Ніч повільно опустилася на ліс, обіймаючи темними крилами високі смереки, котрі тягнулися верхівками ген до неба. Темно стало навкруги. Лише в кронах вікових дерев почулося тріпотіння крил та віддалено долинало ухання сови, котра вилетіла на нічне полювання. З-за хмар визирнув місяць, показуючи срібні роги. Молочне холодне світло торкнулося поверхні водойми, відблискуючи. Всередині ставка щось булькнуло і на воді з’явилися кола, котрі розійшлися далеко навкруги, розчиняючись біля самого берега.
Босорка обвела чіпким поглядом ставок, шукаючи місце, де латаття щільно закриває округлими листками всю поверхню. Стара задоволено посміхнулася, побачивши серед зелені те, що вона шукала. Шкандибаючи вона попрямувала ближче до берега. Під ногами чавкалала багнюка, і щось шубовкнулося у воду, сполохане появою таємничої гості. Посеред ставка знову почувся пляскіт, котрий здійняв хвилі, колихнувши сонну поверхню води. Зупинившись навпроти порослої лататтям ділянки, босорка простягнула руку. З-під довгого рукава, повільно звиваючись опустився змій. Мить, і він торкнувся землі, а потім зник серед каламутних вод. З тонких вуст старої зірвався шепіт, а вода попереду забурлила, наче кипіла. Місяць сховався за хмари, ніби злякався заклять. Навіть вітер вже не торкався дерев, не порушуючи тишу моменту.
Коли останні слова стихли, вода знову вгамувалася, як і не було нещодавно жодного ритуалу. Босорка схилила голову та примружилася, розглядаючи темну глибину, що здавалася ще більш зловіщою та чорною.
– Можеш не ховатися, знаю, що спостерігаєш.
Вона невдоволено цокнула язиком. Бачила, відчувала, що не сама. Але те, що він не вийшов привітатися, трохи дратувало. Мов не були вони частиною однієї сили, хай і у різних проявах. Інша, можливо, сприйняла б це як неповагу. Та вона багато прожила, аби не звертати увагу на примхи та поведінку інших істот. Виконала свою частину домовленості, та і буде по тому.
Всередині ставка забулькотіло, здійнявся вітер. Хвиля виплюнула на берег те, що ховали в собі темні води. Стара кивнула головою, підіймаючи те, що шукала.
– Як місяць завтра зійде, дістанеш що просив.
Розвернувшись, вона пошкутильгала назад, до стежки, котра вела через ліс аж до Старих Мухоморів. Не озираючись, босорка посміхнулася, коли знову почулося пляскання.
Каламутні зелені очі не спускали погляду з жіночої фігури, котра віддалялася від ставка.
***
Марина вийшла з автівки, розминаючи втомлені після довгої дороги ноги.
– Ну і глухомань. – Поскаржилася вона, оглядаючи краєвиди.
Село виявилося меншим, ніж очікувала дівчина. Дивно, що місце, котре славиться такою могутньою ворожкою, виглядає наче звичайнісіньке село. Вона очікувала побачити тут більше туристичних розваг, можливо, навіть сувенірів з різною містичною тематикою. Натомість, її зустріли звичайні вулички. Діти, котрі бігали босоніж понад хатами, поспішили до дороги, аби роздивитися дорогий автомобіль. Марина дістала телефон, і скривилася, відзначивши, що в кутку екрану мерехтіла перекреслена позначка мережі.
– Хай тобі грець! – Вилаяся вона під ніс, коли навігатор у телефоні відмовився працювати. – Справжня діра.
Біля фіртки будинку неподалік показався хлопчина років одинадцяти. Він оцінюючим поглядом окинув автомобіль, а потім присвиснув, витягнувши губи трубочкою. Кинувши на лаву прута, котрим мав би загнати гусей, він поспішив ближче розглянути машину. Та виглядала наче щойно з салону, хіба трохи припорошена пилом.
– Файна! – Кивнув він жінці, котра стояла поблизу.
Марина підтиснула губи. Звісно файна, вона купила її тільки місяць тому, віддавши величезні гроші за цього позашляховика.
– Чуєш, малий, – звернулася вона до хлопця, – це Старі Мухомори?
Хлопець знову закивав, задоволено розтягнувши вуста у посмішці.
– А ви, пані, певно до старої босорки приїхали?
Марина оживилася. Такий довгий шлях вона проїхала, що тепер просто неодмінно мала б віднайти ту ворожку. Одне тільки пальне на дорогу обійшлося в кругленьку суму. Та її мета того була варта.
