Вони знайшли директорку школи на південному пляжі за виноградником. Ефектна жінка з бойовим макіяжем сиділа на шезлонгу в тіні пляжної парасольки. Хоча їй було давно за сімдесят, ні в кого на малій землі не вистачало сміливості назвати її бабкою навіть за очі. Леопардовий злитий купальник прикривало тонке помаранчеве порео. Широку солом'яну шляпу тримали на голові великі темні окуляри, надіті поверх.
Лариса Іванівна майже не дивилася на двох молодих людей, що вторглися в її особистий простір. Перебуваючи в тій же розслабленій позі, що й до їх появи, вона потихеньку пила з термокружки, залишаючи на стінці сліди від помади.
— Іванна, не сутулься, інакше до сорока станеш схожа на переварену креветку.
В її голосі упізнавалась суворість вчителя "старої школи", коли удар лінійкою і пронизливий погляд тримали в страху дітей і навіть дорослих. Такі викладачі не розповідали про самовираження кожного, не малювали на полях сумні смайлики замість двійки, і не клеїли в щоденник зірочки за гарну поведінку.
— Так ви знали про репутацію Олександра Олександровича? — Марк спробував знову направити розмову в потрібне русло.
— Звичайно, знала! Я обдзвонила кожну зі шкіл, в яких він працював.
— І все-одно його найняли?
— У мене під дверима немає черги бажаючих працювати на забутому всіма острові за копійки. Вибирати просто нема з кого. Кожному моєму співробітнику доводиться читати кілька предметів. Олександр викладав українську мову, нашу та зарубіжну літературу, вів фізкультуру і навіть астрономію у старших класах. Наша школа утримує на малій землі молодь з дітьми. Інакше тут давно залишилися б тільки пенсіонери.
Вона знову відхлебнула з термокружки і трохи скривилася. Зашуршав лід. Всередині точно був не чай.
— На нього не надходили скарги від учениць?
— Жодної. Юначе, я знала, кого беру. Перший рік він був під моїм контролем, але добре показав себе. — Вона знову перевела погляд на свою колишню ученицю і підвищила голос. — Іванна, спину рівно!
Ваня не послухалася. Вона з викликом подивилася на директорку і зігнулася ще більше.
"Дитячий садок."
Щоб уникнути конфліктів, Марк поспішив відвести дівчину подалі. Наспіх попрощавшись з Ларисою Іванівною, яка навіть поглядом їх не провела, вони обійшли виноградник по вузькій натоптаній стежці вздовж берегової лінії, що закінчувалася різким обривом прямо в море. Пташки гніздилися на маленьких виступах, і здіймали такий ґвалт, що було важко розчути людину поряд.
Знову увійшовши в місто, Марк помітив, як Ваню поступово відпускав гнів, а з плечей спадало напруження. Всю дорогою з пляжу вона тихенько бормотіла прокляття, жодного разу не повторившись. Марку не залишалося нічого, крім як йти тихо поруч, не висовуючись, щоб вся ненависть, що бурлила в дівчині, не обрушилася на першого, хто потрапиться під руку, тобто на нього.
— І ми знову в тупику. Дядько виявився слухняним і безпроблемним. — Марк і не сподівався, що ця нитка кудись приведе.
— Що пропонуєш?
— Спочатку – підкріпитися. А потім… копати далі. У нас є роздруківка дзвінків Максима. Ще в його списку боржників залишилися невідомі нам імена, а значить – невідомі підозрювані. Пропоную почати з цього.
Ваня зупинилася і глибоко вдихнула вологе гаряче повітря.
— Схоже, прийшов час плану Б.
***
Маленьке затишне кафе на набережній мало всього три столики на чотирьох і було абсолютно порожнім. Навіть за касою ніхто не стояв.
Ваня перекинулася через стійку і взяла меню, що вмістилося на одному ламінованому аркуші. Вони сіли за крайній столик у вікна з видом на море. Пошарпані диванчики рипіли від найменшого руху. В кафе стояв аромат свіжої випічки, що красувалася за вітриною.
