Її називали палкою трояндою кабаре. В світі невгамовної, нескінченної музики, що лилась золотом радості й тимчасової втіхи, осяювала холодні нудні вечори, Адель світилась яскравою зорею в червоній пістрявій спідниці з чорним мереживом.
Пліч-о-пліч з іншими дівчатами, вона стукала тонкими підборами по темній дубовій підлозі під запальну мелодію канкану. На обличчі Адель завжди грала легка приємна посмішка, що тішила серця глядачів й обов'язково знаходила відповідь.
В очах — пікантний вогник, в крові — адреналін і думка, що от-от Адель спіймають на гарячому. Спіймають й поведуть додому, знову закриють в золоту клітку, приставлять нудного гіганта-охоронця й почнуть читати мораль.
Чим більше Адель задумувалась про це, тим більше покарань малювала її уява, назбируючи їх, неначе сніжну грудку. Тому, думала вона в край рідко, просто насолоджуючись життям.
Справжня аристократка, — свої образи Адель міняє так само легко, як спідниці вихідного вбрання. У танці вона обертається райським птахом, махає крилами, кидає кольорове пір'я, а потім, ловлячи чуже позіхання, миттю перетворюється на змію. Ладну, шиплячу, тремтячу капюшоном.
Отрута загальної закоханості в натовп легше спалахнути, ніж дивитися в очі своїм батькам. Вони бачать її вдень на заняттях: суху, неживу, як постава, з якою мадам Февіє змушує триматися на людях. Але не знають про Адель нічну, що дихає перегаром і пахне нічим іншим, як свободою. Свобода – це ризик, небезпека, невідомість.
Адель стрибала у вир із головою і стрибала по заляпаній винними плямами підлозі, відстукуючи підборами. Потай мріючи, що у двері шинка зайде її батько, грізно зміряє поглядом п'яниць, що вишикувалися в чергу, і розчаровано піде. Піде назавжди. Разом з мамою, що бігає за ним хвостиком, коханками, що приходили в гості під виглядом сусідок, хатніми робітницями, що потай крадуть золото, і, що найголовніше — тією самої Адель, яка боялася зайвого слова сказати, будучи вихованою в суворих аристократичних рукавицях.
Але щось не давало їй спокою. Перетискало горло, обплутувало так, як зміїна натура обплутувала пташину. Адель весь час бачила одного й того самого чоловіка. Здавалося б, нічого такого: у шинках постійні клієнти річ звична, але той незнайомець... Той був іншим. Точно нетутешнім. І це насторожувало. Майже лякало. Адель все ще намагалася не думати.
Змінювала обстановку. Від гарячої пластичної танцівниці, на яку спрямований потік поглядів, задоволених улюлюкань і свистів, до таємної, загадкової слухачки легких мелодій джазу, з брудних, запорошених підвальних приміщень, де тьмяне світло блимає на потрісканих стінах, де замість вина на сцені грають та співають чорношкірі.
Їх батько називав непотребом, помилкою природи, білими, що підгоріли на сонці, але він точно не чув, як вони співають. Не чув піднесених, але таких близьких звуків саксофонів та рояля, не чув низького чарівного голосу солістки, що забирає далеко-далеко. Туди, де немає заборон, де немає золотих кайданів аристократії, де немає залізних кайданів зневаги та гидливості, немає нічого крім чистої, наповненої душею та сенсом музики. Не чув нічого. Не заслужив чути.
Не заслужив. Ні впливового дерева роду, ні мами Адель, терплячої та скромної, ні коханок — жінок гарних і небезпечних, не заслужив він і самої Адель.
Музика все летіла тендітним метеликом вгору, минаючи всі перепони, а Адель все відчувала спиною погляд пронизливих очей, що так холодили шкіру, морозним інеєм невідомості.
Дослухавши концерт до кінця, Адель залишила щедрі чайові та поспішила на вихід, вдихнути свіже повітря, уникнути зустрічі з тими очима. Під їхнім прицілом було незатишно, холодно, моторошно. Натягнувши нижче капюшон кольору нічного неба, Адель попрямувала до головної дороги, щоб спіймати машину, яка підвезе її до будинку, але врізавшись у щось, мало не впала на спину.
