Лише дзвін важкої лопати порушував мертву тишу. Йшов дощ, до ніг липло болото, Уолтер дратувався. Здавалося, стара жінка, яку всі вважали за відьму, не хотіла покидати цей світ. То камені лізли під лопату, мало не пускаючи іскри, то посеред безхмарного дня почалася злива, то в труні, що біліла світлим деревом, посеред темряви, яка застала так раптово, відсунулась кришка.
Чому вона відсунулась? Нікого поруч не було, щоб таке зробити. Та і виглядала вона так, наче її відсунули зсередини. Уолтерові слина стала поперек горла. Він підійшов, щоб повернути кришку в її правильне положення. Намагався не дивитись в труну. Не вийшло.
Очі самі глупнули туди, крадькома пробігаючись по тонкій висушеній фігурі в чорному вбранні. Обличчя бліде, не як у покійника, як у примари. Довгий гаковатий ніс, щоки всіяні тріщинами зморшок. Волосся — точно срібні нитки. Проста чорна сукня не прилягала до тіла, вона розлилась по труні чорною смолою. Руки складені на животі. На вказівному пальці сидів величезний золотий перстень з криваво-червоним каменем. В напівтемряві зливи, здавалось, що він світиться, неначе око дракона, наповнене злістю по самі вінця. Перстень приковував до себе погляд, мало не шепотів.
Пахло сірою, і біля вуха ніби чулося зміїне шипіння. Тягнуло вологою, наче дихання жарке.
Уолтер нахилився, щоб розглянути перстень. Ноги в'язли в розмокаючій землі, брудні краплі падали на обличчя старої, затьмарюючи примарну блідість. Ніхто не прийшов, щоб провести її в останню путь. І, без сумніву, не прийде, щоб упіймати Уолтера на думці, що раптом прогриміла в його голові.
Блискавиці забилися об землю, — близько, майже за спиною, наче попереджаючи: так не повинно бути. Волтер сумнівався. Схилився ще ближче, ледве зберігаючи рівновагу, тримаючись на одному поганому бажанні та лопаті, встромленою в землю. Йому здавалося, що ще трохи - і стара вчепиться йому в горло жовтими нігтями. Уолтер не боявся небіжчиків. Але боявся одного разу помінятися з ними місцями.
Ось тільки... Перстень все ще горів, зазивав, полум'янів кривавим заходом сонця. Занадто. Занадто, щоб не піддатися. І Уолтер не зумів утриматися.
Рука сама потяглася до персня, до його величі, до його занадто гарячої для холодного пальця старої краси. Один легкий рух і єдине золото старої відьми лежало в кишені трунаря, наостанок хижо зблиснувши між пальцями. Він відьмі більше не потрібен, на відміну від Уолтера, у якого справи йшли зовсім туго.
Один погляд на стару. Губи її скривилися в зловтішній усмішці. Здалося? Щоб не міркувати про це, Уолтер закрив кришку і продовжив роботу.
Під зливою він зовсім задубів, як голодний нещасний пес на ланцюгу без дому й укриття. Тільки перстень зігрівав Уолтерові душу жовто-гарячим пустотливим багаттям. Язики його тяглися високо і глибоко, до самого серця, сіючи там багряне зерно.
Як тільки зачинилися вхідні двері будинку Уолтера, він недбало роззувся, залишаючи на не дуже чистій підлозі, брудні каламутні розводи. Холодний мокрий одяг скинув так само — недбало, просто на підлогу, переступаючи його широкими кроками.
Уолтер втомлено прослизнув повз засмальцьоване дзеркало. Блиснув у каламутній поверхні вогник персня, який завбачливо був одягнений на палець, перш ніж роздягнутися. Розмір майже підійшов.
Уолтер із сумнівом зазирнув углиб каменю, ніби намагаючись розгледіти у його гострих гранях відповіді на свої запитання. На руці старої перстень здавався значно меншим. Зараз він тиснув вказівний палець та совість Уолтера. Дражнив переливами багряних тонів. Чи труїв?