— Тут миленько, але чому нікого немає? — Марк намагався розглядіти меню, але через потертості та вицвілий папір, слова проглядалися з трудом.
— Після шести буде не протиснутися. Тут тусується вся молодь. До вечора на терасу вздовж набережної виставляють з десяток маленьких столиків і пуфиків до них. А з дев'яти до одинадцяти кафе перетворюється на бар.
— Чому ми не були тут раніше?
— Зараз зрозумієш. — Набравши більше повітря в легені, вона закричала. — ТЕРЕНТІЙ!
— Ванька! — Донеслось з підсобки. — Біжу, моя хороша! Лечу!
У зал вийшов високий хлопець у фірмовій футболці кафе з логотипом. Чорне волосся було зібране в короткий хвостик на маківці, а вибриті боки подовжували обличчя і без того худорлявого хлопця. На його руках висіли такі ж браслети-фенічки, які носила Ваня, а вуха були усіяні пірсингом.
Не помічаючи Марка, він кинувся обіймати дівчину. Вона намагалася ухилитися від такого теплого прийому, але хлопець був сильніший, і йому вдалося чмокнути її в маківку.
— Терентій, щоб тебе! Фу!
Марк, відчуваючи себе третім зайвим, не знав, куди йому подітися. Він в шоці завмер, намагаючись підібрати відповідну реакцію на те, що відбувається. Нарешті Ваня вибралася з кінцівок, що її обвивали, і представила свого друга.
— Це Терентій, господар кафе. А це – Марк, наш новий поліцейський.
Терентій простягнув свою долоню для рукостискання і оцінив нового знайомого поглядом. Марку стало некомфортно. У своїх пляжних шортах і синій футболці він мало нагадував представника закону.
— Нам з Марком потрібна твоя допомога. Точніше, інформація.
— Ти тільки тому зайшла? Я не бачив тебе вже місяць. Скучив, між іншим.
Терентій скривив сумну гримасу, надув щоки і остаточно впав в очах Марка.
"Фрік".
На фоні всіх цих награних гримас і ужимок, Марк відчував себе дорослим серйозним чоловіком. Йому Терентій не сподобався. Було в ньому щось дратівливе.
Ваня зняла з себе один з браслетів і додала його до колекції друга.
— Цього мало. Чмок?
— Фу, блін! — Ваня підвищила голос і відсіла подалі. — Я ж твоя двоюрідна тітка, гівнюк! Прояви повагу!
Марк тільки в цей момент помітив, на скільки Терентій був схожий на Ваню. Вони скидалися більше на близнюків, ніж на далеких родичів. Тільки форма обличчя у Вані була набагато кругліша з виступаючими щічками.
— Те ж мені, близький родич! Це не рахується! Чого ти соромишся, я навіть бачив тебе голою!
— Нам було по два роки, хворе ти створіння! Або допомагаєш за дякую, або я скажу твоїй мамі, що ти зробив пірсинг на піпірці!
— Так я не робив!
— А ти спробуй їй це довести! — З обличчям переможця Ваня відкинулася на диван.
— Люблю, коли ти погрожуєш. — Терентій підморгнув, визнаючи поразку. — Вам щось принести? За рахунок закладу, звичайно.
— Два лимонних тарти і зелений чай. — Втрутився в сімейні розборки Марк. — І ми заплатимо за себе. — Додав він голосом, що не приймає заперечень, голосом Лариси Іванівни.
Дівчина, помітивши такі зміни в поліцейському, усміхнулася.
— Не ревнуй, це він за звичкою, щоб мене побісити. — Пояснила вона, коли Терентій пішов за замовленням. — В дитинстві ми були нерозлучні і впевнені, що одружимося. Поки дорослі не пояснили нам, що до чого. Весь світ бігає на перші побачення з квітами, а у нас приходять з родоводом і шукають збіги. Ось такі от проблеми маленьких поселень. Тут всі один одному кимось приходяться. Багато хлопців навіть їздять на велику землю спеціально в пошуках дружин.
