Знаєте, що відчуває людина, отримуючи дозу паралізатора? Я випробувала його дію на собі, і точно можу сказати, що більше ніколи не хочу повторювати подібне.
Гуркіт пострілу гучний, він ще довго віддаватиме відлунням у черепній коробці, плутатиме думки і впускатиме отруту страху всередину. У місці, куди потрапляє заряд, немов роз'їдає плоть. Усього за мить речовина починає діяти, вступаючи в реакцію з кров'ю в організмі. Спочатку це печіння в місці поранення, але з кожною секундою біль розростається до неймовірних масштабів. Швидко поширюється по венах гарячим потоком, який відключає все нові й нові ділянки. Ця агонія позбавляє розуму і контролю над власним тілом. Шкіра горить, хочеться здерти її, аби не відчувати подібного, але кінцівки більше не реагують на команди.
І коли здається, що ти доходиш до своєї межі, в одну секунду все минає. Пекельний біль закінчується так само різко, як і почався, ось тільки разом із ним втрачається й останнє відчуття фізичної оболонки. Тіло повністю відключається. Це дивне, дуже моторошне відчуття.
Розум продовжує функціонувати, генерувати думки. Хочеться бігти, кричати, захищатися. Але це неможливо. Кінцівки оніміли, а все тіло ніби сховане невидимим саркофагом, який не дозволяє поворухнутися. Свідомість замкнена в знерухомленій оболонці, як у в'язниці. Мозок продовжує активно працювати, тоді як усе інше переходить у "режим очікування". Це неприємно та страшно, коли єдине, що підвладне – думки. Цілковитий хаос і паніка всередині. Бажання врятуватися, без можливості що-небудь зробити для цього.
Я чую все, що відбувається навколо: шерехи, розмову інших. Вони продовжують сперечатися, вирішуючи мою долю. Поки моя свідомість марно шукає зв'язок із фізичною оболонкою. Не можу навіть моргнути, елементарно зробити вдих.
Безпорадний погляд впирається в кам'янисте склепіння печери, яке дуже тисне. Слизову неприємно пече від того, що очі пересихають, а моргнути я просто не можу. Картинка змінюється, і просто наді мною застигає обличчя Нейта. Секунду він дивиться на мене, і в цьому погляді я встигаю помітити інтерес і щось дивне, опис чому я просто не можу дати. А потім він простягає руку, прикриваючи мені повіки, щоб, очевидно, полегшити неприємне печіння. Темрява. Вона мене лякає до жаху. Я не знаю, що буде далі, що вони зроблять зі мною... З Ітаном.
Якщо вони кинуть його тут, або ще гірше, раптом Ото все-таки втілить свої погрози і вб'є Еванса? Що потім буде зі мною? Навіть думати про це страшно. Зараз, я як ніколи раніше зрозуміла, наскільки дорогий для мене Ітан. Що я просто не переживу, якщо раптом втрачу його. Зрештою, у цьому незнайомому світі, ми – єдине, що є одне в одного.
Болісно довго нічого не відбувається, мої думки хаотично б'ються в темряві, немов загрузнувши в густій рідині без права вибратися назовні. Час тягнеться нескінченно, але свідомість вперто продовжує боротьбу, знущаючись наді мною. Підкидаючи все нові й нові жахливі картинки та думки. І коли вже здається, що я повністю розчинилася на молекули, проходить другий розряд.
Він не такий болючий, як перший. Просто на лічені секунди раптово повертається чутливість у кінцівках. Але не встигаю я зрадіти цьому факту, як зв'язок із тілом знову зникає.
Темрява. Порожнеча. Ультразвук.
Якби я могла заплакати зараз від безвиході, то напевно зробила б це. Але навіть така дія недоступна. І єдине, що я можу зробити, щоб не збожеволіти – змиритися.
Мені моторошно думати, що може зараз відбуватися з моїм тілом. Що можуть робити ці Інші зі мною, поки я в такому стані. Напевно, навіть якщо вони почнуть знімати з мене шкіру, просто не зрозумію цього, не зможу відчути. Я абсолютно безпорадна. Цей стан триває, здається, цілу вічність. Лік часу для мене перестав існувати, тому я не знаю скільки я перебуваю піл впливом паралізатора: півгодини, годину, день? І коли понівечений жорстокими випробуваннями останніх днів мозок відключається, я просто провалююся в нікуди.
