Літній роман. Блакитна тарілка. Ч1

Монескін, Даміано Давід / Вікторія Де Анджеліс. Можна читати як оріджинал. Морські солоні дощі, забуті гітари та кавові гущі у філіжанках. Залишитися чи піти, загубитися чи знайтися? Що приготувало Лідо Ді Єзоло для Вікторії та чим обернеться її нове життя? Частина перша. Він був дуже дивним. Вікторія так боялась пропустити потрібну їй зупинку, що вже вп’яте вмикала телефон, щоб перевірити її назву. Місцевість вона знала ще не дуже добре, а переплутати написи на табличках було не так вже і складно. Трамвай був майже пустим. Вона сіла на крайнє ближнє до проходу сидіння, замість того, щоб зайняти своє улюблене — перше біля вікна. Вмостившись на самому краєчку, не відривала очей від екрана, а вухом, у якому був виключений навушник, уважно слухала оголошення. Двері зачинились, і чергова вулиця помахала вслід своїми старовинними будинками та заплутаними дорогами. Наступною була Венеціанська — друга з трьох, які потрібно було проїхати. Вік вивчила свій маршрут напам’ять, і хоч карта досі була увімкнута, вона сама прекрасно знала навіть час, за який транспорт долає відстань від зупинки до зупинки. Ззовні була сонячна, тепла погода. Не зовсім характерно для початку італійського травня. Поки зазвичай було або під мінус, або далеко за плюс двадцять. Речей у неї загалом було не багато, а нові купити поки ні на що, тому серед всієї інтелігенції: панночок у квадратних сонячних окулярах та літніх платтячках, панів у сорочках з випрасуваними до скрипу рукавами, Вік виглядала дещо по-простому. Протерті сині джинси з низькою посадкою, сіра кофтинка та чорна шкіряна курточка, яка вже потріскалась настільки, що скрізь залишала за собою шматочки тканини. Промені пропалювали віконне скло та застрибували на коліна. На розкладі востаннє блимнув номер «Т17», і Венеціанська теж залишилась в пилюці від машин, що пролітали мимо. Вік встала з місця і підійшла до виходу, вчепившись за помаранчевий поручень. Високі вежі, яскраві вивіски, велосипедисти та велосипедисти-кур’єри змішувались в суцільні різнокольорові смуги. Далі, як на долоні розкинувся великий базар. Найрізноманітніші сукні, зелені намети, черги і сумки. Станція «Ринок Набережний» — оповістив механічний голос, і в наступну хвилину, Вікторія вибігла з трамвая. Дівчина озирнулася навколо. Велике, шумне, незнайоме місто зачаровувало. Букети троянд на балконах, обліплені коричневими цеглинами поверхи, вузькі-вузькі провулки між широчезних будинків. Як крихітна мураха, Вік пробіглась до першого ж вільного від людей клаптика брущатки і звірилась з картою. Вона показувала, що до потрібного їй місця лишилось всього дві хвилини пішки. І хоч уже було відомо, що це зовсім не так (зазвичай, коли Гугл показував короткі дистанції, знадоблялась ціла купа часу, щоб з ними розібратись), Вік вже відчула у грудях неприємний свербіж від хвилювання, що змішувався з приємним від морського запаху. Перейшла дорогу, завернула за ріг і попрямувала по тротуару під самісінькою будівлею. Вікторія мешкала не в Лідо ді Єзоло. Вона мешкала в невеличкому містечку, що знаходилось в годині їзди від нього, про яке мало хто знав і в якому мало що було, окрім декількох продуктових та однієї на всю околицю піцерії з асортиментом в чотири види піци і два види соку. Тому, звичайно, іти, дивлячись тільки на карту, не виходило. Тут навіть небо здавалось дещо особливим, таким блакитним, що, віддзеркалюючись в прозорих вітринах, розташованих на кожному кроці, магазинчиків, він розфарбовував в цей колір і їх. Багато споруд нагадували архітектуру якогось середньовіччя, а сучасні вставки, такі як от ресторани, супермаркети чи торгові центри, лише підкреслювали багатогранність курорту. Все було таким просторим і безкрайнім, невідомим, дещо чужим. Не завжди вдавалось прочитати, що написано у графіках роботи, які висіли на дверях, на рекламах чи оголошеннях, бо всі вони змішувались між собою. Навіть вслухаючись в розмови прохожих, розібрати, про що вони говорять, вдавалось нечасто, адже більшість людей — іноземні туристи. Тож, по розгубленому погляду та