– А ти знаєш де її шукати?
Хлопчина аж засяяв, наче небесна благодать впала на його голову.
– Звісно! Можу показати пані, якщо треба. Щоб не загубилися.
Марина скептично видихнула, оглядаючи брудний одяг хлопчини. Старенькі спортивні штани, були відрізані до коліна, і тепер слугували як шорти, а колись синя футболка аж вицвіла від прання та постійного перебування надворі. Вона повагалася кілька хвилин, та знову поглянувши на телефон, котрий все ще відмовлявся прокладати маршрут, і погодилася.
– Ну добре. Тільки сидіння не замасти.
Вона відчинила пасажирське дверцята, пропускаючи хлопця зайняти місце штурмана. А сама, подумки вилаявшись, сіла за кермо. Хлопчик знову свиснув, оглядаючись всередині. Він вже уявляв, як буде хвалитися друзям, що їздив у такій крутій автівці.
Малий не надурив. Вони швидко дісталися відлюдькуватого місця на самий край села. Хатина була старою, трохи похиленою від віку, здавалося наче вростає в землю. Поруч височіли смереки, а під самою хатиною росла розгалужена верба, гілки якої хилилися до землі. Серед високих трав виднілася протоптана стежка, що ніби стрічка звивалася, та вела углиб лісу. На великому пеньку сидів кіт, котрий ніби зустрічав гостей, уважно розглядаючи їх. З гілки порхнув ворон, прокаркавши закружляв та полетів геть. Марина відчула, як тілом пройшли дрижаки. Місце і справді виглядало таємничим, навіть трохи моторошним. Але вона багато чула про босорку. Люди казали, що стара ніби володіє такою магію, котра здатна допомогти будь-кому. Хтось їхав сподіваючись віднайти відповіді на питання, хтось шукав захисту від пристріту, комусь цікаво дізнатися свій життєвий шлях. Вона ж мала свою мету.
– То тут мешкає та загадкова босорка?
Запиталася Марина, поглядаючи на хлопчину, котрий зараз здавався не таким веселим та замріяним, як під час їхньої поїздки.
– Тут. Тільки день ви дивний обрали, аби навідатися до неї.
Не розуміючи до чого тут день, Марина нахмурилася.
– А що? Щось не так? Чи вона не приймає сьогодні?
Хлопчик знизав плечима, та якось тихо протягнув.
– Та приймає наче. Але Івана Купала ж…
Марина відмахнулася. Вона давно не вірила в ті казочки, та ще й про язичницькі свята.
– Ну то й що?
Він щось пробелькотів, а потім вказав пальцем на вихід зі старої хати, та поспішив втекти назад, до дороги, навіть не попрощавшись. Марина поглянула у бік будинка, відчуваючи як всередині тремтить дивне відчуття неспокою. На порозі стояла стара жінка. Її сиве волосся визирало з-під хустки, спадаючи на чоло, тонкими наче павутина пасмами. На перерізаному зморшками обличчі та носі виднілися бородавки. Босорка простягла вперед руку, наче вітаючи гостю, та запрошуючим жестом махнула у бік дверей. А потім, мовчки зайшла всередину хатини. Марину знову окутало почуття тривоги та бажання покинути загадкове місце. Але думка про витрачені на цю мандрівку кошти не залишили вибору. Повагавшись кілька хвилин, дівчина прослідувала за старою. Щойно увійшовши, Марина ледь не заплуталася у риболовній сітці. Після світла надворі, в напівтемряві приміщення, було важко зорієнтуватися одразу. Кілька разів кліпнувши очима, вона спробувала розгледіти, де знаходиться власниця будинку.
– Агов! Де ви?
Марина озирнулася навкруги. То тут, то там, її погляд натрапляв на всілякі предмети, які важко було б назвати меблями. У хатині було незатишно. У носі свербіло від запаху сушених трав, котрі віничками висіли під стріхою, та плавленого воску, від пилу та ще чогось, що пахло не то рибою, не то болотом. Під ногами опинилося щось слизьке і Марина скривилася, знову подумки лаючи все навкруги. Новенькі замшеві туфлі були замащені багнюкою. Оцінивши збитки, дівчина тільки підтиснула вуста.
– Фу!
Вона струсила ногою, намагаючись скинути шмат бруду. Запах болота посилився. Діставши з кишені хустку, прикрила нею ніс, гидливо скривишись, і ледь не скрикнула, коли в діжці, в кутку, щось булькнуло.
