Три бажання Вікторії або Carol of the bells

Вона пам'ятає це, начебто все трапилося п'ять хвилин тому. * Вік накинула на плечі великий картатий плед, натягла на ноги теплі в'язані шкарпетки та безшумно пересувалася вниз сходами, спускаючись з третього на другий поверх. Чіпляючись за лаковані поруччя пальцями, відчувала в них пекельний біль від нескінченних репетицій гри на гітарі. Під тканиною одягу, в районі натертого ременем інструменту ділянки шкіри, неприємно пекло, а коліна свербіли від різких падінь на сцені. Все тіло пульсувало від утоми. За вікном зима – білим біла, світиться, проколюючи очі. Вік сіла на сходи й оперлася чолом об холодне, запітніле скло. Глибоке, гучне зітхання – і нарешті затих дзвін у вухах, що останню годину не давав відпочити. Якого біса вона встала з ліжка і поповзла до вікна, Вік не знала. Просто не спиться, просто не засинається. А ось нічні вулиці засинають, вкрившись товстим шаром снігу. Вдалині мерехтіли вогники, маленькі будинки були прикрашені гірляндами, вітер струшував іній з ялин і розносив по дахах, які, здавалося, і так ось-ось надламаються від ваги кучугур, що лежать на них. Всі вже давно розійшлися по ліжках, адже пізніше графік не дозволить виспатися. Всі, але не вона. Вік потерла мозолі на подушечках пальців, і замість того, щоб скривитись — усміхнулася, згадуючи себе маленьку. Час іде, але деякі речі залишаються незмінними. Вона дивилася на засніжену вулицю і згадувала, як ранніми морозними ранками йшла до музичної школи. Все пам'ятає: навколо темрява, плече болить від тяжкості інструменту, очі злипаються, але сніг все одно встигає в них залетіти, позаду вечір старанної роботи, але ні краплі жалю чи сумнівів, що ти робиш щось не те. Константа дісталася сьогодення, коли вона вже давно не дитина. Але в душі все так само радісно, і так само розпирає гордість за себе. Тільки на весь цей спектр теплих емоцій наклали якусь плівку сіро-білого кольору. Де Анджеліс все ж таки знала, чому так не спиться, чому не лежиться. Де Анджеліс знала, що на другому поверсі, наприкінці коридору, крізь щілини між стіною та чорними дверима просочується світло. І навіть муха там не пролетить – побоїться завадити роботі, в яку з головою поринув Етан. Навколо неї тиша. Помітивши на склі сірий градієнт від вологи, Вік провела пальцем по поверхні, щось малюючи. Через прозору намальовану лінію було чіткіше видно маленькі яскраві зірочки у нічному небі. Це теж викликало посмішку, але всередині нічого й не ворухнулося. Все надто складно. Вік підігнула ноги, почала заплітати в коси густі нитки по краях пледа. Голова стала важкою від думок, а в животі щось неприємно затремтіло, мало не лоскочучи. Переживати за всіх і все давно увійшло їй у звичку, але цього разу все сягало абсурду. Вік нічого не розуміла. Дорогою проїхала машина, світло фар запустило в приміщення тіні від гілок, які забігали по білій стелі. Перлинні смуги від місячного сяйва розляглися на стіні, а деякі впали на сходи, спускаючи по них молочний шлейф. Кістки занили від напруги. У роті стало сухо, а в грудях щось кольнуло, відразу сховавшись назад у клубок порожнечі, що пульсувала і ламала ребра. Чорний дим розвіявся перед місяцем, і в коридорі повністю стемніло. Тиша стала дзвінкою, а думки голосніші. Чому так неспокійно, і чому мурашки бігають прямо зсередини, варто лише подумати про Етана? Чому так тривожно, і чому німіють долоні аж до зап'ясть, варто тільки йому підійти до кавомашини, втомлено позіхаючи? Чому так вивертає, варто йому просто взяти в руки барабанні палички й провести пальцями по загрубілій, потрісканій шкірі на них? Що трапилося з її другом, чи трапилося, і головне, як йому допомогти, якщо ти не розумієш, що твориться в голові вашого барабанщика? Чому він не бачить нічого, окрім своєї роботи? Чому став менше посміхатися і все частіше втомлено потирати очі? Чому різко закидав себе тисячами завдань, якщо раніше першим дбав про правильну побудову графіка? Це зовсім не схоже на нього. Ні, маячня якась. Мабуть, вона просто втомилася. Вони з Томасом після репетиції оббігали всі римські крамниці у пошуках подарунків. Скоро Різдво, і жодні виступи не змусили її відмовитись від святкової рутини. Від спогадів сьогоднішнього вечора Вік знову посміхнулася. Звичайно, Томас був трохи іншої думки - йому б поспати щодовше та щобільше. Але, потріпавши блондинисте волосся Вік, він завжди погоджувався на будь-яку її авантюру. Як же йшли Томасові до обличчя ті вечірні сукні, які він приміряв! Який він смішний, коли тягне її за руку у відділ з іграшками, а потім до піни з рота доводить, що вони його не цікавлять. А скільки подарунків зараз на вітринах! Скільки ж усілякого барахла вони купили! Даміано, побачивши кількість величезних пакетів, мало не випер їх з дому, намагаючись прибити цими ж пакунками. До речі, завтра треба витягнути його надвір, щоб купити подарунок Томасу. А то цей жук не дав їй і на хвилину відійти, щоби підібрати щось слушне. І вона просто не простить собі, якщо не купить це «щось» у відділі іграшок! Все ж таки, попри завантажені дні, Вік шалено любила все це: спільні сніданки після того, як усі зрозуміли, що проспали, колективне лежання на підлозі в коридорі, коли тільки прийшли з виступів, як Даміано підіймав її вгору, щоб вона начепила зірку на ялинку, а Томас, заплутавшись у мішурі, покірно сидів і дивився на все це, поки Етан намагався його розмотати, як після приходу з вулиці всі разом вони тримали руки під гарячою водою, поки Даміано не згадував про ціну комунальних послуг. Залишилося два тижні до Різдва. Зазвичай, у такий час, щовечора мама читала Вік різдвяні казки. Клином не виб'єш флешбеки в голові: гаряче молоко з медом на тумбочці, гірлянди над ліжком, запах мандаринів і лагідний голос, що читає вже завчені рядки. На душі ще тепло від цих спогадів. З того самого переломного моменту всі ці книги зберігалися в Етана. Вік знала – надійнішого місця їм не знайти. Де Анжеліс підвелася. У голові трохи запаморочилося, а коліна занили, вже встигши затекти. Ще раз окинувши поглядом чорне небо і, не побачивши вже жодного вогника, вона розвернулася і попленталася на кухню. Годинник показував великою стрілкою на 11, а маленька відламалася після падіння, коли Томас зачепив його верхівкою ялинки. Ще не пізно, може, зайти до Етана? Так, так вона точно заспокоїться та й засне. Етан нічого не питатиме – це точно. За це Вік і любила барабанщика. З ним завжди можна було просто помовчати, посидіти, подивитися у вікно, хоч нічого нового вони там не побачать. З ним якось усе по-своєму. Вона впевниться, що з ним все добре, і піде спати, насамкінець послухавши якісь Етанські оповідання, які ніколи в нього не закінчаться. Так, це точно те, що їй потрібно. Вік вдихнула аромат м'яти, розсипала по чашках, поставила чайник на плиту. Обперлася об стіл і чомусь зітхнула. Дивно все це. Нічого поганого не сталося, скоро канікули, по роботі все йде, як по маслу. Втома від щільного графіка навіть приємна, що солодко ниє по всьому тілу. Усередині