Об'єкт підлягає знищенню Глава 25. Правда

#ОбєктПідлягаєЗнищенню

#СвітБезПочуттів

#СучаснеФентезі

#Максі

#Завершено

"Ні! Не треба" Мені стає моторошно від її холодного голосу. Від цього зловіщого тону. Найбільше на світі я б хотіла, щоб вона була неправа. Не хочу, щоб він приходив. Не хочу, щоб він наражав себе на небезпеку. Десь в глибині душі я вже навіть змирилася зі своєю долею, але будь ласка, нехай з Евансом усе буде гаразд. Губи Жаклін спотворюються на подобу посмішки, але це виглядає настільки дивно. Швидше оскал, ніж добродушний вираз. Вона зчитує всі мої думки й емоції без проблем, знаходячи вразливе місце. Ніби мало знущається наді мною. – Це так мило, що ти турбуєшся про нього. Від цього ситуація виглядає ще цікавішою. Як воно відчувати себе безпомічною? Мене вже настільки вимотали переживання, що я розлючена до межі. Кожне слово сказане мені звучить як виклик. Дивлюся в обличчя Рід і бажаю тільки одного – щоб і вона опинилася на моєму місці. Прикутою до цього проклятого крісла. Приреченою. Але мені нічим крити, тому не маю нічого краще на думці, ніж відповідати на її провокації. – О, ні! Ти помиляєшся. Я не безпомічна! Так, можливо фізично не можу чинити опір, але у мене є найбільша перевага – я здатна переживати, відчувати. Тому, що я на відміну від тебе, Жаклін, жива! Знаєш, як це неймовірно приємно – відчувати емоції? Радіти, хвилюватися, захоплюватися. Це такий спектр різних почуттів, що робить мене людиною. Глава контролю піднімає брову, явно насолоджуючись моєю промовою і тим, що відбувається. – А ти вважаєш це перевагою? Те, що ти відчуваєш? Її голос настільки просякнутий зарозумілістю і почуттям зверхності, що варто їй тільки відкрити рот, і мене просто починає вивертати. – Так! Тому що це робить нас живими. Але тобі не зрозуміти. Моя істерика досягає апогею, а лють затьмарює свідомість. Я практично випльовую кожне слово. Якщо не можу дотягнутися руками, щоб зачепити блондинку, то битиму доступним методом. Словом. – Знаєш, 2104, що мене в тобі бісить найбільше? Те, що ти вважаєш себе особливою. Ні, Ешлі, ти зовсім не особлива. Ти – помилка. Усе в тобі, починаючи від зовнішнього вигляду до поведінки, є одним суцільним непорозумінням. Ти просто зайва деталь, брак. Шкода, що комп'ютеру знадобився час, щоб зрозуміти це. Ти просто непотрібна маса, яка забруднює наш світ. Я чекала цього вердикту занадто довго. І ось настав той день, коли почула заповітні слова: "Об'єкт підлягає знищенню". Вона промовляє ці слова крізь зуби, повільно цідить, мабуть, використовуючи мою ж зброю проти мене. Відчуваю, як кожна фраза потрапляє точно в ціль, та боляче ранить. – Нехай я не особлива, але я така, яка є. Неідеальна, зі своїми страхами і вадами. Але знаєш, Жаклін, це робить мене набагато кращою за того, хто бездумно виконує вказівки. Я здатна мислити. А ця функція, мабуть, доступна не всім. Піднявши підборіддя, я сміливо дивлюся їй в очі. Помічаю, як ледь здригнулася повіка Рід, хоча вона й намагається не подавати виду. Лише частка секунди, і блондинка повертає самовладання. – Ось тому ти й тут. Бо системі не потрібні бунтарі. Ті, хто не здатний чітко слідувати правилам. – І тому ви їх убиваєте? Думаєш я не знаю про ті всі загадкові нещасні випадки? Істеричний сміх пробиває мене, і я не стримую емоції. Навіщо? Адже я й так засуджена. Тому насміхаюся