Шлях пішки від дільниці до нового дому зайняв всього хвилин тридцять, що по міркам столиці підпадало під критерій "поряд з роботою". Запам'ятати дорогу було не складно. Зайшовши за будівлю мерії, Марк з Льонею перейшли міст і звернули в провулок на вузьку потріскану бетонну доріжку між будинками. З часом огорожі втратили свій кам'яний блиск і перетворилися на звичайні частоколи. А бетонна доріжка змінилася на гравій, і поступово перейшла в звичайну ґрунтову стежку з ямами і бур'яном по не витоптаних боках.
— Ось ми і прийшли! М-да, дім, милий дім!
Льоня зупинився біля передостаннього по вулиці забору і штовхнув дерев'яну хвіртку, що зі скрипом трохи відчинилася. Повністю відкритися їй заважав дикий виноград, що розрісся довкола, тому хлопцям довелося протискуватися у вузький зазор.
Побачивши своє нове житло, Марк був готовий розвернутися і побігти назад на пором. Здавалося, що осілий і похилений як Пізанська вежа старий дім ось-ось обрушиться. Він був впевнений, що ця халупа тримається тільки завдяки плющу, що обвив її до самого даху.
— Заходь.
— А це безпечно?
— Та ну тебе, він ще сто років стоятиме. — Льоня постукав по дерев'яній балці, що підпирала навіс над ґанком. Зверху посипалася труха з надкушених кимось дощечок. — М-да… Проходь, не роззувайся. Тут би не завадило прибрати, звісно. Я вчора заніс свіже постільне і трохи погоняв пилюку у кімнаті, щоб виглядало не так страшно і можна було переночувати, але решта на тобі. За вихідні якраз зможеш облагородити.
Льоня не звернув уваги на заціпенілого від жаху Марка і продовжував ходити по дому, коментуючи все, що потрапляло на очі.
– На кухні все, що знайдеш зі старих запасів – краще викинь. Посуд є, але на одного. Будеш приймати гостей – докупи набір. У стола одна ніжка згнила, так що на ту сторону нічого важкого не став. Електрика проведена, але проводка стара, тому сильно не навантажуй її… хоча тут і навантажувати особливо нема чим… М-да, водопроводу, звісно, немає. Туалет і душева на вулиці. Пощастило, що колонка буквально в двох хвилинах. Якщо не розберешся, як користуватися літнім душем – не соромся, питай… м-да, що ще? Марк?
Льоня тільки зараз зрозумів, що новенького і слід пропав. Він вибіг на двір і побачив, як той протискується назад через хвіртку.
— Марк, ти куди?
— Назад на материк.
— Наступний пором буде тільки завтра.
— Я сам догребу! Але тут не залишусь! — Марк швидко йшов стежкою, через що Льоня практично біг за ним.
— Та ну, все не так погано. Трохи прибрати, підправити там і сям, і буде цукерочка. Ми допоможемо, я друзів приведу. Макарич, так взагалі, на всі руки майстер.
Марк різко зупинився, через що поліцейський, що за ним біг, ледь не наштовхнувся на його спину.
— Льонь, я тут жити не буду. Я змирився, що мене кинули до чорта на рога, але це… Вбиральня на вулиці? Колонка всього в двох хвилинах? Будинок в аварійному стані, навіть поруч стояти небезпечно!
— Макарич домовиться з мером, він та ще паскуда, але перед виборами стає шовковим і дуже чутливим до потреб кожного виборця. Упевнений, він виділить щось краще. А поки ще трохи потісниш начальника. Підемо у відділок, поговоримо з ним. Ну?
Марк стояв на ґрунтовій доріжці і бив носком одиноку гілочку пасльону у чужого паркана. В голові у нього на швидку руку вимальовувався порівняльний аналіз восьми місяців життя в своєму домі сараї, і на підлозі в чужій кухні.
Коли бідна рослинка була остаточно замучена, він озвучив своє рішення:
— Нехай Єгор Макарович замовить за мене словечко перед мером. А я поки постараюся вижити в цій розвалині.
Молодший колега широко усміхнувся і поспішив у бік дільниці.
— Ей, Льоня! А яка тут адреса?
— Хата баби Орисі.
Марк міг би скинути Вані геолокацію, але щось підказувало йому, що вона точно знає, де знаходиться "хата баби Орисі".
***
В столиці у Марка була своя невелика, але досить містка квартирка, що дісталася йому у спадок. В ній було все необхідне для комфортного проживання майже тридцятирічного холостяка, що вічно пропадав на роботі.
