І це не про ніжність. Новорічний спешл

#MoonChaiStory #ЛевАвінов #МаріяД'яченко #G #B

Я вже 20 хвилин морозила дупу на вулиці. Треба було слухати Стейсі й одягати пальто. Пальці в рукавицях задубіли і майже не згиналися. Що можна робити 20 хвилин, поки твоя дівчина стоїть на морозі? Як тільки я почала обдумувати яким чином я змушу Лева страждати за те, що змерзла, він вийшов з академії. 

Не дивлячись на мою злість на обличчі з’явилася зрадлива посмішка. Як давно ми не бачилися? Місяць? Його відрядження зіпсували всі плани. Після тієї поїздки у Львів, Лев майже одразу не розпаковуючи валізи, поїхав в аеропорт. Ми навіть попрощатися не встигли. Підвищення кваліфікації, відрядження до інших шкіл для досвіду… Не уявляю як йому було важко цей місяць. Ми підтримували зв’язок по телефону але ж це абсолютно інше. 

Я з останнього стримувалася щоб не побігти йому на зустріч і не стрибнути на шию. Яка ж я щаслива його бачити.

--Якщо ти не почнеш йти швидше, довдеться з мого носа відламувати бурульки. – з широкою посмішкою промовила я. Лев усміхнувся. Від цього видовища тілом розлилося тепло. 

--Д’яченко, попрошу на «Ви». Ми ще знаходимося на території академії і я досі ваш куратор, а не друг. – я наморщила носа. Щось я зовсім забула, що довкола повно роззяв-студентів. 

Я стишила голос і промовила, так щоб почув лише Лев і вітер:

--В стінах вашої кімнати, яка, нагадую, знаходиться на території академії, теж на «Ви», Леве Костянтиновичу? 

--Це виняток, Маріє. – відповів він, поки у його очах спалахнув вогник. 

--Ходімо. У нас мало часу і багато роботи. – промовила я і пішла на вихід з двору академії. Хотілося вже як найшвидше обійняти його, пригорнутися і сказати, що я сумувала за ним. 

Під ногами рипів сніг, потихеньку починало сніжити. Прянощі від новорічного містечка, який встановили в поселенні біля академії, не розвіяв навіть сильний вітер, який свистів у вікнах цілу ніч. Всі хто хотів побувати у містечку навідалися туди ще як тільки воно відкрилося, а вже зовсім скоро його будуть прибирати. Тому можна не так сильно турбуватися, що нас хтось побачить. Принаймні, я на це дуже сильно сподівалась. Мене так поглинули плани на сьогоднішній день, що я аж підстрибнула коли мені в спину прилетів сніжок. Обернувшись я побачила Лева із навстіж розстібнутим пальто і шарфом, який вільно звисав з шиї. Якби я була простою перехожою ніколи б не подумала, що це куратор і професор. Перші 40 років у чоловіків найскладніші. 

--Дитинство в одному місті заграло? –буркнула я.

--А хто сказав, що дорослим не можна грати в сніжки? – Лев підійшов ближче. Такий рідний запах кави і кориці огорнув невидимою ковдрою, і в якийсь момент світ довкола перестав існувати. Лев нахилився і нарешті наші губи зустрілися. Тілом пробігли сироти, знизу живота з’явилися ті самі метелики, які я так давно (аж місяць!) не відчувала. Його руки обійняли мене за талію притягуючи ближче. Хотілося розчинитися в ньому повністю, продовжити цю мить до нескінченості. Я зробила маленький крок йому на зустріч… Підковзнулась, зашпорталася за свою ногу і схопилася за пальто Лева, тягнучи його за собою. За мить я дивилася на сіре небо, з якого падали лапаті сніжинки. Лев лежав поруч і важко дихав. Не стримавшись, мій сміх вирвався назовні. Це тільки я так вмію. Зіпсувати такий романтичний момент.

--Я не здивований. – сказав Лев і почав сміятися разом зі мною. 

-- Це ж як… -- сміх не дав договорити.  Ми так сміялися, що животи починали боліти. 

Перевівши трохи подих, я голосно видихнула заспокоюючись. Лев піднявся і навис наді мною, протягуючи руку.

--Такими темпами ми навряд чи доберемося до містечка, до тієї пори поки його не закриють. – Я вклала руку у його долоню і піднялася на ноги. – Як за стільки років свого існування можна було не навчитися ходити і не падати? – буркотів Лев допомагаючи мені обтріпатися від снігу. 

--Це лише один раз. – відповіла я, струшуючи сніг з шапки.

