#MoonChaiStory #МаріяД'яченко_АланХольберг #G #Міні #ВПроцесіНаписання #Флаф #Hurt/Comfort #Гумор #Фантастика
Ніщо не заспокоює так, як мертва тиша старих книжок.
Тут, серед мільйонів стелажів з посібниками і альманахами, я почував себе безпечніше, ніж у власній кімнаті. Власне кажучи, якщо порівнювати ніч в гуртожитку і ніч в камері разом з найзагрозливішими злочинцями XXI століття, то хропіння якогось бугая під боком виявиться не таким вже й поганим варіантом.
Я знаходився на першій стадії пошуку нових замовлянь: перегортання сторінок в бібліотеці академії. Сьогодні вони можуть ще й як знадобитися, тож між парами не гаяв ані секунди.
Ще трохи пооглядавшись в головній залі, зайшов у віддалений куток бібліотеки. Тут, як завжди, було безлюдно. Варто провести рукою по найближчій полиці, як сірий попіл вмить підніметься в повітря. Залишається тільки пилюкою й дихати.
Потрібна книга сама себе знайшла – ще одне корисне заклинання яке я вивчив, навчаючись на першому курсі.
Взявши стародук в руки, відчув дещо схоже на захоплення: таке трапляється кожного разу, коли беруся за справу або нову книгу. Я сів за найближчий стіл та розгорнув першу сторінку. Давні чорнила хоча й повицвітали, та текст був ще цілком читабельним.
Цей фоліант повинен бути досить старим, адже ледь на на кожній сторінці я натикався на зображення звірів. А, як відомо, чим старіший матеріал – тим частіше там з’являються малюнки тварин, а не людей; жінки, а не чоловіка; мертвого, а не живого.
Переглянув, що зібрано всередині. Молитва до Сварожича, клятви на крові, похоронні обряди, «На щедрий врожай», примівки на Купала, лікувальні замовляння першого і другого типів… Багатогранна книга, нічого добавити.
Зачепившись за кілька небезкорисних моментів, виписав замовляння в записник. Не зупинився на цій книзі: поклав її на місце й пішов на пошуки іншої.
Дороги між стелажами перепліталися і утворювали свого роду лабіринт – лабіринт, в якому я досконало орієнтувався.
Я пройшов до стенду з бойовими заклинаннями. За ним було вікно, з якого звичай потрапляло сліпуче денне світло, але цього разу воно було частково перекрите. Перешкодою стала чаклунка, яка, як мені інколи здавалося, була скрізь.
Картина маслом: Д’яченко Марія нависла над чашкою з зображенням жирного рудого кота і силою думки намагається заставити її зникнути.
Все було в точності так, як я описав, крім, напевне, останньої частини. Підійшовши ближче, я зміг ідентифікувати закляття, яке хорсівка так відчайдушно намагалася відтворити: вона хоче наповнити чашку водою. Звичайний заклик одного із природних елементів.
Весь час стоячи в трьох метрах від Марії, вона й здогадки не мала, що біля неї хтось знаходиться, але як тільки я розвернувся і пішов в протилежному напрямку, дівчина миттєво повернула голову та почала звинувачувати мене в тому, чого не робив.
– Знову бідну Анжеліку переслідуєш?! – зашипіла хорсівка.
Ні, ну одного дня вона все-таки мене доконає.
Анжеліка – колишня студентка, яка нещодавно пішла з академії під час надто цікавих подій, тож перед тим я провів чотири дні споглядаючи (а як Марія любить говорити – "шпигуючи") за нею. Вважав, що вона була якось пов’язана з набігом нічниць на академію того тижня, та помилявся: М’якотіла Анжеліка сама постраждала внаслідок нападу і після того одразу забрала документи. Мабуть, поїхала до родичів в Німеччину і продовжила навчання там.
Звідки ж Марія про мої "переслідування" знала – гадки не маю. Думається мені, що не один я тут шпигував за кимось.