Зовсім втративши відчуття часу, не одразу повертаюся до свідомості. Перше, що відчуваю – холод. Спочатку не надаю цьому ніякого значення, але через хвилину до мене доходить, що цей холод зараз концентрується на кінчиках пальців. Повільно, дуже неквапливо, ніби клітина за клітиною, відновлюється зв'язок із тілом. Воно ослаблене, але принаймні, я починаю відчувати його. Ноги й руки оніміли до такої міри, що здається кістки стали набагато важчими. Кожен суглоб ниє. Глибокий вдих викликає біль у ребрах. І я відчуваю себе так, немов те прокляте кам'янисте склепіння звалилося на мене, придавивши величезною вагою.
Чутливість відновлюється поступово, але відвойовуючи у безодні власну фізичну оболонку, мені доводиться переносити неприємні відчуття знову і знову. І я навіть не знаю, що гірше: бути паралізованою, або знову почати відчувати, але при цьому почуватися так погано.
Хрип виривається з грудей, і я не відразу усвідомлюю, що цей звук належить мені. Настільки дивним він здається зараз, чужим.
Титанічних зусиль коштує розплющити очі, але зір, звиклий до темряви, повертається поступово. Усе здається розмитим, і я не розумію, де перебуваю. Сфокусуватися виходить не одразу, але щойно картинка більш-менш стає чіткою, розумію, що вже не в печері. У ніс вдаряє затхле повітря, і від цього в душі поширюється паніка. На якусь мить я наче повернулася в Ребут-сіті, де серед переплетіння коридорів цей запах природний, до болю знайомий. Сил встати ще немає, але стіни навколо не вселяють довіри, підкріплюючи страхи, що зародилися всередині. Раптом ці "Інші" просто видали нас, повернули туди, звідки ми тікали? Погляд ковзає по сірій, оповитій павутиною стелі, де подекуди потріскалася штукатурка і частково обвалилася, оголюючи переплетення арматури. Ні, це не Ребут-Сіті, там немає такого в навіть найвіддаленіших кутках міста. Обережно обмацую поверхню під собою. Пальці чіпляються за стару діряву тканину, якою вкрите, судячи з усього, ліжко. Лежати не дуже зручно, але після ночівлі на землі навіть така дрібниця здається розкішшю.
Намагаюся підвестися, але слабкість не дозволяє цього зробити. Руки тремтять, а в роті стає так сухо, що язик прилипає до піднебіння. Розтративши залишки енергії на невдалу спробу, я знову повертаюся у теж положення в якому і була. Моя дія не залишається непоміченою, і вже за мить праворуч лунають кроки. Дрібні камінчики хрумтять під підошвою того, хто наближається, а я, не маючи сил повернутися до джерела звуку, чекаю.
– О, ти прокинулася? – звучить невідомий раніше жіночий голос, абсолютно збиваючи мене з думок.
І просто переді мною виникає незнайомка. Дуже дивна зовнішність, що так разюче відрізняється від звичних для мене канонів, котрі нам нав'язували все життя в місті. Коротке темне волосся хаотично стирчить у різні боки, а на поголеній скроні помічаю шрам, так само як в на лобі. Виразні світлі очі без сорому сканують мене, тож я почуваюся ніяково, ніби й зовсім знаходжуся без одягу. Гострі вилиці надають її обличчю якоїсь войовничості й навіть брутальності, через що незнайомка здається мені небезпечною. Між пухких губ затиснутий невеликий проводок, і мій погляд опускається до рук дівчини. Вона щось зосереджено крутить між пальців, насупивши брови.
– Мм... ти, до речі, щось довго у відключці провалялася. Я вже почала переживати, – на секунду вона зам'ялася, знову закушуючи проводок і скептично оглянула поглядом виконану роботу, – що Нейт зарядив забагато паралізатора, і доведеться відкачувати тебе.
– Хто ти? – мій голос хрипить і зривається на шепіт.
Вона піднімає брови, зупинившись поглядом на моєму обличчі. А потім, хмикнувши під ніс, продовжує возитися й далі зі своїми справами.
– Хто ти? – Прокашлявшись, щоб повернути голосу трохи впевненості, роблю чергову спробу вивудити інформацію.
Дівчина, ніби й не чує, що я звертаюся до неї, продовжуючи ігнорувати. Між пальцями незнайомки з'являється маленький предмет, і, чиркнув ним, вона викликає невеликий вогник, поки я з жахом дивлюся на те, що відбувається, не розуміючи, як таке можливо. Вона ж навпроти абсолютно спокійно підносить вогонь до якогось шнурка і, обпаливши кінчик, швидко гасить його подушечками пальців, попередньо плюнувши на один із них. Її дії для мене цілковита дикість, і я спостерігаю за ними широко розплющивши очі. Помітивши моє здивування, незнайомка посміхається.
– Ти що, вогню ніколи не бачила?
Її запитання мене ставить у ступор.