все ж таки миготить тепле почуття, все навколо нарядне і казкове. Але все одно щось не так. Щось відбувається прямо в неї під носом, махає рукою прямо перед ним. І що найголовніше, це все помічає лише вона. Даміано вже хропе, обійнявши Лего і Біде, Томас взагалі двадцятий сон бачить, знову забувши зняти з голови обруч з оленячими ріжками. Тільки вона вештається по хаті, як неприкаяний привид. Залишилося простирадло на себе накинути й дірки для очей прорізати. Чайник засвистів. Вік перелила окріп, трохи постояла, погрівши об чашки руки, а потім взяла їх і вийшла з кухні, вимкнувши коліном світло. Безшумно, ну точно як привид, пройшла коридором і підійшла до чорних дверей. Як і очікувалося, світло за ними було ввімкнено. Поки Вік думала, як постукати та не випустити чашки з рук, раптом почула голос Етана, що долинав зі спальні. — Так, все саме так, — видно, він з кимось говорив телефоном, — ми самі все закупимо, щоб гроші точно пішли туди, куди треба. Вік обперлася спиною об стіну і знову безшумно зітхнула, стомлено прикривши очі. По тілу пробігли мурашки, а всередині тихо заскиглили кішки. — Я сам особисто цим займусь. І запиши мене на зустріч із менеджером найближчим часом. Ні, в той час я буду на репетиції. Так, тоді зручно. Хтось уже займається організацією фестивалю? Добре, я цим займуся. Так, я, Лео. Все, давай. Так, дякую. Більше нічого не було чути. Вік, яка прийшла, щоб заспокоїтися, ще більше розпереживалася. На поруччях блищали в темряві скляні кулі, що висіли на них. Переливались срібні смужки мішури, розвішаної під стелею. Перед очима плавали в повітрі нитки з пари, що танцювала над гарячими напоями. Ні, не можна так залишати все, інакше Етан знову сховається у свій кокон. Щось трапилося, і Вік була тепер рішуче налаштована дізнатися, що саме. — Етане, ти спиш? — спитала вона тихо, хоч і знала відповідь. За дверима почулися повільні кроки хлопця, а потім і сам він з'явився в полі зору, визираючи з кімнати. — Вік? Ти чого не спиш? Щось трапилося? — стурбовано спитав він, останні літери практично прошепотівши. — Ні, — відповіла вона теж і знову тихо, посміхнулася і похитала головою, — я чай тобі принесла. Пустиш? Етан вийшов із кімнати й одразу забрав у Вік гарячі чашки, запрошуючи кивком усередину. — Заходь, звичайно, — загальмовано сказав він уже після того, як вона увійшла. Вік озирнулася. Ліжко було застелене, мабуть, до нього ще й не торкалися зранку. На столі розкидана купа паперів, ручок, щоденників. Засніжені гілки дряпали вікно, маючи намір скинути все це безладдя. Дверцята шафи були відчинені, а на полиці стояв включений ноутбук і чашка недопитої кави. Раптом світло в кімнаті вимкнулося, і ввімкнулася лампа, що стояла на столі й біля якої Етан поставив чашки. — Світло занадто яскраве, — сказав він, розвернувшись до неї, — то що сталося? Вік перевела погляд на Етана. Без косметики стали помітні його темно-сірі синці під нижніми віями. Зазвичай завжди пухнасте та ідеально розчесане волосся було зав'язане в пучок, що заплутався, розтріпався. Сірий в'язаний светр робив Етана ще більш стомленим на вигляд, зливаючись з кольором його втомлених очей, які ще нещодавно були яскраво-карими. Він сів на крісло і взяв у руки аркуш паперу, вчитуючись у його вміст, при цьому невдоволено примружуючись. Цілком випадково, Вік зауважила, що полиця над робочим столом Етана порожня. — А де твої книги? — вона вказала пальцем кудись у стіну над головою хлопця, і той закинув її, щоб подивитися на те, на що вона вказує. — Які книги? — він перевів незрозумілий погляд на Вік, — аааа, книги. Я їх не брав із собою. І тоді Вік зрозуміла, що все набагато гірше, ніж вона думала. Навіть не так. Все погано настільки, наскільки вона й подумати не могла. Поки Етан живий, з ним будуть книги. Та він сам так казав! Якщо книг немає, Етана, отже, теж. Вони не розлучні як Даміано та сигарети, як Томас і сон! І навіть «Завтра апокаліпсис» звучить не так страшно, як те, що тільки-но почула Вік. Прочитавши переляк на її обличчі, Етан усміхнувся. — Жартую, вони у валізі. Етан брехав, і Вік це знала. Але ще вона знала, що своїми розпитуваннями зробить тільки гірше. — Гаразд… я піду, Етане, і ти лягай уже, — сказала вона і швидко підірвалася з місця, згрібаючи в обійми плед, що спав з плечей. — Так чого ти прихо... — Етана перебив удар дверей. * Але минув уже цілий тиждень, а нічого не змінилося. Етан пропадав дедалі більше, майже не з'являючись удома. Вік могла сидіти цілу ніч на кухні, чекаючи на нього, але тільки-но чула, що в у вхідних дверях провертається ключ, одразу бігла в кімнату і зачинялася, щоб її не помітили. Або просто тихо сиділа і не ворушилася, поки Етан роззувався і йшов до своєї кімнати, не здогадуючись про її присутність. Вік не намагалася пояснити собі свої дії, та і їй було не до цього. Щоразу, сидячи в темряві та випиваючи десятий кухоль кави, вона розуміла, що їй треба поговорити з ним, але зробити це вона не наважувалася. — Так, перерва, — відрізав Даміано, кинувши мікрофон кудись під колонки, — Вік, остигни, ти зараз струни порвеш. Вік відсмикнула руку, зрозумівши, що все ще продовжує грати, і до того ж взагалі не ту мелодію. Томас ліг на підлогу, під колонки, поруч із мікрофоном Даміано. Етан, як тільки поклав барабанні палички, одразу почав комусь щось друкувати в телефоні, знову вирішуючи якісь питання. Вік довго на нього дивилася, затуманена власними думками. Ще трохи, і вона збожеволіє. Їй було дуже боляче спостерігати за тим, як змінюється Етан. Її, чорт забирай, Етан. Де їхні вечірні посиденьки біля каміна, якого не було, і вони включали відео на ютубі, де дві години показували, як горить вогонь у каміні? Де спільне чищення зубів та пісні з випльовуванням пасти та криком Даміано, що вони засрали всю ванну? Де її м'ятний чай і шоколадка, що типу випадково опинилися на її тумбочці? Де її сувенірчики, які щоразу тягнув додому Етан, колись спеціально заходячи у вінтажні магазини? Де її Етан? Чому він не хоче поділитися з нею своїми переживаннями? Невже він не бачить, що вона хвостом за ним ходить, щоб відірвати його від роботи, в якій він потопає? Вік різко сіпнулась, відводячи погляд від Етана. Так не можна, так не може продовжуватись. Їй треба щось зробити! Давід підійшов до дівчини та поклав їй руку на плече, але та, здається, навіть не помітила цього. — Агов, ти ок? — тихо спитав він, щоб почула лише Вік. — Даміано, ти нічого дивного не помічав останнім часом? Ну, що хтось із нашої групи якось.. неправильно поводиться? — Помічав. Майнула надія. Нарешті! Вона адекватна, не тільки вона помітила зміни у їхньому барабанщику! — Ти, — ніби кинув у неї Даміано, — якщо тобі потрібна перерва від виступів, ти тільки скажи. Вік роздратовано закотила очі. — Так ні ж! Ой, все, йди звідси! — вона прибрала його руку зі свого плеча і спустилася зі сцени, прихопивши пляшку води, що стояла біля апаратури. — Хлопці, маю гарні новини! — сказав Етан, виходячи зі своєї конструкції, — ми зібрали всю суму!! Тепер ми зможемо купити все для