— І хтось добровільно погоджується переїхати сюди?
— Добровільно? Ні. Тому зазвичай з порому сходять вже вагітні.
— Ти теж збираєшся за чоловіком на материк їхати?
— А треба? — Ваня підвела на нього погляд з-під вій, очікуючи відповіді.
Вона ясно дала зрозуміти, що питання було не риторичним. Від відповіді Марка врятував Терентій. Він поставив перед Ванею тарт з висипаним цукровою пудрою сердечком, а собі взяв шоколадний кекс. Марк подивився на свій десерт. Здається, ті ягоди, що красувалися на блюдці Вані, були здерті з його шматочка.
Терентій розлив чай у три чашки і сів третім, ніби з самого початку прийшов з ними.
— Так що там за інформація вам потрібна?
Ваня кивнула Марку. Він відкрив фотографію списку Макса і передав його Терентію. Той збігав до стійки і взяв звідти окуляри в тонкій оправі. Обидві дужки були з'єднані довгим срібним ланцюжком.
— Знаєш когось зі списку?
— Звичайно. Компанія так собі. Частенько заходять. Я тоді дзвоню Паші або Льоні, щоб підстрахували. Іноді, як вип'ють, починають до людей лізти, а іноді їх самих рознімати доводиться.
— Нас цікавить Тритон, Вівця і Дон. Ми знаємо імена інших.
— Тритон – це Вітька Степаненко. Ти його знаєш, живе біля Рудька, у нього ще собака злюща.
Ваня кивнула. На малій землі ніхто не знав ні назв вулиць, ні номерів будинків. Усі адреси знаходились за знайомими орієнтирами.
— Дон – той товстяк з банди, що в минулому році мої скляні двері тріснув. Прізвище у гада забавне, Рукосуй Льошка.
— Рукосуй? — Очі Вані округлились. Вона в пориві радості кілька разів вдарила Терентія по плечу. Марк знав цю звичку, здається, у них з'явилася нова ниточка. Його плече засвербіло від фантомного болю від ударів дівчини.
— А от що Вівця в цій шайці забула? Або я не на ту подумав, може… — Терентій потер гостре підборіддя.
У моменти, коли він не корчив з себе фіг знає що – був схожий на нормальну людину, подумав Марк.
— Так і хто це? Як думаєш? — Ваня з надією подивилася на двоюрідного племінника.
— В голову приходить тільки дочка мера. Усі подружки за очі її так називають.
— Через кучері? — Ваня зобразила пальцем завитки на голові.
— Ага… до того ж, вівця вона рідкісна, не тільки через кучерявість.
— Правда? Здається, мила дівчинка. Ніколи не чула, щоб вона з кимось конфліктувала.
— Мила моя, ти не туди дивишся. — Терентій повернувся до Вані і заговорив наче буддійський наставник. — Щоб дізнатися, яка людина – достатньо побачити, як вона звертається з людьми нижче за статусом, з обслуговуючим персоналом, з тими, з ким зазвичай не прийнято рахуватися. — Він виглядав так, ніби ділився найбільшою мудрістю.
— Думаєш, попрацював рік-два офіціантом і пізнав життя?
— Але в чомусь він правий. — Несподівано навіть для самого себе, Марк заступився за Терентія.
— Ця вівця ще та сука. Коли я ще був офіціантом, то здавався їй просто пилом під ногами. Ті хлопці не страшні, ну, подеруться, побикують, пакетики з цукром умикнуть. Ти знаєш, що від них очікувати. А от Наташка з тих, хто буде усміхатися тобі в обличчя, а потім у відгуках гівном поллє. Книга скарг вся розписана її ручкою. Усі через татка з нею люб'язні, а за спиною тихо ненавидять. Її подружки нещодавно заходили, так я такого наслухався!
— Наприклад? — Запитав Марк.
