3.
Ранок понеділка почався задовго до дзвінка будильника. Двері кімнати різко відкрились, а на порозі з'явився Чанбін.
- Добрий ранок, дітлахи! - голосно вигукнув Чанбін. Джисон підстрибнув на ліжку, намагаючись зрозуміти, що відбувається. - Прокидайтесь, соні! Час для ранкової пробіжки!
- Затухни! - Хьонджин, не відкриваючи очей, кинув в бік дверей зняту з ноги шкарпетку. - Закрий двері і рота з тієї сторони!
- Чанбіне, дідько, геть звідси! - простогнав Синмін, загортаючись в ковдру. - Ця кімната не спортивна, скільки разів казати?... Йди позадовбуй Чана чи Мінхо...
- Чан вже побіг, а Мінхо... Я ще жити хочу, - весело засміявся Чанбін.
- А я спати!
- Малий, пробіжка? - звернувся Чанбін до сонного Чоніна. Хлопець сидів на ліжку і одним оком дивився на занадто завзятого Чанбіна.
- Не сьогодні, - відмахнувся молодший і відвернувся до стіни.
- А ти, новенький?
- Ні, це вже точно без мене, - Джисон подивився на телефон. - Боги, ще навіть шостої ранку немає... - Хан впав на подушку, накриваючись з головою ковдрою.
- Ну, як знаєте.
- Та вали вже! - в один голос прокричали Синмін та Хьонджин.
- Чесне слово, я виб'ю у коменданта замок на двері, - прошепотів Синмін.
***
Весь тиждень хлопці з компанії Фелікса були дуже привітні до Джисона, ніби він не з'явився в цьому місці зненацька, а навчався з ними весь час. За короткий термін Хан дізнався, що Чан старший від нього на три роки, але, переїхавши з Австралії, деякий час не відвідувпв школу належним чином через часті переїзди і роботу батька. Тому було вирішено вступити до закритої школи і пройти один рік повторно. Чанбін був старший всього на рік, але пішов до школи раніше, тому навчався в одному класі з Чаном та Мінхо.
Це була цікава компанія. У кожного були свої захоплення, різні характери, але всі вони виглядали як єдиний організм, підримуючи одне одного. Дехто з друзів активно займався спортом: футболом, плаванням та простим відвідуванням тренажерного залу. Дехто займпвся танцями. Хьонджин малював, Чанбін писав вірші, кажучи, що колись вони стануть популярними піснями. Джисон захопливо слухав його, але не наважився попросити почитати тексти.
Ніхто з хлопців так і не почав розпитувати його про переведення і його причини, ніби це було якась негласна домовленість між ними.
Звісно, без косих поглядів від оточуючих не обійшлось. Джисон часто ловив на собі зацікавлені погляди інших учнів і це трохи дратувало. Він не розповів навіть Феліксу, ніби боявся, що друг відвернеться від нього, щойно почує всю правду. Він розумів, що скоріше за все накручує себе, але страх відкритись був надто сильним. Він і сам себе не до кінця розумів, що вже казати про інших.
Кілька разів за цей тиждень Джисон обійшов територію школи і гуртожиток. Він без проблем знайшов вікно своєї кімнати, бо на їх підвіконні стояв якийсь напівмертвий кактус. Можливо і не кактус зовмім, Джисон не розбирався. Це Синмін притіг його з самого Сеулу. Сказав, що так буде затишніше. Але направду це мати нагрузила його вазоном, а Синмін вже третій тиждень забував його полити, тому турботи про нещасну квітку взяв на себе Чонін. Джисон прискіпливо роздивився місце під вікнами. Кімната, що знаходилась під їхньою, пустувала цього року, а стіну обплітав виноград з товстими лозами. Все виглядало ідеально.
У п'ятницю після останнього уроку Джисону була призначена зустріч з психологом, яким виявилась пані Ан. Джисон здивувався, що на плечах цієї тендітної жінки лежало стільки обов'язків. Година пролетіла швидко. Джисон мовчав. Він відмовився розмовляти про свої проблеми. Тим паче знаючи, що, скоріше за все, пані Ан так само на них байдуже, як і іншим дорослим. Через годину вона відпустила його, побажавши гарних вихідних.
- Чан запросив на вечір кіно. Ти з нами? - спитав Синмін. - Збираємось в триста п'ятій о... Та вже от як раз зараз збираємось.
- Ні, хочу трохи виконати домашнє завдання, щоб не залишати на вихідні. І голова трохи розболілась, - відповів Джисон. - Дякую, іншим разом.
- Добре. Якщо набридне сидіти тут, приходь. Третій поверх, кімната триста п'ять.