постійних різких змінах маршруту, можна було одразу зрозуміти, що Вік — немісцева. Але її то не обходило, люди її в принципі не дуже цікавили. Її цікавили незвичайні заклади, яких немає там, де вона жила раніше, але є тут. Цікавили вежі, книжкові, куди вона не ходила через нестачу фінансів, але куди постійно заглядала через скло. Цікавили сади та їхні дуже затишні дворики. Цікавили пусті вулиці у вихідні, бо тоді можна роздивитись все спокійно. Цікавили вуличні музики, яким вона завжди намагалась підспівувати. З музикою, взагалі, вона була пов’язана тісно, але гітара, що залишилась вдома, після декількох божевільних місяців в чужій місцевості майже повністю забулась. Її нова маленька квартира, яку довелось орендувати, постійно була холодною. Приходила додому вона пізно, і, вечеряючи гарячим чаєм, одразу лягала спати. Зранку — знову холод, чай, автобуси. Відволікаючись на все навколишнє і гублячись у власних думках, Де Анджеліс не помітила, як вже пройшла потрібну їй, нічим непримітну, кав’ярню. Оговтавшись уже поблизу повороту до іншої площі, вона повернулась на метрів сто назад. Потоптавшись на місці якийсь час та намотавши декілька кругів, нарешті помітила потрібну вивіску та спустилась сходами донизу, до скляних дверей з намальованою філіжанкою кави на них. Сховала телефон в задню кишеню джинсів, туди ж поклала навушники. Тиша одразу вдарила по голові, вона вдивилась, що відбувається всередині. Гостів у закладі було не багато, і всі вони сиділи у залі. Біля бару, з білою чашечкою в руках, стояв чоловік років тридцяти, у чорному фартушку та округлих окулярах. І поки Вік збиралась з силами, щоб зайти, він сам її помітив, очікувальним поглядом запрошуючи всередину. Вік відкрила тяжкі двері, ледь втримавши їх, щоб ті, закрившись, не зруйнували ударом всю стіну, і здмухнула з чола впалу на нього біляву прядку волосся. З прикріпленого між дерев’яними полицями радіо лунала спокійна мелодія, і їй у такт погойдувались лампочки, що на тонесеньких нитках висіли під стелею. Довгий, зелений плющ своїми листками-щупальцями охопив все приміщення. Гуділа кавомашина, і, сидячи на різнокольорових диванчиках, розмовляли між собою відвідувачі. Невпевнено підійшовши до найближчого стільця, Вік поклала туди свою сумочку та озирнулась. Зал був невеликим, десь метрів десять завдовжки й метрів п’ятнадцять завширшки, але за ним виднілась ще одна кімната. На столиках лежало меню, придавлене тарілками, під скляними «куполами» апетитно лежали вафлі з суницею на них та шоколадні кекси. Як раз одного з них і дістав бармен, поклавши його на серветку та простягнувши якійсь кучерявій дівчині. Та вдячно кивнула йому та повернулась до свого місця. А Вік, трусонувши головою, нарешті підійшла до пана. — Добрий день, — привіталась вона чистою італійською. — Я шукаю Етана Торкіо. — То я, — відповів чоловік, одразу ж витерши руку об рушник на лікті та простягнувши її. — Я так розумію, Вікторія? — Вікторія, — повторила дівчина, стараючись зробити точну таку ж саму інтонацію, щоб не було чути її хвилювання. — Я прийшла поговорити про роботу. — Прошу, сідай, я зараз підійду. Де Анджеліс поважно пройшлась назад, і ледь залізши на височенний стілець, кумедно підстрибнувши, стала чекати. Етан сховався десь в тій самій кімнаті, яка виглядала з кінця зали. Тут було прохолодно, і судячи з протягів, десь працював кондиціонер. Настінний годинник показував одинадцяту, і літаюча під ним маленька зозулька кліпала своїми пластмасовими очима. Біля полиць стояв чорний манекен з вінтажною різнокольоровою сукнею на ній, а біля вітрини висіли плетені торбинки та медальйони з пір’ям. Лаковані дерев’яні поверхні так блищали, що здавалось, ніби Вік знаходиться всередині якогось кришталю. Кришталева ваза і стояла біля неї, тримаючи собою букет пишних білих ромашок, пелюстки яких попадали на підвіконня. Інтер’єр захоплював, і дівчина чіплялась за кожну деталь, роздивляючись її та при можливості торкаючись. Молочні штори на дотик були наче з шовку, дзвіночки були шершавими та льодяними, а рамки картин, нічим не покриті, осипались, наче крейда.