Ваня вже доїла свій десерт і потягнулася за кексом Терентія, коли Марк підсунув до неї своє блюдце. Вона усміхнулася і взялася за другу порцію лимонного тарта.
— Ну, не знаю… багато дурниць говорили. В основному через заздрості. Хаяли її стиль, типу… — Терентий прокашлявся і заговорив писклявим голосом, жестикулюючи як типова гламурна дівчина зі старих ситкомів. — "Ой, дівчатка, ви бачили її нові босоніжки? Жах який, це ж посміховисько!", "А нова спортивна сумка? Сама ж пропонувала нам усім однакові купити, і семестр не пройшов, як з новою ходить, брендовою", "Це їй татко разом з телефоном підкинув за хороші оцінки", "Це тому, що татко не знає, що оцінки Наташка заробила не розумом, а тілом", "Чули куди вона…"
— В якому сенсі "тілом"? — Перебив Марк.
— Подружки шепталися, що вона вчителя їх охмурила.
Марк поглянув на Ваню, що від здивування перестала жувати. З набитим ротом вона запитала друга, як знайти цих самих заклятих подружок.
Записавши імена та приблизні адреси, Ваня і Марк вибігли з кафе, поки Терентій на хвилинку відлучився, залишивши після себе порожній посуд, дрібні гроші "на чай" і ще одну фенічку.
Вони бігли, поки у Вані не закололо в боці. Вона сіла на бордюр, намагаючись перевести дух. Марк майже не втомився, він лише з докором подивився на дівчину і простягнув руку.
— Я теж хочу.
— Що?
— Браслет. Я вже місяць бігаю по малій землі і за його межами, веду розслідування для тебе. Ти їх усім роздаєш. Дилеру всучила. У Льоні в хламиднику теж парочка валяється. Цьому от, любвиобільному, подарувала. А мені? Не заслужив?
Ваня оторопіла.
— Я допомогла тобі віддраїти дім, заповнила холодильник їжею, готувала для тебе, принесла свіжих рушників і навіть каланхое приперла. Ти взагалі помітив, що у тебе в душі з'явилися гачки і килимок? Поки ти їздив на велику землю, я потравила мишей і викинула пастки, до яких ти боявся підійти. А виявляється, тобі потрібен був лише браслет?
Вуха Марка почервоніли, але руку він не опустив. Ваня засміялася і наділа один з браслетів на зап'ястя поліцейського.
Марк розглянув подарунок. Це була фенічка, туго сплетена з товстої червоної нитки.
— На удачу. Тепер його не можна знімати.
— Не буду. — Раптом йому спало на думку ще дещо. — До речі. А як ти постійно проникаєш у мій дім, коли мене там немає?
***
Марк розминав поперек і незадоволено пихтів.
— Коли ти казала, що нас підвезуть з вітерцем, я не думав, що в причепі з кабачками!
— Зате не пішки. Досить вже нудіти.
Вони сиділи в "засаді" за рогом і спостерігали за будівлею пошти. Догадка Вані, що прийшла до неї в кафе, вимагала підтвердження.
— Чому нам просто не зайти? Навіщо чекати, поки піде начальник?
— Тому що офіційно я вже третій день хворію, тому і не виходжу на роботу. За мене Пашка по малій землі катається. Думаєш, чому я без мопеда?
— І часто він тебе так підміняє?
— Буває. І повір, одними фенічками з ним не розрахуєшся.
Побоюючись, що відповідь буде занадто хвилюючою для його тонкої душевної організації, Марк не спитав, чим же вона розплачується з наркоторговцем.
Через півгодини з будівлі вийшов миршавенький чоловічок за шістдесят. Через червону сорочку, джинсові шорти та солом'яний капелюх він сильно нагадував Луффі з One Piece. Саме так Ваня його і прозвала.
Вичекавши, поки начальник зникне з виду, вона дістала з заднього кармана комбінезону ключ і відкрила двері.
