#N #A #Міні #Закінчений #Пейзаж #Роздуми
Хто власне вирішив, що пляж має асоціюватися із сонячним жарким літнім днем? Певно, ці стереотипи з'явилися через наплив відпочивальників із обділених водними ресурсами регіонів. І звісно ж період відпусток припадає на літо, ще з дитинства воно стало майже сакральною порою. Для людей з міст, прошитих наскрізь річкою чи омитих морем, вода має більш усюдисуще значення. Але навіть за таких обставин пізнім вечором глибокої зими відчуття все одно свіжі та неповторні. Тиша скрипучого снігу й хрумкого льоду, самотність і всепоглинаюча темрява. Набережна гарно освітлена, проте тут, унизу, світло здається далеким маяком для корабля на чорних водах. Обриси протилежного берега ледве можна розгледіти на тлі брудно-сірих хмар. З іншого боку на хмари також направлені прожектори великих міст, створюючи ілюзію білих ночей. Вода хлюпоче, підмиває тонку кірку криги з самого краю, зима вже не настільки холодна, щоб знерухомити всю річку, тож темні води продовжують свій шлях до шлюзів ГЕС. Це єдині звуки, які супроводжують мандрівку, якщо не враховувати голоси в голові. Пісок схожий на бетон, промерзлий і твердий. По такому легко ходити й не треба чистити взуття. Тиша огортає звукоізоляційним пакетом, дихання від того стає гучнішим, серцевий ритм гупає у вухах. Навіть якщо прийти сюди з кимось, все одно почуватимешся відгородженим. У темряві кожен думає про своє, а біля води тим паче. Крижані крихти приємно хрумтять під важкою підошвою зимових чоботів. Захищаємось від холоду, жертвуючи гнучкістю. Йти в пуховику виходить не так швидко. Ловлячи останні промінці білого ліхтаря, з темряви вибираються обриси посніжених кам'яних брил і оголених, відполірованих вітрами, зимових дерев. Десь за парковкою має бути капличка євангелістів, яку тут зневажливо називають "сєкта" й хихотять з релігійних анекдотів. А далі поворотне коло і зупинка з м'яким оранжевим світлом. Люди, які чекають там на громадський транспорт, ніколи не зможуть осягнути просторінь тієї чорноти, що зараз розкинулася поруч водними потоками. Біля річки взимку тяжче, вітер і волога швидко перетворюють делікатну шкіру обличчя на сипучий пергамент, від того й почервонілі на морозі щоки. А якщо довго стояти на місці й не дихати, можна почути, як до тебе промовляють плавні. Вони довго гомонять, перестукуючись голими вітами, все сперечаються, які відповіді ти знайдеш в самому собі. Можна піти й в інший бік, у ту сторону нанесло вітром снігу, а від перепадів води утворився різкий спуск до води, де немає криги. Ніхто й не помітить крихітну постать посеред сутінків, яка збігає вниз намитим пагорбом, навіть не задумуючись, що буде, якщо вона не встигне спинитися біля самого краю хвиль. На пляж таки варто ходити взимку, затемна, коли це місце настільки приховане та сакральне, що можна повірити у теорію власного Всесвіту. Сховатись від лихих поглядів, забути про будь-що, але згадувати те, що надійно приховано в найдальшому куточку пам'яті при світлі дня. Ніхто не знатиме, якими б таємницями не ділишся з водою. Кажуть, біля води спокійніше, вона змиває тривоги. І сльози, і тіла, і вигризає каньйони у глибині твердих порід, підточує фундаменти. Під важким брудно-сірим небом всі істини стають доступними і ясними, неначе при світлі найяскравішої путівної зірки. Сьогодні тими зірками стали відблиски у крихтах паморозі. Зими глобального потепління не ховають кількасотметрове в ширину тіло річки у кригу, тож вона не спить, слухає. Зрештою, вода знає всі секрети. Із зітханням у повітрі зависає хмаринка пари– знак присутності й ознака життя. Прямуєш далі, де вже немає ні завезеного піску, ні кар'єрного щебеню, ні вуличного освітлення. Тут можна уявити як було все в минулому, хоча б умовно, коли люди впепше ступили на ці неосвоєні землі. Вдадині шумить острів, який затоплює кожного року паводком навесні. Якщо прорве дамбу, настане нова весна. Біля води шкірою можна відчути, як змінюються хвилини доби, місяці сезону. Це місце свідок трохи більшого, ніж усе інше неподалік. Тут зустрічаються і прощаються, пізнають нове і діляться сокровенним, зустрічають сходи і проважають заходи. Події наповнюють місце енергетикою, наче це намолений храм чи вокзал у прифронтовому місті. Узимку тиша дозволяє їх почути, просто зупинитися на мить і подумати, частиною чого тобі вдалося стати за весь цей час, а що стало частиною тебе. Промерзлий пісок рипить від методичних кроків. Меланхолія ніколи не доводила ні до чого хорошого, час забиратися подалі. До людей, до світла, сховати ту частинку себе, яка пролилася слізьми, відчути себе в безпеці шуму й брехні.