Ні. Мені не доводилося бачити його так близько. Тільки в промороликах, які нам транслювали в житлових відсіках. Але я й не припускала, що він наживо такий самий, як на відео. Негативно хитаю головою, що потішило мою співрозмовницю, бо вона одразу ж розреготалася.
– І як ви взагалі виживаєте там, під землею? – хитнувши головою, вона продовжує перебирати проводки, акуратно розкладаючи їх поруч зі мною на ліжку. – Як готуєте їжу?
Останнє запитання залишається незрозумілим. Бо я не можу зрозуміти як їжа може бути повязана з вогнем? Адже ніколи не замислювалася про це. Завжди думала, що модифіковані продукти, котрі ми отримували на обід, не треба готувати якимось особливим чином. Принаймні, ніколи не чуда, щоб у нас доя цього використовували такі дикунські методи, як вогонь.
Завершивши маніпуляції, дівчина задоволено посміхається, роблячи крок до мене. Я одразу помічаю, що вона тримає в руках ще одне дивне пристосування, схоже на предмет для тортур. Новий напад страху блискавично мчить уздовж хребта. Слабкість у тілі поступово відпускає, і зараз, перед лякаючою невідомістю, сили взялися несподівано. Відповзаючи убік, я підтягую ноги, намагаючись якомога далі відсунутися.
Ліжко просідає піді мною, неприємно скриплячи, варто мені тільки зайняти сидяче положення. Незнайомка зупиняється, помічаючи переляк, написаний на моєму обличчі, і шумно видихнувши, каже:
– Послухай, я не хочу заподіяти тобі шкоди. І знаю, що ти ще слабка після паралізатора, але необхідно якомога швидше відключити чип, інакше датчики стеження можуть видати наше місце розташування. І тоді проблеми будуть не тільки в тебе і того красеня, а й у всіх Інших.
Від її слів мене кидає в жар. Щойно вона згадала чоловіка, я одразу ж здогадалася, про кого йдеться.
– Ітан тут? – смикаюся, намагаючись підвестися, і озираюся на всі боки в пошуках знайомої фігури.
– О, так його Ітан звати? Знаєш, твій друг дуже нервовий. Нейту довелося зв'язати і оглушити його, щоб я зламала чип. Інакше цей псих розніс би тут усе. Я думала вони повбивають один одного. Ото було шоу! – очі незнайомки аж світилися, коли вона із захватом розповідала це, – В лагері розповім, ніхто не повірить, що нашому Нейту добряче прилетіло. Ну то вже почалися пусті балачки, спочатку справи, а потім теревенити будемо.
Вимовляє вона, спльовуючи слину під ноги. І щойно робить крок до мене, я знову мимоволі відштовхуюся.
– Давай тільки не повторюй його геройства, добре? Шкода псувати таке гарненьке личко, – підморгнувши мені, вона починає знову розправляти переплетення різнокольорових дротів у руках. – Твій той Ітан, ледь оклигав від паралізатора і таке влаштував. Я втомилася поки працювала над його чипом, ніби нужники для всього табору рила ложкою. Тому сподіваюся на твою жіночу солідарність, і трохи адекватності.
Вона щось свистить, перевіряючи ту дивну штуку, що тримає в руках. Я ж починаю помітно нервувати, абсолютно не розуміючи, що робити в цій ситуації і де зараз перебуває Еванс. Те, що його немає поруч, позначається на моєму стані. Зараз, в черговий раз стоячи на порозі невідомості, я почуваюся розгублено без його підтримки.
– Де Ітан? – гарчу крізь зуби, звертаючись до незнайомки.
– О, з ним усе нормально. Відходить після процедури. Не переживай, ми твого мужика не пошкодили. Майже. – Вона криво посміхається, – То як кажеш, тебе звати? – сірі очі з хитрими відблисками спрямовуються прямо на мене, і дівчина вичікувально піднімає брови.
– Ти не назвала свого імені. Я теж не буду говорити. – сміливо відповідаю на її виклик у погляді.
Дівчина знову посміхається, потираючи підборіддя. А після, трохи схиливши голову, примружується.
– Зухвала яка. А ти мені подобаєшся більше, ніж твій друг. Мене звати Наміда. І, між іншим, мене витягли з табору через вашу парочку. Тож давай без зайвих суперечок. Швидко завершимо з деактивацією, а то в мене повно роботи ще.
Від слова "деактивація" мені стає ніяково, і асоціації, що виникають у свідомості, не обіцяють нічого хорошого. Моментально в пам'яті спливає спогад із камери утилізації і, можу заприсягтися, я навіть відчуваю той мерзенний запах, яким були просякнуті бетонні стіни. Тліючий пластик з сумішшю горілої плоті, крові та подекуди блювотиння.