Босорки не було видно, наче стара розчинилася у повітрі. Марина ще раз покликала стару, та у відповідь долинула тільки тиша. Вона вже пошкодувала про цю затію, і вже вирішила, що жодні гроші не коштують такого. Розвернувшись до виходу, дівчина раптом заклякла. На порозі стояла та сама стара, що ще нещодавно кликала її пройти всередину. На мить Марина розгубилася, та потім взяла себе в руки, і з гордовитим виглядом розправила плечі.
– Ви мене до смерті налякали. – Промовила вона з докором.
Босорка тільки хмикнула, та уважно поглянувши на дівчину підійшла ближче.
– Хіба до смерті, якщо ти поки що жива?
Щось в цьому «поки що» здалося ще біль лякаючим, та Марина вважала себе досить сміливою та сильною, аби зараз тремтіти. Врешті, треба було віддати належне, можливо ці всі загадкові натяки частина образу старої відьми. Та і антураж хатини справляв певне враження. Саме таким і можна було б уявити житло тієї, хто знається на магії. Не вистачало тільки казана над полум’ям, та гострого капелюха, чи мітли в кутку.
– Добре ви придумали з іншим виходом, напевно такі фокуси добре діють на людей, трохи збиваючи з пантелику.
Босорка пройшла повз, кинувши на гостю загадковий погляд.
– З хати надвір є тільки одні двері.
Стара пройшла у приміщення, а Марина, закотивши очі, та скептично хмикнувши, рушила слідом. Звісно, так вона і повірила. Дівчина озирнулася знову, шукаючи де міг би бути прихований таємний вихід, та окрім маленьких вікон, нічого всередині не нагадувало про нього.
Роздуми Марини перервав хриплуватий голос старої.
– Як вже приїхала з далечі, то сідай. Пригощайся.
Вона поставила на стіл глиняну чайшку. І сіла на стілець навпроти, очікуючи, поки гостя виконає її бажання. Дівчина одразу ж зайняла відведене місце, і розкривши сумочку, дістала звідти конверт.
– Пропоную, перейти одразу до справи, – діловитим тоном почала вона, – я приїхала до вас з однією делікатною проблемою. Дехто порекомендував мені вас, як людину, котра зможе допомогти.
З цими словами, Марина поклала конверт на стіл, та сміливо поглянула на стару, очікуючи її реакції, і та не забарилася. Босорка, втім, наче не звернула уваги на конверт, не спускала погляду зі своєї гості.
– То що привело тебе сюди?
Марина хмикнула. Може вона помилилася? Зазвичай ясновидці, не питають, наче вони мають бачити це, чи передбачати.
– Я досить ділова людина, пані, і звикла свої проблеми вирішувати сама. Проте є одна, з якою я не можу впоратися самотужки. Це мій колишній хлопець Дмитро. Ми розійшлися рік тому, та він все дорогу до мене не може забути. Проходу не дає, чатує біля роботи, чи біля дому. Постійно надсилає подарунки. Я навіть заблокувала його всюди, а він постійно знаходить варіанти, аби зв’язатися зі мною. Ходить слідом, наче прив’язаний, а мені аж тошно. – Марина скривилася, – Все мені в коханні присягається. Я навіть до поліції зверталася, але і це не допомогло. Ми тому і розійшлися, бо вже занадто він наполегливий. Дихати вільно не давав мені. А в мене бізнес, розумієте? Я не можу ось так просто взяти та пірнути з головою у все те «сімейне життя». Воно мені не потрібне. Я молода ще. У мене проекти. Мені його кохання не потрібне. Тому й прийшла до вас. Мені казали, що ви можете відворот зробити? То ось, – вона підштовхнула конверт до середини столу, – зробіть щось. Бачити його не хочу! Поперек горла стоїть мені.
Босорка схилила голову, розглядаючи дівчину так, наче намагалася у її думки потрапити.
– Справжнє кохання важко знайти. Багато хто сюди за приворотами приходить. А ти від такого цінного дару відмовляєшся.
Марина роздратовано зітхнула.
– Та я в житті не хотіла б того кохання, потрібне воно мені, як до воза п’яте колесо. То ви допоможете?
Стара мовчала кілька хвилин. А потім все ж таки кивнула.
– Допоможу, як того справді бажаєш. Тільки диви-но, аби не пошкодувала. Бачу, що тобі долею написано. Дарма відмовляшся від кохання. Зараз якщо обряд провести, то, можливо, це долю твою повністю змінить.
– Ну то і хай. Все краще, ніж постійно тікати від залицянь того, кого не люблю. – Трохи роздратовано, проте впевнено промовила Марина.
