Та, що тягнеться до Сонця

#MCS #MCSЛіс #G #Єремія_Станіслав #Міні #Закінчений #драма #містика #мітологія

«Вітаю, любий друже. Сподіваюся, що ви маєте добрий настрій і не стали жертвою цих сумних дощових днів. Саме тому я маю надію, що мій невеличкий подарунок викличе у Вас усмішку, яка личить Вашому обличчю набагато більше, ніж звична похмурість»

Станіслав відклав листа й подивився на засушену квітку червоної рути. Маленька рослина здавалась такою тендітною у великих долонях хлопця, але викликала очікувану усмішку.

Хлопець піднявся, обережно поклав квітку в горщик на полиці. Він був вже майже наповнений сухими квітами чи травами. Поряд лежав оберемок молодих соняшників, які вже скоро могли опинитися в тому ж горщику. Станіслав торкнувся пелюсток і ті опали від одного його дотику. Парубок зробив крок назад, вирішуючи навіть не дихати зайвий раз на ті квіти. Надто сильно хотілося йому зберегти їх надовше.

Уся ця колекція — подарунки від його невідомого друга. Точніше, подруги. Станіслав час від часу отримував подібні листи, які з’являлися немов нізвідки, а згодом так само зникали. Станіслав писав відповіді прямо на них, знаючи, що його невідома подруга обов'язково забере лист назад.

До листів ця дівчина часто докладала подарунки: гарні квіти чи рідкісні трави. Хворіючи, хлопець щоранку знаходив нове засушене зілля на своєму столі. Місцевий знахар ніяк не міг надивуватись, звідки Станіслав бере такі рідкісні рослини. І саме вони щоразу підіймали хлопця на ноги за найкоротші терміни.

Станіслав не був впевнений у тому, як ставитися до цієї подруги. Він давно підозрював, що це може бути лісова сутність, і тому навіть уникав її на початку. Зрештою, отримавши кілька листів, що попереджали про небезпеку, парубок вирішив довіритися цій невідомій. Навіть якщо це й сутність, вона, напевно, безпечна…

Станіслав взяв чорнила й перо та сів за стіл. Він почав своїм не дуже обережним почерком виводити відповідь для подруги:

«Вітаю. Я отримав Ваш подарунок і вдячний за нього. Сподіваюся, у Вас теж усе добре»

Хлопець ніколи не був багатослівним. Та й, чесно кажучи, він завжди більше любив слухати. Наприклад, панську дочку Марену, яка часто приходила до нього розповісти про свій день. Вона не мала друзів, тому рубака був її єдиним товаришем. Марена сотні разів розповідала одні й ті самі історії, але кожного разу її очі так радісно горіли, що Станіслав не смів переривати розповідь.

Так само він читав листи своєї подруги. Вона розповідала йому про людей, що колись зустрічалися їй. Здавалося, найбільше вона була захоплена однією дівчиною… Вона приходила до його подруги й вчила багатьом речам: співу, вишиванню чи навіть танцям. Але кінця цієї історії Станіслав так і не зміг дізнатися. Подруга просто обривала цю розповідь, а на питання парубка ніколи не відповідала.

На вулиці вечоріло. Станіслав вже приготувався до сну і майже заснув, як раптом почув тихі кроки. Вони були майже невагомі, немов пір’їна, що заблукала в потоках вітру. Почувся шелест листя сушеного зілля біля печі. Станіслав розплющив очі, міцно стискаючи в руці кинджал, з яким ніколи не розставався. Та незабаром усе стихло. Парубок піднявся й огледів темну хатину. На столі зник лист, а замість нього залишилась жовта квітка кульбаби. Станіслав лиш упевнився, що його подруга не була людиною, і від цього на душу немов ліг важкий камінь. Він притискав його додолу почуттям провини. Водитись із сутностями було небезпечно. Кожного, хто довірився сутностям чекала страшна доля, і Станіслав не раз особисто ставав свідком чужого божевілля. Тільки його кинджал міг врятувати одержимих сутностями друзів… Скількох він уже вбив, та скількох іще доведеться вбити?