над усією ситуацією, приховуючи за захисною реакцією страх. – Так, якщо це необхідно, то проблема краще прибрати. Такі як ти – загроза для суспільства. Ракова пухлина, якої необхідно позбутися. Вона промовляє ці слова так упевнено. Вірить у власну ідею. Віддана ідеалам, які роблять із неї справжнього монстра. Це звучить настільки страшно, що мені стає не по собі. Рід реально хвора на голову, не інакше. – Озирнися, Жаклін. Загроза не я, а ти. Думаєш, убивство вирішить проблему? Таких як я досить багато. Ти всіх їх уб'єш? – Якщо буде необхідно – так! – Але навіщо? Чому так ускладнювати, якщо можна просто утилізувати в камері? Навіщо вигадувати ці нещасні випадки, списувати на недбалість? Чому? Голова контролю стискає пальці, але на її обличчі незмінна маска. – Тому, що є різні ступені пошкодження. Є невеликі відхилення від норми мозкової активності, які навіть комп'ютер не здатен зафіксувати вірно, бо на це впливає багато факторів. І тим більше – ступінь пошкодження може збільшуватися, а їх вплив на дії прогресувати. Наприклад, як у тебе. Минулий контроль не виявив загрози, в той час як для мене це було очевидно. Програмне забезпечення не завжди встигає за змінами і рівнем пристосування об'єктів, тому доводиться робити все, щоб забезпечити непохитність ідеалів. Сказане Жаклін викликало лише задоволення. Бо це означає одне: – Отже, система не ідеальна! – озвучую вердикт з долею захоплення. Рід вже не може стриматись і шумно втягує повітря, перед тим як знову вдавати непохитність. – Програма постійно оновлюється, і ми працюємо над цим. Система – це не тільки комп'ютер, Ешлі. Наівно думати, що все залежить від машин. Минуле навчило нас не покладатися лише на штучний інтелект. Тільки контроль і жорсткий відбір зможуть очистити людство від зайвого. А в твоєму випадку, то взагалі не було шансу. Минулий медичний контроль запідозрив в тебе наявність антидоту, то ж твоя утилізація була лише справою часу. – Що воно таке той клятий антидот? Рід посміхається, ніби очікувала це запитання. – Це вада, помилка в генетичному коді, свого роду імунітет до впливу біологічних домішок, які отримують всі об'єкти під час прийому їжі, ліків типу кмц. А найголовніше, це те, що антидот підсилює природні процеси і не дозволяє навіть чіпу блокувати їх. У блакитних очах глави контролю з'являється якась невловима для мене іскорка. Рід відходить від крісла і з абсолютно безпристрасним виглядом відкриває шухляду медичного обладнання, викладаючи зсередини шприц з ампулою. А я, помітивши ці предмети, відчуваю, як волосся стає дибки. – Ваші методи та ідеали брехливі. І я пишаюся тим, що не відповідаю їм. Усі ці спроби вчинити замахи на мене тільки підтверджують вашу слабкість. Ви просто боїтеся, що рано чи пізно, такі як я візьмуть гору. Блондинка обертається, відкладаючи пристосування. Усе-таки мені вдалося зачепити її. Знайти ахіллесову п'яту. – Цього ніколи не буде! Жаклін підвищує голос, явно втрачаючи контроль. І тепер моя черга атакувати. Ще більше чіпляючи вразливі місця залізної жінки. – Буде. Я вірю, що рано чи пізно, почуття візьмуть гору. Скільки б чіпів та програм не намагалися викорінити людську природу, вам не вдасться це зробити. Бо це сильніше за нав'язані пропагандою ідеали. Ти не зможеш усіх прибрати. Знайдеться той, хто коли-небудь зламає вашу систему. Розверне її в