– Але маю попередити: Як за любовним зіллям потім прийдеш до мене, то ні за що тобі його не дам.
Марина хмикнула.
– Не прийду, не сумнівайтеся.
– Що ж… Тоді почнемо. – Стара щось зашепотіла, а потім промовила: – Пий.
Босорка вказала рукою на ту саму чашку, котрою пригостила її на початку їх бесіди. Марина понюхала напій. Пахло якимись травами, наче ліки від кашлю, що мама в дитинстві давала. Та щойно вона зробила ковток, як скривилася, ледь не виплюнувши настоянку. Гіркота в роті аж обпікала.
– Фу, яке бридке.
Стара тільки засміялася.
– А ти що хотіла? Полин гіркий, та і кохання нерозділене так само гіркотою в душі стоїть. До дна мусиш випити.
Скривившись, Марина ледь подужала проковтнути залишки.
– А далі що?
– А що далі? Далі – кохання буде оминати тебе, як і хотіла.
Марина все ще відчувала неприємний присмак у роті. Та сподівалася, що трави не будуть мати негативних наслідків, у виглядів розладу шлунку, чи ще чого.
– І це справді все?
– Все.
– Я можу їхати?
Босорка раптом якось дивно посміхнулася. І тепер Марина знову відчула якусь небезпеку.
–Можеш. Та боюся, погода не надто привітна. Краще б залишилася. У селі, біля магазину, запитай. Там наче кімнату здають.
Марина криво посміхнулася. Звісно, вона не збиралася залишатися в Старих Мухоморах ні на хвилину довше. Ця поїздка і так була надто дивною для її скептичного ставлення до світу. Але Дмитро справді не залишив їй вибору. Перепробувавши всі варіанти, вона була змушена діяти.
– Дякую за допомогу. Та я поїду вже.
Стара так і продовжувала загадково посміхатися нічого не відповідаючи.
Щойно Марина вийшла на двір, то так і зосталася стояти біля дверей. Навколо, наче молоко, опустився густий серпанок. Не видно було ні стежки, що до лісу веде, ні високих смерек.
– Що за чортівня?
Вона озирнулася, та в тумані геть нічого не було видно, наче таємничим димом, все навкруги було оповити непроглядною стіною.
– Та що тут в біса діється?
Розвернувшись, Марина постукала у двері, а потім спробувала відчинити їх, але ті виявилися зачиненими. Вона притулилася вухом до старого дверного полотна. Жодного звуку не долинало з середини, ні кроків, ні рухів. Обійшовши будинок, дівчина спробувала зазирнути всередину. Крізь шибку так само нічого не було видно. Наче нікого і не було всередині. Навіть свічки не горіли. Хоча доти, все приміщення ворожки було освітлене з десяток свічок. Це здалося дивним. Склалося враження, що дім пустував. Обійнявши себе за плечі, Марина відчула, як вздовж хребта, липким страхом, пройшов холод. І поспішила в автівку, аби якомога швидше покинути це чудернацьке місце.
Вона ледь їхала, навіть світло фар не здатне було прорізати густу завісу. Орієнтуватися за таких погодних умов було складно, адже вона не знала місцевості. Досі, те що відбувалося у селі здавалося надто містичним. Проїхавши ледь сімсот метрів, Марина загальмувала. У густому тумані випірнула чиясь фігура, що майже одразу зникла. Стало лячно.
Врешті, з’їхавши у бік, дівчина відчула прилив паніки. Їй стало по-справжньому страшно. Вона схопила телефон, марно намагаючись оживити пристрій. Але позначка мережі вперто показувала нуль зв’язку. Їхати далі було не можливо. Тому, Марина вирішила вийти з автівки, та спробувати дістатися найближчої хати, аби там запитатися про допомогу, чи принаймні, дізнатися про житло. З собою вона мала гроші, та могла б заплатити за готель. Та такого, вочевидь, у Старих Мухоморах не було. У пам’яті виплили слова босорки. Можливо, все ж треба перечекати. Пройшовши вперед, Марина почула голоси. Судячи з усього, вони належали молодим дівчатам, що щось захопливо обговорювали. Зрадівши, вона кинулася туди, взідки долинав звук. У білій димці щось замерехтіло. А в повітрі запахло димом. Марина зупинилася. Можливо то і не туман зовсім? Як вона не здогадалася раніше. Дим. Чи пожежа десь? Дивно, та жодного зарева, чи людей котрі бігли б на допомогу не було. Чи може їй тільки здалося? І то справді примхи природи. У Карпатах будь-що може бути.
