#S #Б #Міні #ВПроцесіНаписання #Кохання #Дружба #Квіти #ЕлементиФентезі #Флафф(буде у наступних розділах)
«Ну чому це сталося зі мною знову?» – болісно думає хлопець, сидячи на своєму ліжку. З його темних карі очей лилися сльози, а його руки майже виривали недовге каштанове волосся на його голові. Він сидів у невеликій кімнаті зі звичайною дерев’яною шафою, вікном з кремовими шторами, через які пробивалося світло вечірнього сонця, білою полицею з різними книжками, світлим робочим столом, на якому лежав вимкнений чорний ноутбук, декілька книг, різна канцелярія і нотатник, на обкладинці котрого, в кутку, було написано: «Валентин». Напевно так і звали того, хто зараз був у розпачі, сумуючи за важливою для нього людиною.
Аж тут до його вух доноситься прекрасний пташиний спів. Почувши це зачаровуюче цвірінькання він обережно підводиться з ліжка і підходить до вікна, за яким ріс горіх. На одній з гілок цього дерева сиділа пташка, що і співала ці гарні пісні. Хлопець деякий час мовчки слухав її, поки сльози на його щоках повільно висихали під ніжними променями сонця.
– Хах, і що ти забула тут, Пташечко? – невесело посміюючись звертається до співачки, – Зараз принесу чогось смачненького, – каже він, вже виходячи з кімнати. І за декілька хвилин повертається уже з соняшниковим насінням і шматочком м’якого хлібу у руках.
Повільно відкриває вікно і обережно висипає насіння на зовнішнє підвіконня, а потім швидко крошить білий хліб біля нього. Далі трохи відходить від вікна, щоб пташка не боялася підлетіти та поїсти. Що вона і робить трохи вичекавши. А Валентин тим часом спокійно спостерігає за рятівницею його сьогоднішнього настрою, також паралельно дивлячись за помаранчевим шаром, що повільно спускається за обрій.
Парубок порався у своєму саду, наспівуючи під носа якусь веселу пісеньку. Він викопував ямку для квітки, що збиралася переїжджати з малого горщика до невеликого відкритого саду. У молодого садовода було густе русяве волосся, а світло-карі очі трохи відливали карамеллю; на ньому був довгий фартух світлих відтінків зеленого, темні джинси та звичайна сіра футболка.
Різні широколисті дерева росли навколо саду, тому у будь-яку годину дня тут була тінь, яка закривала від пекучого літнього сонця, яке зараз вже було ледве видно з-за горизонту. А у сторонці стояла лавка, на яку можна було присісти й помилуватися гарними квітами. Між якими стояли невеличкі садові ліхтарики, а один висів біля дверей дому, у котрому жив садівник.
На гілку одного з дерев, біля котрого і стояв парубок, сіла пташка і коротко цвірінькнула, ніби доповідаючи про своє повернення.
– Привіт, Дюшо, ти сьогодні пізно. – з легкою усмішкою на обличчі каже той, дивлячись на неї, – Я вже насипав тобі насіння. Можеш йти їсти. – і повертається назад до роботи.
Дюша цвірінькає, ніби відповідаючи.
– Як не голодна? – Знову дивиться на птаху, але вже трохи збентежено, – Я ж казав тобі – не їсти що-попало на вулиці. Я ж, все-таки, годую тебе. – тяжко зітхає, випрямляючись, парубок.
Знову чутно щебетання пташки, на яке одразу здивовано перепитують:
– Тебе покормили? Ну тоді добре, що тобі попалася гарна людина. – завершує садовод, прибираючи інструменти на місце, поки пташка летить до свого гніздечка.
Це був спокійний ранок вихідного дня, який більшість вирішують провести у ліжку, вловлюючи залишки сну. Валентин повільно йшов вулицею, що пролягала прямо під його вікном. Він насолоджувався тишею, аж поки не почув тріпотіння крилець недалеко від себе. Біля хлопця на траву сіла пташка. Вона дивилася на нього маленькими чорними очами-бусинками якось зацікавлено та спокійно.
Валентин подивився на неї і обережно присів, впізнаючи у ній ту саму пташку, що вчора врятувала його від своїх же почуттів.
– Привіт, це знову ти? – привітливо усміхається хлопець, – Дякую тобі за вчора.
Він ще недовго роздивляється птаху, котра злетіла на найближче дерево і весело щось цвірінькала, перестрибуючи з гілки на гілку вперед. А Валентин мовчки йшов за нею, думаючи куди ж вона його приведе.
Нарешті співачка присіла на невисокий і, по факту, чисто для краси, металевий паркан з різними рослинними узорами. Потім залетіла до невеликого саду з різними квітами і деревами, сіла на вікно і постукала у скло. Валентин же з цікавістю дивився за її діями.