зворотньому напрямку. Колись твої ідеали зрадять тебе, і ти зрозумієш, наскільки помилялася. Рід знову підходить ближче, злегка схиляючись наді мною. Її обличчя, немов маска, має ще більш загрозливий вигляд, ніж якби я бачила в них емоції. – Ти так впевнена у власній правоті. Навіть шкода відкривати тобі правду. Її вигляд змінюється, і крізь маску байдужості все-таки прослизає тінь насмішки. Це змушує мене напружитися. – Правду? Яку? Жаклін повільно обходить крісло, зупиняючись по інший бік. – Знаєш, я думала, ти розумніше. Але в тому-то твоя проблема, що ти не помічаєш очевидного, занурившись у почуття. Ось чому почали встановлювати чіпи. Людина сліпа, коли нею керують емоції. Стає вразливою і неуважною. Як думаєш, хто намагався прибрати тебе? Між лопаток проходить зрадницький холод, і я відчуваю, як німіють пальці. Мені не подобається, куди повернула наша розмова. І всі ці натяки, які прослизають з її вуст. – Ти! Кажу це сміливо. Адже знаю, що це так. Адміністратор і Рід явно в одній упряжці. Винищують неугодних. Я просто не бачила більш витончених і відданих особистостей, як ці двоє. Вона заперечно хитає головою, невідривно дивлячись в очі. – Я – голова контролю. Невже ти думаєш, я б опустилася до того, щоб переслідувати порушників і здійснювати замахи? Чи в мене є час, аби шпигувати за такими покидьками як ти? Кілька разів цокнувши язиком, вона схиляє голову. Поки що мої думки плутаються, а в душі наростає липке відчуття хвилювання. Підозри починають обплітати думки, остаточно вибиваючи з колії. Напевне, цього вона і добивалася, щоб збити мене з пантелику. Рід продовжує, повільно наближаючись. – Згадай, Корд, хто був із тобою поруч у ці моменти? На сходах? У кріокамері? Заперечення заповнює. І я мотаю головою, намагаючись відігнати думку, що раптово увірвалася в мою свідомість. – Ні. Це неправда! Спогад підкидає картинки з минулого. Як я тремтячими пальцями стискаю перила сходів. А страх розповзається під шкірою, холодним сиропом заповнюючи легені. "З вами все гаразд, об'єкт?" Віддалено звучить байдужий голос Ітана, занурюючи мене в новий спогад. Де холод пробирає до кісток, а сплутана свідомість підкидає образ Еванса. Там у кріокамері, коли він виніс мене на руках в останній момент. Ще трохи, і я б остаточно віддалася забуттю, віддаючи останній подих білосніжним морозним стінам. – Хіба? Ти просто занадто захоплена була, щоб помітити очевидне. Як вважаєш, чому тебе, дівчину без особливих навичок, перевели в лабораторію? Вважаєш, ти настільки розумна, щоб працювати там? Сльози застилають щільною пеленою, і обриси камери утилізації розпливаються перед очима. Розумію до чого веде наша розмова, але просто не вірю. Ні! Цього не може бути. – Це брехня. Це не міг бути він! Мій голос невпевнено тремтить, а в грудях розповзається болісне відчуття зради. Не можу нічого вдіяти. Жаклін продовжує говорити, і кожне її слово ріже моє серце без ножа, встромляючи гострі голки. – Система бездоганна, запам'ятай це. І в нас є агенти особливого призначення, до чиїх обов'язків входить пошук об'єктів, що відрізняються, і підтвердження наявності пошкоджень. Результати твого останнього медичного огляду насторожили. Вони відрізнялися від інших. А ключовою точкою стала підозра наявності антидота. І тоді почалася твоя ретельна перевірка. З дня на день у центрі забезпечення ти