– Це боляче? – з побоюванням помічаю, що в Наміди в руках схожі пластини, які прикріплюють до скроні під час утилізації.
– Брехати не буду – боляче. Але іншого способу немає. В нас не було ще живих гостей з вашого мурашника. Тому будемо вважати, що процедура експериментальна. Але на практиці перше відключення пройшло вдало. Друг твій живий, отже все буде норм. Поки ви були у відключці я оглянула ваші чипи та прогнала через свої пристрої. Видалити повністю я їх не можу, вочевидь вони вмонтовані давно і там складна система судин, тому не можу так ризикувати. Та я і не лікар для таких справ. Але зрозуміло, що там є багато датчиків, в тому числі можуть бути і датчики слідкування. Поки ця штука в тебе у скроні – вважай, що постійно перебуваєш на прицілі. Ми не можемо ризикувати, раптом ці виродки виявлять положення табору.
Частина сказаних слів, вимовлених дівчиною, для мене не зовсім зрозуміла.
– Виродки? – перепитую останнє з дивгих незнайомих слів, з нерозумінням насупивши брови.
Наміда знову сміється, дивлячись на мене, але все-таки вирішує пояснити свій вислів.
– Ага. Вартові Ребута. Повір, це ще м'який вираз у їхній бік. Ну нічого, ти звикнеш. Якщо хочеш, можу попросити Ото, він тебе навчить міцних слівець. Цей бугай у таких справах майстер.
Вона посміхається, і дивним чином напруга трохи спадає. Не розумію, чим це викликано, але щирість та емоції, які виходять від дівчини, підкуповують. Наміда має не такий лякаючий вигляд, як Ото чи Нейт, бо вона все ж жінка. Та й у словах є частка правди. Мені зрозумілі її побоювання. Я й сама не в захваті від того, що чип у моїй скроні продовжує роботу. Невідомо, що можуть зробити адміністратор або Рід, маючи доступ до програми, яка контролює нашу свідомість. І нехай ми з Ітаном пошкоджені, хто знає, на що вони здатні. Якщо там справді є датчики стеження, то, напевно, за нами вже по п'ятах слідують дрони. А отже, ми постійно в небезпеці.
– Це обов'язково?
Наміда дивиться на мене наче я спитала дурницю, та врешті киває.
– Ми заберемо вас з собою тільки в тому випадку, якщо ви не становитиме загрозу.
Я все ще вагаюся, шукаючи інші шляхи. Мені не подобається той розвиток подій, в який ми потрапили. Фактично ми полонені.
– А якщо ми не підемо з вами?
Дівчина сміється, і цей сміх такий легкий та природній, що я відчуваю себе ще більш розгублено.
– Хіба я казала, що у вас є інший варіант? Та навіть якби і був... Далеко ви б не втекли. Дрони знайдуть вас будь де. Ховатися немає сенсу, це тільки справа часу. Ну або ви потрапите до меньш приязних. Там варіантів залишитися живими у вас не буде. Ну і врешті, дивлячись на те, що ви навіть користуватися вогнем не вмієте, та і наврядчи знаєте, що можна знайти істівного, то є ще варіант загинути від голоду та спраги.
Я розумію, що наведені приклади розвитку подій також імовірні. І це лише підтверджує, що вибору дійсно не має.
– Це... – я трохи розгублено кидаю погляд на купу дрібних проводів у її руках, – це може вбити мене?
Наміда потискає плечами.
– Сподіваюсь, що ні. Принаймні, твій друг не помер, хоча і знаходиться поки без свідомості. – побачивши мою реакцію, вона поспішила заспокоїти, – але не переживай. Зараз загрози життю вже немає. Ну поки він знову не почне кидатися на Нейта. За нього я не відповідаю. А що стосується процедури, то це не знищує сам чип, не плавить його. Просто пошкодить сигнал та відключить. Цього достатньо.
У мене не вкладається в голові. Адже я завжди думала, що його не можливо відключити, при цьому не вбивши.
– Але як? Якщо цого відключити, то об'єкт помирає.
На це запитання Наміда з гордістю посміхається.
– Ну як бачиш, реально. Мені довелося імпровізувати, але я більш ніж впевнена, що результат того вартий. Принаймні, повторна перевірка чипа Ітана показала, що його пристрій пошкоджений і вийшов з ладу. Сигнал більше не фіксує на жодній з частот. То ж... В тебе є трохи часу аби обдумати процедуру, а я поки збігаю за іншим необхідним.
