Ця історія повністю видумана автора. Люба схожість з кимось або чимось з реального життя - співпадіння. Історія була створена в розважальних цілях, та не мала на меті когось образити чи задіти. В даній роботі можуть бути підняті тригерні теми (рхп, селфхарм, булінг, рефлексія і тд). Бажаємо всім приємного читання та неймовірних емоцій.
______________________________________
Життя в дитбудинку не настільки погане, як може здатися на перший погляд. Так, зі своїми особливостями, болями, переживаннями, але, можливо, краще ніж в деяких «сім'ях».
Сергій, за час перебування в цьому місці та після знайомствами з дітьми, яких забрали з неблагополучних сімей, зрозумів, що все, в принципі, не так і погано. Завжди є дах над головою, з під якого ніхто не вижене, їжа, одяг, навчання. Все для того, щоб жити повноцінним дитячо-підлітковим життя. Ну, або, майже. Якщо не враховувати лише одного пункту.
Батьківська любов. Вона, для таких як він, завжди залишиться під знаком питання. І скільки б він не чув розповідей однокласників чи дітей з інтернату, які довгий час прожили під опікою, він не зрозуміє до кінця цього явища. Голодний ситого не зрозуміє. Так, звісно, є вихователі, викладачі, які хоч якось намагаються закрити цю прогалину, але коли цих прогалин 82 на декількох людей, це вже не здається так просто. Тож Сергій ще з малих років зрозумів, що на нього просто не вистачає часу. Всю увагу забирають або кращі з кращих, або гірші з гірших та їх жертви. А він? А він звичайний. Не особливий, і не поганий. Простий. Тож він живе своє життя десь там, на фоні інших. Звісно, не потрібно відкидати турботливих вихователів, які розривають себе на частинки, щоб приділити всім часу. Але їх не багато, і часто їх все ще не вистачає, та й не замінить це «сім'ю»
Був сонячний кінець літа, останні дні бездіяльності перед початком важких шкільних буднів. В цей період майже всі діти знаходяться в інтернаті. На час літа деяким дітям випадає можливість відвідати табір чи санаторій. Деякі старші (від 14 років), під дозволом керівництва, влаштовуються на підробіток. Наш дитячий будинок знаходиться в невеликому містечку, майже на окраїні, біля лісу, за яким знаходиться невелике озеро, куди вони відправлялись групою чи поодинці. Також дирекція для тих, хто залишилися, влаштовувала різні інтерактиви: виїзди до сусідніх містечок, проводили екскурсії у музеях, показували пам'ятники видатних осіб та місцеві набутки, та інші розваги.
Проте спокійний та малолюдний дитбудинок на початку літа, в середині, й у кінці перетворювався на оживший мурашник (зранку та ввечері). Хоч деякі ще допрацьовували на своїх підробітках, більшість старших, які або закінчували навчання, або збиралися в коледжі чи технікуми, вже посилено готувалися до початку навчального року: повторювати матеріали до екзаменів чи наздоганяти пропущене за останні роки. Звісно, не всі, але ті, хто до цього відповідально ставилися.
Тож Сергій нам майже збрихав. Хоч дітей побільшало, більшість з них зараз розсаджені по кабінетам і слухають лекції. Хлопець не входив до числа відповідальних, та й йому це не особливо треба. Все-таки 9 клас він вже закінчив та здав ДПА на досить нормальні бали. Тож, він міг насолоджуватись останніми теплими днями, сидячі в прибудинковому парку на сонечці, або піти прогулятися місто. Будь що, аби не киснути в задушливих кабінетах.
Він якраз збирався вийти в парк, коли побачив в кінці коридору Марію Олегівну, яка проводила незнайомого йому хлопця. Хоч вони були досить далеко від нього, проте яскраво-руде волосся, яке раніше не зустрічалося в цих стінах, вказувало на те, що цей хтось – новенький. Поки вихователька йому щось розповідала, він дивився на підлогу, та лиш зрідка піднімав погляд то на одну, то на другу стіну. В руках хлопець ніс дві невеликі спортивні сумки з речами, а сам був одягнений в шорти чорного кольору, та білу футболку з зеленими рукавами.