доводила, що в тобі є щось, що відрізняє від інших. Джилл доповідала про результати, і тим частіше виникали підозри. А коли ти відкрито вступила в суперечку з головною по блоку, ми вирішили призначити додатковий чіп контроль, але так, щоб ти не знала, тому файли були переміщені в архів. Якщо б ти не з'явилася на контроль, це дало б підставу для того, щоб помістити тебе спочатку під варту, а потім, звинуватити у непідкоренні. Але ти, якимось чином, знайшла той файл і вчасно прибула на контроль. Мене трясе від усвідомлення всього, що відбувається. Сльози стікають по щоках, і я тільки можу нескладно повторювати "ні", ніби зможу захистити себе від цієї жорстокої правди. Закриваючись від зовнішнього світу цим щитом заперечення. – Навіщо? Навіщо так ускладнювати? Якщо ви підозрювали мене, то чому не відправити до камери? – Бо контроль не виніс вчасно вердикт, очевидно результати були спотворені через збіг факторів. А проти рішення комп'ютера йти не можна. Принаймні офіційно. Тому ти потрапила під керівництво Еванса. Ми вирішили прибрати тебе, списавши загибель на нещасний випадок. Як і інших. Шкода, що йому не вдалося це відразу. Тоді було б менше проблем. Після невдалої спроби, порадившись, ми вирішили трохи поспостерігати. Наскільки сильний вплив пошкоджень ти маєш, та чи є якісь зміни в поведінці від наявності антидота? Та ти в перший же день підтвердила здогадки. І до кінця зміни у твоїй особовій справі з'явилися відповідні записи. Ітан власноруч підтвердив у звіті, що твоя поведінка не відповідає статуту. Знаєш коли ти прокололася? Коли не здала його вартовим, приймаючи явне порушення 2092, коли він зняв рукавички. Це була перевірка. Будь-який об'єкт у такій ситуації має доповісти про порушення. Але ти не зробила цього. Мені здається в цей момент, я вже втрачаю залишок почуттів. Мені боляче до божевілля. Тіло ніби вивертає навиворіт, ламаючи кістки. А душа готова в будь-який момент покинути фізичну оболонку. Від того, що єдина людина, якій я довіряла, зрадила мене. Був тим, хто так жорстоко грав за правилами за моєю спиною. – Ешлі, ти просто дурепа, якщо вважала, що систему можна обійти. Довірилася комусь. Ах, як шкода розбивати твої тендітні надії. Зізнаюся, якийсь час було навіть кумедно спостерігати за тобою, за вами. Але гра зайшла надто далеко, коли із сервера зник блокер. Тоді довелося підключати допомогу, бо очевидно, що 2092 не справляється зі своєю задачею. У скронях стукає, і я захлинаюся від образи. Від того нестерпного болю, який обплітає душу чорними нитками. Блокер... Наш доступ до знань і шанс на зустрічі. Невже це все було сплановано? Адже Еванс так і не дав чіткої відповіді тоді, як йому вдалося провернути крадіжку. І чомусь зараз цей факт грає на користь аргументів проти нього. – Це не міг бути Ітан. Промовляю пошепки, але навіть сама вже не вірю своїм словам. Я обіцяла довіряти йому. Але хіба можна після всієї цієї правди стримати слово? Якщо з нас двох тільки я вірила і довіряла. – Наївна. Все ще заперечуєш. Тоді як ти поясниш його пізнання? Адже він розумний, знає про будову міста і може зламати пристрої. Думаєш, простий працівник лабораторії здатний на таке? З кожним словом блондинки розуміння затягує мене все глибше, роз'їдаючи мою свідомість. – Це не міг бути він... Я просто не можу повірити в це. Не хочу! – Тоді давай запитаємо у нього?