– Її вже майже як тиждень немає, – незграбно виправдався.
Вираз обличчя Д’яченко змінився.
– Оу. Жива хоч?
– Так, відрахувалась.
Повисла незграбна мовчанка. Я вже збирався йти, але дівчина знову заговорила.
– Мабуть, мені повинно бути соромно, що я не можу виконати таке просте замовляння.
Я повільно обернувся.
– Не варто, – чомусь почав заспокоювати, – Воно справді не надто важке, але й не з найлегших то точно. Створити елемент з нуля – це як мистецтво, тільки з чітким планом, якого треба дотримуватися.
Чаклунка виснажено сперлась на підвіконня.
– Я не надто вправна з елементами. Тільки світло нормально можу контролювати.
«Ха, само собою, що одне тільки світло тобі й підвладне».
– Хорсівка, – цокнув.
– З твоїх вуст це звучить, як образа! – обурилася Марія.
– З моїх вуст навіть найласкавіше слово звучатиме, як образа.
– Так ось чому твоя похвала ніколи не приносила мені задоволення… – демонстративно надула щоки вона.
– Не ти перша і не ти остання так говориш, – слова вирвалися самостійно. Надто двозначно.
– А що, були й інші чаклунки, з якими ти тренувався? – глумливо протягнула Марія. Я ж вирішив трохи побавитись.
– Що ж, додам до плану тренувань з чаклункам ще один пункт: ніколи не впоминати їх при інших чаклунках.
На мою відповідь дівчина закотила очі, а вже за секунду знову розвернула розмову в початкове русло.
– Тепер знову про елементи. Можливо, ти розкажеш мені цей план, якого так треба дотримуватися при замовлянні?
Переривчасто видихнув. Свята Маро, вона ж не відчепиться.
– Запам’ятовуй, а краще – записуй…
***
Ми домовились зустрітися на південній стороні академії рівно опівночі.
Я прийшов завчасно: приблизно за півгодини до зустрічі. Здебільшого причина крилася в тому, що мені вже не терпілося повернути амулет. Приплентавшись на місце і простоявши добрих хвилин десять, я почав подумки давати собі гідного прочухана, адже дівчина могла й спізнитися – а це було б погано як для неї, так й для мене, якщо нас помітить охорона.
Проте вона вміла дивувати і, здається, чудово про це знала. Це я суджу по гордовитому виразу її обличчя, коли та повільно наближалась до мене. І – о диво! – до півночі залишався ще час.
Марія, визирнувши з-за квітучих кущів шипшини, ненароком навіяла в мою голову думку, що її обличчю личить місячне світло. Між дерев дівчину легко можна було сплутати з ученицею Велеса – зрештою, вона нею й повинна була стати. Але, зізнатися чесно, Хорс підходив їй краще.
Я оглянув її зверху донизу: біла футболка, світла накидка на довгий рукав, кремові спортивні штани та такого ж кольору кеди.
– Навіть в такій ситуації ти вирішила вибратися у все світле?
Вона скептично на мене подивилася.
– Не я встановлювала правила в цій академії.
Ця фраза була вимовлена в такому тоні, наче хотіла сказати: «Ой, вибач! Дуже шкода, що в моєму гардеробі не опинилося ніяких темних речей. Мушу зізнатися, та нічні прогулянки лісом не входили в мої плани». А вона цілком могла.
– Нас так легко помітять. І тоді нам гаплик, – я виснажено похитав головою, а пізніше кивнув в сторону високого паркану, покритого лозою, – Пішли вже.
Нічна пора є найнебезпечнішим часом, коли можна відвідати ліс.
З заходом сонця Хорс – бог денного світла – передавав естафету богині непроглядної ночі – Морені. Тоді час наче завмирав, а на волю виривався холод. Ця ніч не відрізнялась від мільйони інших.