--За цей день? 

--Йди ти… -- фиркнула я. Лев взяв мою шапку і одягнув мені на голову. Я вже була готова посміхнутися і сказати «Це так мило…» але він натягнув мені її на очі, стиснув мої щоки так щоб губи склалися бантиком і цьомкнув. Я невдоволено видихнула і захитала головою, підіймаючи шапку з очей. 

Ніч підібралася непомітно і новорічне містечко яскраво засяло барвами. Цей пейзаж викликав у мене захват, наче мені знову сім і попереду зимові канікули. Ялинки мерехтіли маленькими золотистими вогниками, над засніженими стежками висіли гірлянди, від вікон маленьких хатинок, що служили крамничками із різними іграшками і смаколиками, на сніг падало тепле світло. Довкола був неймовірний запах: морозу, хвої і глінтвейну. Всі довкола були такими усміхненими і щасливими. А попереду над всім зимовим містечком височіла ялинка. 

--Змерзла в руки? – раптове питання вивело мене із власних думок.

--Не сильно. – Лев протягнув руку, очікуючи щоб я зняла рукавицю. Я закотила очі та схоже мене видавала посмішка у пів лиця. Я зняла рукавицю і торкнулася своєю рукою його. 

–”Не сильно” — це коли вони у тебе теплі, а не як дві борульки. – Лев одягнув рукавицю назад на мою руку і взявши за неї, повів мене за собою до найближчої лавки, де наливали глінтвейн. Я поки оглядала мапу містечка, яка стояла поруч. Стільки всього цікавого… Потрібно було приходити ще як сонце не зійшло, щоб обійти все тут. 

--Тримай. – Я обійняла долонями паперовий стаканчик над яким маленькими кружелятками здіймалася пара.

Чим далі в глиб містечка йшли, тим казковіше все здавалося довкола. Було так багато відвідувачів: і дорослі, і малі, і старі, які сиділи на лавах і всіх їх об’єднувало одне: різдвяний настрій. І нарешті перед нами відкрився вид на головну окрасу цього містечка: ялинку. Лісова красуня стояла в самому центрі містечка, а довкола неї розлився каток заповнений відвідувачами. Мої очі запалали. Як можна встояти перед цим? Не довго думаючи я потягнула Лева в чергу за ковзанами. Поки він опритомнів і почав заперечувати, я вже стояла з двома парами в руках і шукала вільні місця, щоб сісти і взути ковзани. 

--Ти з глузду з’їхала? – обурився Лев, дивлячись як я знімаю свої черевики. Мороз залоскотав стопи.

--Давай це буде весело!—я підняла на нього очі і посміхнулася у всі 32. «Це небезпечно!»

--Це небезпечно! – а я казала.

--Веселощі дуже рідко бувають безпечними. До того ж глянь, яка атмосфера довкола. – я розвела руками і ледь не вдарила когось лівим ковзаном, що тримала в руці. – Хіба тобі не хочеться повністю поринути в неї? 

Лев довго дивився мені в очі, наче переконуючи мене, що моя затія безглузда і дитяча. Та йому не вдалося. Він шумно видихнув і сів поруч зі мною, мовчки взуваючи свої ковзани. Я переможна всміхнулась і поцілувала його в щоку, підіймаючись на ноги. 

--Ти вмієш кататися? – оглядаючи людей довкола запитала я. У відповідь мені було важке мовчання. І такий ж важкий погляд. Спочатку я подумала, що Лев просто не почув у цьому галасі. Та він лише дивився на мене і розумів безвихідь ситуації, в яку встряг. –Нічого, я навчу. 

--Цього я й боюся. Тут є десь травматолог або хоча б швидка? – я закотила очі, поки він насміхався з моїх умінь вчителювання. 

Я рушила вперед щоб поскоріше відчути лід під ногами. На катку було вже більше двох десятків людей. Хтось вміло катався виписуючи складні елементи, а хтось катався біля бортиків. 

--Маріє, ти б не могла… -- голос Лева був дещо стривожений. Я обернулася. – Дати мені руку? 

– Як за стільки років свого існування можна було не навчитися ходити і не падати? – повторила я його фразу, знаючи, що він буде мене засуджувати. Подолавши цих два кроки, що були між нами я взяла його за руку і сповільнила свій крок.

Моя нога ступила на лід, який відбивав від себе блиск гірлянд і місяця. Зірки розчинилися у різнобарвних гірляндах і світла ялинки. Лев вчепися у бортик і не збирався з ним прощатися. Поруч з ним стояв такий ж переляканий восьмирічний  хлопчик. Я глянула на маму цього хлопчика, що стояла від нього у 20 сантиметрах. 