дитбудинку! Та там новий дитбудинок їм можна збудувати! Етан сказав це так натхненно, що його фраза святковим дзвоном відбилася від стін. Однією рукою він стискав піднятий у повітрі телефон, а іншою прикривав відкритий від приголомшливої новини рот. Вік слабо посміхнулася. Більше навіть не через новину, а через таку щиру радість барабанщика. Не те щоб її не порадувала сама новина, ні. Просто вона, як і всі, крім Етана, інших варіантів навіть не розглядала, сприймаючи все як факт. Даміано, показавши великий палець, розвалився на сидіннях глядачів. На відміну від Вік, він не бачив радості барабанщика, бо вже видихав сигаретний дим у стелю. Томас лише угукнув, навіть не розплющивши очі. — Алло, ви що, не дочули? Ви взагалі усвідомлюєте, що ми зробили? Нас запрошують до дітей, вони бажають нас побачити! — Ми раді, Етане, — підбадьорливо сказала Вік, закрутивши кришку пляшки, — просто сьогодні репетиція затяглася, всі втомилися. — Але ж ми прийдемо туди, правда? — не заспокоювався драмер, з надією дивлячись на друзів. — Ну, ясна річ, що так, — відповів Даміано, — ще й від себе якийсь подарунок візьмемо, не хвилюйся. Головне, виступити нормально, щоб люди не пошкодували про витрачені гроші. — Ти головою вдарився? — підвівся на ліктях Томас. — Квитки з туру 2022 року розкупили чи не в перші хвилини, про що ти? — Це так, але виступатимемо ми в Римі. — Начхати, — сказав Етан, — головне, що ми зробили це! Вік мовчала. Лише дивилася на натхненого Етанв та посміхалася. Може, не все так погано насправді? Вони всі працюють, з чого вона взяла, що з ним щось не так? Просто для нього важливим є цей проєкт, от і все. А вона вже навигадувала все, що треба і не треба. Це ж Етан. Трудяга, що переживає за всіх навіть більше, ніж вона, добрий і до божевілля відповідальний Етан. А навіть якщо щось і не так, то своїм похмурим виглядом вона зробить лише гірше. — Давайте їм ялинку купимо! — раптом випалила вона, — велику таку, справжню! Барабанщик з подякою подивився на басистку. Вона ніби заново завелася, аж очі спалахнули. Даміано підняв брову, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається в їхній групі. Але, махнувши рукою, залишив цю справу. Йому не зрозуміти двох білявих та одну Рапунцель-брюнетку, як не намагайся. — Давайте… — ще ширше посміхнувся Етан, розсуваючи руки. Вік відразу ж пірнула в його обійми, поклавши підборіддя йому на плече. Даміано теж розкинув руки, дивлячись на Томаса і сміючись, але у відповідь лише побачив середній палець і тіло, що засинає під колонкою. * — Етане, ні, я не буду! Навіть не проси, ні! — Вік мало не летіла вниз сходами, так, що Етан ледве встигав переставляти за нею ноги. — Але чому?! Вік, ну, будь ласка! — Відвали, Торкіо, від-ва-ли! Де Анжеліс забігла на кухню. Томас і Даміано мирно снідали, незважаючи на чергові мелодрами, що відбуваються в будинку. Але коли Вік схопила сковорідку, то обоє мало не подавилися. — Гей, тихіше, ти знаєш, скільки вона коштує? — одразу крикнув Даміано. — Етане, краще біжи, — порадив Томас. — Ну, Вік! Ну круто ж буде, ну погоджуйся! — Ні, Етане, я не сяду за піаніно! Хоч убий, не сяду! — закричала Вік. — Але чому?! — не втрачав надії Етан, — я куплю тобі нову сукню! — Ось коли ти в ній вийдеш надвір, ось тоді й поговоримо! А поки що, забудь! — сказала, як відрізала Де Анжеліс, кинувши сковорідку на місце. — Акуратніше, вона дорожча за твою нирку! — підскочив Даміано. Вік, проігнорувавши соліста, мовчки налила собі води. Етан підійшов ближче, і, трохи відсунувши сковорідку, застрибнув на стіл, вимогливо дивлячись на дівчину. — Ні, Етане, ні, — тихо сказала вона, зробивши ковток. — Ну що мені зробити, щоб ти погодилася? — здавалося, Етан ось-ось заплаче. — Вік, я вже тут сам незабаром розридаюся, де твоє серце? — вставив слово Томас і запхав черговий млинець за щоку. — Ну, не можу я, не можу. Я грала на ньому останній раз років так у шість! — Я допоможу тобі! Вік, будь ласка, це дуже важливо для мене. Прошу! Їм ніхто ніколи не грав на піаніно. І я не переживу, якщо ми цього не зробимо. — Тобто я, — саркастично посміхнулася Вік. Етан не відповів. Зрозумівши, що нічого в нього не вийде, зліз зі столу і зітхнув. — Гаразд, доведеться за два дні навчитися грати самому. Вік прикусила губу. Ну ні, якщо він ще й з піаніно працюватиме, то точно загнеться, як верба від вітру. Дідько. — Добре, я зіграю, — сказала вона, — тільки ти будеш мені винен три бажання. Згода? — Згода! — одразу ж радісно, ледь не викрикнув Етан, — Ти найкраща! Барабанщик підхопив Вік і закрутив її у повітрі. — Відпусти, дурню! — сміючись, била його в плечі дівчина, міцно обхопивши ногами чоловічу талію. * Надворі стемніло. Вечірній засніжений Рим зовсім притих, солодко позіхаючи протягами між порожніми провулками. Вік поверталася додому одна. Під ногами рипів сніг, прилипаючи до підошви й змушуючи ковзати по землі, як на льоду. Руки мало не зводило судомами від холоду, але доводилося виставляти їх уперед, щоб не впасти. До будинку Даміано залишалося ще кілька кварталів, але Вік не поспішала. Потрібно пройтися, потрібно подумати, як далі діяти. Іноді бувають ситуації, коли треба пригальмувати та все переосмислити. Залишились позаду великі маркети, моли, ресторани, пам'ятники з гучними назвами. Вже виднілися маленькі, нічим не примітні будинки, двори, що потопали у святкових вогниках. Але щось нічого з цього нічого не тішило. Усередині вирувала завірюха, зносила на своєму шляху всі адекватні пояснення тому, що відбувається. Дарма що Вік була закутана відразу у два шарфи, тіло проколювалось голками морозу. Кінчики волосся злиплися від снігу, що розтанув на них якимось незрозумілим чином, і намагалися перетворитися на бурульки. Пощипувало ніс, щоки. У голові суцільна каша, що вже заплісніла. У грудях крутить, каламутить, так і хочеться вирвати все звідти. Ну ось що їй зробити, щоб Етан помітив її переживання? Заплакати? Повіситись біля ялинки на гірлянді? Що? Їй Богу вона так і зробить. Тільки це навряд чи допоможе. Від безвиході хотілося завити. Звернутися в клубочок і загубитися десь у снігу. А ще розбити цей його телефон до біса собачого! І ноутбук, за яким він годинами працює! Але поки що розбилося тільки щось усередині. Щось маленьке, але на дуже гострі уламки, що впивалися куди тільки можна. Що ж з ним трапилося, і чому це її так хвилює? Чому він вирішив закритися від усіх? Чому він вирішив закритися від неї? Якби Вік була Даміано, вона б уже напилася. По сторонах вишикувалися білі будинки, засипані білим снігом. Лише зелені ялинки вирізнялися на молочному тлі. Ліхтарі мерехтіли й майже не світили, та й стояли за кілометри один від одного. Навколо тиша і жодної душі. Ще не надто пізно, але місто ніби вже було під покровом ночі. Де-не-де з'являлися маленькі зірочки, які одразу ж потопали в чорному мареві. Крутився в повітрі дим, що виходив із димарів. Крутилися сотні думок, і водночас жодної. Гаразд, з собою вона розбереться якось потім. Зараз, головне — витягнути Етана з його виру, поки цей вир не затягнув