Частина лісу, якою ми блукали, розташовувалася неподалік від згорілої, тож поки ми не зайшли глибше, буде важко уздріти хоч якісь ознаки життя, крім поодиноких білок. Я кинув погляд назад, щоб перевірити, чи слідкує за мною Марія. Виявилось, що ні: вона присіла на краю невеличкого озерця і незрозуміло якого чорта вдивлялася в нього.
– Що ти як зачарована стоїш?
Її очі налякано блимнули в мою сторону. Наче тільки-но вийшла з якогось трансу.
– Йду… – прошепотіла.
Д’яченко підбігла, на ходу витягуючи з кишені рюкзака два браслети-обереги, і простягнула один мені.
– До речі, про зачарованість… Візьми його, він запобіжить біді. Сама плела.
Я скептично оглянув браслет, який дівчина вже натягувала на своє зап’ястя.
– Дякую, та відмовлюсь. Сумніваюсь, що він чимось допоможе. Я більше покладаюся на свої щити.
Вона глянула на мене так, наче я був цілковитим дурнем, проте не сказала нічого.
– Говори, як відчуєш амулет, – попрохав. Чаклунка позитивно кивнула.
Ми заходили все глибше. Коли місячне проміння вже більше не освітлювало землю крізь гілля дерев, Марія утворила світлову сферу. На деякий час це вирішило проблему з видимістю.
Збоку нас протікав струмок: дзюркотіла вода. Дівчина притиснула руку до грудей і одразу відсахнулась, наче її вдарило струмом.
Попереду виднілися помітки, які я ставив колись раніше, щоб орієнтуватися на місцевості.
– Скоро буде роздоріжжя. Біля дубу звернемо наліво, – повідомив, знову намагаючись відчути прикрасу самостійно. Марно.
Марія перегнала мене і тепер йшла в кількох кроках попереду. Мабуть, вчула ауру амулета, бо щось нерозбірливо пробурмотіла: я не зміг розібрати її слів. Не взявши раптову оживленість до уваги, я спокійно плентався ззаду. Не мала вже, розбереться.
Почулося каркання: зграя воронів пролетіла над нашими головами. Задув холодний вітер і, не зважаючи на те, що на мені була кофта, шкірою пройшовся табун мурашок. Я озирнувся.
Хорсівка все ще йшла попереду, проте на дещо більшій відстані. Стало світліше: дерева вже не закривали зоряне небо. Жаби з болота поруч виразно кумкали.
Але за мить стало тихо, приглушивши майже всі звуки.
Не було чути навіть тріску гілки під Маріїною ногою, чи цвіркунів у високій траві. Тільки слабке жаб’яче кумкання і вороняче каркання. Я насторожився.
Раптом перед очима щось мигнуло. Один яскравий згусток світла сяяв у темноті лісу десь далеко попереду, віддаючи від себе крижаним холодом. Марії поблизу не було.
«Блудні вогні», – здогадка прийшла не так швидко, як хотілося.
Голова пішла обертом, а тіло закам’яніло – я не міг поворушити навіть мізинцем. Зате могло воно.
Тож я піддався, проти своєї волі крокуючи прямо за вогнем.
***
Марія
Флюорит на моїй шиї пульсував.
Я не до кінця розуміла чому, допоки не звернула зі стежини і не побачила болота. Тоді впала навколішки і прислухалася.
Чуття наче сказилося.
Видавалося, мов амулет був прямо тут – але водночас й ні. Було важко зрозуміти причину, ще й ця миттєва головна біль не давала зосередитися, тож я повернулася на стежку.
Алан з мене душу видере, якщо ще раз так відійду. А потім усміхнулась власній думці: «Ні, точно не видере. Не мені».
Зненацька стало невимовно тихо. Не те щоб в лісі після півночі повинно були бути інакше – ні, сама тиша була інакшою.
Я впізнала її. Вона переслідувала мене від першого навчального дня в Академії.
Ця тиша передбачала лихо.
Я щодуху побігла, оглядаючись навкруги. Повернувшись на місце, з якого звернула на плай¹ до болота, усвідомила, що Алана ніде не було.
