#MoonChaiStory #MCSНС #АндрійМельник_В'ячеславКоваль #Андріслави #S #Б #Міді #ВПроцесі
«Нікого немає і я обриваю свій дзвінок...»Я приїхав на 30 хвилин раніше, тож редактор ще не міг прийняти мене. Вирішив зайти у найближчу кав'ярню, бо ранкові зустрічі ніколи не були моїм улюбленим заняттям. Я замовив подвійне еспресо з надією, що це змусить мене почуватися хоч трохи краще, й сів за барну стійку. Очікуючи на свою каву, я оглянув заклад. Він мав приємний інтер'єр у світлих тонах і, незважаючи на невелику площу, не боявся великої кількості відвідувачів. Всередині було не менше 10 людей, але кав'ярня не здавалася заповненою. Мав віддати належне організації простору цього місця.
Через стілець від мене сидів молодий хлопець, який зовсім нічого не помічав, окрім свого смартфона. Я іронічно усміхнувся: такі в смартфонах своє життя занапастять.
Мені подали каву. Гарна і чиста філіжанка аж блищала під промінням ранкового сонця, що проникали до кав'ярні через панорамні вікна. Сама кава була в міру міцна, з притаманною кислинкою й майже ідеальним обсмаженням... Я поставив би цьому місцю 8 з 10, бо трошки не дотягує до мого улюбленого закладу в Мілані.
Незабаром роздався телефонний дзвінок. Це був редактор. Він запросив мене до офісу, і я не став затримуватися. Я помітив, що слідом за мною вийшов і хлопець, що сидів поряд, але він пішов в інший бік — до парковки. Вирішив не затримувати свою увагу на ньому, тож піднявся до офісу. Там мене зустрів редактор Ростислав й провів до зали, в якій вже стояли два крісла оливкового кольору. Між ними був розташований невеликий журнальний столик із двома склянками. Посередині нього стояла ваза із квітами та графін із водою. У самої стіни, подалі від основного робочого місця стояв туалетний столик. Поряд метушився гример.
— В'ячеславе Сергійовичу, прошу до нашого гримера. Він підготує вас до інтерв'ю, — Ростислав проводив мене до туалетного столика.
— Добрий день, мене звуть Олег.
— Добрий день, — я сів на стілець й гример прийнявся за роботу.
Ростислав продовжив роздавати вказівки працівникам, аби все було ідеально. За кілька хвилин я почув діалог:
— Де фотограф? Запізнюється? — чоловік незадоволено скрипів зубами.
— Ні, він тут. Ілля сказав, що вже зустрів його і веде сюди, — відповіла дівчина, ймовірно, асистентка редактора.
Ростислав полегшено видихнув. Це було так гучно, що, здавалося, уся будівля почула. Тим часом я насолоджувався хвилинами спокою, поки гример фарбував мої очі.
Ще за кілька хвилин я почув, як відчинилися двері.
— Андрію, вітаю, — голос Ростислава одразу став доброзичливішим.
— Вітаю, Ростиславе Львовичу, — роздався приємний чоловічий голос. — Я бачу, Ви вже майже все підготували. Дякую.
— Не вперше працюємо разом. Тут вже всі знають про твої вимоги, — засміявся редактор. — Сьогодні інтерв'ю братиме Ілля, тож подумай поки, як краще розмістити його в кадрі. Коли гример закінчить, познайомлю вас із нашим сьогоднішнім героєм.
Далі я вже перестав слухати чужі голоси. Вони всі зливались в один, людей значно пожвавіло з приходом фотографа. Мені ставало все цікавіше, який вигляд мав цей Андрій.
Нарешті, Олег закінчив свою роботу і я зміг роздивитися присутніх. Людей і справді стало більше: хто носився із декораціями, хто розбирався із якимись паперами, хто налаштовував світло.
До мене підійшов Ростислав.
— В'ячеславе Сергійовичу, давайте я вас познайомлю з нашим фотографом.
