На мої плечі падає важким тягарем втома, прибиваючи тонкими цвяхами до ліжка. Вона сковує рухи, обвалюється величезними льодяними брилами, підіймаючи задушливу хвилю паніки. Тяжко. Не можу навіть дихати, але мушу підійматись на роботу.
Вихожу на вулицю. Сіро, як завжди. Асфальт зливається з багатоповерхівками, ті — з небом, неначе у старому чорно-білому фільмі. Йду в теплому сірому пальто, а навколо мене такі ж сірі люди. Певне, я теж сіра. Лице моє осунуте й нудне, зовсім як це життя. Їду в ліфті на двадцятий поверх, грає музика. Така примітивно-весела, що нудить. Взагалі, вона повинна розслабляти, але точно не сьогодні.
Захожу в офіс. Там мене вітає молода колежанка. Гарненька, мила, вона намагається посміхатись.
— Доброго ранку, Тіно, як настрій?
— Просто чудово!
Брешу й не червонію. Вона знає. І бреше сама. Намагається з усіх сил, що залишились, бути життєрадісною й ввічливою. У неї б вийшло, якби не темні, мало не сливові синці під очима. Вони розтягуються майже на все обличчя, неначе тінь якоїсь скелі. Веснянки на їх фоні уже й не помітно. У Джулі точно кілька робіт.
Жалісливо дивлюсь, сідаю за робочий стіл. Остогидло. Кожен день Я бачу цей екран, дурний синій фон дурного комп'ютера. Працюю. Намагаюсь працювати. Голова пухне. Здавалося б, від чого? Ні думок, ні розмірковувань. Пухне від порожнечі. В ній, наче, гуляє вітер, провіваючи через вуха різкі батоги снігу.
Боляче. Роблю каву. Гірко-солодкий смак розквітає на язиці райською квіткою, тішить рецептори. Годинник стоїть. Лише секундна стрілка повзе зеленою гусінню, в'ялою, повільною, майже в анабіозі. Пальці спритно стукають по клавіатурі. Стає трохи легше. Дякую тому, хто здогадався, що каву можна пити.
До мене підходить секретар боса. Поправляє краватку, обережно передає, що мене чекають у кабінеті. Бачу, як важко він ковтає й швидко йде геть, стукаючи начищеними до блиску черевиками. Піднімаюсь, вирівнюю складки спідниці-олівця, що так ненавиджу. Клятий дрес-код.
Взагалі-то, Я замерзаю в ноги, але нікого це не хвилює. Біля дверей боса роблю пару вдихів, стукаю. Гоноровий, зневажливий голос:
— Заходьте.
Слухаюсь. На боса не дивлюсь — лише йому за спину. Там, в панорамному вікні, стоять схожі будівлі на цю, в якій Я працюю.
— Я покликав тебе, щоб повідомити не надто приємну новину. Уже розумію до чого він хилить.
— Ти потрапила під скорочення. Мені прикро, та Тіна Ґрін більше тут не працює.
Не прикро. Ні один м'яз не ворушиться в ньому. Байдуже. Підсуває папірець. Підписую широким рухом, мало не протираючи папір до дірки. Розумію, чому під скорочення потрапила саме я. У Джулі двоє дітей, у Марти хвора мама, Джейк хворий сам. А Пітер, секретар… Він любить бити байдики, але дуже улесливий. Хм…
Тепер Я без грошей. Спасибі, день, за такий подарунок. Що робити — не знаю. Повертаюсь додому. Відчиняє мама. Вона хоче щось сказати мені, відчуваю це шкірою. Мовчить. Підбирає слова? Двома пальцями тру очі.
— Мам, щось сталось?
— Ти тільки не засмучуйся дуже, добре? Тут така справа… Куку помер.
Як тут не засмучуватись? До горла одразу ж, підступає клубок. Очі щипають солоні сльози. От-от зірвуться, потечуть струмками. Мало не задихаючись, питаю:
— Де він? — Я поклала його в коробку в прихожій. Подумала, що ти захочеш його поховати сама.
— Дякую.
