#G #романтика #Б #Міді #ВПроцесінаписання #кохання
Вона бачила, що його щось турбує, але не наважувалась спитати, бо, відчувала, що відповідь не сподобається нікому, тому дівчина обрала гнітючу гру в мовчанку, яка часом перетворювалась на стражденні муки сумління та страху в серці, що так стискалось, ніби от-от вибухне. Вглядаючись в глибинні таємниці сірих очей, які колись виблискували, ніби хвилі блакитного моря в погожий день, сповнені жалю та чогось, що Еллена не могла збагнути аж до моменту, коли хлопець розколов мертвотну напругу в повітрі своїм одиноким "пробач" і втупився у підлогу, ніби там шукав сили видавити ще бодай щось, що змогло б втішити обох. Здавалось, ніхто не зміг би втамувати страшенний біль, що підступив до горла і шкрібся, як малесеньке кошеня, якого викинули в коробці на смітник.
Голос в голові Еллени без упину промовляв: «Не мовчи, не мовчи….скажи хоч тепер щось, говори ж….слабка, сліпа дівка, яка постійно мовчить….Говори!». Вона стисла зуби так міцно, що аж почула тріск щелепи, а нігті впились в долоню і не зупиняли натиск.
Тимофій все ще сидів на краю ліжка і не підіймав голови. На мить здалось, що він не дихав, проте було чутно, як повітря протискається крізь стиснуті зуби, але тіло його було непорушним.
То був не той Тимось….не той. Дівчина ж перебирала в черепній коробці все те спільне нажите, намагалась знайти щось, що втішить її в ці тяжкі хвилини.
Еллена знала, що він ніколи і не вмів розповідати щось- будь то якась ситуація з життя або ж щось про його улюблену справу. Більшість часу говорила вона, бо Тимофій знав, як та сильно любить розповідати історії; знав і те, що не втратить жодної можливості впихнути пишні, барвисті слова до розповіді. Його тішило те, що не потрібно багато говорити поруч з Елленою, адже це було не найсильнішою його стороною.
В той день, коли вони вперше зустрілись, Тимофій так само перебував на самоті зі своїми думками, а погляд кинув кудись лівіше від височенної будівлі університету, навколо якої вже зібрались всі першокурсники- такі невпевнені та розгублені, але з вогником в очах, сповнені радості та азарту.
В перший же тиждень навчання Ел намагалась знайти собі когось, хто б зміг розділити роки перебування в цьому закладі. Проте вона боялась чогось. Можливо, своєї дивакуватості, на яку кожної слушної миті вказувала вся сім’я, тим самим даруючи своїм душам мізерну крапельку задоволення, яка, як вони думали, здатна якось покращити стан їхнього життя.
Ел була з тих підлітків, які звикли сидіти тихенько у своїй кімнаті, поки поза її межами вирувало щось таке, на що і не варто було звертати уваги. Коли ж ближче вечора всі розходились по своїх барлогах, непомітно, наче миша, Ел бігла до кухні. Ви б могли подумати- зголодніла, але ж ні. Вдень, вона звісно, виходила з кімнати на сніданок, обід або ж за природніми потребами, однак всі її дії зковувались під пильним наглядом сімейства, тому важливо було швиденько повернутись до затишної кімнатки на горищі, де вона могла б дати волю своїй внутрішній персоні, котра ховалась за кількома шарами «нормальності», «адекватності» та «вихованості».
Ввечері Еллена крадькома пробиралась до кухні, аби зготувати щось смачненьке для, як виразилась мати, «бридкого непорозуміння». Рік тому, повертаючись зі школи, дівча знайшло здоровенного, пухнастого кота на порозі- він був змученим та голодним, не мав лівого ока та кульгав на одну лапку. Проте, знаєте, з часом Ел усвідомила унікальність цього кота- він одним оком здатний був побачити те, чого люди не бачать двома. Ел подивилась на нього, а він на неї. Тут-таки обидва зрозуміли, що не проживуть і дня один без одного. Відтак у Еллени на горищі живе друг, з яким та часто ділилась найсокровеннішим; і, їй-бо, вона молилась, аби Фінік не навчився говорити і не розкрив всі секрети.
Коли мати дізналась про нього, вся вулиця здригалась від її голосу-грому. Ел достойно пережила цей штурм і твердо стояла на своєму. Врешті мати змирилась з невиправністю своєї дитини і більше ні разу не згадувала про Фініка, проте кожного разу, як Фін з’являвся на горизонті, лице її перетворювалось на нелюдської подоби гримасу, яка дуже забавляла всю сім’ю.
Все змінилось, коли восени Ел мала їхати до іншого міста на навчання. Вона відчувала величезну діру в серці кожного разу, як навідувалась думка про скорий від’їзд, про самотнє перебування Фініка в цьому будинку, де, можливо, його забуватимуть годувати, а одного разу повернувшись додому, вона знайде його задубіле тіло у себе на ліжку. Такий розвиток подій жахав дівчину, тому прийняла рішення віддати Фіна старій пані, котра жила через дорогу і мала двох своїх котів. Врешті-решт, це було найкращим рішенням, адже була впевнена, що йому там буде набагато краще, аніж в цьому будинку.
Коли на свята Ел вимушена була їхати додому, першим ділом бігла провідати Фініка. Він завжди її радісно зустрічав гучним муркотінням. Навіть уявити важко біль та розпач Еллени, коли одного разу постукавши у двері будинку пані Катерини, вона почула сумну звістку про смерть свого найкращого друга, з яким ділилась усім- і їжею, і душевними переживаннями…
Зрештою, Ел заспокоювала себе думкою про те, що принаймні останній рік життя у нього минув у любові та турботі. Вона повісила маленьку світлину над ліжком в гуртожитку, де на віки застигли їхні з Фініком щасливі образи, які часом пробуджували то усмішку, то задушливі сльози.
Зараз Ел зрозуміла, чому Тимофій привернув її увагу. Як би то дивно не звучало, він схожий був на Фініка- мовчазний, з глибоким, сповненим життєвої мудрості, поглядом.
Один з моїх улюблених тропів це є 'здобування сім'ї', хоч під цю історію це не дуже підходить як може здатися спершу, але Фінік був дуже важливою частиною життя Ел. І я впевнена у тому, що він навіть замінив в якомусь сенсі собою ту пустоту, що була в дівчинці. Шкода що все завершилось так :(. Чекаємо наступного розділу!