який я уявляю щоразу, коли починаю про нього думати. Це мучить мене, не дає спати. Вона не може забрати його. Свою єдину дитину, котра боронила Україну заради нашого спільного майбутнього, заради своїх і чужих ще ненароджених дітей, заради сім'ї та самого себе. Правда, заради себе в останню чергу. Ми знали, на що йшли. Ми всі будемо битися до кінця. А я буду битися ще й за вбитого друга, який, я впевнений, поруч зі мною. Я це знаю. Я відчуваю. Мабуть, це єдина гарна думка, яку я в прямому сенсі відчуваю.

   Серце не хоче приходити в норму. Я тяжко дихаю, але в голові крутиться лише одне питання: «Всі наші живі?»

***

   Цього разу серце пропускає більше ударів. Десь всередині знову нудить, і я не можу прийти в норму. Запах смерті та крові літає в повітрі, не дає зробити вдих, освіжити розум. Я знімаю з себе такий ненависний, давно залитий кров'ю камуфляж, залишаючись в нижній білизні. Мене відпустили додому на два дні, та совість благає залишитись, кричить, що це неправильно, хоча якась частина душі розуміє — мої близькі теж хвилюються, сумують і хочуть якнайшвидше побачити свого Даніеля. Живого.    Я скидаю останній елемент одягу і ступаю під холодний душ. Вода стікає по тілу, на якому вмить з'являються «мурахи». Нарешті вдихаю на повні груди. Тіло пронизує біль та втома, але розслабитися мені все ж вдається. Я втратив лічильник часу. Скільки я так вже стою? П'ять хвилин? Десять? Чи набагато більше?    Хочеться лягти і нічого не робити, не відчувати... Просто повернутися в свій рідний Харків, загубитися серед різноманітних людей в центрі, які поспішають хто куди, серед цього швидкоплинного часу... Але реальність штовхає обличчям в багнюку, щоразу нагадуючи про свою жорстокість.    Я закриваю кран і прислуховуюсь до звуків. Десь близько чути вибухи, які, я впевнений, цього разу заберуть ще більше людей на той світ. А він є? Чи тільки густа темрява, що окутує з ніг до голови, та нездатність навіть поворухнутися?    Я не знаю... Тому, намагаючись відкинути настирливі думки на задній план, обережно витираю сухим рушником міцне тіло. Нові шрами, синці, свіжі рани... Все нагадує про пекло, в якому я знаходжуся, та зараз не час на цьому зациклюватися. Беру чисті штани, які вкинув про всяк випадок в рюкзак ще 24 лютого, і надягаю на себе.    — Так, Дені, ти значно змінився... Ще трошки і не влізеш, — шепочу сам собі, жартуючи, і поправляю кишені. В одній із них нащупую щось м'яке, незрозуміле, і витягую, аби роздивитися.    В моїй руці знаходиться чорна маска — найперша, та, яку я натягнув на обличчя під час початку карантину в двадцятому році. Перед очима пливе, і я намагаюся сфокусувати погляд на чомусь одному. В голові рій спогадів, що крутяться по черзі, вибудовуючи такий собі фільм, і мене навідує одна й та сама думка:    — То був лише початок...

   — Дені! — Лаела сміється, радісно підбігає до мене ззаду та закриває очі своїми руками. — Вгадай хто!    Я посміхаюся. Надто давно не бачив цього кучерявого волосся, не чув голосу, який так нагадує мурчання кота, не відчував її поруч...    — Я сумував, — щиро кажу, і дівчина не приховує щастя. В її сірих очах з'являються сльози, які тут же котяться по щоках. — Не плач, ну ти чого? Я вже тут.    — Я тебе більше нікуди не відпущу....    — І не треба, — Я лагідно цілую її в краєчок губ і притискаю до себе. Невже це насправді відбувається?.. Це не сон? — Пробач, що раніше не зміг приїхати... Карантин, сама розумієш. Всі на нервах, прийшов наказ зібрати купу якихось документів, та ще й вимоги...    — Так, я розумію... — Лаела обвиває мою талію своїми мініатюрними руками. — Я рада, що ми знову разом. Фізично.    Сміюсь, бо прекрасно знаю, що вона має на увазі. Ми можемо бути за тисячі кілометрів один від одного, але душі наші десь там, далеко вгорі чи навпаки, під землею, завжди разом. Запускаю одну руку в її пишне волосся, а іншою глажу по спині, немов утішаючи. Відчуваю, як приємне тепло розливається по всьому тілу. Трошки відсторонююсь і цілую дівчину в губи, ставлячи галочку в невидимому списку останніх бажань.    Мене знову накриває новою хвилею болю. Лаела... Померла на початку війни, але ще й досі в моїй, тій самій душі шкребуться злісні демони, змушуючи замислюватися над помстою, мотивуючи не здаватися.    Сильно стискаю маску в руці. Щось всередині мене швидко перемикається, і я забуваю про відпустку. Надягаю чистий одяг, що залишився, забираю всі свої речі і прямую до виходу. Логотип, що красується на чорній тканині, змінює форму від того, як мої пальці міцно стискаються, тож я, схаменувшись, нарешті повертаю її на місце, де знайшов.    Коли я опиняюся на вулиці, в обличчя різко дме вітер, а сонце ховається за хмари, підмітає за собою сліди, забирає останні докази свого існування. І я, глянувши на сіре, на жаль, таке брудне життя, беру автомат в руки та прямую куди очі дивляться.    У мене був вибір, і я ні краплі не шкодую, що зробив остаточний, правильний, як на мене. Нехай буде боляче, але моя совість залишиться спокійною. Нехай мої близькі будуть кричати, оплакуючи, можливо, моє тоді вже мертве тіло, але у вільній країні. Нехай діти, у яких майже забрали дитинство, будуть радіти новому, щасливому життю. Це буде мій подарунок. Мій, Лаели та ще тисяч людей, які загинули під час війни.    А я буду битися до останнього подиху і сподіватимусь, що я все ж таки виживу, побачу квітучу Україну...і що мій вибір був зроблений не дарма.