Через деякий час з дверей вийшов парубок з русявим волоссям і світлими очами. Він підійшов до вікна, де сиділа пташка. А та злетіла і знову сіла на паркан, біля якого досі стояв Валентин, міркуючи про те чи всі птахи такі розумні.
– Що таке, Дюшо? – запитав незнайомець, поки підходив до птахи.
А вона лише щось цвірінькнула.
– Доброго ранку. – трохи сонно сказав незнайомець до Валентина.
– А, доброго. – Відповів на питання той, переводячи погляд на співрозмовника. – Це ви хазяїн цьої пташки? – запитує він досить очевидне питання тільки для того, щоб не утворилася німа пауза.
– Так. Її звати Дюша. Досить розумна пташка, чи не так? – позіхає, а потім продовжує, – Інколи навіть занадто.
– Ага. Я вчора вже зустрічав її і навіть підгодував. Тому зустрівши її сьогодні знову просто пішов за нею сюди. – співрозмовник лише кивнув у відповідь і перевів погляд на розумну пташку, що саме відлетіла до свого гніздечка. – Е, а як я можу до Вас звертатися?
– На ти. А звати мене Денис. А тебе як? – перевів погляд на того, привітно всміхаючись. Схоже, що сонливість пройшла як тільки розмова пожвавішала.
– А я Валентин. – все ще трохи ніяково та нервово відповів той.
– Зрозуміло. Ти нікуди не збираєшся? Може зайдеш? Можу кавою тебе пригостити. – сказав Денис спокійно, відкриваючи хвіртку і запрошуючи гостя відповідним жестом.
– Я не проти кави. – каже Валько, заходячи до саду нового знайомого.
– Сідай на лавку. А я поки піду зроблю нам її. – він вже встиг закрити хвіртку і прямував до дверей, але зупинився перед гостем, запитуючи, – Тобі з молоком?
– Так, і з двома ложками цукру, якщо можна. – відповів той на запитання, сідаючи на запропоноване Денисом місце.
– Звичайно можна! – сказав він і скрився за дверями будинку.
Очікуючи свого нового знайомого Валентин оглядав садок. Тут росло багато різних квітів, деякі з яких він раніше не бачив, хоча тут росли й звичайні рослини: різнокольорові півники, трояндові кущі, що спиралися на дерев’яні драбинки, та дуже гарні півонії. Розглядаючи ж дерева він побачив гніздечко тої самої пташки, котру звали Дюшою. Вона спокійно відпочивала у тіні зеленого листя.
Тут з дверей вийшов Денис, несучи у руках дві чашки теплої кави.
– Ось. – простягнув він одну з них своєму гостеві.
– Дякую. – сказав Валько беручи напій, котрий трохи відпиває, куштуючи. Тим часом Ден сів біля нього також попиваючи каву. – Це ти виростив ці квіти? – запитав, знову оглядаючи їх, парубок.
– Так. Це моє гобі. Лише вчора ввечері пересадив сюди отого óрлика. – Денис вказав на гарну рожеву квітку, що одиноко росла в стороні від інших рослин.
– Справді дуже гарна квіточка. – сказав Валентин дивлячись на неї.
– Так, не так давно примітив її на базарі й купив, почекав поки вона трохи підросте у горщику, а тепер вона тут. Хочу ще купити декілька таких. Взагалі ця квітка має багато видів і всі вони такі яскраві і різні.
– Зрозуміло. – Валько з цікавістю слухав як Денис розповідав, а в думках проскочило, що в нього досить приємний голос.
Так хлопці близько двох годин сиділи й розмовляли про все підряд: то про рослини, що росли у цьому саду, то про книги або фільми. Виявилося, що у них є досить багато спільних вподобань.
– Ого, як час швидко проскочив! – зойкнув Денис, дивлячись на годинник, що в телефоні. – Мені ще треба дещо зробити сьогодні. Тож не проти ще якось зустрітися?
– Так, я тільки за. – радо відповів він.
– Тоді диктуй номер телефону. – сказав Ден, приготувавшись записувати
Валентин з пам’яті продиктував номер, на який після цього зателефонував Денис, щоб перевірити чи він правильний і одразу поділитися своїм.
– Добре, тоді я піду. Дякую за смачну каву. – хлопець встав з лавки, віддав чашку, яку досі тримав у руках, а потім вийшов, самостійно відкривши хвіртку. – До зустрічі! – помахав рукою пішов вгору по вулиці.
– Бувай! – Денис також попрощався і провів свого нового друга поглядом.
«Який миленький» – подумав він про себе, заходячи в дім, на останок кидаючи погляд на рожевого óрлика.