Марію Олегівну в дитбудинку любили всі, а ті хто говорили інакше, просто соромилися. Дивлячись на весь викладацький склад, вона була теплим промінчиком в цій безпросвітній тьмі, якщо перебільшувати. Насправді ж, вона була найбільш розуміючою: прикриє де потрібно, заступиться, допоможе у вирішенні якихось проблем. Загалом, якщо були проблеми - завжди йшли до неї, і у всіх вона була на швидкому наборі у телефоні. Були навіть випадки, коли вона таємно від дирекції ходила забирати вихованців, яких затримала поліція. Тож не дивно, що саме на її плечі припадав обов'язок знайомити новеньких з тутешнім світом.
Сергій неспішно вийшов з кімнати та пішов у їхню сторону. Марійка (як вони ласкаво називали її поміж себе) якраз щось дуже зацікавлено розповідала, проте новенький навіть не намагався показати інтерес до цього, а ліниво розправляв передоком кеда складку на коврі.
– О, Сергійко,– ще однією особливістю цієї вчителька було те, що вона до всіх вихованців, незалежно від їхнього віку, використовувала зменшено-пестливі форми імені.– Познайомся, – це Мартин, новий член нашого сімейства,– вона ласкаво посміхнулася та легенько погладила хлопця по голові. Він злегка здригнувся від цього жесту та швидко випрямився, тут же зачепившись уважним поглядом за Сергія.
Від такого пронизливого погляду хлопець на мить завмер та розгубився. Не можна було сказати, що він намагався його оцінити чи оглянути. Ні, він ніби намагався залізти йому в голову чи кудись під хребет. Від такого у Сергія пробіглись мурашки по спині. Погляд був спокійний і холодний, але складав враження, ніби один неправильний помисел - і йому кінець. Хоч на вигляд фізична підготовка була не дуже переконливою. Між ними трьома запала незручна тиша. Марія Олегівна переводила погляд від одного хлопця до іншого в очікуванні того, що хтось з них промовить хоч слово, але всі мовчали.
– Д-дуже приємно,– Сергій не знає чому він запнувся, і чого цей Мартин наганяє на нього якийсь страх і тривогу. Він простягнув руку для вітання, не відриваючи погляду. Здавалося, що цей рижик навпроти навіть не моргнув жодного разу за цей час. Знову запало мовчання. Сергій вже думав забирати рук, як Мартин ніби відмер. Він моргнув декілька разів, ніби намагався сфокусуватися і відповів на рукостискання.
– Взаємно,– і лице, яке до цього здавалося гіпсовим та навік завмершим, торкнулася посмішка. Легка та швидка, можливо, навіть не справжня. І такий же швидкий потиск. І хоч на секунду нижня частина лиця набула «радісного» вигляду, очі залишалися такими ж холодними.
– Сергійко, ти не будеш проти провести Мартина до вашої кімнати? Наскільки мені відомо, в вас якраз є одне вільне ліжко,– і знову та ж тепла посмішка, яка навіть в найлютіші морози дарувала тепло.
– Звісно, Маріє Олегівно,– він усміхнувся у відповідь, радий, знайшовши причину відвести погляд від новенького.
– Тоді чудово,– вона легенько постукала вихованця по спині та підморгнула Сергієві. А після розвернулась і пішла.
Хлопець невпевнено показав на коридор і поплентався назад до кімнати. Між ними повисло мовчання. Сергій був не певний, чи варто щось питати і розпитувати, все таки причини, по яким опиняються тут, досить різні, і часто неприємні. Можливо він не хоче про це говорити чи згадувати. Хлопець видавався достатньо дорослим, можливо навіть його однолітком. Та й той незрозумілий погляд досі залишив неприємний осадом, та враженням, що з ним краще не зв'язуватися.
– Ну, ось, тут ти будеш проживати,– промовив Сергій, заходячи до кімнати.
Загалом кімната була невелика та розрахована на чотирьох персон. Для кожного було виділене ліжко та приліжкова тумбочка біля кожного з них; також тут було три столи біля вікон між ліжками, та спільна шафа для одягу вздовж стіни навпроти входу по ліву сторону. Меблі були в темно коричневих відтінках, на підлозі був сірий ковролін, а стіни були пофарбовані в салатовий колір.
–Твоє ліжко буде крайнє, біля стіни,– сказав Сергій, проходячи вглиб кімнати.– Щасливе місце, буде ще своя поличка,– усміхнувся хлопець, та швидко прибрав її, помітивши, що Мартин ніби й не зважав на нього, даруючи свій проникливий погляд меблям.– Одяг можеш покласти до шафи, там якраз полички звільнилися, може ще є вішалки, якщо не вистачить, то скажеш, може ми щось знімемо,– він почухав себе за вухом, не знаючи, що ще сказати.