--Вперше? – з посмішкою запитала я. Жінка кивнула і глянула на Лева. Я захитала головою, відповідаючи на її німе питання і махнула рукою. – Лише бортики комусь іншому. Ми прийшли сюди кататися. – я наблизилася до Лева і взяла його під руку. Його плечі лише на мить розслабились. 

-- Я сюди навіть не думав йти. – огризнувся він.

--Іноді треба виходити зі своєї зони комфорту, інакше життя пройде повз тебе. – я почала рухати ближче до центру, де стояла різдвяна ялинка. Лев невдоволено бурчав але намагався перебирати ногами так, щоб не впасти. –Ти катався на роликах? – він нерозуміючи сенсу питання глянув на мене. – Це майже схоже. Плюс-мінус.

--Маріє, я не такий старий як древній. Радістю буде якщо я згадаю як виглядає м’яч і як ним грати. – я засміялася. Доля правди в цьому була. 

Я встала поруч з ним.

--Твої ноги мають ковзати ось так. – я продемонструвала маленькими кроками і обернулася до нього. – Давай спробуй. – я протягнула до нього руки. – Я встигну тебе впіймати і пом’якшити твоє падіння. – Лев засміявся. Сумно видихнув і зробив крок, так як я показувала, розтавивши руки по бокам, наче тримаючись за повітря. За мить він сперся мені не плечі. – Бачиш? Все не так складно. Спробуй ліхтарики. – я впевнилась, що він міцно стоїть на своїх двох і прокаталася то розводячи ноги до ширини плечей, то звужуючи їх одна до одної. – Тепер ти. – я обернулася. Лев поїхав. Коли до мене залишалося зовсім трошки, він зашпортався і я вже думала, що він впаде, та Лев втримався. І я неймовірно пишалася ним. У всіх ж була така ситуація, коли ви маленькі робите щось абсолютно звичайне (от як стрибайєте з дивана розставивши ноги),  а ваш дідусь дивиться на вас так наче ви перевершили Гудінні? Ось це я зраз той дідусь.

--Ти молодчинка.  – я описала коло довкола Лева і взяла його за руку, їдучи далі. 

--Може я тут постою? З мене достатньо стресу на сьогодні. 

--Ми лише зробимо коло довкола ялинки. І я завжди буду поруч. – я всміхнулась йому, щоб він трохи розслабився. Лев міцно тримав мене за руку і переводив погляд то на свої ноги, то на людей довкола. Я дістала телефон з кишені і увімкнула відео, щоб зафільмувати цей момент. У моїй галереї було стільки відео і фото з Левом. Всі вони здавалися мені занадто інтимними для сторонніх очей. Це були наші моменти, які зігрівали і піднімали настрій, коли єдине чого хотілося це повіситися самій, а не гірлянду. Коли його хват трохи послабився, я повільно відпустила Лева і від’їхала трохи. Він чудово справлявся. 

--Давай зробимо декілька фото? – зробивши маленьку дугу, щоб «відчути» ковзани, запропонувала я. 

--Добре. Але робимо їх тут, бо далі не поїдемо. – я голосно засміялася. Поки Лев фіксував свої ноги в одному положені, я обернулася в пошуку того хто нас сфотографує. Це була дівчинка підліток, яка ковзала разом з подругами. На моє прохання їхня компанія відповіла згодою, сказавши, що зроблять все як найкраще. 

Я під’їхала до Лева і обійняла його за талію. 

--Посміхайся. – глянувши йому в очі, сказала я. Його губи вигнулися у посмішці.

--Я люблю тебе, Маріє. – і його погляд став таким м’яким і теплим, що я забула все на світі. Все на світі просто перестало існувати. 

--І я тебе… -- я потягнулася за поцілунком до нього. 

--Ви такі милі! – запищали дівчата, які нас фотографували. 

 Сніг продовжував падати, люди продовжували сміятися. А цей момент так і залишиться у моїй пам’яті, як один із найяскравіших і найтепліших, і не лише у мене в пам’яті. В якийсь момент, я навіть і не помітила, коли це сталося, але я перестала уявляти своє майбутнє без нього. Без Лева. Це було важко уявити. І я тепер щиро вірю у новорічне диво, бо сподіваюсь ми залишимося разом з Левом як мінімум на довго. 

За якусь секунду, ми опинилися на льоду. І я вибухнула гучним сміхом. Лев протримався на ковзанах довше ніж я того очікувала.