На вішалці висіли парасольки, чорні і зелені. У прозорій посудині, схожій на акваріум, лежали кавові зерна, а поруч — список напоїв. Вік намагалась його прочитати, а заодно згадати все, що вона встигла вивчити про ресторанну індустрію. З краника кавової машини капала вода. І з кожною краплею у дівчини все помітніше тремтіло ліве коліно, тож на ліву ногу вона закинула праву, встромивши підбор в металеву перегородку. Ранковий чай неприємною гіркотою свербів у горлі, і колючий клубок став поперед нього. — Хочеш кави? — Етан ніби з-під землі виліз, моментально всівшись поруч. Вік трохи відсунулась, відчувши, як напруження в ній може враз вибухнути током. — Ні, дякую, — усміхнувшись, відповіла. — Кав’ярня дуже гарна.

— Звісно-звісно, — його голос був схожий на дзвінкий спів пташеняти, попри його серйозний вигляд. — Значить, дивись. На тобі практично вся кав’ярня, вся, окрім бару — то робота Томаса. Якщо тобі підійде графік по десять робочих годин в день, то я покажу твоє робоче місце, і можеш приступати. Дівчина ловила кожне слово, розбираючи його ледь не по літерах і намагаючись все зрозуміти правильно. Після десятка секунд тиші, вона здивовано подивилась на чоловіка. — І це все? Ось так відразу? — А чому ж ні? — засміявся Етан. — Нам потрібна помічниця, тобі — робота. Звісно, з відповіддю можеш не поспішати. Завтра чекатиму тебе о чотир… — Буду о пів на другу! — радісно перебила вона, схопивши сумку і, ледь не підстрибуючи на місці, направившись назад до виходу. — Зачекай, — посміхнувся той. — Це запасний вихід. Вхід зі сторони пляжу. Ти, до речі, вже бачила море? * Крижані хвилі обіймали гаряче каміння, так що над білою піною підіймались прозорі згустки пари. Мокрий пісок розмальовувався у смуги, а гострі мушлі чіплялись за сушу. Був іще ранок, але сонце стояло в самому зеніті, нагріваючи навіть небо, що жовтою вуаллю покривало море. Пляж помалу заповнювався людьми, на березі грілися катамарани та ходили чайки. Підіймали доверху свої дзьоби, обліплені кришталиками солі, тріпотіли крилами, розкидаючи пір’я. Від вітру нахилялися в різні сторони парасолі, веселковими дорогами простягалися покривала, придавлені пляжними сумками. Вдалині виднілися яхти, що повільно сунулися до розмитого горизонту. Море — мілководне і чисте, тягнеться ніби до справжнього, блискучого золота. Лідо ді Єзоло зазвичай зустрічає теплою водою, але сьогодні вона мов той льодовик дихала морозом, і як діамант виблискувала під променями. Густе вологе повітря куполом підлітало все вище і вище. Хмари розривалися клубками вати, розвалюючись по всій гладі, а над далекими Альпами перетворювалися на ціле поле, що ховало в собі гори. Але ті були аж за самим містом. Розміром воно, в порівнянні з курортом і безкрайньою водоймою, здавалося крихітним, зовсім мініатюрним, але насправді багато чого в собі ховало. Невеликі, затишні готелі, будиночки з трикутними дахами, що наче присипані помаранчевою стружкою, вузькі вулички, головна з яких вимальовувала цілий десяток кілометрів.