Наміда швидко виходить, залишаючи мене наодинці з думками. Я дійсно боюся та хвилююся, бо не знаю, що на мене чекає. Але що я можу змінити зараз? Я не знаю законів цього світу, не знаю, які загрози на нас чекають. І поки єдиним варіантом залишається лише погодитися, і вирушити з Іншими. Врешті, я вже стільки разів була на межі, що просто втомилася боятися. Тільки за останню добу я могла загинути мільйон разів, але все ще жива. Зваживши всі "за" і "проти", я роблю глибокий вдих, заспокоюючись. І більше не намагаюся відсунутися, приймаючи умови Інших. Тим паче, якщо нас поки що не вбили, хоча шансів було багато, значить доведеться довіритися цим людям.
– Мене звуть Ешлі. – вирішую представитися, щоб згладити незручність, коли наміда знову повертається, тримаючи в руках якийсь ящик.
Дівчина знову посміхається і ставить свою ношу поруч з ліжком, а потім простягає мені руку.
– Приємно познайомитися, Ешлі.
Не довго роздумуючи, я все ж відповідаю на її дивний жест, простягаючи руку у відповідь. Можливо так прийнято тут, серед Інших?
– Добре. Давай скоріше зробимо це, – упевнено дивлячись в очі Наміди, стискаю пальці, аби не передумати і не почати знову нервувати.
Моя відповідь вочевидь тішить дівчину, бо вона одразу ж оживає.
– А ти мені й справді подобаєшся, Ешлі. Приємно мати справу з людиною, яка розуміє, що відбувається. – Обернувшись, вона голосно вигукує: – Нейт!
Підійшовши ближче, Наміда починає підключати ті самі плати, що раніше привернули мою увагу. В роті знову пересихає. Від усмішки та пустотливих іскор в очах дівчини не лишається й сліду. Вона зосереджено виконує роботу, ретельно перевіряючи кріплення. Одна з пластин, як і в камері утилізації, кріпиться на яремну вену, і помітивши, як я здригаюся від дотику, Наміда пояснює свої дії.
– Не переживай, це для того, щоб стежити за пульсом. А той, – вона притискає прохолодну пластину до скроні, – власне і буде виводити з ладу твій чип. Під час та після процедури, думаю, може боліти голова і трохи нудити, але якщо все пройде добре, то це швидко мине.
Я киваю головою, якраз у той момент, коли поруч лунають кроки. І вже за секунду в дверному отворі, який здається складеним з уламків цегли, показується постать чоловіка. Побачивши мене, він по-доброму хитає головою.
– О, ти прокинулася, крихітко, – повільною ходою він рухається в мій бік. – Вибач, що довелося тебе вирубати двічі.
Наміда здивовано обертається, дивлячись на брюнета.
– Воу, що я чую. Нейт вибачається? – посміхаючись, вона не приховує сарказму у своїх словах.
Замість відповіді чоловік показує їй середній палець, що, очевидно, щось означає мовою жестів у цьому дивному світі Інших. Дівчина виставляє вперед долоні в примирливому жесті, і, не припиняючи посміхатися, продовжує прикріплювати крихітні пластинки, більшість з яких зосереджує біля скроні. Нейт зупиняється поруч, і я знову відчуваю хвилювання. Обертаючись, стикаюся з його поглядом. Він заспокійливо проводить рукою по моєму плечу.
– Не хвилюйся. Наміда фахівець своєї справи.
Дівчина знову показує Нейту вже бачений раніше жест, але майже одразу стає серйозною. Я хочу перепитати щось іще, аби відволіктися від думок про те, що має статися. Але в цей момент Наміда киває головою. Не встигаю я отямитися, як Нейт опускається позаду мене на ліжко, викликаючи новий скрип пружин, і присувається ближче, занурюючи мене в міцні обійми. Цей жест дуже злякав мене, і від несподіванки я відкриваю рот. Ч не звичла, аби хтось ось так торкався мене, порушуючи мої кордони.
– Ну що? Погнали? – перепитує вона, і я злякано дивлюся на її зосереджене обличчя.
У руках дівчина тримає невеликий блочок із кнопкою. І в цю мить мені стає по-справжньому страшно. Всі ті думки і прийняті напередодні рішення здаються безглуздими. Я починаю сумніватися навіть в тому, чи жива я, чи може вже померла, і це відбувається десь в іншому вимірі? Або це черговий експеримент, і на справді ці "Інші" і є стражі? Лопатками я відчуваю чоловічі груди, а руки, зімкнуті навколо мене, міцно утримують у єдиному положенні, не даючи змоги навіть сіпнутися.
Нейт схиляється ближче, практично торкаючись губами мого вуха. Гаряче дихання лоскоче шкіру, і хвилювання розтікається мурашками, у місцях дотику з Іншим.