його цілком. Вік натягла рукави на червоні долоні, видихнула хмарою пари. Якщо довго не можеш знайти відповіді, шукай її під носом… І Вік знайшла... * Зачинивши вхідні двері так тихо, як тільки могла, Вік стягнула черевики, не розстібаючи блискавку, щоб не робити зайвих звуків. Акуратно, беззвучно поставила їх на підлогу, так само беззвучно поклала на місце ключі, і, не дихаючи, навшпиньки, почала підкрадатися до сходів, як раптом у коридорі ввімкнулося світло. — Стояти, — почувся ззаду голос Даміано. Вік застигла. Прикусила губу й чортихнулася собі під ніс. — Ну, де ми були? Де Анджеліс розвернулася, і, натягнувши найневиннішу усмішку, сильніше закуталася в незняте пальто. Даміано стояв у піжамі, з кухлем чаю в руках, сперся об стіну боком і сперся ступнею правої ноги на гомілку лівої. — Та, треба було докупити пару речей, от я й зайшла по дорозі, — відповіла Вік, піднімаючись на першу сходинку. — Ммм… А пальто чому не знімаєш? Вік знову завмерла, витріщивши очі. Прикусила вже язика, намагаючись взяти себе в руки й швидко щось вигадати. — Ґудзик відірвався, хочу пришити, — відповіла вона і швидко пішла вгору, не озираючись. Здавалося, все позаду, як раптом з кухні вискочив Біде. Він підбіг до Вік, гнівно зашипів і кинувся їй на ногу, впиваючись кігтями у штани. Де Анджеліс скрикнула, швидко відкинувши кота убік. — Що б тебе, ти що, збожеволів?! — потерла вона покусану ногу, — Біжи, доки я тебе не придушила! Але Біде не тікав, а уважно дивився на Вік і нявкав, невдоволено виляючи хвостом. — Ви що, обоє вирішили мене вбити? Що вам треба? — злісно запитала вона, оглядаючи штани на наявність дірки. — А що, у тебе щось є? — підняв брови Даміано, і з демонстративним звуком сьорбнув каву. — Та пішли ви! — подивилася Вік на Давіда. — Обидва! — а потім на Біде, що зігнувся дугою і шипів. — Чого ти така знервована? — до роздратування спокійно запитав Даміано. — Через ґудзик засмутилася? Давай я пришию, знімай пальто. Вік більше не стала нічого відповідати, а швидко піднялася сходами й зникла на другому поверсі. Як метеор, пронеслася коридором, і, ледь перед цим не врізавшись у стіну, схопилася за тумбочку, щоб пригальмувати біля знайомих чорних дверей, за якими, очікувано, горіло світло. Але, не розрахувавши швидкості, вона не встигла зупинитися і послизнулась, з гуркотом упавши на підлогу. — Блядь, — зашипіла Вік, схопившись за постраждалу вже вдруге ногу. За дверима почулися квапливі кроки, а потім вони й зовсім відчинилася та в отворі з'явилася чорнява голова. — Вік, ти ? — здивовано спитав Етан хрипким голосом. — Дід Мазай, Етане блін, відчиняй швидше! — не чекаючи відповіді й навіть не спробувавши підвестися, Вік заповзла в кімнату, мало не збивши Етана з ніг, — закривай, бігом, закривай! Етан, як йому і сказали, швидко зачинив двері й так і залишився каменем стояти біля виходу з кімнати. Вік розпласталася на підлозі, не відпускаючи край пальта, щось за ним ховаючи. Барабанщик уже хотів спитати, що, як з коридору почувся голос Даміано. — Етане, це в тебе там щось упало? Вік у тебе? Даміано наближався до кімнати, і, зрозумівши це, Вік злякано подивилася на Етана, підносячи вказівний палець до губ. — Етане, мене немає! — шепнула вона і гусеницею поповзла, спочатку сама не розуміючи куди, але потім, зорієнтувавшись, під ліжко. Коли ліва нога Вік зникла з поля зору, до кімнати постукав і зайшов Даміано. — Агов, все гаразд? Що за шум? Давід з насторогою озирнувся, шукаючи джерело звуку. Але, нічого не побачивши, глянув на Етана. — Та це цей… книги впали, а одна ще й мені на ногу, от і шум. Давід знову підняв брову. — Книги? Ґудзики? Ви тут мене за дурня тримаєте? — Даміано, явно не збираючись йти, вже було попрямував у бік ліжка, але Етан різко схопив його за лікоть, і так само різко почав виштовхувати його з кімнати. — Чуєш, ти що твориш? — закричав Даміано. — Дамі, добраніч! Давід лише здригнувся від удару дверей за своєю спиною, але Етан цього вже не побачив. Гучно матюкнувшись, так, щоб його точно почули, він так само голосно попрямував назад коридором, насамкінець злобно грюкнувши ще й своїми дверима своєї спальні. У кімнаті Торкіо нарешті запанувала тиша. — Він пішов, — сказав Етан, підвівся на карачки й заглянув під ліжко, — вилазь. Вік наполовину вилізла, витягнувши лише верхню частину тулуба. Етан потягнув її за руку, і коли Де Анжеліс спробувала виштовхнути себе з-під меблів, її пальто розстібнулося, а на підлогу стрімголов вивалилося щось маленьке, біле та пухнасте. Етан відпустив руку Вік, і та зі дзвоном упала, ударившись кісточками пальців. Вік заскиглила, підносячи забите місце до губ. — Щоб вас всіх, ви мене вирішили покалічити? — гукнула вона й одразу затихла, згадавши про Даміано. Етан кинувся до кошеняти, піднімаючи його на руки. Ще зовсім маленьке, брудне, воно не видавало ні звуку, не реагуючи на те, що відбувається навколо, і лише здригаючись. Хлопець склав свої широкі долоні в чашу, в яку кошеня вмістилося цілком і не дихало. Вік, здається, теж не дихала, і не моргала. Боліла нога, рука, голова, якою вона теж встигла вдаритися. Але найбільше її хвилювала реакція Етана, який застиг статуєю і приголомшено дивився на крихітну істоту в своїх руках. — Це… це чиє…? — лише видавив він дуже тихо, ніби чогось боячись. — Нууу… — простягла Вік, — хочеш твоє, хочеш наше. Як хочеш. Етан підвівся на ноги, дивлячись на свої долоні, як на щось святе. Наче на плюшевих, ватяних ногах, швидко підійшов до ліжка і дбайливо поклав на нього кошеня, одразу почавши будувати навколо нього замок з подушок і ковдри. Ні включений ноутбук з відкритим файлом, ні стос паперів на столі, ні Лео, що висів на лінії, більше не могли привернути й крапельки Етанової уваги. Вік хотіла полегшено видихнути, але не видихала. Не вірила, що її безглуздий план спрацював. — Так, я за кормом! Де Анджеліс навіть отямитись не встигла, як Етан, схопивши пальто, вибіг із кімнати. Коли двері зачинилися, Вік все ж таки видихнула. Усміхнулася і прошепотіла переможне «Єссс», зробивши ривок ліктем. Вона почувалася так само як тоді, коли вони перемогли на Євро. Навіть краще! Здавалося, вона перемогла всі Євро за всі роки самотужки! Посмішка з її обличчя сповзла лише в той момент, коли вона зрозуміла, що так само залишалася придушеною ліжком. * — Сильно болить? — Етан дбайливо перемотував ногу Вік, поки та сиділа на ліжку та гладила кота, ніяк не реагуючи на його запитання. — Вік?? Де Анжеліс мовчала. Занурила ніс у пухнастий викупаний клубочок, що пахнув лавандовим шампунем. Забрала з лиця волосся, що впало, перекинула його на одне плече, але навіть не глянула на Етана. Той насупився, закінчивши зав'язувати кінці бинта в бантик. — Ти образилася чи що? Знову тиша у відповідь. Етан акуратно переклав ногу Вік на ліжко та підставив подушку їй під спину. Присів навколішки біля узголів'я, уважно вдивляючись у блакитні очі навпроти. — Еееей, — він поклав руку їй на плече, — адже я не довго був у магазині. — Я пролежала під ліжком тридцять хвилин! — Двадцять п'ять! — Та