Прикрашені квітами двері магазинчиків поволі відчинялися, вмикалась музика, що змішувалась з шумом води, майорів зелений прапорець на вежі рятувальників. Літній, спекотний ранок італійського містечка. Іще залишились різнокольорові марева після світанку, тільки-тільки погасли зорі, а температура уже палила розтягнуті по всій окрузі ланцюги. Ними були прив’язані невеликі човни до берега. Човни, до речі, завжди стояли на одному й тому самому місці, і ще ні разу ніхто не бачив, як вони відпливали. Дерев’яні, недбало розмальовані темно-зеленою фарбою, вони лише врізалися гострими носами в пісок та мокли, обліплюючись водоростями та рачками. Біля них лежали й вудки, міцно перев’язані чорним шнурком та приклеєні до правих сторін звичайним скотчем. Вік довго дивилась на них, на берег, у далечінь. Витираючи намокле під очима, ледь-ледь видне, доторкнулась до набухлих синьо-сірих вен, подряпавши їх загостреними і обламаними від роботи нігтями. Загрубіла шкіра рук сповзала сама по собі, залишаючи пекучі ранки. Де Анджеліс присіла і занурила долоні в солону воду, що підбігала до її ніг. А після, поправивши одяг та волосся, пішла в сторону кав’ярні, залишаючи свої сліди на піску.

У залі було тихо, навіть морський галас туди не пробирався. Вік безшумно закрила двері, роздивилась приміщення, яке ще спало: перевернуті звечора стільці, завішені шторами вікна. Відкривши одне з них, дівчина зажмурилась від сонячного світла. — О, прилетіла, рання пташка, — озвався Томас, сховавши під барну стійку пляшку вина та одразу ж поставивши келих в раковину. Вік начепила свій бейджик та почала заколювати волосся, при цьому пирснувши зі сміху. — Допий уже спокійно, Етан прийде тільки о десятій, — вона перевернула перший стільчик і подивилась на нього. — Тільки якщо ще раз забудеш на поличці свої недопалки, голову відкручу. Томас знову взяв до рук келиха та допив те, що в ньому лишилось. — А я бачу, ти сьогодні не в дусі, — він включив воду та сполоснув посудину. — Якщо сьогодні буде небагато відвідувачів, прибігай на каву. — Не повіриш, але мене вже так нудить від її запаху, що я краще вип’ю засіб для миття посуду. До речі, як побачиш Етана, то скажи, що він у нас закінчується. Взявши шматку до рук, Вік помалу почала протирати поверхні, іноді лише зіваючи та прикриваючи рота ліктем. Сонце розкидало свої смуги по приміщенню, і вони, набравшись кольорів, вимальовували веселку на підлозі і стінах. Десь на березі стали гучніше розбиватися хвилі, і хлюпіт доносився аж до кав’ярні — Сходи, пройдися по пляжу, провітрись. Тут поки нема ніякої роботи, ще навіть кухарі не прийшли. — Хочеш, щоб мене поперли звідси? — Я тебе прошу. Хто? Етан звідси тільки мух виганяє. І то, — він махнув рукою, і враз нізвідки дві мухи злетіли в повітря, — в нього це не дуже виходить. Вік зупинилась і зітхнула, зупинившись біля малинового диванчика. Оперлася попереком об його спинку та подивилась за вітрину. Море блищало, каміння переливалось золотом. Над горами голубів туман, хапаючись за миготливі промені. За цим рідко коли вдавалось поспостерігати, адже зазвичай, вона звільнялась вже під самий вечір. Пісок застрибував у вітер, і той малював свої воронки. Навкруги розливалося медове сяйво, ховаючи в собі різнокольорові паперові гірлянди, розвішані на парканчиках. На підвіконнях палахкотіли електронні свічки, а на полицях стояли ще незапалені воскові. Вік дотягнулась до запальнички, схованої