Неподалік знову пролунав чийсь голос.
– Гей! Хто тут?
У відповідь вона тільки почула дівочий сміх. І ледь не зойкнула від неочікуваності, коли поруч , з білого диму, випірнула юна дівчина. Вона була дивно вдягнута. Наче з’явилася із минулого. У простій льняній сукні, що торкалася босих ніг. Розплетене темне волосся спадало на плечі. А на голові красувався пишний вінок, головними прикрасами котрого стали квіти латаття. Марина, котра мешкала у місті, не звикла до таких одеж. Незнайомка виглядала наче втекла з якогось обряду.
– Ой, а ти що тут робиш? – Посміхнулася вона.
Марина ледь опанувала себе.
– Вибачте, чи не підкажете, як мені знайти когось хто зможе мені допомогти? Моя автівка тут неподалік. Через туман не можу виїхати. Можливо у вас є стаціонарний телефон? Чи, можливо, хоч якийсь. Мені треба зателефонувати. Але в мого оператора тут немає покриття. Чи на крайній випадок, часом не знаєте, де можна зупинитися на ночівлю? Можливо, на ранок погода буде кращою?
Незнайомка покружляла навколо своєї осі, загадково посміхнувшись.
– Щодо першого - не знаю. Але можу відвести тебе до головного. Він допоможе тобі вирішити питання з житлом.
Марина озирнулася, та з цієї відстані її машину не було видно. Діставши ключі, вона перевірила, чи замкнула автомобіль.
– А це далеко звідси?
Незнайомка, наче танцюючи, лагідно простягнула руки.
– Не далеко. Сьогодні всі на святі. Тобі неймовірно пощастило.
Марина прикусила язика, аби не сказати все, що вона думає про таку вдачу. Та роздумувати довго не могла. Сутеніло. А опитинитися на вулиці вночі, та ще й у такий туман, в Богом забутому селі вона не хотіла. Тому погодилася, послідувати за незнайомкою. Якщо вона каже правду, і головний там, то може він допоможе їй? Певно має ж бути в селі староста, чи голова?
– Як тебе звати? – Запиталася Марина у дівчини, поки вони йшли.
Та на мить сповільнила кроки.
– Магдалена. – прозвучало трохи невпевнено.
– А мене Марина. То ти місцева?
Знову запитала дівчина, аби хоч трохи відволіктися від тривожних думок.
– Ні, не місцева. Але як приїхала сюди, то так і зосталася. Це тепер мій дім. А ти звідки?
Марина гордо розправила плечі, відкинувши біляві пасма.
– Я в Києві живу і працюю.
Магдалена знову закружляла і підхопивши поділ спідниці, весело замугикала під ніс, якусь пісню.
– Тобі сподобається у нас.
Марина ледь стримала смішок та їдкий коментар. «Щеб пак!» Село на окраїні України, котре навіть на мапах важко знайти, зв’язку немає, роботи так само. Просто мрія.
Вже за кілька хвилин вона відволіклася від роздумів. Попереду чувся дівочий сміх, пісні. Те саме свято, про яке згадувала Магдалена. Коли вони підійшли ближче, серпанок наче розвіявся, відкриваючи погляду невелику ділянку берега, де по центру горіло полум’я. Небо вже стало фіолетово-синім. Ніч поступово відвойовувала своє право. Біля вогню було багато людей. Дівчата, в схожих, як у Магдалени сукнях кружляли у танці. Юнаки, що весело плескали у долоні, підтримуючи танцюючих. Хтось співав незнайомих пісень. Хтось з дівчат, пускав вінки по воді. Огледівши присутніх, Марина одразу ж звернула увагу на статного чоловіка, котрий стояв осторонь, спостерігаючи за веселими забавами молоді.
Він, як і інші був одягнений просто, проте не виглядав бідно. Високий, з широкими плечима та бородою, котра закривала шию. Побачивши його, Марина зрозуміла, що саме про нього казала Магдалена. Вона озирнулася, аби запитати, проте дівчини вже не було поруч. Їй нічого не залишалося, крім як самій підійти до чоловіка. Щойно вона наблизилася, як у неї трохи запаморочилося в голові. Марина хитнула головою, аби відігнати секундну слабкість. Певно, то все той гіркий відвар, присмак котрого ще залишався у роті. І нащо вона тільки зважилася на ті обряди? Чоловік, окинув її оцінюючим поглядом, щойно дівчина наблизилася до нього. Трохи дивним здалося, що його одяг був вологим, з рукава капала вода. Проте Марина не придала цьому значення. Врешті, можливо, як і дівчата, він заходив у воду?
