#флафф #студенти #художники #Б #любов
Весна вже не за горами, а легенький мороз і вітер зі сніжинками ніяк не хотіли зникати. Зранку вікна та калюжі оздоблені чарівними візерунками морозу і вітерець приносить маленькі кришталики води. Це змушує мене натягнути пальто під саме горло і швидше йти на зустріч подрузі. Зоя, так її звати, розбудила мене з самого ранку, важливою НЕ телефонною розмовою. Якою змогла мене заінтригувати до такої степені, що змусило мене вийти у таку жахливу погоду, а ще і зранку. Що і зможе врятувати мій настрій та це добра кава.
Неподалік від місця зустрічі є маленька кав’ярня. Зараз дійду до неї, можливо, на одну причину не любити ранок стане менше. Світлий інтер’єр, фотографії на стінах, круглі столики із живими квітами: робили кав’ярню затишною і душевною. Замовивши кави для себе і Зої у приємної офіціантки, я дочекалася напоїв і пішла. Виходячи з кафе, не втрималася і полетіла на землю, збиваючи когось. Цей хтось впав теж. Кава щасливо розлилася на сорочку парубка і, взагалі, хто ходить в таку погоду в одній лиш сорочці! Я розпростерлася на землі й відчула гарячі калюжки під колінами. Юнак дивився, своїми зеленими очима просто у саму душу. Його руде волосся розлетілося в різні боки.
На вигляд йому не більше 23 років. — Мати Василева! – буркнув юнак, відтягуючи вже не білу сорочку. — Мені дуже шкода! – промовила я, коли рудий подав мені руку, щоб допомогти піднятися. — Звичайно, тобі шкода,- відповів хлопець вказуючи на плями та продовжив: взагалі-то треба дивитися куди ідеш, а нестися, як вітер. Як би не я, то не факт що ти обійшлася декількома подряпинами на колінах. До речі, сильно болить? Тільки зараз я відчула неприємне свербіння. Чорні джинси були розірванні та мокрі від кави, бруду і крові. Я скривилася від огиди. — Не болить. Мені справді шкода, – знову перепросила я. — Забуть, буває. Я б з тобою ще потеревенив, навіть, на каву би запроси. Але мушу бігти, робота не чекає, хоча дай мені свій номер. Потім пригостиш...Кавою
Я про диктувала номер. Зеленоокий заскочив у машину і поїхав у невідомому напрямі, так і не спитавшого імені. Я викинула пусті стаканчики з під кави й пішла на зустріч подрузі, яка, напевно, вже зачекалася на мене. — Влада, ти уявляєш, як я тебе довго чека…ю? Що з тобою трапилося?- руда здивовано подивилася на мене. Занадто, багато рудих на цей ранок. — Це довга історія, але її можна віднести до ще одної причини, чому я не люблю ранок. Ти краще розповідай, що у тебе за така не телефонна розмова?- промовила я — Ну…ну, їх дві. Перша про коледж, а інша про Олеся. З якої починати? – прогомоніла Зоя поправляючи руді кучері. — А яка важливіша? Слухай, ми можемо заскочити до мене, а потім і в коледж? — Ми не встигнемо… Стоп, ти не читала те, що я писала в групі! Тобі лише в католицькі дзвони дзвонити і шо мені з тобою робити? Слухай увпжно, нам, нарешті, знайшли викладача з історії мистецтв. Тому і змінили розклад, щоб встигнути до захисту дипломів. Сьогодні в нас дві пари підряд – четверта та п’ята, а у п’ятницю перша. — Щоб мені було добре. Викладачку ще не бачила, а уже її не люблю!- пробубніла собі під ніс — Це не викладачка, а викладач це по-перше. А по-друге, ти його знаєш. Я так думаю, але не впевнена, – дівчина хитро посміхнулася. Я знала цю посмішку. Це означає, що вона більше нічого не скаже про цю особу і це буде інтригою до самого початку пар. — Ну, уявлення не маю хто це може бути, але чекати не довго. Ти краще розповідай, що ти зробила з бідним Олесем. — Нічого я не робила з Олесем, він сам,- Зоя підняла руки до гори й зробила карі очі повні невинності. — Та невже. Так я тобі й повірила, Зоню. Я тебе давно знаю. — Ну, добре слухай … Через деякий час, ми дійшли до коледжу і самої аудиторії. В ній були всі та, навіть, більше ніж зазвичай. Це були дівчата з другого курсу, які щебетали з хлопцями. Я пропустила Зою в перед і вона сіла біля вікна, це її улюблене місце. На другому курсі ми, ще посварилися. Це був ранок, перша пара нового навчального року, анатомія…
"Дзвінок продзвенів, всі були за парами в очікуванні нового викладача. Я сиділа за партою і дивилася у вікно, насолоджуватися останніми сонячними промінням, як двері аудиторії відчинилися і там стояла Зоя. Її волосся було розпатлане і більше схоже на гніздо. Дівчина побачила, мене і зразу закричала.
— Я там, сиджу. Ану, встала і пішла звідтам, зразу, а то буде гірше!
Я здивовано дивилася на дівчину і, навіть, не могла зрозуміти, що робити.
— Ну, що ти дивись на мене? Краще пусти мене сісти біля вікна!- Зоя терпеливо чекала. Я вже хотіла пересісти в інше місце, як у кабінет зайшов викладач.
— Можеш, сидіти біля мене… Я, просто, люблю дивитися у вікно, тому так бурхливо відреагувала. Ти ж Владислава Громова, яка повелася у нашу групу.
— Так, а ти?
— Лозовець Зоя, староста, – відповіла дівчина і всміхнулася."
