Кресало
І
У нього була сім'я. Батько, що завше був кремезний, мов той камінь, обтесаний водою, прийняв найкращу форму з можливих. Слово його було закон і думки його були праведні. Завше. Так вже повелося, що королі чинять свою конституцію самотушки. Десмунд п'ятий від початку роду свого Ретхартів. Проте він був жорстокий. Іноді до болю в порізаних від хлеских ударів прутьми руках, а іноді в словах, що карбувалися в пам'яті. Йому не підходила роль батька. Короля теж, наскільки хлопцю було відомо. І чоловіка. Мати, що була як той пластилін. Може, всередині душі й запевняла себе, що саме вона є тою водою, тим кресалом, що напрямлює свого чоловіка. Свого короля. Проте, у неї лишалася лиш надія на це. Марі була не поганою матіррю. Часто голубила малого хлопчака, тріпала за щічки. Але ніколи не захищала перед батьком. Бо пластилін піддається лиш теплоті людських рук, до яких вона звикла відколи вийшла заміж за короля. Бо, хоч би як себе не запевняла, вона була лишень його фігуркою. Все терпіла: сотні коханок різної крові, з різних земель що ділили з її чоловіком ложе на її простирадлах; всі обов'язки виконувала: кожен наказ, навіть найбезглуздіший, організовувала пишні святки, прийоми, слідкувала за порядком при дворі короля, була чудовою королевою, проте основне завдання так і не змогла виконати. Вона не народила йому наступника. Ні, в неї були діти, діти від короля, але не було спадкоємців. Саме тих, яким можна довіри державу, які не розламають її на частини, або через яких не почнеться бунт, чи по новітнім словниках західних мов - революція. Він мав сестру. Але ця жінка була настільки непідвладна тим стереотимам, що вибудовувалися роками від давніх людей до її діда, що радше сказати що вона його мала. В порядку сили, як у них прийнято. Це була кремезна дівчина, двадцяти років з народження, дочка короля, його копія, викресана мало не тими ж водами що й її батько. Боги благословили цю сім'ю, бо все ж було в тата з донею відмінне. Вона ненавиділа завдавати шкоди невинним. Проте це й об'єднували їх ще більше. Постійни лайки щодо безправних страт і її заміжжя лунали холодними коридорами їхнього замку. Вона була єдина хто смів перечити батьку. Проте він її не сварив. Не настільки, щоб вона це дійсно відчула. Більше всього отримували пані-мати і стара покоївка, які "неправильно виховали дівчисько". Ніхто не міг заперечити, що тато любив донечку найбільше від усіх. То кров його, і не лише в венах, а в її рисах, в характері. В перервах між сварки він ласкаво кликав її Софі. У них були дивні відносини, проте кращі ніж в батька з молодшим, із сином. Сам же хлопчина був тим, про кого маленькі пажі кажуть "ні риба, ні м'ясо". Він сам чув, своїми трохи кирпатими вухами. Йому було лиш сімнадцять, та попри це він вже встиг збудувати броню навколо себе. Не виправдав надій, що були покладені на плечі малої дитини по праву народження в цій сім'ї. Хоч він і був молодший і м'який за своєю натурою, батьки величали його спадкоємцем. Старша сестра іноді зло зиркала на свого брата, незграбно вбрана в пишні, трьох шарові сукні з діадемами, перснями і таким неприманним їй запахом бридких троянд. Проте, коли натрапляла на зашуганий погляд малого, десятирічного хлопчка, враз, мов та крига, розтоплювалася. Коли йому стукнуло чотирнадцять, батько взагалі почав його уникати, повісивши виховання малого на своїх радників. Мати журила поглядом, але більше не приголублювала, як те птяшеня, не обіймала, підтримуючи. В сестрі він знаходив своє спасіння. А ще в книгах, в сотніх історій, де б він волів народитися і тисячі раз померти, коли того потребує сюжет, лишень би не стати розчаруванням, яким він став для батьків. І для Королівства. Коли через довгий період спроб і старань на цей світ з'явився син, спадкоємець, вищий двір не знаходив собі місця від щастя. Про трьохрічну принцесу з мечем в руках враз всі забули, надавши перевагу новонародженому королю. У хлопчика було біле, мов місячне світло, волосся. Едвіг, тодішній майсер по зорям в той день порадив назвати малого незвичним, східним іменем. Буцімто під цим блаватним небом хлопчині з ім'ям Чонгук житиметься легше, ніби він розширить, прославить королівство до небачених доти можливостей. Король повірив. Але його обманули. Вочевидь, так думає не лиш король. Сам Чонгук, читаючи мемуари холодними ночами в бібліотеці при легенькому