Спальня, доверху забита книгами Кінга і По. Зал, із зручним розкладним диваном і величезною плазмою (його любов і гордість). Маленька кухонька з великим холодильником, в якому поміщалося кілька коробок з піцою і, звичайно ж, запас пива для приємного вечора. Вся інша техніка не використовувалася роками. Крім мікрохвильовки, яка стояла на підлозі в залі, поближче до дивану.
Але найбільше Марк сумував за запахом дому: нові книги і приторний дифузор з жасмином, який роками купувався в найближчій Аврорі. Цей неймовірний аромат був невід'ємною частиною його життя, він заспокоював і дарував відчуття, що все на своїх місцях.
Марк зробив глибокий вдих, і всі затишні спогади розвіялися, коли в легені потрапило амбре цвілі і пилу.
Іноді реальність буває занадто жорстокою.
— Є хто вдома? Хазяїн, я з подарунком!
Знайомі іронічні нотки не сприяли привітному прийому, але Марк все ж відкрив жахливо скрипучі вхідні двері, під якими насипалася облуплена блідо-блакитна фарба.
— О так, саме таке невдоволене обличчя я і очікувала побачити. Але дивись, що в мене є! — Ваня викотила за спини валізу на колесах. — Нарешті доїхала до адресата.
Поки Марк обіймав свого загубленого друга, дівчина без зайвих церемоній сама зайшла в дім, оглядаючи все від плінтуса до стелі.
— Взагалі-то він у нас на пошті дня чотири лежав, але я на роботу тільки сьогодні заглянула, тому… ух ти! А бабка Орися в молодості була ще тією штучкою!
Ваня зупинилася біля вицвілих старих фотографій, що висіли вздовж коридора.
— Вони з моєю бабулею були заклятими подругами. В дитинстві я іноді бувала тут і навіть знала, де карга ховала від мене солодощі! Ну приходить до тебе дитина, дай цукерку, не будь жмотом!
Ваня тараторила і обурювалася, намагаючись ігнорувати направлений на неї пронизливий погляд.
— Що значить "чотири дні лежав"?
— Ой, не бурчи. — Відмахнула дівчина рукою. — Я вже наслухалася сьогодні від шефа. До того ж, речі Макарича тобі до лиця. Сидять, звичайно, не так добре, як костюмчик, трохи короткуваті, але…
— Не продовжуй. — Марк втомлено масажував скроні, зображаючи головний біль. — Ти принесла те, що я просив?
— Мішки, миюче, рушники, спрей від комах, і… ось, дифузор. — Ваня витягла все перераховане з рюкзака на кухонний стіл. — Такого, як ти просив, не було, але я взяла з китайським бузком, має бути схоже.
— Краса! Що ж, тоді до роботи. Я почну зі спальні. На тобі – кухня.
— Стривай, ми так не домовлялися!
Ваня вміла читати людей, і вже по лукавій посмішці навпроти змогла зрозуміти, що так просто її звідси не випустять. Але якщо вже продаватися в рабство – то хоч ціну слід було вибити солідну.
— Ти казав зайти справу обговорити, а не клінінг приміщень.
— Бачиш, Ваня, ти була абсолютно права. Такий міський піжон, як я, довго не витримає життя на малій землі в подібних нелюдських умовах. Моя тонка душевна організація звикла до комфорту і чистоти. Ти ж не хочеш сама спробувати виправдати свого дружка?
Марк простягнув миючий засіб своїй жертві шантажу, який та вирвала з рук.
— Вимагач!
— Хороша дівчинка. І не забуть добре вимити холодильник.
"Розкіш починається з порядку і чистоти". Так говорила Марку мама, коли ганяла його мокрою ганчіркою за підлітковий безлад у кімнаті.
***
— Він же хуліган! Вони не ходять по одному! Бойко був тим ще козлом, але точно не найгіршим з усієї їх компашки.
Ваня сиділа за столом на вичищеній (на скільки це було можливо) кухні. Підгинаючи одну ногу під себе, вона розмахувала другою і стукала по ніжці табуретки Марка.
Жовте світло лампочки приваблювало всіх можливих комах, які, здавалося, проходили крізь стіни, злітаючись з усієї округи. Марк вже двічі здував зі столу обгорілі трупики бідолах, що так тягнулися до світла.
— Хто ще входив у гоп-банду?
— Парочку знаю особисто, вони вже закінчили школу. Решту… попитаю.
— Тимофій же не був єдиним, кого задирали? Можеш дізнатися імена всіх жертв?