– Вітаю, - почала вона, - Мене звати Марина. Магдалена сказала, що ви головний тут. Можливо, ви зможете мені допомогти?
Чоловік схилив голову на бік, розглядаючи її. А потім посміхнувся. Вона знову відчула дивну слабкість, від цього погляду тіло наче скувало. Голова знову почала паморочитися. У зелених очах чоловіка плескалася цікавість.
– І чим же я можу допомогти?
Марина спробувала опанувати себе. Все ж сідати за кермо у такому стані було небезпечно. Попереду до Києва довгий шлях. Хто знає, може той відвар сонливість викликає.
Якщо ще донедавна вона сумнівалася, то тепер, певно, буде питати щодо місця, де зможе зупинитися.
– Вибачте, я… - світ перед очима почав розпливатися, слова наче застрягли у горлі.
Дівчина знову похитнулася, та цього разу міцна чоловіча рука підхопила її за лікоть, допомагаючи втримати рівновагу. Його доторк був холодним, неприємним, мокрим. Десь глибоко у свідомості промайнув страх, щось наче намагалося застерегти її. Щось дивне відбувалося, але дівчина, наче оп’яніла, не могла зрозуміти, що саме. Чи це був той містичний туман, чи атмосфера обрядів, а може кляте зілля босорки?
– Ми завжди раді гостям. Тобі сподобається тут.
Марина хотіла заперечити, повернутися до попередньої розмови, проте думки вислизали від неї, як вода крізь пальці. Вона почувалася дивно. Все кружляло перед очима, розум був затумаменим, як і все навколо окрім ділянки берега, вкрите густим серпанком.
Дивний чоловік, трохи стиснувши її лікоть холодними слизькими пальцями, повів її вперед, при цьому дуже лагідно, наче зачаровуючи, він промовляв їй то компліменти, то хвалив місцевість, котра, неодмінно, буде привітною до неї. Марині здалося, наче її власний голос раптом зник, вона як риба відкривала рота, проте не долинало жодних звуків.
– Я знаю, що тобі потрібно, Марино. Ти прийшла тут не прихистка шукати. А власну долю.
Дивно, проте слова чоловіка наче вводили її в транс. Тіло слухняно підкорювалося, рушало туди, куди вів дивний незнайомець. Ноги скувало похолодою, слабкість розтіклася венами. І Марина вже не розуміла, чи все це відбувається в реальності, чи є дивним сном. Прохолода повільно піднімалася вище, проте це не турбувало її. Чомусь страх, хвилювання та всі інші емоції відступали так само повільно, як і вода, що хвилею відпускає берег під час відливу. Чоловік дивився їй в очі, так щиро і по-доброму усміхаючись. Від нього не відчувалося більше загрози. Свідомість вже не била на сполох, підкорившись магії. Марина зробила ще крок вперед. Тепер ребра стиснуло вологими обіймами. Ще крок. Вона йшла за голосом незнайомця, наче це був єдиний шлях, і не було жодних інших варіантів.
Коли прохолода торкнулася обличчя, Марина раптом наче прокинулася від сновидіння. Все навколо, що здавалося їй таким лагідним та затишним, розвіялося як марево. Лише на мить, свідомість повернулася до неї. Адреналін приснув по венам пекучою хвилею, коли вона усвідомила, що майже по голову зайшла у воду. Вона злякалася, запанікувала. Страх охопив її тіло, зробив неслухняним. Вона хотіла щось крикнути, швидше бігти на берег, рятуватися. Проте не встигла. Перед нею випірнула істота. Слизька, синюшна шкіра його обличчя виглядала страшною. Волосся, схоже на водорості, обліпляло голову, переходило в таку саму зеленувату бороду, в якій порпалися пиявки. Марина перелякано відсахнулася, та її нога провалилася, не знайшовши жодної опори на дні. Холодна вода захлиснула. Вдарила в ніс, заливаючись до рота. Безмежний панічний страх липкими щупальцями затікав глибоко всередину, досягав легень. Вона спробувала випірнути, вдихнути, замість того ще більше ковтаючи воду, котра, здається, просочувалася навіть крізь шкіру. Хаотично розмахуючи руками, вона істерично намагалася врятуватися. Ноги заплуталися у водоростях, які ніби мотузки обплітали все вище, сковуючи рухи. Легені обпікало від браку кисню, свідомість покидала її. Лише на мить Марині вдалося випірнути. Погляд зачепився за місяць на небі, котрий показав свої гострі сріблясті роги з-за хмар. А потім сили покинули її, темрява та холод затягнули вниз, під воду. Останнє, що проблиском відбилося в свідомості – каламутні зелені очі водяника.
