Сьогодні

#A #N #реалізм #оріджинал #сьогодення #Україна #Київ #втеча

 «Уяви, що одного ранку ти прокидаєшся. Умиваєшся, вдягаєшся, снідаєш. Ти розумієш, що скоро тобі йти туди, куди ти не хочеш, але тебе змушують. А перед цим тебе змушують займатися спортом, хоча ти зараз не маєш бажання. Але для інших твоє тіло не ідеальне. У тебе немає ожиріння чи ще чогось, у тебе звичайне тіло, але всім ти потрібна «ідеальна».

А потім ти їдеш. Людина біля тебе вдовбує тобі в голову, що вона лиш «хоче для тебе краще», а насправді змушує вступати в країну, в яку ти не хочеш, і на спеціальність, яка тобі в житті не знадобиться. А потім тобі всю дорогу говорять про те, що твоє тіло жахливе.

А ти й без цього його не сильно любиш.

А потім багато знайомих незнайомців. Чому так? Тому що тобі приходиться говорити вигадану історію, розповідати вигадані бажання. Хоча насправді ти хочеш поступити в Київ, а не у Варшаву. Але всім байдуже, а тобі приходиться одягати маску, щоби твої батьки нічого не дізналися.

А ще ти не маєш підтримки. Всі твої родичі хочуть, щоби ти звалила куди подалі, в іншу країну, а твоя мрія жити в Харкові. Або Львів, або Одеса. Можливо навіть Київ чи Сімферополь. Але всім байдуже.

Тобі стало сумно? Погано? А тепер уяви, що я так живу вже декілька років. Я рятуюся письменництвом, яке ти мені хочеш заборонити через вступ. А я з цим хочу пов’язати життя. Я хочу писати книги. Я хочу поступити на філолога, мені та журналістика зовсім не потрібна. Я вибрала її, щоби лиш ти заспокоїлася.»

Я склала лист та засунула його в конверт. Підписавши, залишила на столі. Досить вже з мене, мені набридло так жити. Я все одно змогла поступити і без їхньої допомоги.

Взявши валізу, побігла на вокзал. Йшла вулицями, де не було багато людей, щоби мене випадково не помітили. Але через маску, окуляри та хустку мене не могли впізнати, тільки якщо не знають ідеально мій гардероб. А я спеціально одягла речі, які купила лише недавно та не одягала.

Спеціально для своєї втечі.

Заощадження у мене є, дякую підробітку за останній рік. Можу спокійно зняти собі невелику кімнату в готелі на пару днів, поки не заселюся до гуртожитку. Шкода, що родичів немає в місті. А може воно і на краще. Мене не побачать там.

Я сіла в електричку, не ризикуючи відкривати своє обличчя. Люди дивилися на мене, неначе на маньячку, яка хоче всіх вбити в цьому вагоні. Я витягнула сімку з телефону та знищила її, залишивши лише ту, про яку ніхто не знає, окрім моєї подруги. А вона мене не здасть, сама втекла від своїх батьків.

Моє місто чимось нагадувало селище в одній з книг. Всім байдуже, всі хочуть з нього піти. Тільки ніхто тут не воскрешає. Потрібно дочитати ту книжку. Так, куди я її поклала.

Переривши пів сумки, я все ж змогла знайти її та почала читати. Їхати далеко, декілька годин, а я навіть нічого їсти собі не взяла. Нічого, якось виживу. Одразу піду в якесь кафе, як тільки приїду. Але навіть зараз, коли я тільки сіла в електричку, то відчула якусь свободу. Повну свободу від своїх батьків. Мені вже 18, ніхто не може заборонити мені робити те, що я хочу сама. Я знаю, мене будуть шукати, але я не пропала безвісти.

Йшли зупинка за зупинкою. Я все читала і читала, час від часу відволікаючись на повідомлення від моїх інтернет-друзів. Я знаю, зараз я не сама. Всі сторінки видалені, лише деякі залишилися. І то я на них повністю змінила деякі данні. Їх я не можу видалити, там вся моя творчість, про яку мої родичі не знають.

На одній зі станцій перед мною сіла якась дівчина. Вона зовсім не звертала на мене уваги, лише намагалася запхнути свою невеличку валізу на полицю. Я стала та допомогла їй. Незнайомка була досить низькою. Зрозуміло, чому вона не могла дотягнутися. Я ж була на каблуках. Ще один спосіб приховати свою особистість, адже я їх майже ніколи просто так не ношу.

—   Дякую вам.

—   Рада допомогти.

Я усміхнулася через маску, хоч незнайомка цього не побачила, та сіла далі читати. Було досить дивно, що вона не звернула на мене уваги, хоча всі інші всю дорогу озиралися на мене. Погляди були різні. Хтось боявся, а хтось вважав, що я – хвора на голову. Проте вже звикла за ці пару годин.

—   Вибачте, що вломлююсь у ваш особистий простір, але я читала цю книжку. Вона досить цікава.

—   Не хвилюйтеся, особистого простору зараз у мене немає. А з книжкою я з вами згодна. Вона справді неймовірна.

—   Я прочитала її ще за часів війни, але сюжет все ще пам’ятаю детально. Цей автор - мій улюблений. Він неймовірно пише. Ви куди їдете?