йди ти! Вік хотіла відвернутися від Етана, але відразу завмерла, відчувши різкий біль у нозі. Вона піднялася на ліктях і посунулася ближче до стіни, до скреготу стискаючи зуби, щоб не кривитися. Етан схопив іншу подушку і поклав їй під ногу. — Завтра ходімо до лікаря. — Тобі треба ти і йди. Етан сів на ліжко, почухав за вухом маленького й пухнастого, що заснув на животі Вік. Усміхнувся. Зняв з його вуса крапельку молока, що застрягла, і витер об кофту Де Анжеліс. Та не відреагувала. — Ну вибааач, — демонстративно довго протягнув Етан, — не дуйся. Розкажи краще, де ти його взяла? — На вулиці лежав у картонній коробці. Зручно розташувавшись на подушці, Вік притиснула кошеня міцніше і заплющила очі. Іти вона не збиралася як мінімум тому, що не змогла б це зробити. Завтра важливий день, і хоч ще не зовсім зрозуміло, як вона виступатиме з пошкодженою ногою, треба відпочити. Етан усміхнувся. Натягнув на неї ковдру, підвівся з ліжка і пішов до столу. — Ти куди? — вже розплющила очі Де Анджеліс, — якщо ти скажеш, що працювати, я кину в тебе чимось. — Та ні, я спати, — відповів Етан, розстеляючи плед на кріслі. — Якщо ти не хочеш, щоб я не розмовляла з тобою до кінця місяця, то не дурій і лягай, як нормальна людина. Або я взагалі піду, наскільки це можливо. — Тобі не буде тісно? — Етан! * У кімнаті мерехтіло світло настільної лампи, яку забули вимкнути. За вікном почався справжній снігопад, крізь щілини забігало морозне повітря. Вік сильніше притулилася до Етанових грудей, обхопивши його руками, але не прокинулася, продовжуючи щось бурмотіти собі під ніс. Етан спустився трохи нижче, щоб їй було зручніше, і продовжив дивитися в стелю. Тієї ночі, чомусь, він знову не виспався. * — Я гадаю, на цьому можна закінчити, — сказав Даміано, намотуючи на руку шнур мікрофона, — до концерту дві години, треба відпочити. Звукові хвилі від увімкнених колонок луною відбивалися від стін порожньої зали. На світлі прожекторів було видно вихор пилинок, що осідали на тканинні чохли глядацьких місць. Поскрипувала дерев'яна підлога від кроків Томаса, який, знявши з плеча гітару, пішов відключати апаратуру. Етан вибрався зі своєї конструкції й почав поправляти тарілки, перевіряти шви на барабанах, випрамляти дроти. Тільки Вік сиділа в кріслі з бас-гітарою на колінах, поглядаючи на забинтовану ногу. — Ти як, виступати зможеш? — уловивши траєкторію її погляду, спитав Томас. — Так, нічого серйозного, — Вік простягла йому гітару, і Томас підбіг, щоб забрати її. — Тебе віднести до гримерки? Ти втомилася? — Спасибі, але мені ще треба з піаніно повозитися, — відповіла Вік, кивнувши на старий рояль, що стоїть у кутку, — не зовсім те, звичайно, але хоч щось. — Нам лишитися? — Ні, я в тиші хочу попрацювати. — Тоді добре. Даміано, цигарки є? — спитав Томас соліста. Давід кивнув, діставши пачку з кишені. — Етане, ти з нами? — пропонуючи, пошарудів цигарками. — Я з Вік буду. Вік відчула, як на мить у горлі щось залоскотало й осіло в груди. Вона струсонула головою, проковтуючи грудку всередині та відчуваючи її гіркий присмак у роті. — З тобою все добре? — спитав Томас, притримавши за рукав Даміано, що вже стояв на порозі. — Так, — миттєво відповіла Вік, натягнуто усміхнувшись. Кинувши на дівчину останній підозрілий погляд, хлопці пішли. Вік ледь помітно затремтіла, покрившись неприємними мурашками. У животі скрутився вузол, а долоні спітніли й стали холодними. Приклавши їх до гарячих щік, Вік зітхнула. Ще зранку все пішло не за планом: проспала, мало не наступила на кота, висмикнула шматок волосся, коли розплутувала застряглий в них гребінець, тицьнула тушшю собі в око, капнула тоналкою на штани, вдарилася мізинцем здорової ноги об куток, порвала капронові колготи, ледве знайшла, що вдягнути, і ледве встигла закинути в себе сніданок, який запила такою гіркою кавою, що досі зводить вилиці. Триста разів мало не зарила носом, поки стрибала на одній нозі й хапалася за будь-яку опору. А тепер взагалі сидить тремтить не зрозуміло від чого. Стан такий нудотний, що починає дратувати. Етан ще розбирається з барабанами, і резинка ось-ось спаде з його розпатланого після репетиції волосся. Рукави сірого светра закачані по лікоть, на зап'ястях виступають сині, набряклі від напруги під час гри вени. Погляд зосереджений, губи щільно зімкнуті, брови трохи насуплені. У Вік все навпаки: дивиться на все розсіяно, відкривши рота і майже не вдихаючи ні їм, ні носом повітря, обличчя розслаблене, але руки стискаються в кулаки. Вік потяглася за пляшкою води, що стояла біля крісла, одним ривком відкрутила кришку, стиснула до хрускоту пластик, мало не захлинувшись від води, що різко наринула в горло. Коли у скроні вдарила прохолода від мінералки, кілька разів моргнула, фокусуючись на роялі. Потрібно якнайшвидше порепетирувати й повернутися до гримерки, інакше на концерті вона й справді не виступить. Етан, озирнувшись, посміхнувся, побачивши, як завжди затуманену своїми думками, Вік. — Давай я допоможу тобі підвестися, — сказав він і попрямував у її бік. Коли до Вік простяглася широка долоня, вона схопилася за неї майже рефлекторно, піднявшись одним ривком і відразу ж похитнувшись від цього. Етан хотів закинути її руку собі на плече, але Вік зупинила його. — Дякую, але все правда добре, я можу сама. Звичайно, Вік брехала. Нога боліла при кожному кроці, ніби хтось ножа в гомілку всадив. Але зараз їй було абсолютно начхати на це, тільки б скоріше сісти за піаніно і звалити звідси. Рівним і розміреним кроком вона дійшла до центру сцени, та хвора нога різко стрільнула, а коліно автоматично зігнулося, наче від удару. Але відразу ж спершись на іншу ногу і піднявши руку в повітрі, таким жестом показуючи Етанові, що вже біг до неї, що все гаразд, вона швидко дійшла до рояля і мало не впала в крісло, що стояло навпроти нього. Етан взяв інше, на якому Вік сиділа раніше, теж підійшов до рояля та поставив його поряд. — Не проти? — спитав він, відкидаючи волосся назад. — Ти вмієш? — Вік акуратно пробігла пальцями по кожній запиленій клавіші — Зовсім небагато, — відповів Етан, сідаючи, — що ти хочеш грати? — Мабуть, щось новорічне? Якщо, звичайно, згадаю, — Вік прикусила губу, окидаючи поглядом папери, що лежали на роялі, — зараз подивимося, що тут є. Вік стягнула першу палітурку, що попалася під руку, і відкрила її відразу на половині. — Carol of the bells? — зазирнув у папку Етан, — як на замовлення. Зіграєш? Дівчина задумливо вдивлялася в написані від руки закарлючки, загорнувши краєчок сторінки. — Мої пальці не торкалися нічого музичного, окрім струн, уже кілька років. Не знаю, Етане, може, тобі справді потрібно пошукати іншого піаніста? Та хоч Даміано того ж. — Як він лапками гратиме? Вік посміхнулася, відірвавшись від нот. — Ти серйозно вирішив назвати кота Даміано? — Ну, може, коли Даміано старший це дізнається, то кричатиме трохи менше, — відповів Етан. — Слухай, якщо кіт тобі зараз недоречний подарунок, то я можу його за... — Не дочекаєшся, — перебив Етан, — коли я повернуся до себе додому, відвідуватимеш