Приміщення пошти було повністю заставлено пустими стелажами, за якими проглядалися жовтуваті стіни. Замість посилок, на поличках стояли квіти в горщиках, поробки онуків Луффі з ракушок, і почесні грамоти від мера. В дальньому закутку біля кондиціонера стояв один робочий стіл, завалений доверху документами.
Ваня відкрила ящики столу один за одним і дістала кілька товстих журналів з записами про отримані посилки. Електронна система була чимось химерним для Луффі. Він, як і Макарич, надавав перевагу веденню всіх записів від руки.
— Я пам'ятаю прізвище Рукосуй. Він кілька разів замовляв щось дивне.
— Що саме?
— Я не впевнена, що ми сьогодні їли в кафе, думаєш, я кожну посилку запам'ятовую? Глянь на ці журнали.
Ваня відкрила один з них. Дрібним почерком в колонках були записані імена, тип посилки та дати.
— Ми тут надовго. Вмощуйся зручніше. На всякий випадок вишукуй прізвища Максима та інших хлопців з банди.
Після кількох переглянутих журналів, за вікном вже зовсім стемніло. Абажурний плафон розсіював тускле жовтувате світло, через яке очі швидко втомлювалися.
Марк почув знайомий звук мотора, що наблизився до пошти. Ваня побігла відкривати двері.
— Тепер я ще й доставщик піци?
Марк чув голос Паші всього один раз, але відразу ж впізнав цей грізний незадоволений тон.
— Не починай.
— Я зараз як закінчу, і будеш сама кататися на своєму драндулеті! Я його, до речі, помив. У тебе на склі сантиметрів зо два всякої живності налипло. Скільки років ти збирала ці давно вимерлі види?
Ваня вирішила проігнорувати довгу тираду друга і просто подякувала за допомогу.
— Мент тут?
Ваня кивнула. Хлопець перейшов на шепіт, але в вечірній тиші Марк все одно чув кожне слово.
— Ти дивись обережніше з ним вночі одна. Коп, чи не коп, а все одно чоловік.
— Він хороший. Скоріше, це йому слід остерігатися.
— От же дурко!
Випроводивши друга, Ваня замкнула двері і, посунувши журнали, поклала замість них дві піци.
— Одна сирна, одна американо. Налітай, поки гаряча!
***
Рано вранці Макарич тихенько підійшов до столу, за яким спали двоє. Сидячи в кріслі, Марк розлігся на столі, поклавши голову на складені руки. Спершись щокою на його плече, сопіла Ваня.
— Доброго ранку, цвіркунці.
***
Льоня боровся з кондиціонером, який вперто відмовлявся підкорятися сигналам з пульта. Духота, що стояла в відділенні, змушувала всіх обмахуватися всім, що попало під руку. Єгор Макарович пильно дивився на Марка і Ваню, які ховали погляди, як діти, що провинилися.
— Я то думав, що поліцейський з великої землі – це благословення для нашого відділку. Ось він прийде, і виведе службу на новий рівень. А в результаті? Мені тільки побільшало роботи через скарги на того самого поліцейського.
— Ви ж знаєте, що це для благого діла. — Намагалася виправдатися Ваня.
— А ти! — Макарич вказав пальцем на свою головну проблему. — Ти взагалі помовч! Приїхав солідний хлопець. Зі столиці. в пафосному костюмі! Думав, з нього люди будуть! І в що ти його перетворила?
Коли всі погляди зосередилися на ньому, присоромлений "солідний хлопець" ковиряв шльопанцем дірку в лінолеумі, роблячи вигляд, що взагалі не має відношення до розмови.
Ваня не здавалася в спробах виправдатися.
— Макарич, ми ж заради відділку і стараємося! Ти ж давно хотів розігнати ту шайку гівнюків! А ми якраз дещо нарили. Тому я пропоную угоду.
Макарич задумався. Вже кілька років, як би він не намагався, а накопати щось суттєве на них не міг. Крім вандалізму і дрібного хуліганства пред'явити було нічого. Кожного разу вони покидали камеру із зневажливими поглядами на дільничого, кидаючи на прощання нахабне "ще побачимося".