— Вони тероризують пів міста! Вандалізм, дрібні крадіжки, пресують кожного, хто косо на них дивиться. Як я тобі всіх розшукаю?
— Почни з тих, хто зараз навчається. Ми виділимо тих, хто був в той час в школі, і навідаємося до них у першу чергу. Справишся?
Ваня не поспішала відповідати, обмірковуючи можливі шляхи здобуття потрібної інформації. Працюючи єдиним кур'єром на всьому острові, вона знала багатьох місцевих, але не була в курсі подробиць їхніх життів і міжусобних конфліктів. Однак, для головного порушника спокою не існувало нічого неможливого, достатньо було приятелювати з парочкою правильних людей.
"Розумна людина знає багато. Мудра – багатьох". Так говорила їй бабуся. А Ваня завжди її слухалась.
— Завтра повернуся зі списками і мопедом. Вивеземо мішки з мотлохом.
Марк проводив гостю до ґанку, дошки якого аномально глибоко прогиналися від їх ваги. Після кількох годин боротьби з пилом, чисте нічне повітря виявилось незвично колючим для легень.
— Ти далеко живеш? Не боїшся вночі сама іти?
— Хвилюєшся за мене? Милота яка! — Ваня усміхнулася і продовжила натягувати старі майже розвалені кросівки. — Тут, на малій землі, кожен знає, що поліція за мене придушить будь-кого.
— Щось я не помітив між вами особливої душевної теплоти.
— Мій дід був там головним, коли Макарича ще звали просто Єгоркою. Мене виростили у відділку. На малій землі я боюся тільки бабулю і медуз, маленьких таких, кольорових. Ядовиті гидкі створіння. Фу! Як щось таке желеподібне може існувати в цьому прекрасному світі?
— Зрозумів, зрозумів. — Марк вдав невдоволений вигляд, ніби безмежно втомився то все вислуховувати. — Ти безстрашна, якщо справа не стосується старців і безхребетних морських істот. Я запитав з ввічливості.
— Що, не хочеш мене відпускати? Зізнайся, тобі просто страшно залишатися тут самому. А раптом привид старої буде дивитися, як ти спиш?
Ваня протягнула класичне "Уууууу", що так полюбляють привиди в старому кіно.
— Мене скоріше лякає ймовірність обрушення даху на мою бідну голівоньку. Останнім часом мені якось не щастить, тому шанси високі. — Марк легенько пнув косяк, і відразу ж пожалкував про це, коли на голову посипалася труха.
— Думай про це як про шанс померти молодим і красивим.
Ваня, зі сміхом і притаманним сільському мешканцю тактом, почала обтрушувати багатостраждальну шевелюру Марка.
— Ой, дивись, жучок дохленький. О, ще один. Схоже, ти потривожив кладовище.
— Красивим, кажеш?
— А? Я таке не говорила. То все твоя фантазія.
Ваня не стала протискуватися через калитку, а просто махом перестрибнула її, помахавши на прощання.
— Добраніч, міський піжон. Не вертись багато, не заважай клопам вечеряти.
— Та іди ти!
— Іду, іду!
Марк тихенько закрив двері, щоб знову не турбувати колонію неідентифікованих жучків, що живуть (і вмирають) на даху. Він озирнувся на пусті кімнати. Дім, що тільки починав оживати, знову нагадував холодну гробницю. Або кімнату страху з привидами.
Він був завзятим реалістом, що не вірив в потойбічні нісенітниці. Але сюжети прочитаних книг-жахів так і спливали перед очима. Марк не зміг заснути, поки не виніс з кімнати всі дзеркала і фотографії попередньої господарки.
"Береженого Бог береже".
Хлопець згадав, як сміявся з матері щоразу, як чув цей вислів. Вважав, що так вона виправдовувала свою вічну параною. Але зараз йому чомусь не було смішно.
***
— Якось ти неважно виглядаєш. — Ваня протягнула куплений стаканчик кави міському бідоласі.
Марк сидів на своєму ґанку, підстеливши під зад знайдений в домі журнальчик з в'язальними схемами. Синці під очима та загальна блідість виказувала важку безсонну ніч.
— Вань… — Голос Марка ще був тихим і хриплим зранку. — Ти віриш у всю цю надприродну фігню?
— Звісно, бабуля кожного парного місяця з дідусем по спіритичній дошці теревенить. А що? Ти щось бачив?
— Проїхали. — Марк зробив ковток і закрив очі.