його суворо за графіком, — сказав він знову серйозно, але майже відразу ж засміявся, — гаразд, жартую. Все добре. Ти тільки скажи мені, як ти взагалі до цього додумалася? Вік знизала плечима, нічого не відповівши. У залі запанувала тиша, яка відразу розбавилася самотньою нотою, що навмання вибралася дівчиною. — Потрібно згадати, як це робиться. Де Анжеліс розташувала всі десять пальців на клавішах і зависла, заплющивши очі та згадуючи. Перші звуки фальшиво заплуталися один в одному, перебиваючись і йдучи зовсім не по черзі. Вік скривилася і відразу відсмикнула руки. Якщо фізично вона вже почувала себе нормально, то подумки налаштувати себе ніяк не могла. У вухах сама по собі грала знайома мелодія, і навіть співалася знайома пісня, співалася тим самим голосом, віддаючись скреготом глибоко всередині. — Ні, Етане, не можу, — Вік відсунулася разом зі стільцем, відвернувши голову вбік, аби не бачити клавіші. Етан мовчки дивився на неї. Чи то ліворуч, чи праворуч, чи то в грудях, чи то в животі щось кольнуло, зовсім тільки не зрозуміло, від чого. Відразу розвіявши морок у думках, він торкнувся плеча Вік, потім трохи відсмикнув руку, сам не контролюючи свої рухи, і знову торкнувся. — Все не так погано, не варто так критикувати себе, — сказав він чомусь тихіше, ніж планував, — давай разом? Етан узяв руку Вік, поклавши її назад на клавіші, потім іншу, і накрив її долоні своїми, підсуваючись до неї майже впритул. Вік навіть не ворухнулася, опустивши очі на їхні сплетені пальці. — Давай, зараз вийде. З "до" до "сі". Етан легенько притиснув безіменний палець до пальця Вік, тим самим натиснувши клавішу. Потім, так само повільно, натиснув другу, третю, четверту. — Ну ось бачиш? — сказав він знову тихо, прямо їй на вухо, — тепер ти натискай. Вік повільно, невпевнено притиснула палець до білої кнопки, відразу відчувши підбадьорливий тиск руки зверху. Потім так само натиснула другу, третю, четверту. — Так! Прекрасно! — радісно сказав Етан, — тепер швидше. Де Анджеліс нічого не відповіла, але знову натиснула на клавіші, цього разу швидше і впевненіше, а шорстка і водночас ніжна шкіра долонь Етана ледве торкалася тильних сторін її долонь. На ноті «сі» Етан обійняв її за плечі, відсуваючись на колишнє місце. — А тепер давай з піснею. Чи зможеш з нотами? Вік дивилася на свою каблучку із зеленим каменем, не звертаючи уваги на питання Етана. Злегка посміхнулася, ледве піднявши кінчики губ. Потім кивнула, миттю глянула на ноти, взяла листок і поклала його нотами вниз. — Що таке? Передумала з піснею? — спитав Етан. У відповідь Вік почала грати. Спочатку повільно, ніби пробуючи кожен звук на смак, а потім швидко забігала пальцями по клавішах, ніби робила це щодня. У залі зазвучала Різдвяна мелодія Carol of the bells, ніби її грає професіонал, вона майстерно проникала вглиб інструменту і плавно витікала назовні, петляючи нотами в повітрі, здавалося, навіть брязкаючи тими самими бубонцями, про які співається. Жодна «сі» і жодна «до» не втекла зі свого місця, переходи між рядками загубилися, зовсім не видаючи себе. Вік грала. Грала так, що прожектори стали світити туманнішим світлом, двері зачинилися щільніше, щоб точно не пропустити жодного зайвого звуку, а сцена, здається, стала світом, в якому ось-ось випаде сніг, зашурхотить голками ялина і заметляють у хороводі лісові аромати. Вік грала. Грала, майже не дивлячись на клавіші, і лише губами, беззвучно підспівувала, ніби її голос сам заповнює простір співом. Очі не моргали, а, як скляні, завмерли й навіть не сльозилися. А мелодія звучала, звучала не голосно і не тихо, але хуртовиною загортала кожен сантиметр, пробираючи мурашками навіть неживі предмети. Якби в залі були сліпі – вони прозріли б, глухі почали б чути, а німі почали б підспівувати. Але в залі сидів тільки Етан, який не дозволяв собі навіть дихати, прикипів до крісла і до пульсації у вухах напружив усе тіло, аби не зробити жодного руху. А коли програлася остання нота, зрозумів, що насправді весь цей час його коліна тремтіли, а плечі здригалися, підскакуючи майже до вух. Кришка фортепіано закрилася, і Вік зітхнула. — А може, щось пам'ятаю... Етан нервово засміявся, та так голосно і так істерично, що у Вік пробіг холодок по спині. — Де ти навчилася так грати? Я у житті такого не чув! Я… Я… – заїкався він, – та це ж неймовірно! Вік, це..це….. — Я зрозуміла, — посміхнулася Вік, — дякую, Етане. Етан підсунувся ближче і взяв дівчину за руку. — Ти це зіграєш дітям? Вік кивнула. — Я ж обіцяла. Не витримавши, барабанщик обійняв дівчину так різко і міцно, що та мало не впала. — Це буде найкращий Новий Рік у моєму житті. * — О Боже, Етане, їх там що, двісті тисяч? Ти вирішив у цей зал всю Італію вмістити? — питає Даміано, нервово ляскаючи по кишенях у пошуках цигарок. — Ой що це? Сам Даміано Давід розпереживався? — усміхнувся Томас, тицьнувши його наконечником гітари в бік. — Та тут стіни тріснуть! І де, чорт забирай, ця дідькова коробка?! — соліст вивернув назовні порожні кишені. Етан дістав зі штанів свою пачку і кинув її в Даміано. — Ти краще акорди «Зітт ю боні» повтори, а не тютюном запихайся. І де Вік? — Я тут! Вік зайшла до гримерки, голосно зачинивши двері. Яскраво-червона блуза з безліччю рюшів та камінців виглядала на ній святково та по-новорічному. Помпон червоної шапки Санти Клауса спадав їй на обличчя, а чорний шкіряний ремінь поєднував блузу з такою ж червоною спідницею, довжина якої була до самої підлоги. — Що за циганська спідниця? — хмикнувхмикнув Давід. Вік хмикнула у відповідь, передражнюючи його. — Дивіться, що вигадала, — вона підняла спідницю й оголила повністю забинтовану ногу, — так перемотала, що навіть її не відчуваю. Бігатиму по сцені незгірше за тебе. Етан уже хотів був обуритися, але не встиг, адже менеджер покликав їх на сцену. Вже за кілька хвилин зал розривався від оплесків. *Напередодні Різдва* — Етане, ну дай я тобі допоможу, — обурювалася Вік, намагаючись його наздогнати. Етан зручніше закинув ялинку на плече, при цьому мало не звалившись з ніг. Снігу падало все більше і більше, і вогників гірлянд майже не було видно крізь завірюху, що плавно танцювала в повітрі. Гілки дерев покрилися інеєм, а їхні стовбури були «одягнуті» у святкові светри, що самі зв'язали діти. На подвір'ї було тихо, а у вікнах невеликого будинку горіло світло. Томас зняв свою різдвяну шапку, обтрушуючи її. Даміано засміявся, покрутивши пальцем біля скроні, мовляв, снігопад на вулиці. А Вік відбирала ялинку в Етана, яка була більша не тільки за неї, а й за нього. — Та ти заспокойся, сама хоч іди! — крикнув Етан, — заберіть її від мене. Вік вже хотіла знову обуритися, але міцні руки Томаса підхопили її, і хоч він сам мало не послизнувся, зумів утримати Де Анджеліс, що так виривалась. — Телепню, ялинку йому допоможи нести, а не мене неси! — закричала Вік. Даміано закотив очі й підійшов до Етана, закидаючи половину ялини собі на плече. — Все? Пішли вже, на нас чекають. По очищеній від снігу стежці вони попрямували до дерев'яного