— Та скільки можна піпікати!
Льоня від несподіваного крику начальника ледь не вронив пульт від кондиціонеру.
— Ти що, не бачиш, що батарейки сіли! Метнись купи нові, поки ми всі не спіклись до рум’яної шкоринки!
— Єгор Макарович, на самому цікавому ж!
— Підтюпцем, я сказав! Твоя подружка потім розповість тобі всі подробиці. Навіть ті, що приховає від мене.
— А того… — Льоня м'явся у дверях, не бажаючи йти. — У мене грошей немає з собою.
Кинувши в нього гаманцем, як бейсбольним м'ячем, Макарич важко зітхнув. Він усе намагався зрозуміти, в чому ж проблема його ранньої сивини? Чи то він багато спускає з рук, чи то молодь пішла зовсім інша. Свавільна і несерйозна.
Він сумував за старими добрими роками, коли за головного був Ванін дід. Чоловік солідний, що викликав одним своїм поглядом трепет і повагу. Його накази не обговорювалися, а авторитет був непохитний.
Макарич не міг не порівнювати себе з ним. М'якохарактерний і поблажливий, він зайняв цю посаду лише через відсутність конкурентів. А тепер має те, що має.
Ваня, копія своєї бабусі, взяла від діда лише одну рису. Впертість. Залізобетонну і незламну.
Дивлячись їй в очі, він бачив свого колишнього начальника, якого неможливо було збити з наміченого шляху або відговорити від прийнятого рішення.
Макарич знав, що не зможе з цим боротися.
— Ну, розповідайте. Тільки коротко і по суті.
І вони розповіли. І про знахідки в спальні Максима, і про список боржників, і про його вихід з банди, і про причини, і про візит до Тимофія, і про зниклу записку, і про таємний телефон, і про ще неперевірений список останніх дзвінків.
— А що вам знадобилося на пошті?
— Рукосуй Льоша.
У дверях засміявся Льоня. Він повернувся з новими батарейками і морозивом для кожного, що вже трохи розтануло по дорозі.
Макарич з вдячністю прийняв освіжаючий фруктовий лід, забувши, що куплений він був за його рахунок.
Марк продовжив розповідь.
— Ми знайшли все, що він замовляв за останні пару років. Серед усього велика посилка з Leor-shop. Магазинчик з усім спорядженням для прихованого спостереження і прослуховування. Ну, знаєте, всі ці ґудзики з камерами, ручки з диктофонами, і схожа фігня для шпигунів.
— Не дуже якось по-шпигунськи писати назву магазину на коробці. — Зауважив Льоня.
— На інших гавриках з банди також записані товари з цього магазину. Більше нічого підозрілого вони не замовляли. Одяг, побутові дрібниці, купу непотребу з AliExpress, який ми не можемо відстежити.
— І що це дало? — Макарич кусав морозиво, насупивши брови в задумливості. — Навіть якщо вони на якийсь чорт встановили десь приховані камери, або мікрофони, то де? Ми не можемо обшукати кожен куточок острова.
— У мене є ідея.
Нарешті Марк доєднався до розмови, хитро усміхнувшись.
— Але знадобиться ваша допомога.
Макарич кивнув, дозволяючи йому продовжити.
— Льонь, метнись за деким.
***
Ваня з Марком сиділи на сходах перед поліцейським відділком. Сутінки принесли очікувану прохолоду, а легкий вітер – свіжість з моря та запах водоростей.
Марк втомився від сьогоднішньої метушні, якої раніше так чекав. Замість цього, йому хотілося прийти додому, прийняти освіжаючий душ з нагрітою на сонці водою, посперечатися про щось зі Степаном Петровичем, і влягтися спати під вколисуючий тупіт десятка маленьких ніжок, що бігали вночі на горищі.
