Чи думав ти колись щось змінити? Якби я діяв інакше, якби я сказав це, якби цього не робив взагалі? Якщо душа людини щаслива, то і бажання змінити щось у минулому не з'являється, вона живе цією хвилиною, миттю, коли життя має присмак холодної коли з льодом, який ще не почав танути; ідеальний момент, відчуття щастя і теплоти десь в районі легень.
- Я знала, що буде боляче - сльози течуть по щокам, лице спокійне, занадто спокійне - але сама пішла на це, сама зробила крок - вітер гуляє поміж пальців, лоскоче спину і плутає волосся. Він теплий та водночас такий жахливо жорстокий.
Прірва за спиною викликає жах, руки, які так відчайдушно тримаються за людину напроти, починають слабішати.
- чи ти йдеш зі мною - хлопець дивиться прямо у вічі - чи помри - і в секунду приходить думка, страшна, але водночас настільки заспокійлива, що пальці, тільки що міцно стискаючи одяг людини напроти, розтискаються і вільне падіння забирає з собою усі тільки що горівші почуття.
Вже не страшно.
Вже не боляче.
Вже не тривожно.
Зараз, через секунду почується хруст кісток, кров розтечеться по асфальту, а особистість зникне назавжди.
Чи прикро? Аж ніяк. Уся ця біль, що зв'язує руки і ноги, не дає йти, не дає навіть повзти. Коли почуття абсолютно паралізовані, заховані десь у надрах розуму під товстим шматком паралону і напевно ще трьома рядами бетону у придачу.
Який сенс жити у світі, який рухнув? Ти знаєш, що чекає далі і вже не сподіваєшся, що людство зміне хоча б щось.
Мене звати метеора і сьогодні, одинадцятого липня, дві тисячі тридцять третього року мене не стало.
****
Руді пасма волосся дівчини здається вже горіли яскраво червоним вогнем, а раніше блакитні очі потемніли під гнітом агресії. Часом самій дівчині здавалося, що вся ця кипляча всередині злість, неконтрольована агресія і бажання очолити чортове повстання були нічим іншим, як юнацьким сплеском гормонів.
- Коли мені було сімнадцять років зроду - щоразу починала свої історії Агата, Мати дівчини - а відбувалося це в далекому дві тисячі тридцять шостому році, я теж хотіла врятувати цей світ. Взагалі не знаю, що згасило в мені ту іскру, чи то черговий спалах пандемії, чи то війна між Англією та Америкою у дві тисячі сорок другому, що призвела до третьої світової і повела за собою неминучі, жахливі наслідки, складно сказати, але в один момент відпало будь-яке бажання боротися за щось - Цієї миті очі літньої жінки прикрилися і та більше не промовила жодного слова, що було дуже не схоже на неї.
Метеора зітхнула і трохи зам’ялася коло матері, а потім лише вкрила її поблизу лежачою ковдрою і тихенько пішла до себе.
Вона не була найщасливішою дитиною в окрузі, але знала тільки одне - її мати не дозволить їй втратити ту нитку надії, яку в цьому місті дай боже знайди у десяти чоловік.
Цим і відрізнявся Соуеллс, скажімо так - місто привид, населення якого, не бажаючи слідувати одному переконанню, вибрали плисти за течією, але самі не помітили як втратили себе і своє внутрішнє світло.
Ліжко знову холодне до мурашок по шкірі. дівчина опустилася на м'яте простирадло і знову тихенько зітхнула, але так, що цього разу було чути добре. Батько дівчини зараз знаходився далеко від дому, тому їй з матір'ю доводилося нелегко, грошей дай бог вистачало на якесь харчування, а про опалення або воду навіть мови йти не могло, поки батько, звали його Рассел, не збере достатньо дичини, щоб його жадібний начальник нарешті спромігся виплатити зарпалту хоча б за минулий місяць.
Це все дратувало Метеору. Їхній світ втратив будь-яку мораль і людяність. Це світ, в якому люди перестали прагнути чогось і просто загрузли на дні цієї безодні бідності і затхлості.
Звичайно так жили не всі і вона це знала, саме тому Метеора так хотіла одного разу зруйнувати цю систему, систему, що ділила людей на потрібних і не потрібних, на гідних цього чортового життя і тих, кого вбити не шкода, не шкода залишити у темній прірві помирати з голоду.
З тріщини у вікні знову повіяв вітер, брудний, сирий, він змусив дівчину якнайсильніше кутатися в рвану ковдру і притискати ноги до живота, але все це не мало ніякого сенсу, тіло її лише дедалі більше руйнувалося під натиском негоди і злиднів.