Всю ніч він підскакував від будь-якого шороху за вікном і місячних тіней, що гуляли по кімнаті. Марк заспокоював себе, згадуючи про плющ, що коливався за вітром, обвиваючи дім і вікна, але пояснити тупіт і шаркання на горищі міський хлопець не зміг. І тому пролежав до світанку майже без сну.
Він вже скучив за шумом автомобілів, нічними піснями молоді біля під'їзду, а особливо за сусідською дитиною, що влаштовувала істерики просто задля розваги. Ліпше біснувате дитинча, ніж привид баби Орисі, або що там жило на горищі.
Ранок видався не кращим. Знайомство з новим сусідом, у якого була крайня по вулиці хатина, пройшло досить… емоційно.
— Бачте, я шумів вдень і вночі, ще й репетував всяку нецензурщину.
— Чисто технічно, так і було. Вчора ти кричав на павуків, міль, проводку, на мене, проклинав жорстокий всесвіт…
Ваня загинала пальці, але Марк її зовсім не слухав.
— Ще заявив, що я оскверняю цю обитель своєю присутністю та бажанням викинути все, що не приколочено. Півгодини мені мозок виносив про цінність цього барахла. Та яке йому взагалі діло?
Марк продовжував скаржитися на сварливого діда по сусідству, поки стаканчик не спорожнів, а він сам не набув життєздатного вигляду.
Він запросив гостю на кухню і поставив чайник, скоріше за звичкою гостинності, адже ні чаю, ні кави в домі не було.
Вані не терпилось відзвітувати про проведену роботу. Від хвилювання вона перебирала фенічки на руці.
— Даня Мельник, на рік молодший за Тімку, також входить до топу відмінників і відвідує додаткові заняття, але постійно пропускає школу на кілька днів. Впевнена, малого також пресують наші хлопці. Я дізналася його адресу, тож можемо завітати.
— І ти це з'ясувала за ніч? Як?
— Ти не хочеш цього знати.
— Ще й як хочу!
— Можливо, гіпотетично, я могла б пробратися вночі до школи, взломати кабінет директора і покопатися в особистих справах учнів. Але оскільки це не зовсім законно, то я так, звичайно ж, не робила. Просто випадково почула це від якогось перехожого, поки йшла сюди.
— Чисто гіпотетично, ти б додумалася сфотографувати картки з інформацією про учнів?
Дівчина розпливлася в задоволеній усмішці і кивнула.
Марк знову згадав про свого друга. Віталі вона б сподобалася. Але заради своєї безпеки він поки вирішив не розповідати другу ні про розслідування, яке він веде неофіційно, ні про трохи божевільну місцеву, що допомагає йому в цьому.
Думки хлопця перервав дивний звук, що виходив з чайника.
— Що це з ним?
— Він закипів. Ніколи не бачив свистячого чайника? От же село неасфальтоване.
Марк з ображеним виглядом вимкнув плиту і поставив перед гостей єдину в наявності чашку з гарячою водою.
— Дякую за кип’яточок.
— Дохльобуй, і підемо поговоримо з цим хлопцем, про якого ти випадково почула. Можливо, дізнаємося щось цікаве.
***
Даня Мельник виявився марно витраченим часом. Протягом усієї розмови школяр постійно озирався, ніби їх могли почути в його власній вітальні. Він підтвердив, що Максим Бойко постійно чіплявся до Тимофія, але на всі інші запитання клявся, що нічого не знає, і порадив поговорити з його однокласником, який також терпів постійні знущання.
Двоє приїхали за адресом, який надиктував школяр. Двічі постукавши, Марк обернувся до дівчини, щоб нагадати, хто з них веде розслідування.
— Ми повинні представитися офіційно. Говорити буду я, цього разу не перебивай.
— Як скажеш, бос.
Двері будинку відкрив кремезний чоловік середніх років без жодних комплексів. Від поривів морського вітру розвивалися сімейники з тигровим принтом, і довгі волоски на зарослих грудях. Образ доповнювало грубе "чьо нада?".
— Костик вдома? Нада поговорити. — Ваня випередила поліцейського, трохи виступивши вперед і знизивши голос.
Після кількох секунд розглядання незнайомців, чоловік зайшов у дім і покликав сина. З прикритих дверей почулося гучне "Костя, до тебе прийшли".
Марк тицьнув баламутну напарницю в лоб вказівним пальцем з такою силою, що вона трохи похитнулася.