абажурі свічі, сміється з слів горе-астролога, як в західних землях прийнято вживати. Бо життя Гука схоже на пекло. Так, він снідає з срібного посуду, позолоченими приборами, спить на м'яких перинах з гусячого пір'я, але щодня терпить відразливий погляд з боку свого батька й матері. Трохи жалісний від сестри. Він вважає себе гіршим від них. Недостойним. Нижчим по крові, рівню й статусу. Від того й ставлення до слуг у нього в рази достойніше. Він тримається з ними , як належить справжнім правителям. Коли деякі навіть маленькі княжичі й не дивляться на людей, що жертвують собою, аби прислужити чи бути у нагоді, він з ними говорить, він їм допомагає, іноді співає їхніх, простолюдних, пісень і їсть з їхнього столу.Чомусь, підсмажений на сухій пательні хліб з шматом сиру й курячими серцями в сметані для нього смачніші за їдло з срібних тарілів. Проте, спілкування з слугами він все ж обмежив, або правильніше б сказати принив взагалі. Батько прознав про йогт зв'язки з сином коваля, зброєносцем Чонгука, а сумісно і друга. Тоді він його й стратив. Бо так вже повелося, що королі чинять свою конституцію самотушки. А Десмонд до біса жорстокий король. Ще тиждень висіло тіло хлопчака дванадцяти років на списі на головних воротах, на потіху тупим ґавам і стерв'ятникам, що чекали видовиша, і на горе старому батьку-ковалю, якому за смерть сина запоатили 3 мідяки. Один за кожні чотири роки життя малого. Відтоді у Гука немає друзів. Він став вухами цього замку, його серцем, вже його кресалом. Він знає все і про всіх. Хто з ким ділить ложе, хто на кого точить пазурі, з ким цієї ночі злягався його король-батько і скільки годин ридала мати. У нього нема шпигунів, абощо. Він просто слухає. Завжди слухав. Не лишень слова із вуст, а й ті, якими душі співали. Можливо, тому й на батька обрадався менше, ніж треба було б. Бо почув його обурення, йоно розчарування. Бо це Чонгук винний в смерті свого зброєносця. Це він став його другом, вперше з ним заговорив, вперше вимовив слова вдячності. Він не повинен був. Він мав бути сильним лухом як батько, відчайдушним як сестра і добрим як мати. Але він був брягузом, що блукав темними стінами замку. Проте у нього був вир історій в бібліотеці, де він зникав весь вільний час. Оповіді про стародавніх істот, якими володіла його сім'я століттями тому холодили йому кров. Щоразу, як він читав про драконів у нього волосся дибки ставало, а полум'я свічки, здавалося, не менш зацікавленим у тому що відбувалося, горнулося ближче до потертих сторінок книги. Він намотував свої білі пасма на пальця з захопленням читаючи про своїх предків-вершників, за якими тяглося довге срібне волосся. Він мав таке ж. І як би він не був принижений долею, сім'єю чи самим собою, він любив свої білі коси. Поколіннями Ретхарти не мали чисто білих локонів, аж як обіцяний принц, народжений під блаватним небом із східним іменем їх здобув. Це теж частково було його прокляттям. Яке він обожнював. Тим видом задоволення, яке ти відчуваєш на зло своєму оточенні, мовби промовляючи: "Я живий!". Рід Ретхартів жив і розвивався разом із драконами, з їхнім вогнем в серці, від того й назва шляхетного дому, що вже тисячоліттями править цими землями. Тоді, коли був розквіт їхньої держави на троні сиділи такі королі, у яких дракони були невід'ємною частиною життя, але ніяк не нагадуванням про минулі, чарівні часи, які вони втратили. Ніби гидливий плювок собі ж в лице. Волосся в тих королів було кольору попелу, що лишався після страшних битв, випалене сонцем і вогнем, блистіло вдегь і вночі. Проте, все рано чи пізно закінчується. Слава й сила минули, престол лишився, але він не означав нічого. Влада лордів щороку більшала, допоки вони не стали повноправними вершителями долі в цій країні. Як на заході це звуть... Демократія. Від стародавньої - влада народу. Та, народом там й не пахло. Все більше невільників стало з'являтися на землях відьного королівства символом якого є вільні тварини. Може, королі від безвиході шаленіли. Чонгук читав про щось схоже, як останній випад перед страшною смерттю. Йому було до болі образливо за свій дім, але крім відчуття несправедливості й срібного волосся він нічого не мав. Тому не думав про те, що буде завтра, а поки свічка до кінця не догорала читав шалені історії очевидців про дванадцятиметрові крила і вогонь, що плавить камінь. Може, це й є його кресало?...