Серпанок над папороттю. Розділ 17

#G #Б #Максі #ВПроцесіНаписання #УкраїнськаМіфологія #Пригоди #Романтика #СучаснеФентезі

Коли вони виїжджали крізь ворота, Лавінія озирнулась. Вона не знала, що хотіла побачити. Їхали мовчки. Дерева мерехтіли на периферійному полі зору, зливаючись у щось сіре і нерозбірливе. Лише ялиці то тут, то там виринали зеленими плямами. Лавінії важко було зосередитись. Думками вона була там, де йдуть пошуки Дарія. Незліченну кількість разів прокручувала в голові їх останню зустріч і його слова. Тривога розповзалась тілом, змушуючи руки ледь помітно тремтіти. Їй хотілось робити щось для друга, а не їхати до якогось селища. Ні , так не піде. Дівчина кілька разів глибоко вдихнула і видихнула. Руки перестали тремтіти. Розум почав трохи охолодати. У них все одно немає зараз ніяких зачіпок і, якби вона залишилася в академії, відмовившись від завдання, то все одно сиділа б зараз у Домівці Вивірок, нервово намотуючи кола по будинку. Жодної користі. Можливо, Дем’ян знайде у речах Дарія щось, що б підказало, у якому напрямку рухатись. Северин дав знак зупинитись. Дівчина пригальмувала.

-Ми наближаємося до селища, треба перевдягнутися. – хлопець кинув їй згорток тканини. Вона зловила його на льоту і зіскочила з коня.

На такі завдання вчитель частенько посилав старших учнів, тому кожен знав, що йому доведеться робити. А перевдягнутися їм потрібно, щоб не привертати уваги серед жителів. Зараз їм потрібно ховатись, маскуватись, щоб злитись, а раніше все було зовсім по-іншому. Раніше Тіньовики жили пліч-о-пліч зі звичайними людьми. До пори поки ті не почали заздрити їх здібностям і не вигнали їх всіх зі своїх земель, примовляючи, що і самі зможуть дати раду нечисті. Тіньовикам довелося оселитися на спустошеному і холодному острові, який назвали Вир. Але люди не могли дати раду нечистій силі і Тіньовики почали допомагати, хоч і підпільно. А люди все ще наївно думають, що те, що до них вночі не пробралася нічниця – це результат їх замовлянь і заговорів. Наївні. Та для їх безпеки Тіньовики вартують у день і вночі! Лавінія відійшла за ялицю, щоб переодягнутися. Северин пішов у протилежний бік. Дівчина хутко почала скидати одяг. Свою нижню сорочку з вишитим захисним візерунком замінила на сорочку, яку прикрашали якісь незрозумілі квіти. Чи то мальви, чи то ружа. Витягла зі згортку довжезну ряднину. Її слід було обмотати навколо стану і закріпити крайкою. Присісти чи хоча б зігнутись стало у рази важче. Після цього вона з жахом подумала про те, що селянки ходять так кожного дня. Ще й працюють. На верх накинула жупан, склала свої речі й тужливо глянула на них, згадуючи легкість і вільність рухів. Лавінія повернулася до того місця, де вони залишили коней. Северин вже переодягнувся і годував Сірка й свого темного коня сушеними яблуками. На ньому була сорочка зі схожими і абсолютно безглуздими візерунками. А на плечах сіра свитка. Дівчина знала, чому він обрав саме її. Під нею можна сховати багато зброї. А от у її випадку, це всього лише декілька кинджалів у халявах чобіт і один під поясом. Погляд Северина повільно підіймався від її ніг до обличчя. Що це? Спроба її збентежити? Е, ні. Дівчина гордо підняла підборіддя. Його обличчя не виражало нічого, коли він сказав: -Форма Тіньовика тобі личить набагато більше.

Лавінія розгубилась. До біса дивний чи то комплімент, чи то образа. Не давши їй часу придумати відповідь, хлопець заскочив на коня.

-Поїхали. Чим швидше впораємося, тим швидше повернемося. Селище розкинулося розсипом сіро-білих глиняних хатинок між двох пагорбів. З гілки дерева зірвався ворон, пронизливо каркаючи. Цей звук розійшовся луною над землею. Ворон - дуже і дуже погана прикмета. Лавінія міцніше стиснула віжки. Коней прив’язали у чагарниках, де їх би ніхто не знайшов і продовжили шлях пішки.

-План простий : ти відволікаєш жителів, я пробираюсь в дім коваля і викликаю домовика. – дівчина поправила розтріпану косу.

Северин не став перечити і кивнув. Але зайшовши до села, вони зрозуміли, що відволікати нікого не доведеться. Їм не зустрілося жодної людини. Білі і, від часу, сірі будиночки похилились, ніби ноша їх була незмірно-важкою. Солом’яні стріхи пожовкли. Де-не-де кукурікне півень, гавкне собака, але самих селян не видно.

-А де ж всі? – трохи розгублено запитала Лавінія.