— Марк, якщо хочеш дізнатися щось від подібних кадрів, ніколи не кажи, що ти з поліції. Таких як він треба брати харизмою, а не значком. Цей тип навіть не спитав, хто ці дорослі дядько і тьотка, що прийшли до його малолітнього сина.
Двері відкрилися, але на місці школяра знову з'явився його батько.
— Дома його немає, на городі, мабуть. Шукайте там.
Костя виявився більш відкритим, ніж його однокласник. Він був кремезним хлопцем, як батько, і більше нагадував хулігана, ніж жертву. Його гучний тенор лунав по околиці і лякав птахів, які злітали з сусідніх дерев.
— Це ж ти мені посилку привозила?
— То за професією я кур'єр, а за покликанням — детектив. То що там з Бойко? — Черпаючи воду з відра, Ваня поливала грядки за школяра, поки її "колега" проводив допит.
— Тварюка, цей ваш Бойко! — Його довгі кінцівки літали в просторі через накопичене обурення. — Дволика шавка Вадика! Минулого року його улюбленою розвагою було замикати мене в туалеті! А в цьому – він поглинав усе, що я приносив смачного з дому! Але він один з найменш небезпечних муднів, які псували мені життя.
— Тимофій Гунько терпів такі ж знущання?
— Ага, прям там! Не знаю, пощастило йому, чи навпаки, але… Ей! — Хлопець гукнув Ваню, яка відволіклася від роботи. — Поливай тільки по пів ковшика. Заллєш огірки – мама з мене шкуру здере.
— Костя, продовжуй. — Марк завжди був ввічливим навіть під час затримань, але швидко перейняв звичку місцевих говорити з усіма на "ти", незалежно від віку та статусу.
— Він якось став улюбленою іграшкою Бойко. Стручок докопувався до всього, що стосувалося Тіми: зачіска, одяг, поступ. Ловив будь-які дрібниці в його рухах і словах, а потім висміював їх. В основному вони…
— Погодь, погодь! — Ваня, з характерним хрустом розігнула спину. — Одного з головних задирак у школі називали Стручком? Серйозно?
— Ваня! — Поліцейський не став церемонитися і вказав на пропущений не политий кущик. Він знову змістив увагу на Костика. — І чому ви, дітки, не користуєтеся іменами? Навіщо всі ці складнощі?
— Так ви бачили його? При такому зрості, він повинен був бути кілограмів на двадцять більше. Усі його так позаочі називали. Але дівчата люблять крутих худих хлопців з милою мордахою, в увазі відбою не було. Хоча всі знали, яке він гівно. Сам по собі Стручок не був страшний, але він вічно вештався з кимось із банди, а там хлопці дебелі будуть.
— Над Тимофієм знущалися фізично?
— Не пам'ятаю такого. Бойко його задирав, але це були завжди тільки слова. Максимум у стіну міг бортанути. Але це дрібниці в порівнянні з тим, що робили його дружки з іншими. Поки я приходив додому весь у синцях, на Тімі навіть одяг не м'явся. Тому я здивувався, коли почув, що він… ну… того, кокнув Стручка.
— Ти був присутній в той день у школі?
— Я вже говорив дільничному. Ми разом були на додаткових. Тіма вів себе як зазвичай, навіть виконував завдання у класі. А потім відпросився в туалет, і все, понеслося. Наступне, що пам'ятаю – як його, всього в крові, виводить зі школи поліція.
***
Дорогою до наступних школярів Марк з Ванею обговорювали почуте. Костик виявився цінним джерелом інформації, який назвав імена всіх з банди, хто ще навчався в школі, і багатьох знайомих, що були під їх прицілом.
Весь день вони бродили від дому до дому, опитуючи дітей, в надії знайти когось підозрілого, або того, хто зателефонував у поліцію. Але нічого нового не дізналися, крім того, що Тимофій дійсно був на окремому рахунку у Максима. Ніхто, крім Тимофія, не виходив з класу, а ті, хто не були присутніми на додаткових, мали алібі.
***
Вперше в свій робочий день на острові Марк обідав поза дільницею. Хоча в меню і був звичайний магазинний холодний бургер, але їсти його, дивлячись на море, виявилося в рази приємніше.
В цей день вітер ганяв хвилі, що розбивалися об кам'яні габіони. Бризки долітали до його кросівок, залишаючи при висиханні хаотичні соляні сліди.
— Ти не будеш доїдати?
Ваня не зводила очей з бургера поліцейського, поки жувала свій. Марк швидко закинув залишки в рот і задоволено зажмурився від сліпучого сонця, що вийшло за хмари.
— На завтра хочу хот-дог.