– Дякую,– лиш коротко відповів Мартин, ставлячи на ліжко сумки.
– Якщо будуть питання чи проблеми - звертайся,– лиш стиснув плечима Сергій та ліг на своє ліжко, яке, за щасливим збігом, було навпроти, тепер вже, Мартинового.
Хлопець лежав, спрямувавши свій погляд в стелю. Він не знав, що йому робити. Залишити новенького тут, а самому піти куди планував? Чи це буде неввічливо і краще залишитись тут, як будуть питання? Хоч він і лежав прямо, дивлячись в стелю, все рівно старався боковим зором спостерігати за рижою головою свого нового сусіда. Як він ходить туди сюди, чи щось бормотить собі під носа, дістаючи якусь річ.
Зустрічати новеньких завжди складно. Як-ніяк, всі тут травмовані, та всі зі своїми особливостями, і ти не знаєш, як це буде впливати на твій звичайний перебіг життя. Якщо він і далі буде свердлити його тим поглядом, то чесне слово - Сергій йому вріже, бо це якось страшно.
– Якименко, ти тут?!– Почувся гучний крик дівчини, а згодом з'явилась і її голова у прийомі дверей. Здається, лежачи на ліжку, під тихе бурчання Мартина, хлопець заснув.
– Чого тобі, Тавія,– втомлено відповів Сергій, ще сильніше стиснувши очі. Сама наявність дівчини в кімнаті навіювала на хлопця втому, бо він знає, що просто так вона від нього не відчепиться.
– Пішли на річку!– Голос тепер прозвучав гучніше й блище, і, відкривши очі, він побачив усміхнену голову дівчини, яка стояла над ним. Її каштанове волосся зібране у хвіст та перекинуте на одне плече досягло його грудей, а темні карі очі бігали його обличчям. «У Мартина очі світліші, більш схожі на горіх»– підмітив про себе хлопець. Він відвів погляд до ліжка, поруч де мав сидіти новенький, проте його там не було. Привставши на ліктях, він оглянув кімнату – пусто.
– Кого шукаєш? – Поцікавилась Тавія, яка встигла сісти на ліжко поруч з Сергієм.
– Ти не бачила тут нового хлопця? Рижий такий.
– Не-а,– протягнула дівчина.– Коли я прийшла, то тут тільки ти валявся,– вона замислилась на секунду,– в коридорі рудих теж не помічала. А що, до нас новеньких привезли? – Засвітилася Тавія, яка завжди полюбляла нові знайомства.
– На рахунок новеньких,– наголосив він на останньому складі,– незнаю, але один точно є,– відповів Сергій, сівши на ліжко та спустивши ноги на підлогу.
– І де ж він?
– Я їбу?– Не культурно, але локанічно,– самому цікаво.
– Як грубо,– скривилася дівчина та перевела погляд на сумки, які лежали на ліжку навпроти.– То що, підемо на річку?
– Навіщо я тобі там? Вже доросла - можеш і сама піти.
– Можу, але Марійка саму не відпустить. Ти її не знаєш, чи що?– Розсміялася дівчина,– «Водойми - це місця підвищеної небезпеки, тож повинен бути хтось, хто вам допоможе в екстремальній ситуації, і бла-бла-бла»,– Тавія спробувала повторити занепокоєний голос вихователькі та звалилась на ліжко.
– То покликала б когось з своїх дівчат,– буркнув Сергій.
– Нічого собі, ти серйозно?!– Спробувала вдати здивування дівчина і спеціально перегравала.– Як я до цього не додумалася? – Вона стукнула себе по голові, а після, з розмаху вдарила Сергія по нозі,– придурок чи тільки прикидаєшся? Якби я хотіла покликати дівчат, то давно б це зробила — мені твого одобрення не потрібно. Але я ж чомусь тебе кличу, а не їх.
Якимов тер місце, куди прилетів удар, та окинув Октавію роздратованим поглядом. У принципі, піти покупатися не така вже й погана затія, враховуючи, що до кінця літа залишилось не так вже й багато. Але перспектива йти з дівчиною його не особливо спланувала радістю. Ще й цей новенькій зник.
Проте не те щоб Тавія дуже переймалася бажаннями Сергія. Вона хоче йти купатися, і бажано з Сергієм. Тож, якщо він активно не протестує проти цього задуму, треба брати діло в свої руки.