будинку, прикрашеного гірляндами та саморобними іграшками. Прямо над двором сяяв повний місяць, освітлюючи ділянку, а зірки мерехтіли в темному нічному небі, як маленькі перлинки. Коли всі зайшли в сіни перед коридором, спочатку нічого не бачили через сніг, що прилипнув на вії. Натомість їх уже давно помітили, що було зрозуміло з захоплених дитячих голосів, які лунали із зали. Етан з Даміано оперли об стіну ялинку, починаючи обтрушувати її від снігу, а Вік обтрушувала Томаса, волосся якого злиплося в суцільну бурульку. Щоки Де Аджеліс почервоніли від перепаду температури, а замерзлі пальці зводило судомою. Томас скинув із себе пальто, що повністю обліпилося снігом, і допоміг зняти верхній одяг Вік, яка вже витягувала снігові пластівці з волосся Даміано. Тільки Етан не роздягався, поправляючи ялинку, розпушуючи її голки та розплутуючи мотузки. Двері зали, проскрипівши, відчинилися, і до них вийшла жінка похилого віку. Її волосся вже було повністю сивим, і зливалося з шаликом такого ж кольору, що вкривав її опущені плечі. Сама вона була низькою і худою, спиралася на дерев'яну палицю, що трохи тремтіла від її тремтячої руки. На зморшках були ледь помітне ластовиння, а на носі великі окуляри з круглою оправою. Жінка посміхнулася, поправивши їх і уважніше вдивившись у своїх гостей. — Етане, онуку, привіт, — розлився по приміщенню її лагідний, хрипкий голос, — це твої друзі, про яких ти розповідав? Етан нарешті відірвався від ялинки, посміхаючись і швидко скидаючи з себе пальто. — Так, Пані Россі, — сказав він трохи голосніше, ніж робить це зазвичай, знаючи, що та може не дочути, — як Ви? Як Ваші справи? Барабанщик підійшов до бабусі й акуратно обійняв її, зариваючись носом у в'язаний шарф, який пахнув медом і печивом. — Мої добре, дітки щасливі, чекають на вас чи не цілий день, — вона погладила його по спині й відсторонилася, переводячи погляд на хлопців, — а ви, мабуть, Даміано, Томас і Віктоооорія. Вік невпевнено усміхнулася, трохи зніяковівши на акцентуванні на її імені. Даміано і Томас усміхнулися теж, коротко кивнувши. — Ну, що ви стоїте? Проходьте, а то вони там рознесуть усе, — сказала старенька і повільно почовгала в зал, залишаючи за собою відчинені двері. — Так, головне, не переживайте, — тихо прошепотів Етан, акуратно беручи ялинку, — може, спочатку буде страшнувато, але ви швидко звикнете. Всі одночасно кивнули й тихо пішли за Пані Россі. * У дитячому будинку вперше стояла прикрашена велика ялинка, а під нею купа різноколірних пакунків. Біля каміна сиділи й сміялися діти, а Даміано корчив їм пики, зображуючи різних казкових персонажів. Томас уже танцював із хлопцями навколо дерева, водив хороводи й навіть намагався підспівувати. Етан та Вік малювали з дітьми новорічні малюнки та писали листи Святому Миколаю, непомітно полегшено видихаючи щоразу, коли діти просили те, що вони їм закупили. У залі дзвенів сміх, але водночас було тихо і спокійно, особливо зважаючи на справжню хуртовину на вулиці. Пані Россі сиділа в плетеному кріслі, вкрита пледом, і посміхалася, дивлячись на щасливі обличчя сиріт і дов'язуючи черговий светр. Годинник показував сімнадцяту, дзвінко цокаючи секундною стрілкою. Даміано підійшов до Томаса і щось шепнув йому на вухо, а потім вони обоє підійшли до Етана та Вік. Усі четверо сіли під ялинкою, одночасно поправивши коміри червоних новорічних светрів, і діти, не змовляючись, сіли довкола них. Розмови зав'язувалися самі собою. Причому Монескін майже нічого не говорили, тільки посміхалися і кивали, слухаючи десятки оповідань. — Етане, — шепнула Вік йому на вухо, торкнувшись його ліктя. — Що? — не відриваючи погляду від хлопчика, що розповідав щось, запитав він. — Ти готовий почути моє перше бажання? Етан навіть здригнувся від почутого, різко розвернувшись до неї. — В сенсі? Зараз? — злякано спитав він. — А коли ще? — загадково посміхнулася Вік, — ти готовий? Етан кивнув, тільки не зрозуміло, погоджуючись чи ні. Вік навіть почала посміюватися, потішившись такою реакцією. — Пам'ятаєш, ти мені розповідав, що пишеш казки іноді? Розкажи одну з них дітям. Етан злякано витріщився, на мить перестав дихати, і шоковано подивився на неї, роззявивши рота. — Будь ласка. Я ж знаю, що ти хотів би це зробити, — вона легенько вдарила його плечем і посміхнулася, а потім, поки барабанщик не встиг прийти до тями, раптом голосно заговорила на весь зал, — діти, ви хочете послухати казку? По залу розлилися крики дітей, що одразу ж закивали головами. — Зараз Етан розповість вам її, — Вік уже не приховуючи сміялася, дивлячись на Етана, що так смішно зніяковів, — вам яку, сумну, чи веселу? — Розкажіть обидві, — сказала рудоволоса дівчинка, — спочатку сумну, а потім веселу, що було б не так сумно. Всі діти погодилися, і Вік захоплено плеснула в долоні. Даміано і Томас гадки не мали, що відбувається, але мовчки чекали, що буде далі. Етан продовжував сидіти каменем, але Вік штовхнула його в бік, і йому довелося швидко взяти себе в руки. На кілька хвилин задумавшись, а потім придушивши тремтіння в голосі, він почав говорити. — Казка буде про Золотоволосу та Рапунця, — Етан зітхнув і сів зручніше, при цьому невдоволено зиркаючи на Вік. — Може, Рапунцель? Про двох принцес? — спитала та сама рудоволоса дівчинка. — Не зовсім, — усміхнувся Етан, — довге волосся, як бачите, не тільки у дівчаток буває, — труснув він головою, — тож у цій казці Рапунц буде хлопчиком. Діти затамували подих і почали слухати. * — Я не бачу дороги, я зараз упаду. — Мої ступні знають кожен камінчик тут, просто тримай мене за руку. Ліс був поглинений темнотою безмісячної ночі. Холодний вітер свистів між деревами, десь далеко чулося, як гавкають місцеві собаки. Рапунц ледве встигав переставляти ноги, намагаючись не відставати. Золотоволоса завжди починала прискорювати крок, коли була дуже натхненною якоюсь ідеєю. І цей раз був не винятком. Напевно, її рідні шалено переживають і не знаходять собі місця, адже надворі глибока ніч. Але Рапунц не смів її зупиняти, бо давно не чув такого ентузіазму в її голосі. — Нам ще далеко йти? — спитав Рапунц, зупинившись. — Ми майже на місці, не відходь від мене далеко. Через якийсь час хлопець міг розгледіти високі дерева вдалині. — Що там за світло? — Зараз побачиш. Коли вони підійшли до освітленої ділянки, хлопець рефлекторно зажмурився від легкого болю. — Стій, не розплющуй очі, — її голос пролунав біля самого вуха, змусивши серцебиття підступити до горла. Пройшовши кілька сотень метрів, Рапунц відчув запах свіжоскошеної трави. Тепла суха долоня стиснула його долоню сильніше, щоб він зупинився. — Розплющуй, ми прийшли. Спочатку Рапунц бачив лише розмиту картинку. Але тільки-но його очі звикли до світла, він роззявив рот від подиву. Вони стояли посеред квітучого поля. Висока трава шелестіла від вітру, ховаючи сотні світлячків. Все небо було усіяне зірками. А головне, тут були тільки вони вдвох, і більше нікого. Золотоволоса лягла на землю, підклавши руки під голову. Рапунц повторив за нею. — Я ще ніколи не бачив стільки зірок, — сказав