Тролейбус повільно під'їжджає до зупинки та зі скреготом відчиняє двері. Вечірній вітерець м’яко обгортає розпечену шкіру приємною прохолодою, ніжно грається скуйовдженим волоссям, заколисує втомлений розум.
Спершу заходять бабуся і дідусь. Вона чекає, ніби ведена кимось, повертає голову в бік і зустрічається поглядом із хлопцем. Вони не знайомі. Не затримуючи на ньому погляду, заходить у порожній тролейбус, повертає праворуч і сідає. Дивиться у вікно і відчуває, як він сідає поруч.
Помаранчевий захід сонця заворожує... Та раптом ніс заповнюється таким рідним, бентежливим запахом. Серцебиття прискорюється, тіло напружується, а розум наповнюється спогадами.
Ніжні доторки рук, солодкі губи у поцілунку, карі закохані очі, чарівна посмішка, неслухняне волосся, чутливе тіло і... запах.
Вона виринає зі спогадів, відчуваючи легкі доторки його передпліччя. Це не він. Це інший хлопець. Але запах... Він надто схожий...
Руки стискаються, нігті боляче тиснуть на ніжну шкіру долонь. Вона заплющує очі, стискаючи щелепу... намагаючись стриматись і не припаси до його плеча.
Тролейбус під'їжджає до її зупинки. Вона схоплюється на ноги й вилітає на вулицю, проклинаючи почуття, які залишає після себе кохання.