-Ти коли-небудь кохала? Так по-справжньому… Щоб, коли цієї людини немає поруч, ти не відчувала себе живою? Щоб ця людина була твоїм повітрям, життям?
-Напевно, увесь час я себе обманювала і жила ілюзіями. У мене були симпатії, які здавались мені коханням, але я ніколи не відчувала нічого більшого за це. Було навіть і таке, що я себе переконувала в тому, що мені подобається людина, попри те, що спілкування з нею приносило мені розчарування, а думка про справжню зустріч доводила до нудоти. Але я змушувала себе вірити в те, що мені ця людина подобається, бо я ніколи не зустріну того, хто мене покохає.
Я трохи відвернулась до вікна, аби приховати свої очі повні сліз. За вікном квітла вишня і її неймовірний запах розносився по всій квартирі, змушуючи забути мене про всю тяжкість розмови. Її легкий дотик повернув мене до реальності. Я глибоко вдихнула, так, ніби ніколи в житті більше не матиму змоги дихати. Щось важке тиснуло на груди і я відчувала це щось аж до самих кінчиків пальців. Було таке відчуття, ніби я приклеїлась до стільця і, аби встати, мені необхідна була б допомога.
Переборовши тяжкість я продовжила. Перша спроба заговорити була невдалою, бо все, що я змогла видавити з себе, це короткий стогін, ніби мене притисли за горло і примушували мовчати, коли слова хотіли литись рікою.
-Я ненавиділа себе за те, що давала марні надії, хоча знала, що не хочу його, в усіх сенсах цього слова. Я створювала для нього ілюзію закоханості, хоча сама знала, що я брехуха. Повидила себе, як дешева актриса.
Вона стисла кулаки і втупилась у підлогу, проте я була впевнена, що вона хоче плакати. Піднявши поділ білої сукенки, що так незграбно на ній висіла, вона витерла мокре обличчя. Я помітила побиті ноги, які, здавалося, увесь час були такими. Та й на обличчі чітко прослідковувалась втома, ніби вона вже рік не спала.
Я відвернулась, бо подумала, що їй неприємно, коли я бачу її такою. Мовчання…
Підібгавши під себе ноги і трошки піднявши голову, вона почала дивитись на мене таким дитячим, але в той же час дорослим поглядом. Я знала, що вона буде слухати все, що я скажу, буде присутня до самого кінця, поки я не закінчу. Їй було цікаво почути все, проте у мене склалось таке відчуття, ніби вона все і так знає…
-Мені ніби приносило задоволення те, що я комусь подобаюсь. Я думала, що дізнавшись людину ближче, я зможу її покохати, проте мені вона була нецікава і нудна. Я не відчувала зв’язку і бажання бути з кимось. Мене все це обтяжувало. Я люблю і точно буду любити свободу, тому я нікого до себе не підпускаю, адже бачу в цьому лише обмеження і страждання. Не мої страждання, а того, кому я подобаюсь і тому, хто захоче мене всім серцем і душею. Я зробила йому боляче, але не відчувала нічого: ні болю, ні співчуття, ні провини- нічого, порожнеча, байдужість…
Вона все ще сиділа і уважно слухала, проте від початку нашої розмови, а вірніше мого монологу, не вимовила і слова. Часом мені навіть здавалось, що вона не дихає і не кліпає, що чомусь неймовірно мене дратувало.
Я нахилилась вперед і склала руки на колінах. Ставало легше… Скоро вечір…
-Можливо тобі неприємно це слухати, але ти мусиш мене зрозуміти. Я просто була впевнена, що я якась не така, тому що єдине, про що я думала- як би скоріше це все закінчити, аби не мучити себе пустими балачками про спільне майбутнє. Я не могла покохати його, як би себе не змушувала. І одного дня мені довелось почати ту розмову. Я була щиро вражена тим, як людина може хапатись за те, чого вже немає і скоріш за все і не було. Ця розмова була мені неприємна, бо я бачила як він страждає, але я і тоді нічого не відчувала. Але ні… Мені було соромно. Справді. Сором за те, що я дозволила комусь себе покохати. Якою ж я дурною була…
Раптом на підлогу впав промінчик вечірнього сонця, потім ще один. Всю кімнату залило м’яким світлом. Мені здалось, що вона ніби ставала прозорішою, але все ж так само сиділа на ліжку і з цікавістю дивилась на мене. Вона чогось чекала…
-Я змирилась з тим, що до сих пір ще нікого і не покохала. Було багато чого, мені казали багато чого: ‘’ Я тебе люблю, але не кохаю’’, ‘’Я не звик підтримувати спілкування’’. І в один момент я просто перестала відчувати будь-що. Ти знаєш що таке, коли тобі кажуть, що ти гарна чи, що ти мені подобаєшся, а тобі просто хочеться сказати дякую? Я втомилась… Я живу для себе і для свого майбутнього. Люди приходять і так само йдуть, але єдина, хто буде завжди поруч- це я сама, тому я маю піклуватись про себе і свою душу, яку, я впевнена, ще довго ніхто не побачить…
Сонце заходило і ніби забирало з собою увесь смуток. Вона поступово зникала, танула. Вона посміхалась, а в її очах була невимовна легкість. Я піднялась зі стільця- вся тяжкість в грудях кудись зникла. Я підійшла до вікна і глибоко вдихнула аромат тієї вишні. Сонце зайшло… Я повернулась до кімнати з невідомим мені відчуттям. Там вже нікого не було…
Написане оповідання вже давно, проте деякі слова і тепер дуже актуальні.
через рядки оповідання відчувається ця нудотна неприємгість та біль. Можливо я не так зрозуміла цей твір, так як ви авторка хотіли його передати. Ось ці рядки я вважаю для мене найбільш "ріднішими" якщо можна сказати, адже вони мене зацікавили у вашому творі:
"Увесь час я себе обманювала і жила ілюзіями. У мене були симпатії, які здавались мені коханням, але я ніколи не відчувала нічого більшого за це. Було навіть і таке, що я себе переконувала в тому, що мені подобається людина, попри те, що спілкування з нею приносило мені розчарування, а думка про справжню зустріч доводила до нудоти. Але я змушувала себе вірити в те, що мені ця людина подобається, бо я ніколи не зустріну того, хто мене покохає. "
"Я не відчувала зв’язку і бажання бути з кимось. Мене все це обтяжувало. Я люблю і точно буду любити свободу, тому я нікого до себе не підпускаю, адже бачу в цьому лише обмеження і страждання. "
стиль написання у вас класний, пишіть дальше, хочу потім почитати :)