Рід кидає погляд на зап'ястя, де тонкий браслет пристрою обвиває руку. І в цей момент двері в камеру утилізації від'їжджають убік, впускаючи всередину Еванса. А я остаточно задихаюся. На ньому немає звичної форми лабораторії, а тіло щільно скуте в обійми чорних речей вартових. Збоку на стегні закріплена зброя. А на грудях красується розпізнавальний знак стражів. Мої губи тремтять, я душа розпадається на частини. Це страшний сон. Просто один із тих, які я б ніколи не хотіла бачити в реальності. І я сильно заплющую очі, щоб відігнати це мерзенне видіння. Але воно не зникає. А оксамитовий знайомий голос відбивається від стін камери утилізації. – Вітаю, об'єкт 2104. Вимовляє він занадто спокійно, а я просто тремчу. Мені так погано від усього цього, що я вже мрію, щоб мене скоріше відключили. "Вітаю"... І все що він може сказати мені? Після всього того, що було між нами? Якби можна було зараз звільнити руки і роздряпати ребра, щоб вирвати гидкий орган, що стискається від болю і зради. Смикаю зап'ястя, але вони міцно зафіксовані. Вітаю, тебе Ешлі, що ти справді цілковита дурепа. Вітаю, що власноруч підписувала собі смертний вирок кожною дією. – Я довіряла тобі... Голос звучить надламано, а слова раз у раз зриваються на хрип. Образ мого вбивці розмивається. І я з силою підтискаю губи, щоб не завити в голос від розпачу. – Нікому не можна довіряти, – вимовляє Жаклін із явним задоволенням. Вона обходить камеру утилізації і зупиняється біля столика, де лежить шприц з ампулою. Глава контролю бере їх і прямує до Еванса, вручаючи йому убивчу дозу знеболювальних ліків. – Ти знаєш, що робити. Час завершити завдання. Відкриваю очі, зустрічаючись із поглядом блакитних пронизливих райдужок. Тих самих, у яких я потопала, відкриваючи душу і віддаючи тіло. – Усе, що сказала Жаклін, правда? Вимовляю це млявим голосом, бо біль усередині змінився спустошенням. Просто дійшов до якоїсь найвищої точки, де згорає все інше. Помічаю, як напружився Ітан. На щоках гуляють жовнавки, а тіло натягнуте як струна, завмирає в одну мить. Ніби перетворюючись на камінь. Він дивиться мені в обличчя кілька миттєвостей, перш ніж вимовити: – Так. Бах. Бах. Бах. Серце уповільнює хід, і єдине, на що я сподіваюся, що воно зупиниться зараз. Але впертий двигун продовжує відраховувати відведений час точними ударами. Пускаючи по венах руйнівну отруту. – Я довіряла тобі. Голос остаточно пропадає, і ці слова я вимовляю одними губами. Навіть сліз уже немає. Вони висохли, а виснажений організм просто здається, більше не виробляючи вологу. Еванс стоїть, зціпивши зуби і не вимовляючи більше ні слова. У цій формі він має такий самий вигляд, як і ті вартові, які чергують біля відсіків. Тепер усе стає на свої місця. Те, наскільки добре він знає схему міста, фази камер і як спритно розкриває файли захищених даних. Мені раптом стають зрозумілими і його мовчазні роздуми після викликів на звіт, і всі ці недосказані слова, і винуваті погляди. Все ніби одразу збирається в єдиний пазл, відкриваючи страшну картину правди. – Що ж... Я залишу вас. Мені набридла ця вистава. Занадто емоційно. Нудить від подібного. 