Подруга витягла зошити, один з яких дала мені. Тут до нас підійшла Мартіна.
— Слухай, Зоя, дорогенька, ти можеш витерти пару «н» з журналу відвідувань, а то в мене кредит не набереться, – промовила дівчина закладаючи за вухо неслухняну каштанову прядку.
— Ні тобі привіт, ні слава Ісусу Христу. Зразу з побажаннями, я тобі що на чарівну хрищену фею, Попелюшки схожа?
— Ой, привіт, будь ласка, витри, а я тобі шоколадку принесу і вже буду ходити на пари,- продовжувала Тіна.
— Я витру, але з викладачами розбирайся сама, чула? А ще мені не потрібна твоя шоколадка.
— Дякую!- Тіна сильно стисла в обіймах мою подругу і побігла з аудиторії.
— Ти куди? У нас зараз пара, – руда здивовано дивилася на дівчину, яка одягала куртку і йшла геть.
— Ти мене не бачила!- промовила Тіна і закрила двері аудиторії
Я дзвінко розсміялася, на що мене легенько вдарила Зоя. Через хвилин п'ять двері кабінету зі скрипом відчинилася і в аудиторію зайшов рудий юнак. Той самий, якого я зустріла зранку! Я була впевнена, що більше ніколи його не побачу, бо не планувала відповідати на його дзвінки. Я зпозла на парту і прикрилася зошитом. Зоя з посмішкою подивилася на мене.
— Ну!?- сказала Зоя
— Я облила, цього парубка кавою зранку…
— Дурний баран… Брата мого?
— Він твій брат?- мої очі полізли на чоло від здивування.
— Лада, а ти зараз жартуєш чи справді не знаєш його?
— Добрий день четвертий живопис! Як ви вже зрозуміли я ваш новий викладач з історії мистецтв. А хто не зрозумів, того мені щиро жаль. Мене звати Лозовець Давид Олександрович, можна просто Давид, але біля викладачів по нормальному. Сьогодні в нас дві пари, але, напевно, я відпущу вас швидше, бо як-не-як перше знайомство, має бути приємним. Значить, план дій такий – зараз, я по списку буду відмічати всіх, а за одно познайомимося, я читаю ви встаєте, посміхаєтеся або махаєте ручкою і сідаєте. З цим все зрозуміло… А ще я дам вам список літератури, яки ви маєте прочитати до середи, – закінчив викладач.
Він взяв журнал і вперся у стіл. Його волосся охайно зав’язане в пучок, тільки декілька прядок падали на лице. Рудий був вдягнений в джинси та чорну кофту з під якої виднілася біля сорочка. Це, мабуть, була та сама ранкова сорочка. Давид відкрив журнал прищулився, а потім дістав футляр з окулярами.
— Громова Владислава є тут?- промовив Давид, а я на ватних ногах піднялася зі стільця, його погляд бігав по всьому кабінеті.
— Є,- тихо промовила, він відразу подивився на мене, потім зняв окулярі протер їх і одягнув знову.
— Він злопам’ятний,- прошептала Зоя, тішилася тим, як я червонію, то блідну як крейда, чекаючи на якусь відповідь.
— О, ти… Владислава, яке гарне ім’я і не менш гарна дівчина. А ти любиш каву? Я, наприклад, просто обожнюю її, особливо зранку,- стримуючи сміх, щебетав Давид.
— Не те щоб, я її любила, але без неї не можу прокинутися зранку.- намагалася відповісти в такт йому, але вийшла якось погано.
— Добринько, Владко. Я раджу тобі не зловживати кавою, бо вона у великих кількостях шкідлива для здоров’я. Можеш, сідати. Зоя, це ти там сидиш? – Давид почав підходити ближче.
Зоя помахала рукою.
— А чому ви витеся на мене, як баран на нові ворота?– ставши заді мене, спитав цей хитрий лис.
— Вибачте, а Зоя ваша родичка? – спитала дівчина з другої парти.
— А ви, що вірите у збіг? Ну, подумаймо, яка імовірність того, що у нас однакове прізвище, ми обоє руді та не родичі ?
— Ну, напевно мала – сміючись промовив Макс.
— От, бачите на одне дурне питання менше, тож повернемося до журналу.
Пара закінчилася і я зі спокоєм і радістю видихнула. Я просто надіюся, цей рудий лис більше не буде згадувати ранкову ситуацію. Хоча, хто його знає. Зоя підбігла до мене і вся світилася, з неї аж линула та весела енергія. — Лада, Ладочка, ти ідеш з нами в бар і це не питання, а ствердження! – прогомоніла подруга над вухом і закинула свою косу, яку заплела на парі, за спину. — Зоя, максимум куди я іду та це додому спати,– відмахнулася я — Владко, ти вже схожа на мою бабцю… Вона лише їсть і спить, а ще марить тим щоб я, мій брат і моя сестра одружилися і в неї було багато правнуків… Ти ж не бабця Циля?- гомонів над іншим вухом Макс. — Ви тут говорите як янгол і біс на плечах, але в моєму випадку, як два гарних бісенят… Але я все одно не іду. — Ти бачиш, вона тут нам розповідає, що не іде. Таке ніби в неї є вибір,– обуренно говорила Зоя обернувшись до Макса. — Ну, Владко, зайчик ти наш, давай підеш з нами. Посилено трошки групою і розійдемося, все мирно і спокійно? – переконував мене Макс відкривши перед нами двері. — Давай, Лад, нащо кисни дома,– говорила подруга — Добре, добре, іду,– Зоя радісно закрутилася і посміхнулася на мою відповідь.