Не було!
Опанувавши себе, і, намагаючись не панікувати, ноги самі понесли вперед: прямо до роздоріжжя.
«Можливо, він просто вирвався вперед і вже там, на місці, тільки й чекає моменту, щоб почитати мені акафисти²», – схожі думки не полишали голову.
Вони вже майже підтвердилися, коли на горизонті стала виднітися Аланова спина, але окликнувши його, відповіді не почула.
Хлопець цілеспрямовано йшов вперед, не чуючи ані одного мого слова. Я догнала його і навіть схопила за руку, та марівець вирвався й вперто продовжував йти. Тоді я заглянула в його очі.
Цього разу вони не були блакитними, як денне небо, а кістяно-білими.
Кілька разів помахала рукою перед обличчям – результату нуль. А пізніше краєм ока помітила неземне сяйво.
Я знала, що на нього не можна дивитися, хоча й мала мінімальний захист від таких речей. Він висів на моїй руці: той самий браслет, який Алан відмовився одягати. Це розізлило мене на мить.
Впертий баран. Ну чому він ніколи мене не слухає?!
Глибоко втягнувши повітря, я не дала своїй злості вирватися на волю.
«Зараз не час, ляпаса можна дати й пізніше». Треба було швидко оглянутись й оцінити обстановку.
Блудний вогонь – це Потерча, дух мертвої дитини, який вів Алана в смертельну пастку. Ці духи помирають або своєю смертю, або з вини дорослого ще до хрещення. Таких дітей не ховали на цвинтарі, ні. Вони навпаки спочивали далеко-далеко від них, під деревами і кущами або ж під порогом власної хати. Проте був ще варіант: на роздоріжжі, куди зараз, власне, й ведуть марівця.
Я знову побігла вперед. Потрібно випередити вогонь і знайти хоча б приблизне місце поховання дитини, щоб провести ритуал звільнення його душі: ритуал ім’янаречення. Якось вичитала його в збірнику, що подарував Алан на моє вісімнадцяте день народження. Не думала, що воно знадобиться так скоро.
В теорії все легко: викопуєш «могилу» потерчати (а ховали їх неглибоко, й на тому дякую), береш хустину, рушник або будь-який шматок тканини, підкидаєш вверх, промовляєш потрібні слова і все – вітаю, ти врятував свого горе-друга і бідолашну дитину від страждань! Але в мене не було ні чорта: ані місця, ані тканини, ані лопати чи чогось, чим можна було б викопати яму.
Час важко дихав в спину, піджимаючи, а смертельний холод наближався. Переді мною розмістився великий дуб. Під ним і треба шукати – про це кричало чуття.
Я вкотре за день впала навколішки і помолилася всім відомим богам, аби Настя залишила мене в живих після того, що я зараз зроблю зі своєю ідеальною чисткою. Нігті безжалісно погрузилися у в’язку землю, розсуваючи її.
На цьому місці нічого не було, тож я швидко його змінила. Борсалася в землі допоки не зрозуміла, що тут знову нічого немає.
Обернулася, щоб глянути, де там Алан. Хлопець був в кількох метрах від мене, його темп не сповільнювався. Це заставило мене копати швидше.
Мої руки зачепилися за щось. Погрузившись в ґрунт глибше, я намацала частину кістяка дитини. У мене навіть не було часу скривитися: робити все потрібно було швидко.
Ще раз глянула за спину: Алан на підході. А у мене ще досі немає полотна!
Лайнувшись настільки грізно, як тільки могла, почала розривати край своєї подовженої футболки. Тканина з тріском від’єдналася від верхньої частини і я миттєво піднялась на ноги. У горлі першіло.
Підняла руку вверх й нарешті почала промовляти слова, що крутилися на кінці язика всі ці останні секунди.
– Софія-Володимир! Ім’ям новим нарікаю і на Божі луки відпускаю. Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь!