А зранку, після кави і непроханих настанов Степана Петровича, переплести виноградник з хвіртки на куплену сітчасту арку, замінити шивер над входом, пофарбувати другим шаром ґанок і віконні рами. Хотілося повозитися з бур’янами у дворі під іспанські мотиви, які так любить Ваня, наколоти дров для баньки. Зняти карту зі стіни, повісити замість неї сімейні фотографії, перетворити штаб-квартиру в звичайне затишне житло, витратити всю зарплату на зручності для його будиночка. Не будиночка баби Орисі, для його.
Але все це потім. Спочатку треба було розібратися з тією кашею, що вони заварили.
До них на зеленому мопеді під'їхав Паша. Він стримано кивнув Марку і передав ключі подрузі. Його поява не була чимось дивним. Марк вже знав, що Ваніна ватага завжди підстраховує один одного. Взагалі-то, він знав про них навіть забагато. Вона любила своїх друзів, як рідних братів, і згадувала їх в кожній своїй історії.
З тих пір як Льоня став поліцейським, у відділку автоматично з’явилося підкріплення з трьох голів, що допомагали розшукувати по околицям загублених стареньких з деменцією, закрашувати нецензурні написи на мерії, чи підфарбовувати стіни відділку в традиційний нудний сіренький. Сестри Льоні любили Ваню навіть більше за нього, а за цукерками бігали до Терентія.
Кожен з них багато разів вдягав розовий фартушок і торгував зеленушкою, поки Паша хімічив в своїй теплиці. Вони ж витягали хлопця з депресивних епізодів, доглядали за його собаками, і мали вдома запасні інгалятори від його астми.
В кафе Терентія на футбольні матчі персонал поповнювався двома вишибалами і однією офіціанткою на підхваті. Після невдач і помилок, за які сварили батьки, він з малечку біг за порадою до Миколаївни, бабулі Вані, що була йому ріднішою за будь кого. Терентій знав, що друзі сміятимуться з нього, але все-одно триматимуть за руку і відволікатимуть під час чергового татуювання, бо боязнь голок – єдина причина, чому його тіло досі не нагадувало вітраж.
На збір врожаю Миколаївна пекла яблучні пиріжки на всю ватагу, поки її онуки (одна рідна, і ще троє названих) поралися на городі, бігаючи один за одним, хто з лопатою, хто з земляним черв’ячком. А перед святами, коли родичі з великої землі згадували про своїх старих, вони разом розвозили подарунки і посилки по малій землі. Хто на скутері, хто на велосипеді, хто на єдиному автобусі, а комусь вдавалося завести стареньку поліцейську Ладу.
І цього разу, коли рук не вистачало, друзі зібралися, щоб облава на малих здирників, що мали себе за мафію, пройшла за планом.
— Камери на місці. Льоня їх знімає. — Паша сів поруч на сходи і закурив. — Як ви взагалі зрозуміли де шукати?
— Запросили в відділок Глиста і його маму. Пообіцяли, якщо все розповість, Єгор Макарович зробить вигляд, що його в банді ніколи і не було.
Ніхто не вірив, що ідея Марка спрацює. Але коли розлючену жінку троє поліцейських намагалися відтягнути від сина, щоб вона його ненароком не прибила, всі перейнялись жахом Толі перед матір'ю.
— Це я дізналася про камери, а мене навіть не взяли на облаву! — Ваня ображено подивилася на відділок позаду себе, в якому Макарович слідкував за хлопцями, щільно втрамбованими за решітку. — Старий пеньок!
Марк продовжив, відганяючи рукою сигаретний дим.
— В результаті він здав їх гніздо, де збираються хлопці, і розповів, чим вони там промишляли. З тобою у них домовитися не вийшло, і наступною геніальною ідеєю малих пиздюків стало зняття контенту 18+, який вони викладали за гроші. Ці чмошники, мало того, що дівчат свої знімали таємно, ще й встановили з пів дюжини камер по острову. Одну навіть у шкільній душовій. Це вже не дрібне хуліганство. Їх відправлять на материк, пред'являть обвинувачення, проведуть слідство, і все таке.