– Не бійся, мала, скоро все закінчиться, – шепоче він, і Наміда, знову кивнувши головою, натискає на кнопку.
Розряд.
Я не знаю, за які заслуги мені все це. Але готова посперечатися, за останні дні, встигла вивчити абсолютно всі грані фізичного болю. Тому коли скроні пронизує імпульсом, просто стискаю зуби з такою силою, що здається емаль не витримає такого тиску. Усе тіло напружується як струна, по губах біжить гаряча цівка. А потім усе закінчується. Як і обіцяла Наміда, процедура виявилася болючою. Але, я здається, перестаю вже сприймати біль. Коли все завершується, моє ослаблене тіло обм'якає в міцних руках Іншого. Навіть не знаю, що було гірше – дія паралізатора чи ця екзекуція. Але я фізично виснажена. Навіть не відчуваю, як Наміда знімає плати. Віддалено долинають голоси Інших, але я не сприймаю їх. Ослаблена деактивацією чипа, просто відключаюся від того, що відбувається.
Здається, все, що трапилося раніше, у стінах Ребут-сіті, було так давно. Мрії про чудовий світ за межами сірих бетонних стін, свобода, про яку я завжди потайки мріяла. І навіть враження про перші хвилини поза системою... Усе померкло, занурюючи мене в темряву. Я втомилася. Просто дико виснажена тим, що відбувається останнім часом, і не знаю, чи витримаю ще якісь випробування.
Не розумію, скільки часу минуло, поки я, втомлена й ослаблена, була непритомна. Але коли приходжу до тями, раптом відчуваю легкі дотики. Хтось гладить мене по голові, перебираючи пасма волосся. Дивно, але мене не бентежать такі дії. Хоча я навіть не знаю, хто саме перебуває зі мною зараз, але вдячна цій людині. Легкі погладжування заспокоюють і біль не видається таким сильним. Не знаю чому, але на якомусь підсвідомому рівні я не боялася людини поруч. На мить мені здалося, що це руки Ітана торкаються мене. Так лагідно, приємно. Ми встигли пізнати один одного, відкритися почуттям, які були сильніші попри всі установлені програми в наших чипах. І я знала, що так міг торкатися мене він. Невагомо, і водночас так чуттєво.
Тільки через майже п'ять хвилин я знаходжу в собі сили нарешті розплющити очі. І варто мені поворухнутися, як легкі дотики припиняються. Вдих. Погляд завмирає на обличчі Нейта, який зосереджено дивиться на мене з часткою інтересу і якогось захоплення. Я, як і раніше, лежу на ліжку, поки Інший сидить поруч, практично в тому самому положенні, в якому був до того, як я втратила свідомість. Я все ще занадто близько, практично у його обіймах. Відчувши незручність ситуації, я відразу ж намагаюся відсунутися. Найменше очікувала побачити його тут зараз. Дії Нейта були для мене загадкою. Невже він весь час перебував тут? Навіщо?
Потік думок порушує голос чоловіка.
– Ти дуже смілива дівчина, Ешлі.
Нейт вимовляє це тихо. Поки я намагаюся зрозуміти, чи прихований у його фразі подвійний сенс або сарказм. Подібна увага мені не подобається. Я просто не розумію мотивів його дій. Він не налаштований ворожо, хоча я незнайомка, прибулець з іншої реальності. Проте він поводиться дивно, і це мене дезорієнтує.
– Нейт? Що ти тут робиш? – намагаючись дотримуватися дистанції, відстороняюся ще далі, з побоюванням оглядаючи нежданого гостя.
– Просто вирішив переконатися, що з тобою все гаразд, – чоловік втомлено схиляє голову на бік, відводячи погляд. – Паралізатор, потім процедури Наміди... Занадто багато болю для одного дня. Хтось мусив залишитися з тобою, аби слідкувати за станом. Раптом потрібно було швидко реагувати.
Я ж чомусь відчуваю ще більше ніяковості, помітивши, що в приміщенні ми самі. Голова болить достатньо сильно, але Гаміда попереджала, та і я не лурна, аби зрозуміти, що будь-яке втручання в роботу пристрою в моїй скроні обов'язково принесе біль.
– Де решта?
– Наміда в сусідній кімнаті, розбирає знайдені трофеї. Сьогодні на диво видався вдалий день для нас всіх. Ото в спостереженні, треба впевнитися, що ми встигли відключити сигнал і за нами ніхто не стежить.
– А Ітан? Де він? Що з ним? – одразу ж запитую, бо саме за Еванса переживаю найбільше.