Хлопець із сумом подивився на полицю, де лежали дарунки його подруги. Її листи, її увага, її прихильність — усе це гріло душу Станіслава. Душу дитини, що усе своє життя була позбавлена любові. І він знайшов її в цій невідомій дівчині, що розповідала цікаві історії і дарувала засушене зілля. Це були такі дрібниці, та вони значили для Станіслава набагато більше за коштовності, які йому давав пан за сумлінну працю.

Парубок підійшов до полиці, беручи соняшники. Їхні пелюстки опали одразу, як тільки опинилися в руках Станіслава. Стискаючи в долоні опалі пелюстки, він згадав лист, із яким отримав ці квіти:

«Любий мій друже, рада, що Ви одужали. Останні дні дуже яскраво світить сонце, немов радіючи цьому разом зі мною. Та Ви такі яскраві, немов саме сонце, що я б не здивувалася, якби Ви виявились створеним з його проміння.»

Станіслав привідчинив хвіртку, викидаючи голі стеблі на вулицю. Нічний вітер подув до хати, розганяючи підлогою зів’ялі пелюстки. Хлопець зітхнув, закриваючи вікно, і повернувся під ковдру. Його серце досі розривали сумніви, але він усе ж змусив себе заснути.

***

Тіні ставали темнішими, і я промайнула всередину хатини. На лаві лежав Станіслав, а навколо нього були розкидані пелюстки колись подарених мною соняшників. Ах, вони були такі гарні, як шкода, що вже зів’яли… Життя рослин таке швидкоплинне, як і людське. І я так сильно тягнусь до цього крихкого життя…

Я вийшла з тіні, коли опинилась біля самого хлопця. Обережно торкнулася руками його обличчя. У місячному сяйві його ластовиння здавалося сплячим сонячним промінням. Він був гарним, мов саме сонце. І я тягнулася до нього, немов той соняшник.

Я хотіла бути поряд із ним, та могла дозволити собі лиш спостерігати з тіні. Я хотіла бути чесною з ним, та могла лиш писати листи… Якщо я піддамся своїм бажанням, то він повторить долю Міли…

Але я все одно щоночі приходила до нього, аби хоч на мить опинитися поряд. Аби залишити черговий лист і сподіватися, що отримаю відповідь. Сутності не вміють кохати… Але я хотіла б покохати його…

— Якби я тільки могла бути людиною…

Сльози стікали моїми щоками, коли я дивилася на Станіслава. Коли я думала про те, що я могла б бути ближчою до нього, якби тільки б була людиною. Людське життя швидкоплинне, але я хотіла б прожити його в любові й турботі. Усе було б краще за самотню й холодну вічність.

Мої сльози крапали на обличчя парубка, і я не помітила як він розплющив очі. Я хотіла втекти, сховатися в тінях, але його рука вже встигла схопити мене. Я вперше дивилася у його бурштинові очі так близько. Я розгубилася, здавалося, що у мене навіть перехопило дихання.

— І що було б тоді? — спитав Станіслав. — Якби ти була людиною.

Я шоковано дивилася на парубка, не знаходячи слів для відповіді. Що я могла йому відповісти? «Я б жила таке ж життя, як і ти»? «Я б не вбивала людей»? «Я б відчула себе живою»?

— Я… — я відвела очі, так і не знаходячи в собі слів, але погляд Станіслава вимагав відповіді, і я здалась: — Я б кохала тебе.

Я побачила як здивування торкається кожної ричи його обличчя. Як він розмикає губи, аби щось сказати, але зупиняється і відводить погляд, відпускаючи мою руку. Його вуха червоніють, та я не звертаю на це уваги, вмить розчиняюсь у тінях.

— Тобі не обов’язково бути людиною, аби кохати мене…