Порожні університетські коридори виглядають незвично, що вже казати про тишу, що панує всією будівлею. Викладачі й студенти зібрались на дворі, щоб якнайкраще підготуватися до приїзду інших університетів міста на спортивні змагання. Я обережно ступаю сходинками, тримаючи в руках величезну коробку з конусами, тенісними м’ячиками, ракетками, волейбольними сітками та іншими приладдями для фізичної активності.
Викладач фізичної культури чомусь твердо вірить, що тільки я можу донести його дорогоцінності цілими та неушкодженими. Які тільки думки в мене не виникли, коли він давав мені «важливе» доручення, та сперечатися з ним бажання не було – ще вирішив би потім відігратися і не допустити до сесії…
Тому всі протести сидять глибоко в душі, поки я йду сходами й молюся, щоб ненароком не втратити опору під ногами. Спортивні змагання можна впевнено називати давньою традицією нашого університету. Хоча з невідомих причин наші команди лише іноді посідають призові місця, на дворі зібралась велика кількість збуджених юнаків і юнок, які з нетерпінням чекають на початок заходу. Думаю, їх більше збуджують нові знайомства, аніж потенційний програш.
Нарешті роблю останній крок і відчуваю під ногами рівну поверхню. Сходи закінчились. На хвилину ставлю коробку на підлогу й розминаю затерплі руки, які хрустять так, ніби мені дев’яносто років, а не двадцять. Глибоко вдихаю, налаштовуючись на останній ривок, підіймаю коробку та виходжу в широкий коридор, через який можна вийти у фоє.
Я проходжу декілька зачинених кабінетів, аж раптом… чую звабливу гру фортепіано. Мелодія миттєво гіпнозує мене й заполоняє всі думки. Обережно ставлю на підлогу коробку й придивляюсь до відчиненої музичної аудиторії в кінці коридору. Нерішуче дивлюсь на спортивне знаряддя, яке викладач чекає надто довго, збираюсь швидко проминути фортепіано й вийти на спортивне поле… Але мелодія неймовірно вабить до себе.
Один нерішучий крок. Потім другий. Ще один, ще і ще. Розум ніби затуманюється. Хочеться зірватися на біг, аби лише встигнути насолодитися піснею. Але я продовжую йти повільно й тихо, боюсь злякати джерело цього блаженства.
Підкрадаюсь до відчиненої аудиторії та бачу хлопця. Він сидить за фортепіано трохи боком до дверей, його темне недбало розчесане волосся тремтить від кожного руху. Я бачу лише широку спину і правий бік, але впевнено можу сказати, що раніше його не було в університеті.
Обережно сідаю на холодну бетонну підлогу та притискаю коліна до грудей. Босі ноги німіють від холоду, і я жалкую, що побігла за дорученням викладача, не взувши кросівки. Короткі шорти не гріють, а відкрита спина в майці вкривається сиротами від доторку до прохолодної стіни. Та мені все одно.
Я сиджу навпроти відкритої аудиторії та зачаровано спостерігаю за дотиками витончених чоловічих пальців до чорно-білих клавіш фортепіано. Хлопець майстерно об’єднує різні ноти в гармонійну мелодію, рухаючись в унісон із піснею.
Така тоненька, сумна, несамовита… Здається, кожна нота дістається мого серця та пронизує його раз за разом. Він не дотримується одного темпу – мелодія то пришвидшується, то вповільнюється. Вона підіймає мене в небо, а потім повільно повертає на землю.
Аж раптом він змінює систему темпу, мелодія починає підійматися все вище й вище – вона пришвидшується і з сильних, впевнених нот миттєво переходить на тонкі, тремтячі, які змушують щось у моїх грудях судомно стискатися.
Його пальці блискавично рухаються клавішами, мелодія продовжує тремтіти, а моя душа щосекунди здригається від імпульсів. Ще, ще, ще сумніше. Ще, ще благаюче. Ще несамовитіше. Мелодія доходить вищої точки, мій пульс переходить у шалений ритм, а потім…
Раптово замовкає. Коридор заповнюється приголомшливою тишею. Я виринаю з глибин своєї душі й усвідомлюю, що плачу.
Цієї миті хлопець повертається, і наші погляди зустрічаються. Я хутко підіймаюсь і вибігаю з будівлі.