– Та не ламайся ти, як «придумати жарт»,– з усмішкою промовила дівчина та потягла хлопця на вихід, по дорозі схопивши полотенце, яке лежало на бильці ліжка.– Ти ж ніби не чистолюб?– Сказавши це, вона повернула голову до Сергія та подарувала йому посмішку,– тому думаю одного полотенця на двох нам вистачить.
Хлопець змирився із своєю участю, тому вирішив просто мовчки кивати, знаючи, що його відповідь не особливо на щоось вплине. Не з Тавією.
Доходячи до виходу з будинку, та посту, де зазвичай сиділи чергові, Сергій помітив свого зникшого Мартина, який слухав якесь пояснення від Марійки.
– Маріє Олегівно!– Голосно крикнула Октавія, не переймаючись нічим: ні тим, чим займалася вихователька, ні тим, що в принципі відбувалося довкола. – Чи не могли б ви нас з Сергійком відпустити на озеро купатися?– Вона стала прямо перед вчителькою та подарувала їй свою вічну та незмінно щиру усмішку на всі 32 (чи скільки їх в неї було). – Обіцяємо поводитись чемно,– її лице набуло серйозного вигляду, а права рука опустилася на місце, де мало б бути серце,– дотримуватись всіх правил безпеки, довго не бути та летіти при першому ж вашому дзвінку.
Марійка пирхнула від такої серйозності, але її вигляд швидко змінився на стурбований, а погляд опустився на Мартина, який з відсутнім поглядом дивився на дівчину. Не можна було сказати, що в нього на думці зараз.
– Звісно, Тавієчко,– вона зупинилася, переводячи погляд від рижика до дівчини, яка вже встигла помітити новенького.– А, можливо, ви б взяли і Мартина з собою, показали йому місцевість? – Вона обдарувала всіх присутніх надійливою та стурбованою посмішкою, намагаючись згладити кути між ними. Проте Октавія цього не потребувала, а в Сергія ніхто не питав.
– Звісно, Марія Олегівна,– з усмішкою закивала дівчина,– жодних проблем!– Та взявши кожного хлопця за руку, потягла в сторону виходу. Можливо Мартин і хотів запротестувати чи відмовитись від цього, але такий жест перекрив усі шляхи відступу.
Через декілька кроків Тавія все ж таки відпустила хлопців, і вони в тиші йшли. Їхній комплекс знаходився на окраїні міста, тож поруч був ліс, а за ним озеро. Через те, що це була найближча водойма, влада міста провела туди своєрідну гравієву доріжку, по бокам якої розмістився ліс.
– То тебе звати Мартин?– Октавія не могла довго мовчати, тому, пройшовши декілька метрів від дитбудинку, спробувала зав'язати розмову.
Рудий, здавалося, був ніби не з ними і лиш через декілька секунд відповів кивком на відповідь дівчини.
– А Мартин, це хіба не пташка?– продовжила дівчина.
– Угу, типу «чайка», але українською,– стиснув плечима хлопець.
– Твої батьки були орнітологами чи любили море?– Після цих слів в Октавію прилетів удар ліктем в предпліччя, та злісний погляд від Сергія. Дівчина протерла вдарене місце, та, розгубленими очима подивилась у відповідь. Новенький ж вирішив проігнорувати це питання, чи не надавати йому важливості, зосередився на чомусь в лісі.– А я Тавія,– представилась вона та протягом руку. Мартин ще декілька секунд вдивлявся в щось в лісі, а тоді різко розвернувши голову, потис руку.
– Це скорочення від «Октавія»?
– Угу,– кивнула дівчина, зрадівши кмітливості новенького,– Октавія Цмур, якщо більш офіційно. – Вона усміхнулась та прибрала руку,– але «Октавія» звучить якось занадто... пафосно?– Вона скривилася. – Тому для своїх я Таві або Тавія.
Мартин на це нічого не відповів, лиш кивнув та, злегка усміхнувшись, розглядав далі ліс. Йти до річки було досить далеко - кілометр, а то й два; а враховуючи тепле пообіднє сонце, яке робило все таким лінивим та не важливим, вони йшли повільним спокійним темпом.
Рижик, крутив головою то в одну, то в другу сторону, здіймав її до сонця, насолоджуючись теплим промінням. Тавія притихла, щось посилено обдумаючи, а Сергій боковим зором спостерігав за ними двома, особливо за новеньким.