Чонін пішов разом з Синміном, залишивши Джисона наодинці. Він і не очікував, що все складеться так добре. Джисон глянув на годинник, майже восьма. За вікном вже було темно, але він бачив, як на вулиці ще ходять учні. Він швидко витрусив на ліжко шкільні речі з рюкзака, склав туди теплий светр, пару футболок, шкарпетки, гроші, які привіз з собою із Сеулу, навушники, срібні сережки і карту місцевості, яку знайшов в холі. Все, що на його думку могло знадобитись. Думки стрибали в його голові, мов скажені. Здавалось, серце вистрибне з його грудей, так шалено воно калатало. Нерви не давали зосередитись в повній мірі, тому Хан кілька разів глибоко вдихнув і видихнув. Не вистачало ще зараз спіймати панічну атаку... Джисон відкрив вікно, впевнився, що на під вікнами нікого немає, і викинув рюкзак назовні. Він важко приземлився на землю між виноградними лозами.
Джисон застібнув курточку і вийшов з кіинати. Поки він чекав і збирався, годинник вже показував початок десятої години. Він швидко спустився на перший поверх. На диво, коменданта не було у своєму кабінеті зі скляними вікнами на всю стіну. Джисон вирішив, що вдача сьогодні на його боці. Він швидко пересік хол і вискочив у ще відчинені двері на холодне березневе повітря. Щоки палали від нервового напруження, воно і не дивно, Джисон вперше тікав.
Джисон обійшов будівлю, знайшов свій рюкзак і натягнув на голову капюшон від худі. Залишилось найважче - перелізти через високий паркан, що оточував школу, і знайти дорогу до міста. Саме зараз хлорець зрозумів, що у його плані є діра. Величезна діра - на дворі була холодна весняна ніч, а він взагалі не знає місцевості. Але рішучість підштовхувала йти вперед.
Хан блукав під парканом хвилин з двадцять. Він боявся, що його можуть спіймати, тому довго стояв у темряві під гуртожитком, прислухаючись до кроків і не наважуючись йти далі.
- Не раджу тут перелазити, - тихий спокійний голос прорізав темряву.
Джисон від несподіванки заплутався у власних ногах, підсковзнувся на минулорічній траві і впав на дупу. Він широко розкрив очі, дивлячись на фігуру, яка наближалась у темряві. Серце калатало, розуміння, що його спіймали, різко вдарило у скроні.
- Джисон? Якого дідька ти тут робиш?
Поступово до Джисона дійшло, що голос йому знайомий. І не просто знайомий, він чув його дуже часто останні дні. Впевненим кроком до нього підійшов Мінхо і зупинився зовсім поруч, дивлячись згори вниз на переляканого хлопця.
- М-Мінхо? Я тут... Еее...
- Тікаєш, судячи з усього, - Мінхо наклонив голову вбік, а Джисон відчув, як запалали вуха. - Можна спитати чому?
- Мені тут не місце, - Джисон відвів погляд від Мінхо і обтрусив руки.
- Як це?
- Мене запроторили сюди, вважаючи важким підлітком.
- А ти не такий?
- Не зовсім, - Джисон затнувся. - Ні, не важкий.
- Тоді чому тікаєш, як якийсь крадій? - Мінхо не зводив з нього погляду чіпких очей. - Це тому ти побив якогось однокласника?
Питання прозвучало так буденно, ніби Мінхо спитав, чи буде Джисон пити чай. В інтонації не відчувалось ні докору, ні надмірної цікавості, ні неприємної огиди. Ніби це було звичайне питання.
- Ти знаєш? Ви всі знаєте? - Джисону здалось, що під поглядом уважних чорних очей він наче зменшився.
- Ну, ми знаємо лише прісні плітки. Те, що ти з кимось побився, тебе витурили зі школи і от ти тут. Судячи з твоєї розмальованої мармизи в перший день, то чутки про бійку правдиві.
Джисон мовчки відвів погляд, але перед його обличчям з'явилась світла пляма - Мінхо простягнув йому руку. Хан нерішуче вклав у неї свою долоню і Мінхо смикнув його, допомагаючи піднятись.
- Знаєш, всі ми тут бились не один раз. Тому особисто мені байдуже, кому ти там впаяв і що у вас сталось. Думаю іншим теж. Сподіваюсь лише, що то було за діло і ти переміг, - він криво посміхнувся і стиснув долоню Джисона, яку досі тримав. Джисон відчув легкий розряд току від цього дотику. - Можу я тебе попросити про дещо? - Джисон кивнув. - Розумію, що тобі збіса не хочеться залишатись тут, але можливо даси ще один шанс школі? Залишся на місяць, добре? А якщо все таки вирішиш втекти, я сам тобі допоможу це зробити.
Джисон не встиг відповісти чи запитати, з чого таке дивне прохання. Адже вони були знайомі лише тиждень. Телефон Мінхо завібрував у кармані.
- Чорт! Майже десята. Вечірня перевірка! - очі Мінхо збільшились. - Дідько, не встигнемо. Нам кришка. Алло, Чан, я вже лечу.
- Що робити? - прошепотів Джисон.
- Через головні двері не встигнемо, Ча зараз їх зачинить. Чорний хід закрили на замок в тому році після нічних пригод декого.
- І хто цей "дехто"?
- Я, - Мінхо радісно посміхнувся. - Так, у мене є перевірений варіант. Не бійся, Джисоне, ми не просремо шанс показатись коменданту сьогодні.