під рамкою однієї з картин, та запалила найбільшу білу, ароматизовану. Ванільний аромат грайливими струмками розбігся довкола. — Роби вже свою каву. * Так пройшов увесь травень. Водій автобуса, що довозив Вік з дому на роботу і з роботи додому, перестав брати з неї кошти, махаючи рукою кожного разу, коли вона заходила в салон. Кожного дня. Під час першого і останнього рейсу. У спальні Де Анджеліс, біля ліжка стояла тумба. А на тумбі скринька. Вона була дерев’яною, пофарбованою в блакитний колір, зі звичайним металевим замочком. Туди Вік складала зароблені кошти. Після першого робочого тижня — акуратно згорнула купюри та акуратно закрила кришку, видихнув з гордою посмішкою на обличчі. Після другого — зробила точно так само, тільки посмішка здавалась більш втомленою, чим гордою. Після третього — поклала зі спокійним виразом обличчя, не піднявши й куточків уст. Після четвертого, зайшовши у свою кімнату та увімкнувши настільну лампу, вона сіла на ліжко. Взяла до рук скриньку, відкрила її. Довго дивившись на папірці та цифри, закрила, доклавши ще трохи, і заховала в ящик замість того, щоб поставити на звичне місце. У новому місті Вік освоїлась. Вуличок уже не роздивлялась та все знаходила без карти. Тільки от, погода наче божеволіла. Днем було так спекотно, що на перервах навіть на порозі посидіти не вдавалось. А от вранці постійно було туманно та похмуро, ввечері взагалі часто крапало. Все навколо здавалось занадто дивним. Тож озиратися на все, в тому числі на калюжі, які б варто було переступати, для неї не було сенсу (і кросівки вже старі). Так було і того понеділка. Понеділка, яким все змінилось.

Вікторія як раз працювала у своїй комірці. Полиці, металеві драбинки для речей, вішалка — скрізь були розкидані рушнички, шуміла посудомийка та здіймалася над раковинами пара. Одяг Вік та волосся були ще мокрими від ранкового дощу, а руки — від миття посуду, якого вже назбирались цілі вежі. Було душно, тому двері дівчина залишила відкритими, щоб кондиціонер із залу дотягувався протягами до неї. В них хтось і постукав, несильно вдаривши три рази кулаком. Вік, ледь не послизнувшись на мокрій плитці, ногою відчинила. — Етан? Щось сталось? — спитала вона, ліктем виключивши кран, щоб не шуміла вода. Торкіо виглядав знервованим та дещо пригніченим. Зазвичай, якщо були якісь завдання чи прохання, до Вік забігав Томас, але ніяк занурений з головою в справи Етан. Та все ж було дещо, про що він міг повідомляти лише особисто. — Привіт, — юнак зайшов всередину. Мовчки потоптавшись на місці під запитливий дівочий погляд, взяв суху шматку та почав протирати нею помиті стакани. — Що ти, справляєшся? — І до якої години я маю сьогодні затриматися? — Вік повільно забрала все з його рук та поставила на місце. Етан зітхнув, нервово покусуючи губи, а потім примружив очі, наче його ось-ось вдарять. — Нас орендували для святкування Дня Народження. Треба генеральне зробити до завтра. Запанувала тиша. Посудомийна машина перейшла в режим дезінфекції, переставши так голосно гудіти, а одна з тарілок трошки посунулась, збираючись упасти на стіл. Вік спокійно взяла її, знову включила воду, почекавши, поки побіжить тепла, і продовжила працювати. — Добре, не забудь лишити мені копію ключів, — спокійно сказала вона, натягнувши вище гумову рукавичку. — Вік, — тривожно говорить Етан, підходячи на крок ближче і торкаючись її плеча. — Обіцяю, це востаннє. Я зараз не можу