– Слухай, а можна називати требе Мартін?– озвалася Октавія, пояснивши причину свого довгого мовчання,– типу «американ бой»,– вона розсміялася, налякавши цим декількох горобців на окраїні дороги,– Мартішка? Мартинчик? Мартін?– Вона накидувала варіанти, проте хлопець не озивався, ніби повністю перебуваючи десь в іншому місці.
– Мені все рівно,– перервав потік слів хлопець,– називай, як тобі захочеться,– він стиснув плечима.
– Он воно як,– хмикнула Тавія,– а скільки тобі років?
– 15,– майже моментально відповів рижик,– я закінчив 9 клас,– він якось різко забрав руки в кармани.
– М, будеш, скоріш за все, з Сергієм вчитися,– вона злегка штовхнула того в руку,– але попереджаю зразу: він в нас злюка-бобер, того з ним не легко,– вона усміхнулася, проте видно, він перестав її слухати. Вона питально глянула на Якимова, але той лиш стиснув плечима.
– А як ти взагалі до нас потрапив?– Через ще одну паузу запитала Тавія. Ну не могла вона витримувати паузи в розмові в компанії, тому завжди знаходила приводи почати розмову знову.
Сергій же тихо її проклинав, бо сам вважав, що не варто розпитувати в перший ж день, мало які скелети тягнулися за цим. Тому він, будучи на поготові, спостерігав за реакцією новенького.
– Мій колишній дитбудинок, розформували,– він сказав це прямим та холодним голосом. Якщо раніше він здавався відстороненим та спокійним, то зараз ніби посерйознішав та похолоднішав може раза в два сильніше. Можливо, навіть відсунувся від них на пару сантиметрів.
– Не знала, що в нашому маленькому містечку два дитбудинка,– зауважила Тавія.
– Він не з іншого населеного пункту– коротко відповів хлопець.
– Ого, це де?– Не відставала дівчина, але Мартин лиш тихо буркнув щось, типу «неважливо», чи щось в цьому дусі - Сергій недочув.– А чого розформували?
– Не відповідав до вимог, потрібних для утримання дітей, та...,– він замовчав, стиснувши губи, а кармани його шортів напнулися сильніше, погляд був опущений на землю.
Стало тихо, і лише кроки по гравію звучали в тиші. Десь заспівала пташка, а Сергій напружено дивився на рудого в очікуванні. Недарма рижика почало злегка потрушувати; від нього самого почали чутися рвані вдихи. Він ішов з низько опущеною головою, тож сказати, що він зараз відчуваю було складно. Тавія крутила головою між ними двома в німій паніці, не знаючи, що робити. Якименко міг лиш всіма відомими йому словами проклинати дівчину за те, що лізе не в своє діло, але що робити в цій ситуації не знав.
Октавія вже хотіла щось сказали, але новенький її випередив.
– Ви..,– почав він, злегка захрипшим голосом, але одразу прочистив горло і продовжив. – Ви йдіть до озера, а я п-потім прийду.., – не дочекавшись відповіді, він різко розвернувся, рухаючись до дерев.
Вони дивилися, як неспішно зіщулена фігура прямувала до темних заростей лісу. Всередині Сергія гнітило незрозуміле відчуття тривоги. Це в новенького така реакція на колишній дитбудинок? Чи з цим пов'язано щось інше? Якщо все таки перше, то що такого страшного там було, що хлопця так перемкнуло. Це лякало і не дуже сповнювало надії, залишаючи по собі насіння тривоги, але зробити з цим нічого не можна було. Лиш тихо сидіти, сподіваючись, що колись Мартин відповість на ці питання.
– Я повернусь за декілька хвилин,– вже заходячи до лісу крикнув Мартин, навіть не обертаючись до них.
–Сергій, нам потрібно його..,– занепокоєно затарохкотіла дівчина, перебираючи в руках пасмо волосся від хвилювання.
– От треба було так напосідати? – Видихнув хлопець, з усієї сили вдаривши по криво лежачому камені.– Втік від твоїх назойливих питань,– саркастично додав він.
Дівчина здивовано повернулася до Якименка, підтиснувши губи. В її погляді можна було побачити здивування та вину. Так, те що сказав хлопець звучало трохи більш грубо, ніж він хотів, але слово - не горобець. Таві крутилася між ним і Мартином, якого вже не було видно з-за дерев.