- Тільки б він встиг, аби він скоріше приїхав - Думала про себе Метеора, а сон все ніяк не приходив до неї. дівчині не хотілося просто сидіти на місці одному, не хотілося бути важким тягарем для його батька, як Агата. Ось чого хотіла вона, не сидіти добу безперервно в будинку, перемиваючи посуд водою з річки і стираючи вручну речі так довго, що наступні справи здавались нестерпно болючими через мозолі на всіх руках, їй хотілося відчути ту молодість про яку їй так натхненно розповідала мати.
- Хіба вона не розуміє, як боляче це чути, розуміючи, що ні ти, ні твої однолітки ніколи не зазнають нічого подібного, тому що світ давним давно впав, стерши розуміння дитина, підліток, дорослий... - Промайнуло все це на мить у голові дівчини і та з усією злістю вдарила кулаком об матрац, ніби виганяючи з голови такі, як їй здавалося, шкідливі думки.
Один - Почала рахувати вголос Метеора - Два, три, чотири, п'ять - Продовжувала та, а потім зімкнула очі, намагаючись хоч на пару годин провалитися в сон.
- Метеора, підійди сюди, рідна - долинув голос із сусідньої кімнати, на що дівчина лише ще більше зімкнула очі, зводячи брови до перенісся.
- Метеора, мила - Продовжила звати Агата і цього разу рудоволоса таки піднялася з так званого ліжка
- Іду, мам - Виплюнула крізь зуби дівчина і грюкнувши дверима увійшла до кімнати, де горіло приглушене світло від свічки
- Що тобі? - Схрестивши руки звернулася до матері Метеора
- Доню, принеси мені попити, будь ласка
- Мам, у нас закінчилася вода і я тобі про це говорила, я не можу піти о першій ночі до річки, це просто самогубство - Скрипучи зубами, щоб стримати агресію продовжила рудоволоса
- Ти нічого не можеш запам'ятати, зате події тридцятирічної давнини пам'ятаєш просто ідеально. - Закотивши очі Метеора покинула кімнату, вже навіть не вникаючи в те, що говорила мати.
На вулиці було холодно, початок жовтня як ніяк, весь одяг, що був на дівчині не зігрівав від слова зовсім, а через деякі проплешени в тоненькому светрі вітер продував на ура. Але не це було головною небезпекою, не захворіти, їй богу, найстрашніше, що таїлося вночі у темних кутах цього міста – люди. Ніхто не боявся монстрів із казок, ніхто не боявся багаторічної пандемії, злодії та вбивці, ось хто лякали не на жарт.
Про закон у цьому світі забути забули, про якісь правила і поняття навіть годі й говорити, все, що кожну ніч рятувало їх від рук заблудлих - невеликий фургончик з причепом і паркан, увесь обмотаний колючим дротом.
Дівчина стиснула руки в кулак, через що нігті вп'ялися в шкіру, залишаючи легкі почервоніння на долонях. До річки простягався не такий великий шлях, його легко було подолати вдень, принаймні набагато безпечніше. Не скажу, що серед людей ніхто не насмілювався на пограбування, але вбивати ніхто б не став, тоді як уночі, навіть якщо в тебе нічого цінного немає, я більше скажу, якщо в тебе нічого немає, шанс вижити був вкрай малий. А ось у Метеори зараз не було нічого в кишені, тільки вітер, що охолоджував і так холодні від туги руки.
Її тіло, сковане страхом було нерухоме, тільки коли знову повіяв крижаний нічний вітер дівчина зробила крок уперед, виходячи за огорожу.
Вона оглянула округу і тільки тоді, переконавшись, що нікого немає, почала свій шлях.
Нині у голові метеори був туман, повна порожнеча. Дівчина не думала про те, чи зможе вона повернутися додому неушкодженою і чи зможе повернутися взагалі, або їй просто не хотілося думати про це, тому що всі сили покинули це юне тіло, може рік тому, може два, а може, і всі 17 років тому назад.
***
На вулиці було тихо, Метеора йшла повільно, десь біля кущів і дерев, часто дивлячись у вікна напівзруйнованих споруд.
У цій ситуації навряд чи підійшла б фраза "нічого не віщувало біди", але нічна прогулянка на подив була дійсно досить спокійною, так не можна було сказати про думки дівчини, але про ситуацію в цілому в повні.