— А що з Тімою?
Обидва знизили плечима. Черговий тупик. Поки що всі заперечували будь-який зв’язок з вбивством Максима. Він покинув їх братію після першої покупки в Leor-shop, вибив у Вадика, їх лідера, солідну суму за мовчання, і з тих пір ні з ким не спілкувався, лише збирав борги.
Ваня відкинулася і лягла на ще теплу плитку.
— Втомилася. Хочу спати.
— Підкинути тебе? — Паша кинув недопалок і розтоптав його кросівком. — Або можеш знову залишитися у мене.
Марк взяв ключі, що лежали біля дівчини, і сів на мопед.
— Ваня, поїхали додому.
Він почекав, поки Ваня сіла позаду, кивнув на прощання Паші і поїхав знайомою дорогою. Дівчина, зовсім без сил, лягла прямо йому на спину і ледь не заснула дорогою.
А у Марка в думках крутилося лише одне питання. Чи вважала Ваніна бабуля дім Паші таким же "де попало", як і його хатину.
***
Ваня заснула, як тільки впала на перину. Дві майже безсонні ночі і постійні переживання зовсім її виснажили.
Марк довго стояв біля ліжка, дивлячись на порожню половину. Він забрав подушку з підлоги і ліг поряд з дівчиною. Досить втомлений, але не сонний, він дивився на безтурботне обличчя, що сопе поруч.
Марк вже кілька разів був у стосунках. Кожного разу вони проходили за однаковою схемою. Знайомство, симпатія, флірт, побачення, секс, більш близьке знайомство, розставання. Він завжди намагався поводитися як джентльмен і відповідальний чоловік. Навіть у молодших класах він не сіпав дівчат за косички. Зразковий кавалер.
Та зараз, коли він, здавалося б, давно став дорослим, його поведінка нагадувала закоханого школяра. Він все ходив навколо і не знав, як підійти і з чого почати. Все було не так, не в тому порядку, до якого він звик. Ваня і тут перевернула все з ніг на голову. За кілька тижнів вони вже вивчили характери і звички один одного. Їм було весело в розмовах, комфортно наодинці. Вони майже жили разом, перескочивши всі етапи "до".
Він продовжував дивитися на дівчину, намагаючись зрозуміти, чи готовий він заради неї відмовитися від свого попереднього життя на материку, яке здавалося вже зовсім чужим.
Провівши кілька тижнів далеко від усього, що було йому звично, він пройнявся щирою симпатією і до малої землі, і до його жителів. Було щось атмосферне у всьому, що раніше викликало роздратування.
Їхні неписані закони і порядки. Запах солі і водоростей в повітрі. Вузькі звивисті вулички між будинками. Низькі кущисті дерева, що намагалися виколоти очі необережним перехожим. Міражі на розпеченому асфальті. Охайні городики, на яких вічно виднілися заклопотані спини. Гучне шепотіння стариків у слід. Бабуся Соня, що ходила в дільницю, щоб пригостити "її бравих синочків" яблуками. Тітка Надя, що сватала свою Катеньку всім, хто проходив повз. Крейдяні малюнки перед будинками, в яких живуть діти. Різноманіття жужачих комах на квадратний метр. Бурчання Степана Петровича, який принадився залишати для Марка в пакетиках на паркані розсаду, насіння, журнали "Юний городник" і книги "Зроби Сам". Навіть ранкові горлання півнів вже стали чимось рідним.
Як довго він зможе жити далеко від цивілізації в тісному, майже закритому суспільстві одних і тих же людей, з незмінними локаціями? Коли йому набридне компанія мишей в домі? Купатися холодною водою, бігати в туалет на вулицю? Ким він буде через рік? А через п’ять років? Через десять?
Ваня перевернулася на бік, перериваючи роздуми Марка. Притягнувши дівчину в обійми, він зарився носом у її висвітлену копну.
"До біса, спробувати варто."