Все ж таки, як би там не було, Октавія ніколи б не захотіла зробити це свідомо, нею керували завжди тільки добрі мотиви, але проблема заключалася в тому, що вона не знала міри цьому, тому часто переходила межу. Це не те, щоб сильно її виправдовувало, але дивлячись зараз на це переполохане оленя, яке не має куди себе подіти, хлопець відчув докір сумління.
Не маючи, що сказати, Сергій розвернувся в сторону річки, засунувши до кишень руки. За декілька хвилин долинули звуки добігаючої до нього Тавії. Вони йшли мовчки, кожен обдумував цю ситуацію по своєму.
Вже дійшовши до озера, дівчина невпевнено сказала:
– Як думаєш, нам варто про це Марійці розповісти?
– Гадаю ні,– відповів Сергій та почав знімати футболку. Він прийшов купатися в цей жаркий день. А Мартин... це вже не його проблеми, і лізти він в них не хоче. Хай робить, що йому хочеться. Тільки подалі від них.
Тавія послідувала за прикладом хлопця, проте періодично поглядаючи чи видно рижу голову новенького, який блукав десь в лісі.
Вони залізли в воду, а вже за 10 хвилин до них приєднався Мартин, вже повністю спокійний. Він не роздягнувся, а в озеро зайшов по коліно. Підставивши голову вітру, який зазвичай був на цьому озері, він заплющив очі, насолоджуючись теплими промінчиками сонця та легкою прохолодою.
Вітер дбайливо заколишував яскраве руде волосся хлопця, яке різко контрастувала на фоні голубого неба та світлої, не дивлячись на кінець літа, шкіри. Мартин відрощував його мабуть вже довго, бо довжина була приблизно як коротке каре. Закривало вуха, але в хвіс, мабуть, ще не зібрати.
Спокій. Так можна було описати Мартина. І це зовсім не в'язалося з тим, що він бачив 10 хвилин тому. Звісно, він не спеціаліст і не може щось стверджувати, але стан, що він спостерігав декілька хвилин тому, змахував на істерику або щось біля того. Загалом тривожний і не такий спокійний стан, як зараз. Руки були просто опущені вниз, по швам. Він їх не тер, не хрустів пальцями, він замер. Єдине, що рухалось - це одяг та волосся від коливання вітру.
– Ти купатися не будеш?– почувся зі спини голос дівчини, яка винирнула з-під води.
Мартин здійняв шию трохи вище, а згодом опустив до низу і легко усміхнувся. Щиро, тепло.
– Я плавати не вмію, тому мілина – це все, що в мене є,– він невинно стиснув плечима і почав рухатись вздовж берега. Хлопець заходив трохи нижче коліна, щоб не намочити шорти.
– Який жах!– Скрикнула дівчина,– 15 років і не вміти плавати,– вона показово закотила очі і насторожено обернулася до Сергія, на що той зміг їй відповісти лиш стиснутими плечима. Він сам не знав, що відбулось. А тоді дівчина знову почала пливсти.
– Не було можливості,– кинув він їй навздогін, злегка посміюючись. А після здійняв голову назад, до сонця. Від чого його горіхові очі перетворилися на золотисто-медові, відбиваючи проміння.
Сергій заборонив собі знову на нього дивитися, тому теж поплив купатися.
***
Поверталися назад до дитбудинку вже мовчки. Поки Мартин знову кудись відходив, Якименко виписав прочуханки Октавії, щоб вона вела себе стриманіше, а та образилась, і, насупившись, йшла мовчки. А рижик, здавалося, на це зовсім не зважав. Він з минулим захопленням розглядав все навколо, по-дурному посміхаючись, ніби турист. А ще він не надягнув свої кеди, в яких він був, а ніс їх в правій руці, сам ж ішов на узбіччі дороги, по траві, періодично стаючи та фотографуючи чи то пташок, чи цвіт, чи дерева.
«Їй богу, турист»,– подумав про себе Сергій.
Вони йшли мовчки, поки променні сонця, що вже збиралося заходити, гріло їхні спини. Поки деякі камінці гравію відскочували під їхніми ногами. Поки Мартин перебував десь вище хмар, а Тавія не зрозуміло на зло собі чи йому, йшла мовчки ледь стримуючись. Поки тут і зараз панували спокійна ідилія, хлопець сповнювався дивною тривогою стосовно того, що буде далі.
Сергій кинув невпевнений погляд в сторону новенького. Цей хлопець точно звеселить їх життя найближчим часом. І не зрозуміло, чи буде від цього так весело, як сьогодні.