Метеора опустила п'ятилітрову сулію у воду і коли повітря вийшло з пляшки, вируючи і вириваючись на поверхню, вся рання ідилія зійшла нанівець.
Десь вдалині можна було почути грубі чоловічі та жіночі голоси, які люто про щось сперечалися між собою.
Метеора здригнулася від страху, подивилася на воду і швидко діставши сулія з річки піднялася мало не втративши рівновагу. Та похитнулася, але за секунду вже знову міцно стояла на своїх двох.
Перед Метеорою стояв чоловік років двадцяти п'яти, виглядав він зовсім незвично для їхньої місцевості, а якщо бути точною, то навіть дивовижно і лякаюче: одяг його був до болю дивний, з різними панелями та кнопками, а в руках у чоловіка знаходилася зброя. Не сказати, що для неї було вперше бачити зброю, але звичайний дробовик чи револьвер, тоді як у руках незнайомця знаходилася здається якась інопланетна зброя чи щось на кшталт того, принаймні так здалося юній Метеорі.
Від страху перед незнайомцем дівчина оторопіла, але всього лише на нещасні кілька секунд. Умить рудоволоса кинула злощасний сулія води і хотіла було бігти, але сильною рукою чоловік зупинив її, болісно схопивши за комір светра, через що Метеора на долю секунди зазнала найсильнішого болю в горлі і закашлялася.
Незважаючи на сталеву хватку чоловіка Рудоволоса вдарила того в сонячне сплетіння і, нахилившись, вирвалася з капкана.
Не встигла дівчина і кроку ступити, як чоловік схопив її за штанину і повалив на землю, скручуючи руки за спиною
- Хто ви? Відпустіть мене! - скрикнула Метеора, але у відповідь почула лише тихий шепіт незнайомця
- Тихіше, чи нас почують - Той озирнувся довкола і після тривалої тиші продовжив.
- Якщо обіцяєш не кричати, я просто поясню тобі, що мені від тебе потрібно - Той замовк і додав - Я не збираюся завдавати тобі шкоди. - Голос чоловіка був низьким, з якоюсь ледь чутною хрипотою.
- Добре, відпустіть мене, будь ласка - завила Метеора, після чого відчула, що руки ніхто не тримає, а тягар з тіла зник, даючи прохід кисню.
Чоловік також нерухомо стояв на місці.
- Знаєш, що було шістдесят років тому? - почав незнайомець - початок того жаху, який ми бачимо зараз.
- Дівчина мовчки відійшла на крок назад - Що ви маєте на увазі?
- Тобі ніколи не хотілося змінити це, спробувати те життя, яке жили люди тих поколінь?
– Після цього питання Метеора трохи розслабилася і навіть змогла відповісти.
- Так, завжди мріяла про це, просто пожити те життя, про яке так часто каже мати.
Метеора не плакала, голос її був рівним і спокійним, але в повітрі все одно витав відчай, через що хотілося затримати дихання і більше ніколи не вдихати це брудне повітря.
- Ти маєш змінити це - пояснив незнайомець, а потім підійшов ближче до дівчини.
- У якому сенсі? – обурилася Метеора, але її вже явно ніхто не слухав. Простір довкола поплив, грудну клітку ніби щось стиснуло, а ноги стали ватяними і аж до неможливості важкими.
Дівчина кричала щось, але сама не чула і не розуміла, що саме, а чорний кругообіг казна-що все продовжував і продовжував нести її в нікуди.
- Я не впевнена, що зрозуміла – подумалось їй і темрява окутала повністю, поглинаючи у серце і легені, повність у всі надра душі.
***
Біль, сильна біль у тілі окутує з ніг до голови, точно ковдра, але не тепла і м’яка, а з колючого дроту, розпечена градусів до ста і одночасно покрита товстим слоєм льоду. Хочеться пошевелити руками, але у дівчини виходить слабо, частини тіла знову валяться на землю і усі кості прошиблює гострий біль і нарешті вона розуміє, що знаходиться десь у лісі.
Розімкнув очі стає зрозуміло, що темряви, лізучої у душу, ніякої і не було, це просто ніч, холодна і темна.
Метеора не каже ні слова, тільки піднімає верхню частину корпусу тіла і дивиться навколо – дерева, скрип яких вселяє страх, кущі, тропа, усипана осіннім листям і високий паркан десь поодаль.
Стає тривожно, жахливо тривожно, коли Метеора згадує нещодавній діалог і події. Все, що приходить у голову – “господи, куди ж мене завезли і навіщо”, а потім чується тихий хруст зсохшої листви і дівчина, не маючи сил встати і втекти, просто обертається навколо в пошуках винного, але людей поруч не помічає, тільки мале, худощаве лисеня.