***
Накрапав дощ. На поверхні ставка розпливалися маленькі кола, від кожної краплі, котра падала з неба. Це тихе шарудіння стихії, наче шепіт, змішався зі словами обрядового закляття босорки. Десь ближче до протилежного берега, щось забулькотіло. Вода наче пінилася, кипіла. Крізь стебла та листя очерету, за старою уважно спостерігали дівочі сині очі. Щось в цій жінці видалося віддалено знайоме русалці. Вона підпливла трохи ближче, відчуваючи, як вібрації проходять по воді, проходять крізь неї, від кожного сказаного слова. Зачаїлася, продовжуючи спостерігати. З руки босорки вниз, до землі опустився змій, що вже за мить пірнув у темні води. Русалка відчула, що просто зараз, всі сили, котрі причаїлися у глибинах, концентруються у одному місці, наче струмки, котрі стікаються до одного потоку. Вона пірнула в воду, проте нічого не побачила, тільки відчувала. Аж ось поруч промайнув чийсь силует. Холодне серце стиснулося від хвилювання, і русалка знову випірнула, спостерігаючи, як неподалік, те саме зробив і він. Вона не могла відвести погляду, милуючись переплетенням зелених пасм, котрі обрамляли обличчя коханого.
Ритуал закінчився. Вона відчула це, коли вода перестала хвилюватися, заспокоїлася. Легкі вібрації, що доти тримали її в напруженні зникли. Все стало як раніше. У роті з’явився неприємний гіркий , наче полин, осад. Вона підплила ближче до водяника, але той, наче навмисно, пірнув під воду, та поплив далі. Стало неприємно, можливо навіть боляче. Русалка повільно відплила до свого сховку. Там, де вона самотня, проводила дні і ночі, думаючи лише про одну істоту, котра постійно плавала у її думках. Та болюча гіркота убивала її, змушувала страждати. Проте, щоб вона не робила, нічого не допомагало забутися. Поруч хтось махнув сріблястим хвостом. І вона обернулася. Це була Магдалена. Єдина серед усіх, хто ставився до неї наче до сестри.
– Хто то був? – запиталася русалка, проводжаючи поглядом шкутильгаючу фігуру старої.
Магдалена грайливо прокрутилася, наче її геть нічого не турбувало.
– Босорка. Вона приходить сюди напередодні Івана Купала. Черпає свої сили з джерела.
Білявка кивнула, роздумуючи над новою інформацією.
– Хто вона така?
Магдалена знизала плечима.
– Одна з нас, але інша. Сильна. Кажуть, може допомогти тим, в кого душа просить порятунку.
Після цих слів всередині русалки все стислося. ЇЇ душа давно благала допомоги. Краялася, кипіла, гинула, розчиняючись у темних водах водойми. Магдалена наче не звернула уваги, бавлячись бутоном латаття, що сховав білосніжні пелюстки у захисний панцир листя.
– Завтра буде по-справжньому знаменний день. Це ж твій перший вихід буде, чи не так? – чорнява схилила голову, і синяве обличчя, вкрили лиипкі пасма, серед яких, затріпотіла плавниками маленька рибинка.
– Що? – схаменулася русалка.
Магдалена пропливла далі, покрутилася та пірнула на глибину, а потім, граючись, знову випірнула поруч.
– У ніч на Івана Купала, ми можемо виходити на землю. Танцювати, веселитися. Це найбільше свято. А ще, можливо, запросимо когось нового до гри, як пощастить.
– Якщо можемо покинути дім? То можемо і піти десь?
Магдалена затихла, вже не посміхаючись.
– Можемо. Тільки як до сходу сонця не повернутися, то згинемо. Щойно перші промені торкнуться тіла, як знову з людської подоби перетворимося в самих себе. А без води, не зможемо існувати.
– І що станеться? – запитала русалка.
– Просто… – та Магдалена вирішила не лякати сестру даремними застереженнями. – Просто не відходь від ставка далеко. Ти не досвідчена ще.