—   До столиці.

—   О, я також! Прекрасне співпадіння, я вважаю.

Я знову усміхнулася.

—   Чому?

—   Ви цікава жінка. Я не знаю, що ви приховуєте за окулярами та маскою, але я вже відчуваю, що з вами можна багато чого обговорити.

Я навіть знаю, чому їй байдуже, як я зараз виглядаю. Рідко в Україні побачиш темношкіру людину, тим більш з вітіліго. А незнайомка саме такою і була. Мені вона подобалася.

—   А можна вам зробити комплімент?

—   Так.

—   Ви дуже гарна. Люди з такою унікальною зовнішністю мені завжди дуже подобалися.

Вона усміхнулася.

—   Чому ви їдете до Києва?

—   Я від батьків тікаю, щоби нарешті почати жити не так, як хочуть вони. Я зараз повинна була готуватися поїхати навчатися в іншу країну. Але вступила на бюджет у столицю. І я писати хочу, а вдома мені заборонили це робити. Тому так.

—   Як я вас розумію. Сама від батьків тікаю. По тій самій причині. Тільки я не захоплююся письменництвом. Я на дизайнера хочу навчатися.

—   Ви перша людина, якій я розказала свої справжні бажання.

—   І ви також.

З нею було так добре. Я її імені навіть не знаю, а вже могла розказати це. Можливо, наші шляхи після цього повністю розійдуться, але цю дівчину я запам’ятаю надовго.

Ми проговорили всю дорогу до столиці. Її звати Євгенія. Вона народилася в Україні, але багато хто цьому не вірив. Все життя любила створювати щось нове та шити. Тому давно вже зрозуміла, що хоче бути дизайнером. Але її батьки хотіли відправити її до Франції на лікаря. Як мене до Польщі. Проте вона не боїться, що її впізнають. Батьки не мають якихось хороших друзів чи близьких родичів, які могли б її здати. А я боюся розкрити лице, поки не будемо в Києві.

А ще ми обмінялися номерами.

Столиця. Ось вже остання зупинка. Ми вийшли з електрички та обидві просто не знаємо, що робити далі. Я зняла окуляри, маску та хустку і нарешті видихнула з полегшення. Так, спочатку поїсти, а потім до готелю чи хостелу. Знайду.

—   Єва…

—   М?

—   Ти також гарна.

Я подивилася на неї. Схоже, що Євгенія була голодною не менше за мене.

—   Пішли поїмо десь.

—   О, якщо замість «дякую» ти будеш пропонувати мені це, то я вже готова на тобі одружитися.

—   Але спочатку поїмо.

Ми обидві засміялися. Деякі люди обернулися на наш сміх, але вже через секунду пішли далі. От і правильно, немає чого за нами спостерігати зараз.

***

Кафе, метро, готель. У нас було достатньо заощаджень, щоби взяти собі нормальні номера. До цього всього ми обидві все ще маємо добрячий підробіток у інтернеті, тому могли взагалі не хвилюватися.

Не думала, що колись буду замовляти номери разом з людиною, з якою познайомилася буквально пару годин тому.

А далі душ, відпочинок і вечірній Київ.

Ми вирішили прогулятися, бо зараз п’ятниця, попереду ще два вихідні. Жили ми не в центрі, бо готелі там занадто дорогі, таке не потягнемо, але все одно на дуже гарній вуличці. Я нарешті відчула себе повністю вільною. Мої батьки вже повинні були прочитати той лист, але мене це зовсім не хвилювало.

—   Знаєш, я дуже рада, що ми так випадково зустрілися, - сказала Євгенія. Іноді я не могла відвести від неї погляду. Такий прекрасний стиль одягу вона мала, що я навіть почала трохи заздрити.

—   Я також. Ми в одній тарілці зараз, то чому б не допомагати одна одній?

—   Ось-ось! А ще я бачу перед собою вуличних музикантів.

—   Наскільки далеко ми відійшли від готелю?

—   Назад будемо повертатися таксі.

Вона взяла мене за руку та потягнула до музикантів. Вони так чудово грали, додаючи якусь неймовірну атмосферу цьому вечору. Мій мозок справді не хотів сприймати той факт, що я так далеко від батьків і нарешті сама. В моєму місті ніколи не було вуличних музикантів.

—   Єво, чому застигла?

Євгенія вже танцювала в ритм музики. Я вчора мала зовсім інше життя. А зараз з новою знайомою знаходжусь в Києві, поки мої батьки реально б’ються в істериці, скоріше за все. Вони боялися мене загубити, але все зробили, щоби це сталося.

Вона затягнула мене в танець. Я навіть не стала якось противитись цьому. Мені потрібний відпочинок зараз. І саме це я отримую просто тут. Давно вже не була настільки розслабленою, щоби просто так танцювати на вулиці. Сміятися і танцювати. Це схоже на початок якогось вірша або романтичної сцени. Але це була реальність. Можливо, я пошкодую, але точно не сьогодні.

Сьогодні я просто відпочиваю.

Сьогодні я почуваюся вільною.

І сьогодні я ненавиджу своїх батьків за зіпсовані декілька років мого життя.