2092, у тебе п'ять хвилин, щоб завершити роботу. Рід розвертається на підборах, порушуючи дзвінку тишу камери стуком набойок. І коли двері від'їжджають убік – залишає приміщення. Коли вона виходить, мені стає некомфортно. Раніше я почувалася захищеною поруч з Евансом. Але як виявилося, захищатися необхідно було від нього. Ітан одразу зривається з місця, підходячи ближче. Але я відкочуюся в бік наскільки це можливо. Втискаюся спиною в крісло, так що лопатки врізаються в спинку. – Еш... Цей голос із легкою хрипотою. Моє ім'я звучить з його губ. Це настільки зараз руйнівно. Настільки боляче зараз, після всього, що я дізналася. – Не підходь до мене!! Кричу зриваючи голос до хрипоти. Він робить крок, і я починаю вириватися, до крові роздираючи зап'ястя об кріплення. – Заспокойся, прошу. – Заспокойся? Ітане, ти зараз серйозно? – кричу істерично засміявшись між словами. Одна зі стін загоряється білим, засліплюючи і, обернувшись, за прозорим склом я бачу Жаклін у супроводі адміністратора. Вони займають місця, ніби в глядацькому залі, очікуючи продовження. Спазм укотре проходить тілом, але блювати вже нічим. Тож я просто ковтаю клубок, обертаючись до Еванса. – Я тобі довіряла. Я... Закохалася в тебе. Навіщо ти так зі мною? – Корд, послухай... Ти не розумієш. У мене не було вибору. Все дуже складно. Киваю, стримуючи черговий істеричний смішок. Моя нервова система настільки розбита, що я абсолютно вже не контролюю ці перепади, переходячи від сліз до сміху. – Складно... Ітан кидає погляд на тих, хто сидить за склом, і підходить ближче до мене, зупиняючись до них спиною. – Еш, послухай. Я знаю, що зробив тобі дуже боляче. Вибач мені, будь ласка. Він говорить тихо, так що я ледь уловлюю його слова за дзвоном у вухах. – Вибач? –прикриваю очі на мить, і по щоках знову біжать гарячі краплі. Роблю кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися, і відкриваю очі, сміливо дивлячись на Еванса. – Давай, Ітане. Заверши вже розпочате. Досить знущатися наді мною. Просто вбий мене і все, вимкни той клятий чіп. Він підтискає губи і заплющує очі до болю. А потім робить вдих. А потім видихає, піднімаючи на мене погляд. В його очах відбиваються сотні емоцій, де головна з них – біль. – Знаю, що не можу просити тебе про це, Еш. Але... Ти обіцяла довіряти мені. Що б не сталося. Прошу. Повір мені зараз. Ці слова впиваються в шкіру, посилаючи холод по кінцівках. Помічаю, як Ітан обережно запускає руку в кишеню чорної куртки, дістаючи звідти прозору ампулу і замінюючи нею ту, яку йому вручила Рід. Еванс повертається боком, демонстративно показуючи шприц і ампулу глядачам по той бік скла. Його обличчя абсолютно байдуже, ніби він робив подібне сотню разів. Одне клацання, і він розкриває ємність, впускаючи голку всередину, вбираючи рідину до останньої краплі. Відкидає спустошену ампулу вбік, і вона розбивається об підлогу. І знову обертається до мене. У його очах рішучий вогонь, що оплавляє залишки моєї свідомості. Він говорить так само тихо, трохи схиляючись наді мною. – Еш... Ти моя, чуєш? Я хочу, щоб ти знала, що все те що було між нами – було справжнім. Ти моя. Ці слова так багато значили для мене. Адже я вірила... Що так і є. Усією душею прикипіла до нього, віддала занадто багато. Всю себе, без останку. Блакитні райдужки вбирають кожну мою емоцію, забираючи частину болю собі. Він закушує губу, підносячи шприц до мого плеча. І я невідривно дивлюся в його очі, потопаючи і гинучи. Останній раз перед тим, як остаточно позбутися життя. – А ти мій... Вимовляю одними губами. Наше зізнання одне одному, яке було більш значущим, ніж будь-які інші слова. Єдина істина в яку я так вірила. Як би боляче мені не було, я хочу, щоб він знав це. Нехай це будуть мої останні слова. Навіть незважаючи на все, що сьогодні сталося, це не скасовує того факту, що я любила його. Усім серцем. І навіть якщо я помру в наступну секунду. Мені вже все одно. Больніше вже не буде. Заплющую очі і відчуваю як повз пластину чіпа проходить волога доріжка сліз. – Я тебе люблю, маленька. Гостра голка прорізає шкіру, входячи в плече. І Еванс натискає на шприц, запускаючи прозоре знеболювальне.

Кінець першої книги