Шматок футболки полетів додолу, накриваючи кістки. Я хутко обернулась і зустрілася обличчям в обличчя з Аланом.
Туман в його очах повільно розсіювався, надаючи їм попереднього кольору. Смертельне сяйво пропало. Вдалині почулося каркання сороки.
Одинока сльоза лоскотала щоку, а руки потягнулися до хлопця.
***
Алан
Тоді вона міцно стиснула мене в обіймах.
Дівочі руки оповили мої плечі, її тіло притискаючись до мого. Жест був несподіваним, нетривіальним для мене явищем.
Тієї миті я відчув щось нове. Таке, чого точно не відчував раніше: справжнє тепло. Воно було таким палким.
Я, сам того не усвідомлюючи, пригорнувся до дівчини, вдихаючи запах свіжих парфумів. Щось, що було заховане під моїми ребрами і давним-давно вкрите пилюкою й павутиною, забилося в шаленому ритмі.
Мені закортіло розтягнути цей момент на якомога довше, але здоровий глузд безжалісно повертав до реальності, руйнуючи секундне заціпеніння. Можливо, в якомусь іншому всесвіті, інші Алан і Марія дозволили б собі постояти так ще трішки. Проте не в цьому.
Не ми, не зараз.
Я неохоче відлинув від Маріїних обіймів. Дівчина піддалася, мовчки оглядаючи мене.
Її нефритові очі сяяли при світлі повного місяця. Одяг був заплямований багнюкою, а кілька маленьких листків заплуталися в волоссі. Кров швидко приливала до її щік: вони пашіли.
Розуміння того, що тільки-но сталося, вдарило в голову, наче міцне вино. Мене врятували від одного з найгірших сценаріїв, в кінці якого могли вкоротити мою віку.
Я крутнув головою, відганяючи непрохані думки і подивився довкола.
– Це було Потерча? Ти провела ритуал? – мій голос зрадницько обірвався, видаючи легке хвилювання. В вухах дзвеніло.
У відповідь Марія тільки кивнула, не спромігшись на більше. Я все ще знаходився під її пильним поглядом.
– Вже немає значення, – видихнув. Раптом відчув сильний біль – так наче мої руки були наповнені свинцем.
На деякий час ми замовкли, переводячи дух під покривом нічного неба. Марія мнула край порваної футболки – я намотував кроки кругом старого пенька. Тоді роззирнувся і побачив під старим дубом залишки кістяка, накриті білою тканиною.
– Я знаю, де шукати амулет, – раптом заявила дівчина.
Мій погляд швидко опинився на ній. Я ступив на крок ближче, очікуючи продовження.
– Останню годину моє чуття просто шаленіло, коли я підходила до якоїсь водойми. Те озеро, яке ми минали, струмок, калюжі, болото… У мене було дуже дивне відчуття, важко навіть пояснити. Проте гадаю, що нам варто шукати твій амулет у більш повноводному місці, ніж якесь там лісове озерце, – підсумувала хорсівка, заминаючи пальці до почервоніння, – Думаю, він в озері перед Академією.
Я все ще мовчав.
– Якщо пощастить – то його забрала якась русалка чи мавка. Якщо ні – а це імовірніше, – Д’яченко важко ковтнула, – то він у когось більш небезпечного.
Мені зовсім не подобалося куди вона вела.
– Наприклад? – сторожко запитав.
Дівчина знизала плечем, витираючи заманщену щоку об футболку.
– У Водяника.
***
¹Плай – (арх.) стежка.
²Читати ака́фисти – (діал.) сварити, лаяти.
Ваш Алан мені подобається значно більше, він зберігає свою таємничість і певну похмурість, але він більш живий, трохи зухвалий, часом нестерпний та моментами навіть ніжний. І за його думками та стосунками з Марією дуже цікаво та приємно спостергіати
Додавання слів із зірочками, елементів та ритуалів з міфології додають особливого шарму та унікальності, читати стає значно цікавіше
Дякую, за такий гарний твір ❤️