Хлопець тримався зібрано. Рука лежала біля боку, щоб швидко витягнути зброю у разі чого.

-Коваль був путящим. Перший на пів Семигірського князівства. Його тут любили. Зараз його хоронять. От всі і там. Пощастило.

Якщо він і справді був майстром своєї справи, то дівчині шкода, що вона з ним не познайомилася, коли він був живий. Їй би було корисно глянути, які методи, техніки та інструменти він використовував. А потім би написала батькові. Йому було б цікаво. Северин ткнув пальцем на одну з хат, на подвір’ї якої росла розлога яблуня.

-Це будинок коваля.

Лавінія озирнулась. На вулиці так само ні душі. Вони підійшли до дверей. Хлопець спробував відчинити двері, сподіваючись, що вони не замкнені і їм би не довелося гратися із засувом. Сподівання справдились. Двері, на диво, тихо, але все ж зі скрипом, піддалися. Їх зустріли потріскані стіни, затхле повітря, сірі від пилу занавіски, павутиння над головою. І лише стоптана підлога і недоїдений хліб на столі свідчать про те, що тут хтось живе. Жив. На підлозі розповзалась велика пляма якогось бурого відтінку. На стіні дівчина помітила дві глибокі борозни, ніби від кігтів якогось великого звіра. Северин став під стіною, де б міг непомітно визирати у вікно і стежити за подвір’ям або ж швидко дотягнутися до того, хто увійде у двері.

-Що ж, до справи. – сказала тихо сама собі Лавінія і витягла з торбинки, яку захопила з собою, шмат білого хліба і льодяники з цукру, що їх приготувала Мокрина. Дівчина поклала це частування на стіл і почала: -«Стук-стук, грюк-грюк! То не вітер, то не дощ, То не люди злі, То не відьми чорні, То домовик, що поруч зі мною. Вугільної, батечку, сонця. Не бійся, перед місяцем не ніяковій, На поклик мій приходь, Коли лиха ти від мене не зазнав Коли слова поганого не чув. Стукай-стукай, домовику, Нехай прокинеться дитинка, Нехай смерть зажде, Нехай хмара не біжить, Хай трава не росте, Нехай земля не цвіте.» - голос її був впевненим, жодного разу не зірвався, не збився. Ось, що головне, коли звеш домовика. Агата – їх вчителька, на уроках якої вони вивчають різних духів, істот та нечисть, їх природу і методи боротьби, змусила вивчити цей заклик так, щоб , якщо Лавінія втратить пам’ять, то не змогла забути це. Агата зараз могла б нею пишатись. Кілька секунд нічого не відбувалося. А потім на столі біля частування прямо з повітря з’явився невеличкий чоловічок. Геть лисий, у поштопаній, брудній сорочці. Дівчина вже була злякалась, що викликала одного зі злиднів, але ні. Це був домовик ковалевої хатини. Домовик на пряму зв’язаний з будинком, у якому живе. Зазвичай вони... більш волохаті. Але це залежить від достатку у домі. Чим бідніша хата, тим менше на домовику волосся. І навпаки. Чоловічок жадібно вгризся зубами у хліб. Потім взявся за солодощі. Лавінія терпляче чекала, поки він наїсться. Нарешті, витерши брудним рукавом рот, домовик звернув увагу на гостей.

-Чого ж прийшли? – скрипучий голос відлунював від голих стін.

-Чому найкращий на пів Семигірського князівства коваль жив так? – дівчина провела по полиці пальцем, який після того став сірим. Вона не хотіла запитувати одразу те, за чим вони прийшли.

Домовик скривився, ніби з’їв кисле яблуко.

-Оковиту любив. От куди йшли всі гроші. Жінка не стерпіла, кинула. Руки мав золоті, а розуму – ніц. Але ж ви не за цим прийшли, правильно? Лавінії кивнула.

-Твого господаря убили. Нам цікаво те, як саме.

Чоловічок гірко хмикнув, сів на лаву й поплескав поруч з собою, запрошуючи сісти. Дівчина на хвилинку завагавшись, сіла поряд.

-Твоєму дружкові те ж би присісти. Северин м’яко відмовився.

-Ну, як знаєш. Ех... Прийшов, значить, до нас чоловік за своїм замовлення. Дорого оздоблений кинджал замовив. Платня нічогенька. А господар напередодні добряче випив і не встиг виконати до призначеного терміну. Жах, як розлютився той чоловік, але сказав, що дає йому ще два дні і, щоб до того часу все було готово. На господаря напали дрижаки та так, що два дні не пив і закінчив в строк. – домовик вдячно відкусив шматочок хліба, що його знову підсунула Лавінія. – Приходить знову той чоловік. Одягнувся так тепло, ніби у нас тут люті морози, а не весна. От дивак! Загалом, забрав кинджал, свиснув. У двері увірвався звір. Здоровенний. На чорного ведмедя схожий, але пазурі та ікла отакенні. – домовик розвів руки в сторони, намагаючись показати розміри.

– Розірвав господаря на клапті і все.