Уолтеру ставало не по собі. Здавалося, ніби подерті мертвою плівкою очі старої стежили за ним з-за рогу. Уолтер обернувся. Нікого, крім жирного павука в бляклому павутинні. Вони подивилися один на одного хвилину. Волтер - з тривогою. Павук — майже з осудом у своїх маленьких чорних очах. Ворушилася тінь позаду. Уолтер, здавалося, втрачав розум.
Але не втрачав перстень з поля зору. Той примостився на пальці щільно, наче обіймаючи, з кожною секундою стискаючи все більше й більше. Уолтер дивився на перстень, а перстень на Уолтера своїм єдиним оком, глибиною з всесвіт. Він зачаровував, відбиваючись в очах яскравим полум'ям, доки не залив ним всю запорошену холостяцьку кімнату.
Уолтер не повірив тому, що побачив. Не міг повірити. На стінах затанцювали тіні, влаштовуючи дикий моторошний шабаш, наспівували похмуру тиху пісню, то розсіюючись, то знову з'являючись. Уолтер глянув у вікно — там завивав вітер, шкрябаючи кігтями дерев тонке заляпане скло.
Праве вухо лоскотав подих. Гостро, він ніби сипнув гарячим вугіллям з доменної печі, залишаючись у носі сажею, що осідає на легенях.
Пронизливий шепіт із самої пекла:
"Кра-а-адій"
Голос тягнувся вивергнутою магмою, затікав у голову, змінювався хором голосів.
Уолтер закричав. І крик той був пронизливим, звіриним. Потрусив головою, намагаючись вигнати жахаючий поклик. Це все стара посилає, ображена за перстень.
— Іди, іди, проклята!
Голос зривався, тремтів, Уолтер був готовий рвати на собі волосся. Знесилено впав на ліжко. Периферичний зір упіймав рух темряви на шафі без дверцят. Страшно дивитися, але краще знати, що у твоєму домі. Глянув.
На самому верху шафи, бовтаючи волохатими ногами, з копитами замість ступнів, сиділо щось. На голові роги, в очах - безодня. Яскрава, поглинаюча, божевільна.
Істота зістрибнула прямо до Уолтера на ліжко, притискаючи до його пошарпаного простирадла, яке відразу намокло, залишаючи під тілом Уолтера теплу жовту пляму.
"Мароде-е-р"
Нечиста. Геєна. Демон.
Уолтер несамовито заволав, позадкував до узголів'я ліжка, кидаючи в біса все, що траплялося під тремтячу руку: подушки, світильник, будильник, шухляду. Демон дивився на нього палаючими звіриними очима, гуркотів нелюдськи, але ближче не підходив. Тільки сидів навпроти і шепотів-шепотів-шепотів. Уолтер затулив вуха руками, замружився, захитав головою, повторюючи: "це не насправді!", "Так не буває", "Отче наш ..." Горло стиснув спазм. Гіркий, болісний, що відрізає всі шляхи до порятунку. Уолтер забув молитву. Забув усе на світі і забув би як його звуть, якби демон не повторював пекельним шепітом його ім'я.
Уолтер верещав, намагаючись заглушити бісівської голос своїм, але він був чути навіть крізь долоні.
- Забирай! Забирай все і йди до мертвої сволоти! — Уолтер рвонув з пальця перстень, але...
...замість нього стягнув лише шкіру. Кров потекла по долоні. М'ясо виглядало, блищало майже маслянисто, майже в такт персню. Демон реготав, з голодом дивився на клаптик шкіри, що повис на пальці. Уолтер знав напевне: він посивів. І від страху не відчував болю.
Кров не зупинялася, заливала простирадла брудними розводами, капала на ноги, але тільки перстень залишався чистим. У його кривавій глибині Уолтер побачив своє відображення.
Чи не своє.
Демонічне.