— Мені тепер кожен день тебе годувати?
— Звісно! А то раптом охляну! Тоді в мене не буде енергії на додаткове розслідування після роботи. — Марку подобалося розігрувати маленькі спектаклі, адже йому завжди підгравали.
— В поліцейській академії мистецтво шантажу окремим предметом викладають?
— Ми називаємо це переговорами.
Обідня пора підходила до кінця, але повертатися до відділку Марку не хотілося. Сидіти без діла для нього було занадто складно.
— Забери мене після роботи. Навідаємося до батька жертви. Послухаємо, що він скаже, і оглянемо кімнату, може, чогось цікавого знайдемо.
— А спочатку не потрібно отримати ордер на обшук, чи щось таке?
— Ордер знадобиться тільки якщо з нами відмовляться співпрацювати. А так як отримати його ми ніяк не можемо, то сьогодні зобов'язані бути дуже переконливими.
— З моєю харизмою і твоїм умінням вести переговори, впевнена, ми впораємося.
***
Вже через шість годин зелений скутер під'їхав до старого дому на околиці. Двір був засипаний щебнем, крізь який місцями пробивалася трава. Під критим дровником лежав риболовний інвентар і кілька пакетів з порожніми пляшками з-під горілки.
На стук у двері ніхто не відповів. Марк вже зробив крок, щоб обійти будинок, коли помітив, як у вікні захиталась тюль.
— Він вдома.
— Чому тоді шифрується?
— Шановний! — Марк підвищив голос, щоб його почули за дверима. — Ми з поліції, хочемо уточнити деякі деталі щодо справи вашого сина.
По ту сторону почулося важке шаркання. Двері повільно відчинилися. Високий жилястий чоловік з тижневою щетиною важким поглядом оглянув незнайомців. Від нього тхнуло тижневим перегаром.
— Мені нічого сказати, йдіть геть.
— Зачекайте! Ай! — Марк встиг підставити ногу, коли двері майже захлопнулися перед їх носом. — Лише кілька запитань. І ми хотіли б поглянути на кімнату Максима.
— Поліцейські вже все тут обшукали. Нічого постійно шастати по чужих домівках.
— Але ваш син… — Марк тримав двері, які намагалися закрити. — Просто впустіть на десять хвилин, і ми підемо. Ви ж хочете, щоб вбивцю вашого сина спіймали?
— Мені байдуже на цього виродка! Непотріб! Жив як собака і здох як собака!
Двоє молодих людей були вражені від почутого. Далеко не тверезий чоловік починав злитися, коли чергова спроба замкнутися в будинку провалилася.
— Я чула, що ви рибалка? — Ваня випрямилася і набула зухвалого вигляду. — Плаваєте на "Аполлоні"? Визначна назва, але якось дивно, що я жодного разу не бачила човна в порту.
— Ти ще хто така? — Чоловік ще більше зсутулився. Пальці, що з силою стиснули дверну ручку, побіліли.
— Я? Лише спостережлива громадянка, яка має друзів у морському патрулі.
Недовго пом’явшись, батько Максима кинув пару нецензурних висловлювань у бік тих, хто лізе не в своє діло, і відступив, даючи їм пройти в будинок.
Всередині було темно через зашторені вікна, але навіть при скудному освітленні вдавалося розглянути весь безлад у вітальні. Речі, що валялися на підлозі, упаковки з-під напівфабрикатів і обгортки купами нагромадилися навколо обшарпаного дивана. Щільне повітря тиснуло на легені. Здавалося, лише подихавши цим алкогольним амбре, можна було захмеліти.
— Ось його кімната. Рийтеся, якщо так хочеться. Але більше не приходьте, я викину всі його речі найближчими днями, або спалю їх до чорта!
Чоловік залишив гостей одних у тісній кімнатці, яка більше нагадувала комору.
Назовні вже сідало сонце. Ваня ввімкнула світло і відкрила вікно, щоб пустити трохи кисню. Економка, що, похитуючись, звисала на проводі, загорілася тьмяним світлом. Кімната набула ще більш гнітючого вигляду.
Поки дівчина оглядала стіл, здуваючи пил з предметів, Марк перебирав кожну полицю в комоді. Через цікавість він першим порушив зосереджену тишу.
— Так і… що це було?
— Найбільш відчайдушний блеф у моєму житті. Чесно кажучи, не думала, що спрацює. Нам просто дуже пощастило… — Ваня відволіклася, переглядаючи якийсь блокнот. — Я помітила, що в дровнику висіли снасті, там же і рятувальний круг. Їх часто підписують назвою судна. Не було гарантії, що "Аполлон" саме його, але скільки разів гуляла в порту, жодного разу не бачила такої назви.