Мої запитання явно не сподобалися брюнету, бо його емоції надто явно відбилися на обличчі. Він гидливо підтискає губи, все ще не піднімаючи на мене погляд. Зараз я помічаю нові зміни, що вілпулися у зовнішності Іншого. Ще кілька подряпин на шиї та щоці, а під носом залишився ледь помітний слід крові, що встигла засохнути.
– Живий, не хвилюйся.
– Де він?
Долаючи слабкість, я повільно піднімаюся на ноги. І хоча голова паморочиться, а кімната починає обертатися, намагаюся не подавати виду. Нейт знехотя встає слідом, вичтавивши руки так, ніби готовий в будь-яку мить спіймати мене, раптом мені стане гірше.
Мені знадобилося кілька хвилин, аби трохи зібратися з силами. Але коли легке запаморочення трохи відпускає, я можу озирнутися на всі боки. Приміщення має вельми дивний вигляд, і навіть за мірками Ребут-сіті непоказне. Видно, що тут дуже давно не прибирали, та й узагалі ніхто не мешкає. Пил та пісок вкривають щільним шаром підлогу і предмети меблів, які виглядають старими. Місцями проріс мох, і навіть невеликі паростки, схожі на чагарники, які ми бачили в лісі. Стеля, вкрита павутиною і тріщинами, з наскрізною дірою над вікном. На стінах подекуди повністю обвалилася штукатурка, оголюючи цегляну кладку. А там де залишилася гладка поверхня, видніється шар чорної цвілі. Стає якось не по собі, і я обіймаю себе за плечі, намагаючись вгамувати легке хвилювання і запаморочення.
На мій подив, у кімнаті не надто світло, хоча я пам'ятаю, що коли прокинулася минулого разу, було набагато більше світла. Невже я занадто довго провела без свідомості?
– Довго я була без свідомості після деактивації?
Нейт знизав плечима, навіть не переймаючись цим питанням.
– Дві години, може трохи більше. Я не лічив час. Наміда сказала, це нормальна реакція, тим паче, що твій організм було напередодні ослаблено паралізатором.
– Відведи мене до Ітана.
Нейт нічого не відповідає, знову відвертаючись. А я відчуваю як на зміну слабкості приходить злість. Мене страшенно дратує, що Еванса немає поруч. І весь цей незнайомий світ зараз не здається тією прекрасною картинкою, якою я його уявляла.
– Не думаю, що це гарна ідея. Ти ще заслаька, і можеш відпочити.
– Відведи мене до нього! – повторюю більш вимогливо, намагаючись надати голосу більше впевненості.
Нейт обертається до мене, окидаючи дивним поглядом. Але без зайвих суперечок погоджується. Кивнувши головою, він перший залишає приміщення, прямуючи рішучим кроком у бік напівзруйнованої стіни. Намагаюся не відставати і не залишатися наодинці в цьому похмурому місці. І щойно входжу в сусідню кімнату, завмираю в проході.
Наміда сидить, притулившись до стіни, і щось робить, майстерно орудуючи викруткою. Невеликий чорний коробок біля її ніг, з уже знайомими різнокольоровими дротами повільно позбавляється запчастин. Поки дівчина задоволено розглядає свою роботу.
Погляд повільно ковзає кімнатою, чіпляючись за дивні, застарілі клаптики квітчастого паперу на стінах і запорошені предмети меблів, з незрозумілим для мене призначенням. Але обстановка цікавить найменше. І коли я нарешті помічаю того, кого шукала, серце, здається, пропускає удар. Ітан також сидить на підлозі, тільки спираючись спиною на дерев'яну конструкцію, з поперечними полицями, на яких лежить якийсь мотлох. Він сидить із прикритими очима, закинувши голову, і навіть не звертає увагу, що хтось увійшов до приміщення. Руки його щільно стягнуті, і я моментально ковтаю гірку слину, що викликає нудоту. Не можу дивитися на це.
Не сумніваючись ні секунди у своїх намірах, підходжу до нього і сідаю на коліна. Обхоплюю долонями його обличчя, і варто мені тільки доторкнутися до щік Еванса, він миттєво відкриває очі. Помітивши мене, Ітан стурбовано дивиться на моє обличчя. Я ж не можу погляду відірвати від слідів побоїв на його. Садна, кров, подряпини. Сльози виступають на очах, ніби я й сама відчуваю його біль.
Наміда на мить відволікається від свого заняття, дивлячись на нас. А потім переводить погляд на Нейта, з інтересом слідкуючи за його реакцією. Але швидко втрачає інтерес, повертаючись до більш захопливого заняття.
Проводжу тремтячими пальцями по щелепі Ітана, вкритій щетиною. У душі стягується гарячий вузол. Переповнює почуття полегшення і глибокої прив'язаності до цієї людини.