Від падіння її врятувала міцна жилиста рука, кругле обличчя з прилизаним гелем волоссям і тими самими сірими очима.
Серце жалібно забилося в грудях і впало вниз. Повітря застрягло на вдисі.
Адель поспішила вирватися з вимушеного напівобійму. В голові встигли пронестися всі слова батька: «пристойні дівчата не повинні ходити одні», «пристойні дівчата не повинні показуватися вночі», «це небезпечно», «ти принесеш у подолі». Рване дихання обпалювало зсередини. Плечі здіймалися і опускалися, як у загнаної тваринки. Птах у клітці, змія, що вкусила себе за хвіст. Адель позадкувала, але чоловік не намагався ступити їй назустріч. Тільки стояв, здавалося, чекаючи подяки. Манери аристократки зникли разом із спокоєм: зараз Адель була лише наляканою дівчиною, яка виявилася наодинці з чоловіком під склепінням нічного неба.
- Хто ви? - виплеснула, вирвала з себе з м'ясом, відчайдушно до болю. Накопичені почуття рвалися назовні, і неможливо було знову притримати їх до «відповідного» моменту. Щось в Адель все ж таки було від батька... Щось, але не все. Принаймні їй хотілося в це вірити.
— Тільки перехожий, який урятував дівчину від падіння.
— Ви стежили за мною?
— Ні, — чоловік підтиснув губи, блиснув сірими очима, наче двома скельцями: гостро, пронизливо, до перших крапель крові. — Спостерігав.
Адель не знала, що відповісти і не знала, що робити. Невідомість її кликала на сценах та майданчиках, кликала обійняту світлом ламп танцівницю, кликала... Загадкою. У чоловіка була таємниця. Велика, громіздка, як замок на залізних дверях, — Адель добре відчувала людей і ще краще відчувала моменти, коли варто було їх побоюватися. І вона боялася.
— Дозвольте мені зробити вам пропозицію.
— Пропозиція? - одними губами повторила Адель, відчуваючи, як почервоніла від палаючої у венах крові. Вона думала з такою старанністю, що розболілася голова.
— Не руки та серця, але... Я хочу лише танець. Натомість просіть будь-що.
Будь що? Чого побажає серце аристократки, яка може купити пів міста? Чого захочуть її вимогливі зелені очі? Від чого серце, моторною синицею, затремтить у грудях? Знову думати, думати, думати… Адель усміхнулася.
— Я згодна.
Чоловік, що був схожий на хлопця, засяяв радістю, як маленька кругла лампа, готовий освітити всю вулицю, аби тільки було видно миле личко Адель. Його сірі очі розмерзлися, вони більше не наганяли страху. Тільки дивилися, гріли темною пухнастою пряжею, залучаючи у вир безумства.
Він галантно подав руку, Адель вклала в неї свою, люб'язно присівши в реверансі, що так не любила. Почали. Без музики, без зайвих слів. Крутилися посеред нічної вулиці, не залитої навіть світлом ліхтарів. Лише зірки світили їм двом, залишаючись єдиними свідками цього дивного німого танцю.
— Ви не бажаєте представитись? — спитала Адель пошепки, боячись порушити симфонію тиші.
— Це ваше бажання? — Питання на питання явно з глузуванням, жартом — це видавали хитро прикриті очі.
— Ні. Тоді забудьте, — дуже серйозний холодний тон. Адель не сподобався жарт. Вона звикла отримувати все і відразу, в не залежності від того чи дорога то дрібничка, чи відповідь на запитання. Все-таки, з батьком вона більше схожа, ніж сподівалася.
— Мене звуть Жан. Це все, що вам варто знати, — відповів з придихом, опускаючи Адель за кілька сантиметрів від землі.
— Заберіть мене звідси, Жане. — Чи то наказ, чи благання.
— Це ваше бажання?
— Так.
* безпорадний крик в подушку від всього цього і о боже як прекрасно омоаенугвповновн *