Чоловік провів мене до іншого краю зали, де молодий хлопець налаштовував свою камеру. Коли ми з редактором наблизилися, він підняв на нас погляд, і я впізнав у ньому хлопця з кав'ярні. Із камерою в руках його образ виглядав...довершеніше. Його трохи необережно вкладене світле волосся й оверсайз-жилетку доповнював фотоапарат. Хлопець був ненабагато нижчий за мене і я відчував у ньому певну твердість духу. Це враження дуже сильно відрізнялося від моєї думки в кав'ярні. Здавалося, я був готовий прийняти його рівним собі. Принаймні, потенціал він мав.
— Андрію, це наш сьогоднішній гість, В'ячеслав Сергійович Коваль, власник журналу «Moon Teen». В'ячеславе Сергійовичу, це Андрій, наш фотограф, — представив нас один одному Ростислав.
— Приємно познайомитися, — Андрій простягнув мені руку для рукостискання.
— Навзаєм, — усміхнувся я.
Ми потисли руки й я помітив, наскільки елегантною була його долоня. Напевно, так можна визначити творчу людину? В них завжди витончені руки.
До нас підійшов молодий хлопець, здавалося, навіть молодший за Андрія. Він усміхнувся, вітаючись. Я помітив, як хлопець перебирав пальцями й одразу помітив його тремтячий голос:
— Вітаю, мене звуть Ілля, — хлопець невпевнено підняв свої очі на мене. — Сьогодні я братиму у вас інтерв'ю.
— Вітаю, — усміхнувся я. — Із нетерпінням чекаю на нашу розмову.
Ілля здавався таким незначним, коли ховав свої очі. Його присутність ніхто не помічав, навіть він сам... Дратує. Таких як він я бачив сотнями. Тих, хто слідуватиме за тобою, немов за ідолом. Для них не існує «тебе», а лиш ідеальна картинка з товстим гаманцем. І коли ти не відповідатимеш їй, то вони так само непомітно підуть. Не людина — витратний матеріал, об який кожен може витерти ноги.
Ростислав відвів мене до мого крісла посеред кімнати. Навколо став носитися Олег, вирішивши, напевно, змусити мене задихнутися пудрою. За кілька хвилин, нарешті, Ілля сів навпроти мене й почалося інтерв'ю.
Хлопець ставив досить стандартні питання: про журнал, про історію мого бізнесу, гроші... Здавалося, таких інтерв'ю вже були тисячі. Та зазвичай інтерв'юери мали хоч якусь харизму, хіба ні? Ілля ж здавався ще нуднішим за свої питання. Час від часу я бігав поглядом залою, як раптом зачепився за фотографа.
Він робив кілька знімків, потім на деякий час зупинявся. І знову повертався до зйомки. Спалахи затихали, дозволяючи мені подивитися на Андрія. Він стояв, уважно дивлячись на світлини в камері. Потім повертався поглядом до нас із Іллєю, готуючись до нових кадрів, обираючи нові ракурси. Він зловив мій погляд, але зовсім ніяк не відреагував на це. Дивлячись на намертво спокійне обличчя хлопця, я навіть думав, що він статуя... Андрій ніби й не бачив нічого, окрім кадрів, які він міг би зафільмувати.
Знову зіткнувшись зі мною поглядом, хлопець різко підніс камеру до обличчя й зробив знімок. Спалах на мить засліпив мене, а потім я побачив, як Андрій роздратовано відступає на кілька кроків назад, де стояв кілька хвилин тому. Здається, йому не сподобалося, що я звернув свою увагу на нього... Чи він був роздратований чимось іншим?
— Тож, моє наступне питання, В'ячеславе Сергійовичу, буде про ваше життя, — я перевів свою увагу назад на інтерв'юера. — Чи є у вас якісь особливі звички? Ви ж живете за містом, правильно? Напевно, часто прогулюєтесь природою.