він, простягнувши руку до неба. — Зоряні ночі зараз рідкість. Все поле стихло. На мить Рапунцу здалося, що він провалився в сон. Затих вітер, затихли цвіркуни. Золотоволоса стиснула його руку міцніше. — Я давно хотіла сказати тобі одну річ, але боюся, що це багато змінить. Рапунц відчув, як швидко спітніли його долоні, клубок підкотив до горла, почали тремтіти ноги. Його накрила незрозуміла паніка. — Кажи, я зрозумію. Тиша давила у вуха. Він дивився на небо, намагаючись поступово дихати. Впився нігтями в землю, а в грудях відчував величезний клубок. — Я зрозуміла, що люблю його. Зашумів вітер, зашуміли цвіркуни, листя та трава. Повіяв нічний холод. Тіло Рапунца розслабилося, дихання стабілізувалося. — Чому ти мовчиш? Щось не так? — Та ні, — швидко відповів він, — просто зірочка на небі згасла. * Діти захоплено заплескали в долоні, не особливо замислюючись над суттю. Даміано та Томас теж. Тільки Вік сиділа мовчки, заправивши за вуха золотаве волосся, і абсолютно нічого не могла зрозуміти. Але, струснувши головою, вона посміхнулася. — Ти молодець, бачиш, ти зміг. * Свято тривало. Діти, звичайно, трохи погасили свій запал, але все одно весело щебетали та танцювали, змушуючи Монескін повторювати за ними. Разом із Вік, дівчатка повирізали сніжинки та наклеїли їх на вікна. Томас уже катав із дітьми сніговика із ялинковою іграшкою замість носа. Навіть пожертвував йому свою шапку. Етан навчав всіх грати на барабанах. Щоправда, барабанами були каструлі, але виходило все одно непогано. Даміано вже співав різдвяних пісень, причому його голос майже не було чути, бо діти теж знали тексти. Коли всі трохи втомилися, то знову сіли в коло біля каміна. Пані Россі заварила всім трав'яний чай і принесла пледи. Діти куталися в них із головою, зображуючи привидів. — Акуратно, зараз позбиваєте один одного з ніг, — усміхнулася старенька, спостерігаючи за примарними перегонами. — Пані Россі, я там приніс книжки, які Ви просили. Біля них ще пакет стоїть, це подарунок вам на Різдво, гаразд? — сказав Етан. — Ну, я ж просила! — невдоволено відповіла Пані Россі. — Мені було на радість. А дітям подарунки скоро завезуть ще, там і речі, і солодке, багато всього. І ремонт вам зроблять, і їжі нарешті вистачатиме. Загалом, усе добре буде, — усміхнувся Етан. — Тільки нам треба буде йти вже, — Даміано глянув на годинник, — до речі, під ялинкою апельсинів купа, і бенгальські вогні. Тільки подивіться, щоб вони нічого не спалили. — А я завтра, може, приїду, завезу вам кілька гітар. Тут є кілька охочих, — поплескав Томас по голові одного з юнаків. — А ще ми там рукавичок, шкарпеток, шапок, светрів купили. Там на всіх має вистачити. І, до речі, я дитячу косметику купувала, і на хлопчиків, і на дівчат вистачить. Ви ж не проти? — запитала Вік. — Це була гарна ідея, Віктооорія. Не хвилюйтеся, — посміхнулася Пані Россі. Етан підкинув у камін дров, а потім сів біля Вік. — Ну що, настав час зіграти, — усміхнувся він. — Добре, — Вік підвелася, спираючись на його плече, — тільки в мене ще два бажання, пам'ятаєш? Етан теж підвівся, і, поправивши волосся, кивнув. — Зіграємо разом. Ось моє бажання, — усміхнулася вона й одразу ж попрямувала до піаніно, не слухаючи, що їй відповіли. * — Вік, я не вмію грати! Ти жартуєш чи що?! — шипів їй на вухо Етан, розташувавши пальці на клавішах і вдивляючись у ноти, що стояли перед ним. — Так, знаю, я теж, — Вік всілась зручніше, покрутившись на стільці, — починаємо? Діти затихли, як миші, вмостившись у рядочок і чекаючи. Даміано і Томас нервово переглядалися, ледве стримуючи себе, щоб не закурити прямо в будинку. Пані Россі стояла біля каміна, посміхаючись, і теж чекала вистави. — Що починати?! Я не знаю, що натискати! — прошепотів Етан. — Твої — ці три кнопки, зрозумів? Решта — я, — сказала Вік, зігравши першу самотню ноту, перевіряючи так звук, — готовий? Етан хотів знову обуритися, але під докірливим поглядом замовк. Пробігшись нотами, Вік почала грати. Звуки одразу поєдналися в мелодію, впізнавши яку, діти позакривали руками роти від захоплення. Етан уважно дивився на свої клавіші, натискаючи їх секунду в секунду вчасно. Вік грала легко і невимушено, майже не торкаючись інструменту. Музика заполонила всю кімнату, дерев'яні стіни якої навіть рипнути собі не дозволяли, щоб її не перебити. Де Анджеліс знову, лише губами, шепотіла пісню, і чути це міг тільки Етан. Чути, як чомусь тремтить її голос, і натискати клавіші напруженіше, вдивляючись у кожну її емоцію. Мерехтливі гірлянди більше не мерехтіли, колоди в каміні не тріщали. Музика лилася, лилася плавно, з’єднуючи всі деталі одну чітку деталь. Етан здригнувся, коли випадково торкнувся пальця Вік. І завмер, коли побачив ледве видну сльозинку на її щоці. Але Вік грала, як ні в чому не бувало, не збиваючись, не дивлячись у ноти. Вона чула те, чого не чув Етан. Вона знову чула голос, рідний голос біля вуха, і посміхалася крізь сльози, нанизуючи кожне натискання, як намистинку на нитку. — Вік, чому ти не хотіла грати від самого початку? — спитав Етан тихо, щоби не збити її. — Востаннє я грала на піаніно з мамою. Вона мене вчила. А коли її не стало, я більше не грала, — відповіла Вік, а її губи розтягнулись у мрійливій посмішці, наче від спогадів. — Але чому ж ти не сказала? — Етан мало не перекричав мелодію, але тут же попустився, починаючи грати свою партію. — Знаєш, — Де Анджеліс заграла енергійніше, а потім мелодія пішла на спад, закінчуючись, — для деяких не шкода щось у собі розворушити, — промовивши останнє слово, вона програла останню ноту, і в кімнаті запанувала тиша. * Вік і Етан поверталися додому вдвох, тому що Томас і Даміано пішли докуповувати продукти до святкового столу. Майже всю дорогу йшли вони мовчки, сховавши руки в кишені та дивлячись на сніг, що падав навколо них, аби не один на одного. Коли ліхтарі вже закінчилися, і вони йшли неосвітленою ділянкою дороги, Вік різко зупинилася. — Етане, — сказала вона, — можна я загадаю своє останнє бажання зараз? Етан теж зупинився, вдивляючись у темряву, і, незважаючи на неї, чітко бачачи обличчя Вік. — Загадуй, — відповів він знову тихо, що останнім часом робив досить часто. Вік підійшла ближче до нього і поклала свої руки йому на плечі, вдивляючись у чорні, як ця ніч, очі. — Не пропадай більше. Не завантажуй себе так. Мені дуже страшно і боляче, коли я бачу, що тебе втрачаю, — сказала вона теж тихо, наче боячись, що їй відмовлять. Етан усміхнувся, а всередині в нього щось зрушилось, як книжка з книжкової полиці. — Ти вибач мені, що змусив турбуватися. І за піаніно вибач, мабуть, я надто на тебе тиснув. Вік засміялася. — Дурник ти, Етане. Тож обіцяєш виконати бажання? — Обіцяю. Тільки можна мені попросити щось дуже маленьке натомість? — Ну, дивлячись що. Етан узяв її обличчя у свої долоні, і, опустивши засніжені вії, торкнувся своїми губами її губ. Кінець. Друзі, якщо ви прочитали і вас сподобалося, я дуже прошу приєднатися до мого тг-каналу. Дякую! #Maneskin #Монескін #ВікторіяДеАнджеліс_ЕтанТоркіо #G #Б #Міді #Закінчений