Дивлюсь на ту саму коробку. Жовтувату, з невідомими плямами. В ній — мій любий півник. Маленький, декоративний, слухняний. Пальці проводяться по гладеньких чорних пір'їнах. Сльози, все таки, перемагають. Нічого не бачу, йду сходами навпомацки. Прошу в сусідки лопату.
Отямлююсь уже в дворі, під сухою чорною яблунею. Довбаю замерзлий ґрунт. Куку був невеличким і коробка, що стала йому останнім пристанищем, теж. Закопую, сиджу там. Нудко, чомусь з'являється дивний солодкуватий присмак в роті. Поволі повертаюсь. Маму, здається, смерть мого улюбленця не дуже засмутила. Повідомляю звістку про скорочення.
— Ого, оце так новина, — Спирається об стіну, притискаючи руку до серця, — Щоб відволіктись можеш розібрати мотлох.
Кажуть, трудотерапія рятує від смутку. Мама така мама. Нічого не відповідаю. Перебираю мотлох. Мене зустрічає пил, купа непотребу і павуки. Здригаюсь. Ой, що це? Така знайома коробка. Підіймаю верхню частину. Там лежать мої, колись білі, ковзани. Не пам'ятаю, коли останній раз торкалась до них. В світлі хворобливої жовтої лампи, леза здаються тьмяними й іржавими. Згадую одне місце. Не можу втриматись, воно мене притягує теплими родинними спогадами й холодним свіжим повітрям.
Вневдовзі вже кручу ключі, заводжу машину. Випалюю дорогий для безробітної бензин і не шкодую. Колеса плавно їдуть вологою дорогою. За затонованим вікном міняються краєвиди. Нарешті. Сіре, димне місто залишається позаду. Я відчуваю, як воно дихає мені в потилицю важким гулом й одвічним смоґом.
Лише дорога, всіяні снігом обочини і я. Наді мною дерева. Безлисті, темні, з покрученими тонкими гілками, наче тягнуть за мною пазуристі лапи, але не можуть спіймати. На місці. Вихожу з машини, брахкаю дверима. Вдихаю на повні груди колюче морозне повітря, видихаю хмарку теплої пари. Так вільно. За містом небо, чомусь, блакитне. Без жодної хмаринки, лише з маленьким жовтком блідого сонця.
Пригріває. Скидаю пальто, хоча знаю, що, скоріш за все, потім пошкодую. Взуваю рідні ковзани. Криво спускаюсь з горбика. Затамовую подих. Нарешті, Я знову тут, через стільки років. Дивлюсь на чаруючий кришталь зимового озера. Не можу намилуватись. Поверхня рівна, як дзеркало, відбиває у собі чисте ясне небо, сходячись з ним в природньому, ніжному поцілунку.
Обережно ступаю на лід. Незабутнє відчуття. Крок. Я стою за порогом. За порогом мого зацикленного життя, приносячи в нього щось старе, але таке нове.
Мить, Я лечу. Лечу над прозорою плівкою озера і, навіть, над самим небом. Набираю розгін. Швидкість. Вітер свище в непокритих вухах. З під ніг летять кольорові іскри — дорогоцінні самоцвіти із скарбнички зими. Гострими наточеними лезами малюю білі смуги візерунків, як сам мороз на ранкових вікнах. Леза блищать, відбивають сонячне світло, зливаючись з льодом. Перед очима стоїть невимовна блакить з білими мазками снігів. Так хороше й гарно!
В голову повертаються думки, як ті птахи з далеких країв. Стрибок. Я сама, як пташка. Лечу маленькою чорною ластівкою, А в серце мені повертаються кольори. Їх так багато! Вони розмиваються серед очима, крутяться разом зі мною у шаленому вільному танці.
Мені не холодно. Навпаки, навіть, жарко, від переповнюючих мене почуттів. Руки от-от випустять вогонь. Можливо, все що сталось сьогодні не так важливо. Роботу Я ніколи не любила. Знайду нову, ту на яку буду ходити з задоволенням.
Мій маленький Куку… Як би мені не було прикро, прийшов його час. Він прожив гарне півняче життя, Я впевнена. Я все лечу вперед. З кожним разом вдихаючи все частіше. Я жива.
неймовірно. я не можу, люди, зробіть щось зі мною, бо я захоплена до сліз.