— Так, я живу за містом. Але оскільки останні півроку я страждав на депресію, тож майже не виходив з дому. Останніми тижнями намагаюся привчатись до прогулянок, бо неподалік мого дому є дуже гарний ставок.
— Ви страждали на депресію? — здивовано спитав Ілля. Здається, це питання було не за планом...
— Так. Смерть матері значно мене підкосила... І я вважаю, що важливо говорити про подібне. Депресія — важке захворювання, і навіть дорослі та успішні можуть страждати від нього.
— Повністю підтримую вас. Складно говорити про таке, проте я вдячний за Вашу чесність.
— Відновитися мені дуже допомогла природа. Ізолюватися від шумного міста у тихе й наповнене природною енергією місце було не таким вже й поганим рішенням. Знаєте, я навіть почав вирощувати помідори на підвіконні,— я засміявся.
Ілля вперше за інтерв'ю невимушено усміхнувся. Я відчував себе вихователем у дитячому садку. Але це вартувало того, аби хоч на мить відчути більш невимушену обстановку в цій залі.
— Хотілося б спробувати ваші помідори з підвіконня.
За цим послідувала ще пара не дуже цікавих питань, і ми, нарешті, закінчили. Під кінець Андрій зробив кілька фото та став складати апаратуру. До мене й Іллі підійшов Ростислав.
— Гарна робота! — він похлопав хлопця по плечу і подивився на мене. — Дякую за Ваш час, В'ячеславе Сергійовичу. Однак, чи можу я Вас попросити ще про одну коротку розмову в моєму кабінеті?
— Звісно, я не поспішаю.
Залишаючи залу, редактор провів мене до свого кабінету й запропонував сісти на стілець навпроти свого столу. Сам він підійшов до кулера й набрав води у пластиковий стаканчик.
— Води? — запропонував він мені.
— Ні, дякую.
Ростислав нарешті сів за стіл та подивився на мене.
— Отже, В'ячеславе Сергійовичу. Я знаю, що й без того сильно потурбував Вас з проханням про інтерв'ю, проте чи можу я просити Вас про ще одне? — чоловік невпевнено відвів погляд. — Ви казали, що подолали депресію. Якщо б Ви погодилися розповісти більше про це, думаю, це було б цікаво нашим читачам.
— Читачам? — я підняв брову. — Невже це все, що Вас хвилює?
— Ні, зовсім ні, — почав виправдовуватись редактор. — Але ви розумієте, я маю дбати і про це... Як ви і казали, треба не боятись говорити про цю хворобу. На неї страждають і дорослі успішні люди.
Я уважно спостерігав за чоловіком. Він нервово перебирав пальці та відводив погляд. Але я відчував, що він не брехав, скоріше... намагався сховати свій біль.
— Це важливо і для вас? — спитав я.
— Мій син покінчив із собою рік тому, — відпускаючи свій біль назовні, відповів Ростислав.
Він немов чекав, коли я спитаю. Я почув, як він полегшено видихнув, відповідаючи мені.
— Співчуваю.
— Дякую... — редактор подивився на мене. — Можливо, Ви могли б розповісти нам про свій досвід боротьби із депресією.
Я розумів, що це було проханням не редактора журналу, а батька. Батька, який не хотів би, аби інші повторили долю його дитини. І я б не зміг відмовити за будь-яких обставин. Я відчував певну відповідальність за це. Якщо це не зроблю я, то хто?
— Звісно, — усміхнувся я. — На це інтерв'ю я хотів би запросити вашу команду до свого заміського маєтку. Це місце має особливе значення для мене. Думаю, воно стане прекрасною локацією.
— Звісно! Це чудова ідея! — очі Ростислава засяяли від радості.
Ми провели ще кілька хвилин домовляючись про зручні дати. Зійшлися на кількох днях наступного тижня, які Ростислав пізніше мав узгодити з командою. На цьому ми й закінчили.
Тоді я й не міг уявити, що моя пропозиція стане доленосною для мене самого. Моє співчуття до Ростислава вилікує моє власне серце…