то було літо. таке безглузде. наповнене сумом та щастям. сонячні промені танцювати кімнатою. занадто задушливо всередині. і занадто спекотно надворі.
я відверто дивувалася погоді. коли нарешті випаде дощ? коли стане легше дихати? синоптики вже давно обіцяли нам грози. та це лиш слова — випадкові припущення, нічого більше.
переконуюся в тому, що ми, люди, створіння дещо дивні. нам завжди всього мало або ж забагато. коли дощить — хочемо сонця, коли шалений мороз взимку — мріємо про весну. усе не так. ні, щоб сісти, і нарешті насолодитися погодою вдосталь. ні! краще пізніше нити, що замало було снігів. і так постійно. але якщо задуматися — якби була усюди рівновага — жилося б не так цікаво.
та моя душа все одно потребувала тепла. проте через свою гордість все одно не хотіла переступати. по-перше, я сильна та незалежна, і можу спокійно прожити без представника чоловічої статі. от справді. навіщо взагалі мені хлопець? й так нормально справляюся. а взагалі, чоловіки ускладнюють життя. "також вони його прикрашають різнобарвними почуттями", — переконувала мене подруга. ага, звісно ж, і хорошими, і поганими. по-друге, змінювати свій помірний темп буття не хотілося! усе тільки-но налагодилося, та й навіщо підпорядковуватися під когось іншого?
годинник показував сімнадцяту. ще один червневий вечір. пролетіла ще одна доба, а я досі не вирішила нічого!
знала, що він приїхав. тато ще зранку розповів. дідько! хотілося б забутися. якщо не навіки — то хоча б на мить. "навіщо мучиш себе? тут і так усе очевидно — початок стосунків, щасливе майбуття, весілля та діти, спокійна старість", — картала мене подруга. а я ж боюся...
на моє німе запитання "чому він повернувся ?" тато відповів, що той вирішив нікуди не їхати, краще ж батьківщина, а не чужа країна та непривітні люди. дивно. мріяти. планувати. коли почало все збуватися — зупинитися. навіщо все руйнувати?
я ж мільйон разів продумала в своїй голові, що буде відбуватися далі. він поїде у свою Америку, працюватиме там, знайде собі когось. а я буду вдома, зароблятиму кошти, подорожуватиму. про спільне майбутнє й мови бути не може.
зачинивши хвіртку, я вийшла за межі подвір'я. побрела у сторону річки. тихо йшла селом. місто містом, але там себе не почуваєш настільки вільною, як тут. тут завжди так добре! відчуваю себе дитиною. багато мрію та мало працюю.
люблю воду. більше ніж вогонь.
я знала, що він прийде та знайде мене. мабуть, навмисне пішла саме туди, де ми найчастіше любили гратися в дитинстві.
— навіщо ці жертви? — якомога спокійніше запитала у нього.
— питання сформульоване неправильно!
— а як тоді правильно: навіщо ти викинув у смітник свою мрію?
— я не зробив цього. усе ще попереду. не цього року поїду — наступного обов'язково вийде.
мовчу.
ахх, ті очі! мов океан. інколи надто тихі. а буває, надто бурхливі всередині, готові зірвати усе!
— що б ти вибрала: жити в достатку, мати усе, що захочеш, крім того, чого бажає твоє серце, чи менше коштів, скромний будинок, але наповнений життям?
лише захотіла відповісти, та він мене перебив.
— я знаю, що тобі більше до вподоби перший варіант, та тільки задумайся...
— над чим? розумієш, наше життя — це кухня, на якій готуються страви, почуття — лиш приправа. люди тепер обмежують себе, не вживають цукор або сіль. і я так само. тільки це для мене це не обмеження. мені так подобається! все! розмову закінчено! аргументи вичерпано!
досить з мене цього, встаю та починаю йти, втікати. знала ж одразу, що нічого доброго з цього не вийде.
— стій же ти!
біжу, падаю, а він мене ловить. абсурдний кадр якогось фільму. переграний нами. ми не граємо. ми живемо.
цілує. у скроню. обіймає. міцно притискає до себе. відчуваю себе на сьому небі від щастя. краще поряд, ніж за мільйони кілометрів.
7.02.2022