— І що? Яке відношення до цього має морський патруль?
— З порту випускають лише за наявності ліцензії та всіх необхідних документів на човен. А такі бариги, як він, виходять на риболовлю нелегально з північної частини острова. Якщо його спіймають… в гіршому випадку, заплатить величезний штраф і залишиться без улову.
— А ти теж знаєшся на шантажі.
— Я б назвала це вдалими переговорами… Щось цікаве знайшов?
— Ні. Крім кількох футболок і пари джинсів у хлопця взагалі нічого не було. — Марк припідняв тонкий матрац на старому панцирному ліжку. — Тепер я розумію, чому він відбирав обіди у Кості і задирав дітей, які мали гроші.
— Третина малої землі так живе, але в банди вони не вступають і іншим життя не псують. Не варто його виправдовувати.
— Він був всього лише дитиною. — Марк багато чого бачив на патрулі, але вперше стикнувся, щоб хтось говорив подібне про свою дитину. — Думаєш, з таким татом у нього був шанс стати порядною людиною?
— Ми цього вже не дізнаємось. Чесно кажучи, мені і не дуже цікаво… Ось що я дійсно хочу дізнатися, що це взагалі таке?
Ваня вертіла в руці два розмальовані брусочки, які магнітились один до одного.
— Дай-но мені їх.
Марк, лише ледве поглянувши на диковинку, почав ялозити ними по ящиках столу, відмахуючись від запитань з боку.
— Почекай трохи, якщо ми знайдемо правильне місце, то… вийшло!
Пролунало слабке клацання, і нижня шухляда трохи висунулась.
— Подвійне дно на магнітному замку. Набуло великої популярності, коли вийшло на ринок у сімдесятих. Ось тільки домушники теж знали про них і відкривали як горішки простими магнітами, тому механізм швидко вийшов з моди. У мого діда був такий.
Вони заглянули в потайний відділ шухлядки і витягнули звідти списані листи, вирвані з зошитів[*].
— І він зберігав у своєму тайнику просто… папірці? Серйозно? — Ваня, яка зраділа знахідці, швидко розчарувалася.
— Можливо, він записував на них щось важливе. Ще конверт з готівкою. Ого… Хлопець живе як жебрак, а в заначці як мінімум тисяч… ну, багато. Зробимо фото, і заберемо все з ящика, вивчимо вже вдома. Але спочатку заїдемо в відділок. Потрібно по-тихому оформити докази. Поки нас…
— Крадюга!
Ваня крикнула так несподівано і голосно, що Марк мимоволі смикнувся. Вона тримала в руках шовковий мішечок з ланцюжком. На ньому висів кулончик з маленьким фіолетовим камінчиком в срібній оправі.
— Це Тімки! Точно знаю, він купив його більше року тому, і з тих пір практично не знімав. Ось звідки гроші? Крав речі і продавав?
— Тимофій міг через крадіжку ланцюжка вийти з себе?
— Міг заплакати, або накричати, але не вбивати ж за це!
— Убивають і за менше.
— Тільки не він!
Не встигла Ваня почати чергову виправдувальну тираду про свого друга, як їй в руки різко впихнули все знайдене добро.
Поліцейський кинувся до вікна і вискочив з дому одним спритним рухом.
В академії Марк був у десятці найкращих за бігом. Але яким би швидким і спритним ти не був, якщо не орієнтуєшся на місцевості, шанси на успіх не високі.
Після п'ятихвилинної невдалої погоні, він повернувся до скутера, де його вже чекали.
— І що це було?
— За нами спостерігали. Молодий хлопець, років сімнадцяти. Коротке волосся, яскраво-червона футболка з принтом вовка на спині. Підглядав у вікно, а як тільки зрозумів, що його помітили – кинувся тікати.
— Зможеш його намалювати? Можливо, я його знаю.
— З моїми навичками, його і мати рідна не впізнає. До того ж, не розглянув я обличчя.
Віддихавшись, Марк сів на скутер і забрав шолом у дівчини.
— Іди додому, вже пізно. Я позичу скутер. Заїду у відділок, потім до себе. Завтра у мене вихідний, підходь вранці.
— Який вихідний? Завтра ж вівторок.
— Роботи немає, тож ми з Льонею домовилися ходити по черзі два через два.
— І Макарич таке схвалив?