В думках “так ми з тобою двоє у халепі”, а на лиці спокій, поки тварина обережено обнюхує руки, проводить мокрим нісом по пальцям дівчини і нарешті тікає, стрибаючи кудись у кущі і зникаючи далеко-далеко у темряві.
-От чорт, ну куди ти – здиха молода і знову лагає на землю. Колючий біль потроху проходить, а холод від землі наче повертає розум на своє місце.
- І все таки, де я? - проноситься в голові Метеори і та все таки встає на ноги. Місце здається зовсім незнайомим і повітря…саме воно відрізняється, таке легке і не бридке зовсім. Вона вдиха і відчуває тільки легкість, а не як раніше, щось слизьке у легенях і на стінках роту.
В якийсь момент, навіть думка, що вона не на землі зовсім, стає більш реалістичною, а ніж те, що там, де вона жила усе життя, може бути так приємно дихати, з відсутністю бажання закрити рота і ніколи більше не вдихати, навіть ціною свого життя.
Коли вітер знову лізе своїми кігтями під светр, Метеора обнімає плечі двома руками і робить цей крок уперед, страх потроху зникає і крок за кроком дівчина йдет далі, тільки б зрозуміти, де вона знаходиться і як повернутися назад до матері.
Живіт починає боліти від довгого голоду, але навіть коли ноги стають ватними і такими важкими, та продовжує, крок за кроком, уперед, у невідоме майбутнє.
***
Поміж дерев цього лісу починають блистіти промені раннього сонця, вони торкаються плеч, рук і здається самої душі, але від того не стає більш тепло, тільки холод та неперозуміння того, що коїться.
Коли дерева потроху рідіють, а потім і зовсім зникають з краєвиду, дівчина помічає ряди домівок. Вони гарні і прибрані, здається, що Метеора ще не бачила таких в своєму житті, тільки на фото, які показувала мати у ранньому дитинстві дівчини, та й ті якось вже стерлися з пам’яті, залишаючи з собою тільки частини зникаючих світлин, так, наче полум’я часу спалює їх потроху, поки ті не згорять повністю і не кануть незворотно у темряву.
Багато думок – “і де я знаходжусь?”, “що з моєю мамою?”, “як повернутись назад?”, “тут взагалі безпечно?”
Коли тіло знову прошиблює ранкове холодне повітря, на плечі своєму дівчина відчуває чиюсь важку руку. У момент серце замирає, здається, наче на секунди три воно зовсім перестає битися. Поза собою Метеора помічає чоловіка, не того, якого бачила у минулому і не такого, як чоловіки, які оточують її усе життя. Вдягнений той був “чисто”, ось, що прийшло в голову дівчини, точно також, як ті домівки, незвичайно чисто і приємно, настільки, що від мотлоху на собі молодій стало трохи соромно. Коричневий светр, з-під якого ледь помітно було видно сорочку, здавався дуже теплим і приємним на дотик; брюки прямого крою виглядали зручними, але одночасно настільки гарними, що Метеорі стало ще більш ніяково від ситуації.
- Що таке? – насторожилась руда і стиснула руки в кулаки, виставляючи праве плече як ілюзію захисту
- Вибачте, мені здалося, що ви моя знайома – сірі очі хлопця не виглядали небезпечними, але щось у ньому все одно викликало тривогу і таке знайоме бажання затримати Дихання і ніколи більше не вдихати, втекти, сховатися.
- Так от, де ти, залицяєшся до інших дівчат? – кричить незнайомка, а потім заливається сміхом.
- Руде волосся, блакитні очі, так вона схожа була на Метеору зовні, тільки от різниця в її лиці – таке яскраве, щасливе і ні краплі втоми.
- Я просто переплутав – награно ображається хлопець і відходить від дівчини на декілька кроків, обнімаючи гарну незнайомку.
- І знову одна – з’являється думка в голові у дівчини і та швидко її відганяє – якщо я тут, то повинна щось зробити, треба лише зрозуміти, що саме.
Сонце сліпить очі, вона повинна йти.
- Метеора, ти чого так довго – каже хлопець тій дівчині і щось у серці б’є з усіє сили
- Метеора?
Вау, у мене в голові це до біса гарно уявляється. Я закохана у ваші описи.
Дуже сумне, але дуже реальне майбутнє. Але якщо дивитися з художньої точки зору, то вельми цікава світобудова вимальовується.