найняти ще робітників, але як тільки, так і зразу. — Ти не мусиш, мені це навпаки невигідно. — Але таксі я викличу! — Я сама, — вона посміхнулась. — Коли закінчу. Все добре. Коли Етан нарешті вийшов, двері за ним Вік зачинила. Знявши фартух, вона зім’яла його та поклала собі на коліна, сівши на дерев’яний стілець біля шафки з мийними засобами. Буквально вдарившись об нього потилицею, вона обійняла себе набряклими руками. Пара вимальовувала візерунки на стінах і в повітрі, стрибала по закритих червоними кришками скляних банках, старому сервізу, який ніхто не використовував, полицях. Вона торкалася прямо до лиця дівчини та стелилася перед очима. Але Вік дивилася на своє ім’я, написане на бейджику, і думала про щось своє. Про щось, що було зовсім далеко звідси. Підігнувши коліна під себе, вона поклала на них голову і нарешті видихнула. Мала кімната два-на-два повністю потонула в сірому мареві, що помалу осідало на брудну підлогу. З-під купи серветок визирало червоне яблуко, яке пролежало там всі вихідні, а у притрушеній пилом вазі стояло три жовтих лілії, які вже починали в’янути. Там намокав літачок з листочка, на якому було написано якесь замовлення. І миготів квадратний електронний годинник, який відставав на пів години. Раптом, Вік знову почула, як хтось стукає. Але вже не у вхідні двері, в інші — ті, які з’єднували її кімнатку і кухню та посеред яких висіли полички для посуду. Туди дівчина клала чистий, і звідти ж забирала брудний. — Так, я тут, — обізвалась вона. — Якщо у вас якісь каструлі, то залиште на нижній, я потім замочу їх. Але ніхто не відповів. Де Анджеліс ще з десяток секунд дивилася на дверцята, поки стук не повторився. Тоді вона встала і відчинила їх сама. По той бік стояв хлопець з зібраним в гульку каштановим волоссям і з широкою посмішкою на обличчі. Він виглядав досить молодим, і, напевно, був приблизно її віку. Золоті сережки, помаранчева сорочка та якась страва на таці — те, що Вік встигла розгледіти перед тим, як до неї заговорили. — Вибач, ще не розібрався, як воно робиться. Я тобі чизкейк відрізав, спробуєш? Кухар простягнув блакитну тарілку, на якій лежав невеликий шматок чизкейка, покритий рожевим желе. Розгублена Вік стягнула рукавичку, ненавмисне порвавши її, і взялась за інший край блюдечка. — Це мені? — спитала вона, ніби не була в тому впевнена. — Ти взагалі коли тут з’явився? — Сьогодні — перший робочий день. Ось і хочу, щоб ти скоштувала. Бери-бери! Вік взяла. Подивилась на десерт і вже хотіла щось сказати, але, піднявши погляд, побачила, що перед нею вже ніхто не стояв. — Хей! Ти куди? — крикнула, намагаючись заглянути до кухні. — Дякую! Але її, здається, ніхто не почув.

*

Кав’ярня вже була пустою, а на вулиці вже було темно. Всупереч тому, що Вік увімкнула всі лампочки, освітлення було дещо поганим, і пил вона протирала наосліп. Потім почала витирати плями від кави на поверхнях, пирскаючи на них такий ядучий засіб, що аж трохи пекла шкіра. Діставши з кишені фартуха мобільний, щоб подивитися, котра година, вона раптом побачила сповіщення від «Галереї». Їй вибилось відео з грою на гітарі. То було десь рівно рік тому і вона ще була тоді вдома. Почувши знайому мелодію та побачивши знайомий інструмент, Вік зупинилася, згадуючи ноти та темп. Дивно, але вона все пам’ятала, наче востаннє грала вчора. Похитавши головою та посміхнувшись, дівчина поклала телефон на диванчик, залишивши музику грати на фоні.