Запанувала гнітюча тиша. Її очі самі собою знайшли глибокі борозни на стіні Наскільки відомо Тіньовикам, невсипущих ще ніхто не міг приручити. Дівчина глянула на Северина, що стояв біля протилежної стіни. Їх погляди зустрілись і у сіро-зелених очах Лавінія бачила таке ж нерозуміння і спантеличення, що переповнювало і її. Вона хотіла розпитати про цього таємничого замовника детальніше, але повернувшись, виявила, що домовик уже зник. Дівчина видихнула. У результаті питань лише побільшало, а відповіді зовсім не поспішали з'являтися. Раптом знадвору почулись голоси. Вони наближались. Северин обережно зиркнув через шибку.

-Чорт, сюди ідуть. – він роззирнувся. Ховатись було ніде. Хіба що за рядниною, яку підвішали, щоб відділити куточок з діжкою для миття. – За рядно. Хутко!

Лавінія швидко пірнула за тканину. Господар поскупився на простір, тому тут місце було лише для діжки. Дівчина стала туди. Хлопець заскочив за нею і зсунув рядно, так, щоб воно повністю закрило їх від білого світу. Лише тоненька стрічка світла, що просочувалась між стіною і тканиною нагадувала про те, що ззовні день. Місця тут і для одного було мало, а для двох і поготів. Вони стояли майже впритул один до одного. Завішано було криво, тому, щоб не торкатися ряднини головою і не видати своєї присутності, Северину довелося добряче зігнутись і тепер його подих лоскотав їй шию. Це викликало якусь незрозумілу дрож по тілу. Вона відчула його аромат: хвоя і ще щось. Таке незвичне, ніби свіжість печери у літню спеку. Ситуація могла б видатися дуже інтимною, якби не леза, які кожен з них був готовий пустити до ходу, коли б їх сховок виявили. Обоє знали, що буде, якщо їх знайдуть і вони не зможуть втекти. Їх уб’ють привселюдно, як злочинців. Двері зі скрипом розчинились. Лавінія і Северин завмерли. Дівчина відчувала, як її серце шалено б’ється об ребра, ніби хоче вирватися назовні, а кров стукала у вухах. Два грубих голоси повели розмову, як вона зрозуміла, про будинок і кому він дістанеться. Один з чоловіків, який зараз перебував у хаті, позичав ковалю гроші, які ті так і не віддав. Один з голосів наблизився до ряднини. Северин напружився всім тілом і трохи розвернувся, ніби намагаючись закрити Лавінію власною спиною у разі чого. Почувся тяжкий видих другого чоловіка і кроки першого, що віддалялися. Певно, все ж віддадуть хатину. Скоро знову почувся скрип дверей і все затихло, але вони досі не сміли рухатись. Прислухалися. Нічого. Лавінія глянула на Северина. Той виглядав зосереджено, насторожено і дещо роздратовано. Він обережно відвів рядно в сторону і виглянув. Потім, впевнившись, що хатина пуста кивнув дівчині, що можна виходити, але та вже давно стояла поруч, обтріпуючись.

-Ми тут вже нічого не дізнаємося. Треба повертатися. – хлопець тихо перетнув кімнату і обережно виглянув за вікно, не відхиляючи занавіску. – Нікого. Йдемо.

До коней вони дісталися без пригод. Сірко і , як виявилося, кобила Северина, смиренно чекали господарів там, де їх залишили.

Переодягнулися так само. Як же Лавінія була рада позбутися тої вдушливої спідниці. Дівчина із задоволенням прикріпила шаблі до поясу і повернулась до коней. Там Северин розклав їм маленький перекус, але їй зовсім не хотілось їсти. Якби вона це сказала в голос , навряд би хтось повірив, але це була правда. Постійна тривога за Дарія, який зараз незрозуміло де, не полишала її. Хлопець помітив, що Лавінія не збирається їсти, але нічого не сказав, залишаючи їй цей вибір. Вони зібрались і вирушили в академію. Дівчина вперто намагалась, хоча б на якусь мить не думати про друга, але натомість приходили інші думки, не менш тривожні. Хто ж то за чоловік, що убив коваля? Точніше, хто то за чоловік, який зміг приручити невсипущого і наказати йому вбити коваля? А може домовик помилився? Може йому привиділось? Такого ж просто не може бути. Думки перервало буркотіння живота. Тепер вона жалкувала, що не з’їла, запропонований супутником, перекус. Лавінії кинула короткий погляд на дорожню сумку Северина, яка трохи підскакувала від руху кобили. Хлопець, дивлячись лише на дорогу, запустив руку в сумку, дістав шматочок сиру і протягнув їй. Вона прийняла їжу, трохи знічена тим, як чітко він зрозумів, що їй хочеться. Чи то її живіт дуже голосно бурчав?

-Дякую. – Лавінія відкусила шматочок.

-Три. – ледь чутно сказав Северин.

-Що? – перепитала дівчина.

-Ти подякувала мені цілих три рази.