You better shine

#MoonChaiStory #MCSНадрукованаСміливість #N #Андрій #Альбіна #А #Міні #Закінчений #АльтернативнийВсесвіт #AU #сонгфік #songfic

Коли на небі якась зірка гасне, на Землі народжуються близнюки. Вони вбирають у себе енергію мертвої зірки, стаючи її відображенням. Діти, народжені з цієї енергії, стають найвидатнішими з людей. Вони митці, що сплітають нитки галактик у їхній Всесвіт. Їхня уява поза земним і навіть космічним. Вони — світло, з якого народився світ.

Ми були такими. Народжені в день, коли зорепад розсікав небо. Коли тисячі зірок востаннє світили на нашому небосхилі, ми вперше побачили цей світ. І одне одного. З того моменту жити в цьому світі ставало усе тісніше. Ми розуміли, що ми більші за нього, наша уява далеко за його межами. І ми прагнули до світу в наших головах.

Та клітка Землі була нам не по зубах. Стати «нормальними» — найбільша тортура. І нам довелося добровільно здатися. Ти стала ненавидіти цей світ, а я більше не знаходив сенсів в існуванні. Ми перестали бути поряд, ми руйнували себе. Ми ховали себе під діловими костюмами. Ми закрили наш космос строкатою краваткою.

— Альбіно, заспокойся.

— Я не хочу нічого чути! Ти просто ідіот, Андрію!

Ми перестали розуміти одне одного, ми перестали бути одним цілим — зіркою, що впала з неба, даруючи нам життя. Ти знову злилась на цей світ і на мене, хто прийняв це «нормальне» життя. Але я знав, що найбільше ти ненавиділа себе. Бо це ти дозволила нам стати «нормальними».

Я ніколи не звинувачував тебе, я б і не зміг робити це більше за тебе саму. Я хотів просто бути твоїм братом, у чиї обійми ти завжди приходила, коли тіні в будинку здавались занадто темними. Хотів бути твоїм братом, із яким ти завжди обговорювала свій день. Хотів бути твоїм братом, із яким ти створювала світи у своїй голові.

Ти закрилась у кімнаті. Ти завжди так робила, коли не хотіла нікого слухати. Сьогодні ти не пройшла чергову співбесіду через свій неординарний характер. Я сказав тобі, що варто лише трохи звузити свій світогляд, і все вийде. Та насправді я пишався тим, що ти не можеш сховати космос всередині себе...

Близнюки, народжені з енергією зірок, здатні змінювати реальність. Вони створені з пам'яті про минуле, пишуть сьогодення та визначають майбутнє. Усе, що близнюки можуть уявити, — реальність, яку звичайним людям неможливо осягнути. Але вона існує. В одному з тисяч їхніх всесвітів.

Я постукав у двері. Ти відчинила не одразу, але дозволила мені увійти всередину. Твої очі були червоними від сліз, а туш розмазана по обличчю. Ти сіла на ліжко, опустивши голову і все ще тихо схлипуючи.

— Чому так складно жити нормальним життям? — у відчаї спитала ти.

Я розумів, чому ти питаєш це. Я сам був на твоєму місці і не міг зрозуміти, чому цей світ настільки обмежений у своїх можливостях, а люди — у мисленні. Бо я був більшим за це. Ми були.

Я підійшов до тебе, сів навпочіпки, загортаючи твої долоні у свої. На наших зап'ястях одразу, немов браслети, виникли золоті візерунки, складаючи лінії сузір'я Оріона. Ти підняла свій погляд на мене.

— Тому що ми ніколи не були «нормальними», Альбіно, — я міцніше стис твої руки. — Подивися, ми більші за це.

Кімната почала змінюватися разом із нашим бажанням. Стіни стали нічним небом, на якому одна за одною спалахували зорі. За кілька секунд і підлога, і стеля зникли, залишаючи нас у безмежному просторі. Навколо нас то загорались, то згасали маленькі зорі. Я бачив їхнє відображення у твоїх очах, я бачив, як твої очі створювали їх. Вперше за довгий час я побачив твою усмішку. Спостерігав, як ти із захопленням змінюєш створений нами космос одною лише думкою. Я ловив ці твої думки, змінював, створював нові...

Золоті нитки немов відділялись від наших тіл, прямуючи нагору, сплітаючись воєдино над нашими головами. Вони формували велику кулю, що усе яскравіше світила в цій галактиці. Ми створили власне Сонце.

Ти простягнула одну руку нагору, торкаючись небесного тіла. Воно зовсім не пекло, а піддавалося твоїм пальцям. Раптом увесь створений нами світ зник, лише деякі маленькі зорі блищали навколо. Але над твоєю головою досі світило маленьке, але яскраве Сонце. Ти легенько підштовхнула його нагору й воно вдарилось об стелю, залишаючись на ній золотим візерунком.

Ти подивилася на мене, із захопленням вигукнула:

— Ми створили Сонце! Андрію, це було справжнє Сонце!

Я усміхнувся.

— Так, метелику. Це все було справжнє.

Я піднявся, сідаючи поряд із тобою. Ти досі тримала мою руку, боючись, що створене нами зникне. Я подивився на стелю, де світило золоте сонце.

— Не забувай, де твій дім, Альбіно. Мрій.

Ти сильніше стиснула мою долоню.

— Наш дім серед зірок...