Людей на пляжі майже не було, а море шуміло. Зоряне небо сяяло шовково-синім кольором, а водойма — блискучим, наче атлас. У вітрині віддзеркалювалися великі хвилі вдалині, що цілувались з остиглим берегом. Вік зробила музику голосніше, вальсовим кроком перебігаючи від столика до столика, і іноді перебирала пальцями, наче уявляючи струни й взагалі згадуючи, як це. Тільки текст пісні крутився й крутився на язиці, а згадати все ніяк. Аж раптом, Вік почула, як позаду неї хтось починає його наспівувати. Спершу, все тіло покрилось мурашками, а серце забилось дрижаками. І це не тому, що спів був гарний (а він був), а тому, що Вік мала знаходитись у кав’ярні одна. Вона різко розвернулась, схопившись на куточок столу, але так і заклякла, побачивши того самого кухаря в помаранчевій сорочці. Той, ніби все так і треба, протирав поверхні біля бару, і, навіть не дивлячись на неї, майстерно виспівував рядки, що нарешті вдалось згадати. Вік трохи заслухалась. Навіть не помітила, як знову повернулася до роботи, здуваючи пил з рамок. Пісня звучала так незвично і по-іншому, що доводилося все ж засумніватися у власній пам’яті. Та ні. То точно була та сама. Оговталась дівчина вже тоді, як почала мокрою шматкою терти диван. Вона облишила свою справу, закривши пляшку з мийним засобом, і підійшла ближче, торкнувшись рукою стінного кутка. — Чому ти досі тут? — запитала вона, вимкнувши відео. — З такими успіхами, якби я був грабіжником, то виніс би уже всю касу, — усміхнувся він. — Настільки витаєш у хмарах, що навіть мене не помітила. — А якщо серйозно? — Вік вже стояла прямо біля стійки, опершись на неї ліктем. — Проґавив свій автобус. До наступного ще довго, тому вирішив чимось зайнятись, — він кивнув на вимиту кавову машину. Вік теж розуміюче кивнула у відповідь. Кому як не їй зрозуміти? Сама ж на зупинках машини рахувала, коли запізнювалась. — Ясно. Давно куховариш? — Півтора року. — А співаєш? Хлопець усміхнувся, знизавши плечима і нарешті відірвавшись від свого заняття. — Вибач, не втримався. Я думав, що ти не почуєш, — він присів на стілець, закинувши ногу на ногу. — Тобі ще довго працювати? Де Анджеліс вже хотіла повторити своє питання, але не стала. Чомусь просто відчула, що непотрібно. Та й спати хотілось все більше і більше, а невиконаних доручень не ставало з тим менше.

— Насправді, так. Тому… я піду, — сказала вона, трошки зачекавши перед тим, як дійсно це зробити. Ніякове мовчання. Хлопець знову посміхається, але вже не так невимушено, як минулого разу. — Добре. І, ледь не забув: Етан говорив, що кухню можеш не чіпати. Вік знову задумалась. Такого не могло бути, такого не було, скільки вона тут працює. На завтра точно потрібно багато обладнань, які ніколи не бувають в хорошому стані після робочого дня. У залі замиготіла лампочка, фарбуючи приміщення в чорно-жовте. Все-таки, Торкіо — жахливо економна людина. Віск зі свічок постікав на підвіконня, а вазони давно вже треба було б полити, бо засохлі листочки опадають на підлогу. На килимку біля входу знову купа пляжного піску, та й ще й його доріжка тягнеться по всьому приміщенню. Навіть мушлі поприлипали до плінтусів. Поки Вік відволіклася, юнак знову зник. Він був дуже дивним! Новини стосовно фанфіку, спілкування з читачами та авторкою — https://t.me/elenaoksssworks #Міді

#G #Б #Монескін #Maneskin #Måneskin #ДаміаноДавід_ВікторіяДеАнджеліс #романтика #музика #психологія