Мінхо схопив Джисона за руку і потягнув за собою до корпусу гуртожитку. Коли вони зупинились біля товстих лоз винограду, Хан прослідкував за поглядом Мінхо і зрозумів, що він дивиться прямо на вікно його кімнати.
- Ти ж не пропонуєш?...
- Ага, саме так, - Мінхо знову широко посміхнувся, а в очах заскакали бісики.
- Ні, ні, ні, ти приколюєшся. Скажи, що ти приколюєшся?
Але Мінхо нічого не відповів. Він вже закинув ногу на парапет і почав дертись нагору, тримаючтсь за лози.
- Лізь прямо по моїх слідах. Там є виступи в стінах, нічого складного.
Джисон приречено видихнув. Краще б він продовжив слідувати своєму плану втечі. Але через хвилину вже дерся за Мінхо на другий поверх.
Вилазити виявилось не те щоб дуже легко, але і не так складно, як думав Джисон. У кам'яних стінах і справді були виступи, ніби хтось навмисне їх там зробив. Мінхо дістався вікна першим і постукав у нього. Воно відчинилось майже одразу під смачну лайку Синміна і Хьонджина. По їх реакції здалось, що це не перший такий трюк, який вони бачать. Хлопці допомогли другу залізти у вікно, а потім Мінхо затіг до кімнати і Джисона.
- Ніколи пояснювати, - вигукнув Мінхо, скидаючи курточку і спортивну сумку. - Вирішили пройтись, не вслідкували за часом. Джисон, швидко скидай одяг, бо Ча все пронюхає.
Мінхо швидко закинув курточку, светр і сумку під ліжко Синміна і схопив зі столу зошит. Джисон послідував його прикладу, запхавши речі під своє ліжко. Коли всі сліди були сховані, Мінхо кивнув і Синмін відкрив двері. На порозі стояв комендант.
- Лі? А ти що тут робиш? - пробасив комендант.
- Та заніс хлопцям зошит, який обіцяв ще вчора. Тільки згадав, - Мінхо потрусив зошитом перед собою. - Вже йду до себе. Ось, тримай, - він не дивлячись припечатав зошит до грудей Джисона. - Вчіться гарно дітки, поки я добрий.
- Ану швидко в свою кімнату!
Мінхо обігнув побагровілого коменданта та пішов до дверей. На виході Лі обернувся до Джисона, криво посміхнувся і підмигнув йому одним оком.
***
Хан не міг заснути. Всі питання друзів, які більше скидались на допит, він відкинув в сторону, збрехавши, що вийшов прогулятись. Визнавати свою поразку і тим паче, що хотів втекти, було соромно. Тому Джисон лежав у своєму ліжку під тихе сопіння сусідів і роздумував над їх з Мінхо імпровізованою пригодою. Питань було більше, ніж відповідей. Джисон відкинув ковдру і тихенько вийшов у коридор, прямуючи до кухні, щоб випити води.
Невелика кухня розташовувалась в кінці коридору на другому поверсі. Це була кімната з трьома обідніми столами, оснащена мікрохвильовками, кулерами з водою, посудом, електричними чайниками і шафами. Тут можна було заварити чай або лапшу швидкого приготування, з'їсти печива чи інших солодощів. Джисон все ще дивувався, що шкода забезпечувала всім цим своїх учнів.
Хан не вмикав світло. Він пройшов між столами, дістав з шафи чашку і натиснув на помпу кулера.
- Не спиться? - почувся знайомий голос з темряви.
- Дідько! - Джисон на силу втримав у руках чашку. Вода хлюпнула на підлогу. - Боги, ти мене до інфаркту довести хочеш? Чи визвати нову панічну атаку?
- У тебе панічні атаки? - здивовано спитав Мінхо, підходячи ближче. В руках він тримав чашку, від якої пахло полуничним чаєм.
- Бувають. Були. Не знаю, давно не ловив, - зітхнув Джисон.
- Шкода. Паскудна мабуть річ.
- Так, гівняна. Чого не спиш?
- Фільм дивився якийсь тупий. Не вразило. А ти?
- Не спиться, - Джисон зробив кілька ковтків. - Слухай, у мене питання, - Мінхо схилив голову набік. Джисон погано бачив його обличчя в темряві, але світло від вуличного ліхтаря злегка висвічувало його силует. - Чому ти допоміг мені сьогодні? Ну, прикрив перед комендантом і хлопцями...
- А, це. Та я свою дупу прикривав, - Мінхо криво посміхнувся. - У мене за минулий рік проколів більше, ніж у тебе дірок у вухах. Я у коменданта Ча на суворому контролі.
Мінхо виплеснув залишки чаю в раковину, сполоснув чашку і поставив її в шафу. Він глянув на Джисона і пішов до дверей кухні. У Джисона під шкірою лоскотало ще одне питання.
- Мінхо?
- М? - Лі застиг у дверях і повернувся.
- Чому... Чому ти попросив мене залишитись? На місяць.
- Ти справляєш враження гарного хлопця, Хані, - Мінхо стенув плечима. - Не знаю. Ти мені подобаєшся.
З цими словами Мінхо зник у коридорі, залишивши Джисона переварювати сказане.