– Ітане... Що вони зробили з тобою? – вимовляю пошепки, окреслюючи пальцями садна, ніби можу залікувати їх цим дотиком.
Еванс нахиляється до мене, смикнувши зв'язаними руками. У його очах я бачу відображення власних емоцій.
– Еш. Моя маленька... Ти жива.
Перші кришталеві крапельки зриваються з моїх вій, і я кидаюся до нього з обіймами. Притискаючи до себе, вдихаючи такий рідний аромат тіла.
– Жива. Я поруч, я з тобою.
Не знаю, кого намагаюся заспокоїти цими словами, але відчуваю пекучу необхідність вимовляти їх на повторі. Обіймаю Ітана, втискаючись своїм тілом, і підповзаю ближче, сідаючи до нього на коліна. Він знову смикається, намагаючись обійняти, але зв'язані руки не дозволяють здійснити цю дію. Відриваюся на мить, знову пірнаючи у вир блакитних очей. Мене просто переповнюють почуття. І я, не звертаючи уваги на Інших, притискаюся до губ Ітана. Одразу ж відчуваю солонуватий присмак крові, що запеклася на його вустах. Гарячі доріжки на щоках від сліз неприємно щипають шкіру, але я не звертаю уваги, продовжуючи обсипати поцілунками обличчя свого чоловіка.
Нейт, який застиг біля дверей, трохи прокашлюється, привертаючи до себе увагу. Вочевидь, побачене починає дратувати його. Бо він кривиться так, ніби з'їв щось надто несмачне. І я одразу обертаюся, з надією дивлячись на брюнета.
– Розв'яжіть його.
Інший хмуриться, склавши руки на грудях, і шумно видихає.
– Не можу. Він може бути небезпечним.
Задихаюся від сказаного. Це цілковитий абсурд. Ітан не небезпечний. Мене злить це упереджене ставлення. І я піднімаюся на ноги, швидко, на скільки це можливо у моєму стані, перетинаю приміщення, зупиняючись прямо навпроти Нейта.
– Нейте, будь ласка. Він не небезпечний. Розв'яжи його, прошу.
Абсолютно не замислюючись, торкаюсь його руки. Наміда тільки хмикає під ніс, спостерігаючи за нами з-під напів опущенних вій, і примружившись на мить посміхається, не зводячи очей з Нейта. Він свердлить мене поглядом кілька хвилин. Довгих хвилин без відповіді. Холодні сірі райдужки гірші за сканер, я буквально відчуваю невдоволення, що йде від чоловіка. Не відповідаючи на моє прохання, він обзодить мене, і кількома широкими кроками наближається до Ітана, а потім присівши навпочіпки, на секунду завмирає.
Погляди чоловіків зустрічаються в невидимій битві. Ітан з викликом дивиться на Іншого, зціпивши зуби. Напруга між ними практично відчутна. Я могла б навіть сказати, що можу торкнутися її долонями. Нарешті, Нейт відводить погляд, швидко дістає з кишені маленький складаний ніж. Сталь виблискує між пальцями брюнета.
– Один різкий рух і, я без жалю заряджу в тебе ще порцію паралізатора. Будь напоготові, хлопче.
Ітан схиляє голову вбік, відповідаючи хитрою посмішкою на погрозу.
– Ти теж не розслабляйся.
Зціпивши зуби, Нейт перерізає кріплення на зап'ястях Еванса, і не розмінюючись на розмови, розвертається. Навіть не дивлячись у мій бік, він поспішає до виходу.
Поки я знову кидаюся до Ітана, миттєво пірнаючи в рідні обійми.
– Виходимо на світанку, – кидає брюнет через плече, залишаючи кімнату.
Для початку, велике вам дякую за цей розділ! Він відчувається, наче переломний момент в історії, показуючи нових героїв, новий світ, та судячи, з усього додаючи ще й любовний трикутник❤️
Мені дуже заімпонував опис дії паралізатора на початку, який ніби відсторонює тебе від подій і заставляє глянути збоку, у сповільненій зйомці показуючи всі деталі.
Наміда як персонажка просто чудова, та, мабуть, стане моєю улюбленою. Деякі її фрази просто заставляли сміятись. А взаємодії Ешлі, Наміди та Нейта взагалі шикарні, от словами не передати! Вам вдалося зобразити їх настільки живими, що я не можу не захоплюватись.
Ну, і хімія між Ешлі та Нейтом, та його взаємодії з Ітаном.. Напруга між ними дійсно відчутна, цікаво тільки в що вона виллється. Думаю зрозуміло що Ешлі все таки залишиться з Ітаном в стосунках, проте Нейту вона явно симпатизує🌚. А він не виглядає на людину яка це просто облишить..