Як чорти пасху відзначали То не було вигадкою, не було й правдою, та було. Коли було не пам'ятаю. І було то в лісі, якому не скажу, бо вже й забувся, та й наврядчи раби Божиї його не знищили. Сиділо два чорти під осикою та й сперечались. Чом сперечались не скажу, забувся, та й наврядчи вільні від Господа живії зосталися. Один із них малий був, чортівської науки ледве навчений, тож і хвоста мав куцого. А другий же, постарше, мав лишень одне око на пиці своїй свинячій. Чутки ходили, йому те око баба рогачем вибила, як він в печі у ній ховавсі. Прийшов же до них ще третій. І так же ж той чорт на дяка із села недалеченько походив! То він прийшов до побратимів і, як то водиться, почав вітаться. Наразі Пасха була, то він, хоч й чорт, але культурний, вітавсь належно. – Христос воскрес, браття! – Воістину воскрес! – відповіли йому ті двоє. – Та шо ж ви, дядьку, в християни подалися, чи що? – спитав Куций Хвіст до Дяка, що рідним братом батька його був, для нього – рідний дядя. – Чом славите Христа? – А чом не славить? Особисто мені він зла не коїв, ходив собі, людей навчав. Та й чи славлю я його? Та ні ж. Сказав, що він воскрес. А хіба ні? – Воскрес, – відповідав на теє Око. – Шоб всім учетелям так воскресать і жить на небі, в Господа під боком. – Та то ж сам Бог був, його людськеє втілення. Чом ви на нього кажете «Учитель»? – питався знову Куций Хвіст. – Та хто як каже. Хто Богом його зве, а хто Учитель. Не визначилися раби Господні і б'ються все за те, як їм Ісуса звать, – знов Дяк відповідав малому. – А ви як, дядьку, кажете? – А я ніяк. Не думаю про те й тобі не раджу. Не треба нам, коб ще й чорти сварились, за те, як їм Христоса називать. – Я таки зву його Учитель, – не втримав і зізнався Око. – Бо як Ісус син Яхве і ті обидва боги, то бога два, а Він же ж то єдиний. – Отак живи серед жидів, – казав до небожати Дяк, киваючи на Око. – До речі, все хотів спитать, чом люди хрестять нас? Учора був в старого діда, то він злякавсі і почав хрестить. А я стою і дивлю, і не розумію, що тепер робить, – казав до старших Куций. – Ааа, та то вони чогось вважають, шо боїмося ми хреста, – навчав свого малого Дяк. – Ото і хрестять. – Але чому? Хіба не кожен хрест несе? Чи думають вони, що то тілько людськая доля? – Та так і є. Для мене дивно взагалі, чом їхнім символом став хрест, на ньому ж помер їх Учитель, чи то їх Бог. То може сторонитися святого знаку має Ісус? – То Господ все придумав, кажуть люде, тоді як люде все придумали і зовсім нелогічно, – зауважив Око. – До церкви підем? – питався Куций. – Ні, в мене алергія. Ще й дяк буде ходить святить. Не витримають мої суглоби, – позіхаючи, казав Око. – То поки їдло не святили, підем і вкрадемо немніго сала, пасок та яєць, – пропонував їм Дяк. Отак і порішили.
top of page
bottom of page
Мені так сподобався ваш твір, особливо початок, наче повернулася в дитинство і слухаю казку 😊 І тема досить цікава, з нотками гумору, читати було дуже легко і приємно, сподіваюся, що ви напишете ще подібних історій ❤️