Слова Магдалени не покидали її голови протягом всього дня. Аж ось, коли затріпотів вечір, і сонце покотилося до горизонту, вона почала відчувати в собі зміни. Щось дивне коїлося з нею. Наче водойма намагалася виштовхнути її на берег. Підпливши ближче, русалка знову відчула тремтіння. Він проплив поруч. Та навіть уваги не звернув. Допомагаючи іншим вийти на берег, водяник потроху приймав людський вигляд. Високий, статний. Борода закривала шию. Але очі залишалися такими само. Глибокими, зеленими, чаруючими. Вона відчула, як в роті знову в’яже від гіркоти. У пам’яті виник образ старої, та слова сестри, котра стверджувала, що босорка зможе допомогти.
Оминувши високі смереки, стежка вела до похилої старої хати. Розгалужена верба опускалася гілками до самої землі, наче під важкістю років. На великому пеньку, просто біля дому сидів кіт. Він встав, насторожено піднявши хвоста та зашипів. А потім дременув всередину хати, крізь привідчинені двері.
Русалка зайшла всередину. Ледь не заплутавшись у рибацьких сітях, перелякано відскочила в бік. У діжці щось забулькотіло, і вона опустила руку, торкаючись прохолодної води. Це трохи заспокоїло. З кімнатки поруч почувся віддалено знайомий голос.
– Нащо прийшла?
Вона відчула як тіло раптом затремтіло. Та все ж її мета того була варта. Тому русалка пройшла далі. За столом сиділа стара. Її перекреслене зморшками обличчя незадоволено скривилося.
– Вітаю, Марино. Що ти хочеш?
Марина… Дивне ім’я. Наче знайоме, а наче і зовсім чуже. Русалка не пам’ятала свого минулого. Нічого з того ким вона була раніше.
– Мені сказали, ви допомогти можете. Я не зверталася б, сама якось вирішила. Але це не можу владнати самотужки. Розумієте… - Марина на мить розгубилася, якийсь дивний спогад промайнув у голові. Наче все це було вже колись, траплялося з нею раніше. – Це стосується водяника. Вже рік як моя душа наче неприкаяна, місця знайти не можу. Кохаю його всім серцем, пливу за ним як прив’язана. Нічого з собою вдіяти не можу. Все думаю про нього. Заприсягтися можу, що почуття мої сильні. А він і слухати не хоче. Уникає мене, не звертає уваги. То я подумала, можливо ви допоможете.
Марина витягнула вперед кілька монет, мушлю та вкриту водоростями корягу, котрі знайшла на дні водойми. Босорка криво усміхнулася, не звертаючи уваги на дари.
– То що ж ти хочеш?
– Зілля якесь, аби причарувати його. Аби він хоч трохи покохав мене так само, як я його. Прошу.
Стара похитала головою.
– Любов - це найбільший скарб. Важко змусити чиєсь серце кохати. Ти колись відмовилася від кохання. Сама полин до дна випила, аби воно тебе оминало. Ось і маєш.
Марина затремтіла ще дужче, не в силах навіть уявити, що справді могла колись таке вчинити.
– Прошу. Нічого не можу вдіяти. Життя мені без нього не буде.
Та босорка залишалася неприступною. Вона встала, та шкутильгаючи обійшла стіл, згасивши пальцями свічку, котра освітлювала куток.
– Нічим не можу допомогти тобі. Ти отримала те, що бажала. А тепер йди, поки ніч у розпалі.
Довго блукала Марина стежками, розглядаючи хати села. Обійшла навколо ставка, залишившись на відстані, сіла на березі. Спостерігала за коханим, за тим, як дівчата безтурботно пісень співають, танцюють та з юнаками заграють. І так боляче їй було, від цього. Не зчулася вона, як небо світлішати почало. Не відчувала нічого окрім гіркоти. Так і сиділа на березі, поводжаючи поглядом її сестер, коли святкування закінчилися. Дівчата пірнули, ховаючись в темних водах. Марина поглянула на свої руки. Шкіра почала синішати, набрякати, між пальцями знову з’явилися перетинки, а на зап’ястку виблискувала луска. Русалка підняла погляд на небо, розглядаючи його. Світлі проблески розганяли темряву. Червоним зайнялося на обрії. А потім вона почула його голос. Він кликав її, манив пірнути вглиб. Зелені очі водяника причаровували. І так раптом стало легко, наче і не було тієї гіркоти раніше. Марина встала, випроставшись у весь зріст, і хотіла вже крок до ставка зробити, коли промінь торкнувся її шкіри. У тому місці, де вона стояла ще мить тому, на зелених листках, мов сльози залишилися краплі роси. Птахи здійнялися у височину, пляскаючи крилами. Над ставком повільно опустився молочний вранішній серпанок.