— Це була його ідея.
***
Додому Марк приїхав далеко за північ. Старенький скутер був занадто гучним, тому, щоб не розбудити сусідів, він котив його по вузькій доріжці між будинками.
Кожен крок давався із великим зусиллям. Голод і накопичена втома через недосип валили з ніг. Все, про що міг думати поліцейський – м’яка перина баби Орисі.
Але сон зник миттєво, коли хлопець побачив, як у вікні його дому горить світло. Припарковавши скутер біля паркану, він тихо непомітно підійшов до дому. Марк пошкодував, що у нього не було з собою табельної зброї, яку йому так і не видали після переведення.
Переступивши разом усі сходинки, щоб не скрипіти дошками, він відкрив двері. Дім наповнився смачним ароматом спецій. Всі питання відпали, коли Марк пройшов на кухню.
Біля плити, наспівуючи якусь мелодію, господарювала Ваня. Пакети з магазину лежали порожніми біля її ніг. Вона була так захоплена приготуванням їжі, що зовсім не помітила, як повернувся господар дому.
Вона підскочила і крикнула від несподіванки, коли Марк підійшов і тикнув пальцем її в бік.
— Налякав, чорт! А якби я гаряче на себе перевернула?
— Коли я казав тобі йти додому, я мав на увазі твій, а не мій дім.
— Це незначний нюанс, який я вирішила проігнорувати. До того ж, ти не додумаєшся повечеряти. А моя бабуля каже, що потрібно добре їсти на ніч, щоб цигани не снилися.
— Звучить переконливо.
— Посидь кілька хвилин. Скоро все буде готове.
Марк змахнув зі столу трупики мошок, що стали черговими жертвами розігрітої лампи, і розтягнувся по поверхні.
Закривши очі, він провалився в старі спогади, коли так само чекав мамині наїдки, поки вона готувала, наспівуючи пісні своєї молодості. У неї зрідка виходило смачно, але на вигляд це завжди були витвори мистецтва.
Тепле світло, запах домашньої їжі, мирні копошіння поруч… вперше Марк відчув себе як вдома.
— Ей, прокинься і поїж! Для кого я так старалася?
Свідомість з дрімоти повернув ображений знайомий голос.
— Деруни з м'ясцем. Одна з моїх коронних страв. Можеш навіть не хвалити, я і так знаю, що це смачно.
Ваня поставила посеред столу сковорідку і поклала виделку перед Марком. Вона сіла навпроти і, незважаючи на свої ж слова, з нетерпінням чекала реакції на свій самопроголошений шедевр, перебираючи фенічки на руці.
— Не можу повірити, це смачно! Справді, дуже смачно!
— Що ще за "не можу повірити"?
— Без образ, але ти не виглядаєш як кулінар від Бога.
— Бабуля навчила мене готувати. Поки батьки були на заробітках на великій землі, я, в основному, жила сама.
— А чому не у бабусі? — Марк майже не жував, ковтаючи деруни. Він і не розумів досі, як сильно скучив за домашньою їжею.
— Занадто довго добиратися до школи. Вона живе аж біля порту.
— Так твій дім в районі школи? Це далеко. Залишайся сьогодні у мене. Все одно ж зранку до мене збиралася.
— Я передбачила твою благородність і вже наносила воду в куллер. — Ваня нагадувала Чеширського кота з усмішкою до вух.
— Яка розумниця! Просто необхідна в господарстві. Ти не здаєшся в оренду?
— Тільки на термін "поки смерть не розлучить нас".
— З твоєю манерою водіння, не думаю, що це надовго.
— І знову незначні нюанси. — Ваня відмахнулась від зауваження і нахилилася через стіл, вдивляючись в очі навпроти. — Але я подумаю над твоєю пропозицією… в душі.
За всі дні на острові Марк звик перекидатися з нею подібними жартами, але ніколи не класифікував їх як флірт. Він сприймав Ваню не як дівчину, а як кумедне щось, що постійно крутилося поруч, як порушника спокою в нудному і одноманітному побуті острова.
Неможливо було ставитися як до дівчини до тієї, кого Льоня називає Ваньком, до тієї, у якої є всі задатки гопника, але абсолютно відсутня жіночність. І змінювати своє ставлення він не збирався, але кінчики вух все ж таки зрадницьки почервоніли.
Поліцейський спостерігав, як його імпровізована напарниця, задоволена своєю витівкою, покидає кухню. Марк звик підсміюватися над колегами, друзями… от тільки з Ванею він сам часто залишався в дурнях.